ФРЕЙДИЗМ I НЕОФРЕЙДИЗМ

Принципово іншу від філософів-технократів спробу повернення людству втра­ченого сенсу існування в промислово прогресуючому суспільстві за умов відчужен­ня і культурної дисгармонії зробив ще один видатний представник соціальної філо­софії ХХст.

Зігмунд Фрейд (1856-1939) народився в невеличкому моравському містечку Фрейбурзі (нині Пришбор) в сім’ї небагатого крамаря.

Лише у 1909р. до 3.Фрейда приходить визнання, це сталося після поїздки до США, де його лекції прослухали багато вчених, відомих діячів науки й куль­тури. Розповідають, що після однієї з лекцій до 3.Фрейда підійшов патріарх американської психології Вільямс Джеме. Обнявши вченого, він сказав: «За Вами майбутнє».

Психоаналітична метода й теорія 3.Фрейда потребують спеціального розгля­ду. Нас цікавить його соціальне вчення. В ньому З.Фрейд виходить з засновку про те, що свідомість людини підпорядкована її підсвідомості, змістом якої є лібідо - статевий потяг, глибинно-підсвідома психологічна енергія індивіда, що коріниться в сексуальному інстинкті. Свідомість виникає із конфлікту між лібі­до й соціальним середовищем - природно-предметним і духовно-нормативним світом культури суспільства. Цей конфлікт, вважає З.Фрейд, розпочинається ще з раннього дитинства.

Другим спонукальним мотивом діяльності є специфічний потяг людини до смерті, до знищення себе або інших - вихідна агресивність, закладена, на думку 3.Фрейда, в природі людини біологічною спонукою. Потяг до смерті - танатос - призводить до наслідків, аналогічних лібідо. Від руйнації людину можуть вря­тувати лише захисні механізми - витіснення, раціоналізація, регресії, сублімація тощо. У цьому зв’язку завдання суспільства полягає у формуванні й вдоскона­ленні таких механізмів, бо лише вони забезпечують переміщення «забороненої сексуальної (і агресивної) енергії» на несексуальні (і незлочинні) об’єкти, розряд­ження її у вигляді діяльності, прийнятної для індивіда й суспільства.

3.Фрейд обгрунтував оригінальне бачення духовного життя особистості. Структура психічного складається з ірраціонального, генетично первинного, бі- ологічно-вродженого «Воно» («ід»), посередника між вродженим і вимогами се­редовища, «Я» («его»), і джерелом моральних і релігійних почуттів, контролю­ючим і керуючим агентом «над-Я» («супер-его»). Якщо «ід» - визначене гене­тично, а «его» є продуктом індивідуального досвіду, то «супер-его» постає у вигляді продукту впливу інших людей. Воно виникає у ранньому дитинстві (ком­плекс Едіпа) і лишається практично незмінним впродовж усього життя. Дисба­ланс між трьома складовими психіки призводить до її руйнації, соціальних кон­фліктів, дестабілізації суспільних відносин.

Як бачимо, 3.Фрейд спробував осягти соціальність зовсім з іншого, ніж його попередники, боку: з боку обумовленості її притаманними людині біопсихоло- гічними спонуками - лібідо та танатос. Цю спробу не слід відкидати як несуттє­ву чи хибну. Адже і сексуальний потяг, і пристрасті агресивності чи любові у житті особистості та суспільства відіграють далеко не останню роль. Через пал­ке кохання чи нерозділену пристрасть траплялись важкі психологічні травми, коїлись злочини, велись криваві й затяжні війни, ламались людські долі. Більше того, нерідко саме через чиюсь пристрасть історія здійснювала несподіваний по­ворот, що докорінно змінював спосіб життя того чи іншого народу, його соці­альність і культуру. І все це відбувалось всупереч економічним, політичним і соціокультурним чинникам! А яких творчих висот сягає людина, окрилена пал­ким коханням і щирою відданістю, або відторгнута ними? Отже, ці чинники є також життєвими й важливими, суттєвими й дійовими, як і ті, про які йшлося у марксизмі чи екзистенціалізмі, філософії життя чи герменевтиці.

Інша справа, що детермінуючу роль біопсихологічних (як вроджених, так і набутих) чинників не слід перебільшувати. Вони саме такі, як і інші складові людського життя. 3.Фрейд обгрунтував їх роль у соціумі - в цьому полягає заслуга вченого, бо до нього на ці чинники теоретики не звертали належної ува­ги - і абсолютизував її, у чому ми вбачаємо суттєву ваду й історичну обмеже­ність його вчення.

Послідовники 3.Фрейда добре розуміли як позитивний зміст, так і обмеже­ність його вчення у зв’язку з «перебільшенням повноважень» сексуальності. Так, австрійський психолог і психіатр, засновник так званої індивідуальної психо­логії Альфред Адлер (1870-1937), що свого часу входив до складу гуртка З.Фрей- да і захоплювався його ідеями, критикував знаменитого психіатра за пере­більшення ролі сексуального і підсвідомого в детермінації поведінки людей.

Подібну ж вихідну позицію обстоював і швейцарський психолог, культуро­лог, засновник аналітичної психології Карл Густав Юнг (1875-1961).

Популяризуючи 3.Фрейда, К.Юнг водночас виношував зерна власної філо­софсько-психологічної концепції. Її наріжним каменем стало переосмислення ролі сексуального чинника в психічному житті індивіда та трактовка підсвідомого не тільки як суб’єктивного й індивідуального, витісненого за межі свідомості, за 3.Фрейдом, а й як колективного і безособового психічного, коріння якого сягає в глибинні шари архаїчних культур. Колективне підсвідоме (К.Юнг назвав його архетипом) є підсумком життя роду. Воно притаманне всім людям, успадкову­ється й постає як засади, на яких виростає індивідуальна психіка (див.: Юнг К.Г. Архетип і символ.-M., 1991.). Архетипічні образи, за К.Юнгом, завжди супро­воджують людину. Вони є джерелами міфології, релігії, мистецтва, культури і через них впливають на організацію життя й побуту народу. Колективне підсві­доме втручається в життя. Часом це веде до колективних психозів, масових ру­хів, війн, що докорінно змінюють вигляд соціуму, плин і спрямованість історич­ного процесу.

Трансформацію в бік більш виваженого розуміння соціальних і обмеження біопсихологічних (сексуальних) чинників фрейдизм зазнав і в працях американсь­ких вчених, найвизначнішим серед яких був німецько-американський філософ і соціолог, психолог і культуролог Epix Фромм (1900-1980). Він переглядає біо­логізм 3.Фрейда, вносить суттєві корективи в символіку підсвідомого, зміщує акценти у розумінні конфліктних ситуацій з пригніченої сексуальності на її соціо- культурну детермінацію. Е.Фромм вводить поняття соціального характеру як зв’язуючого ланцюга між психікою індивіда й соціальною структурою суспіль­ства. Ліквідація життєвих конфліктів і соціального відчуження обумовлена со- ціокультурними, а не лише індивідуально-психологічними чинниками.

Інтерпретація вчення 3.Фрейда в працях його послідовників більш пізнього часу є відносно самостійним напрямом соціально-філософських роздумів - нео­фрейдизмом. Е.Фромм, К.Хорні, Г.Салліван, А.Кардінер та інші неофрейдисти обстоювали тенденцію реформи класичного психоаналізу на засадах обмежен­ня біологізму й механіцизму 3.Фрейда шляхом «доповнення» його доктрини здо­бутками суспільних наук, зокрема соціальним вченням К.Маркса. «Фрейдо-мар- ксизм» - таку назву отримали зазначені концепції - дуже близько підходить до екзистенціалізму, персоналізму, феноменології тощо. У дечому він наближаєть­ся до релігійно-містичних концепцій соціуму, хоч вони, звичайно, становлять самостійний напрям соціально-філософських роздумів.