Дж. Морено: соціометрична революція, психодрама. Неофрейдизм (Е. Фром, Е. Еріксон). Класичний біхевіоризм (Дж. Уотсон, І. Павлов, Б. Скінер) та необіхевіоризм (А. Бандура). Гуманістична психологія (А. Маслоу, К. Роджерс, В. Франкл, І. Ялом). Генетична психологія Ж. Піаже.

Методи психодрами, соціометрії й групової психотерапії були розроблені та описані в 20-30 роках XX століття австрійськоамериканським психологом і психіатром Якобом (Джекобом) Леві Морено й за час існування поширилися в більшості країн Америки та Європи.

Найбільш «соціалізованим» ученням неофрейдизму визнається теорія відчуження Еріка Фромма (1900-1980), який стверджував, що проблема відчуження, яку висунув К. Маркс у суспільно-економічному аспекті, слід поширити й на психічну діяльність людини. В умовах науково -технічного поступу людина втрачає зв’язки зі світом таз іншими людьми.

Для Е. Фромма відчуження є фатальною основою людських взаємин. Нестерпність тягаря відчуження може перерости в почуття агресії і виявлятися або в реакціях садизму та мазохізму, або в протилежному стилі поведінки - конформізмі, коли люди, що не витримують самотності, пристосовуються одне до одного, рятуючись від відчуження.

Е. Фромм підкреслював двоїсту природу людини. З одного боку, вона тягнеться до незалежності, а з іншого - хоче позбавитися цієї незалежності, яка призводить до відчуження. Для подолання відчуженості Е. Фромм пропонує прищеплювати людям гуманістичні засади, в основі яких лежить почуття любові. Це почуття притаманне найбільш розвиненому типу соціального характеру людини - духовному, продуктивному. Потреба в любові передбачає два її види - любов до себе і любов до інших людей. Відчуження згубно діє на людину, породжує неврози, а любов сприяє її оздоровленню і загалом - покращанню суспільства.

Теоретичні формулювання Е. Еріксона (1902-1994) стосуються винятково розвитку его, хоча він і стверджував, що його ідеї не більш, ніж подальший систематичний розвиток концепції Фрейда про психосексуальний розвиток у світлі нових відкриттів у соціальних і біологічних науках. Проте Е. Еріксон рішуче відійшов від класичного психоаналізу за чотирма важливими пунктами.

По-перше, з позиції Еріксона, саме его складає основу поведінки і функціонування людини, у чому видно зсув акценту від ід до его. Егопсихологія описує людей як більш раціональних, таких, які приймають усвідомлені рішення і свідомо вирішують життєві проблеми. У той час як Фрейд вважав, що его бореться, намагаючись розв’язати конфлікт між інстинктивними спонуканнями і моральними обмеженнями, Еріксон доводив, що его - це автономна система, що взаємодіє з реальністю за допомогою сприйняття, мислення, уваги і пам’яті.

По-друге, Еріксон розвивав новий погляд щодо індивідуальних взаємин з батьками і культурним контекстом, в якому існує сім’я. Якщо Фрейда цікавив вплив батьків на становлення особистості дитини, то Еріксон підкреслює історичні умови, в яких у дитини формується его.

По-третє, теорія розвитку его охоплює весь життєвий простір індивідуума, тобто від дитинства до зрілості і старості. Фрейд же обмежився вивченням впливу ранніх дитячих переживань і не приділяв увагу питанням розвитку за межами генітальної стадії.

Нарешті, по-четверте, у Фрейда і Еріксона різні погляди на природу і розв’язання психосексуальних конфліктів. Метою Фрейда було розкриття сутності й особливостей впливу на особистість несвідомого психічного життя, а також пояснення того, як рання травма може призвести до психопатології в зрілості. Еріксон бачив своє завдання в тому, щоб привернути увагу до здатності людини переборювати життєві труднощі психосоціального характеру, стверджуючи, що кожна особиста і соціальна криза є свого роду викликом долі, що спрямовує особистість до розвитку.

У деяких питаннях ідеям Еріксона і Фрейда властива теоретична єдність. Наприклад, обидва теоретики сходяться в тому, що стадії розвитку особистості наперед визначені, і порядок їх перебігу є незмінним. Еріксон також визнає біологічні і сексуальні основи всіх мотиваційних і особистісних диспозицій та приймає фрейдівську структурну модель особистості.

Основний вклад Еріксона у вивчення особистості полягає в тому, що, поряд із фрейдівськими стадіями психосексуального розвитку, він показав, що людина одночасно проходить стадії психосоціального розвитку і стадії розвитку его, та довів, що розвиток особистості продовжується все життя і кожна стадія розвитку може мати як позитивний, так і негативний результат. Кожна стадія розвитку его складається з психологічних, біологічних і соціальних компонентів і базується на досягненнях попередніх стадіях.

Біхевіоризм виник у США наприкінці 19 - на початку 20 ст. як реакція на емпіричну (глибинну) психологію.

Необіхевіоризм прагнув здолати обмеженість класичного біхевіоризму і доповнив його поняттям «проміжних змінних» між стимулами та реакціями. Основною установкою залишалося біологічне вмотивування психіки. К. Л. Галл (1884-1952; США), Е. Ч. Толмен (1886-1959; США) та інші необіхевіористи визнавали існування певного «внутрішнього світу», який визначає різноманітність у поведінці людей.

«Радикальний біхевіоризм» виник як критика необіхевіоризму.

Б. Ф. Скіннер виокремив «оперантні» реакції, які виробляються організмом мимовільно. Їх можна підсилити або послабити за допомогою покарання чи заохочення, що дає підставу для прогнозування вчинків. Свідомість і мислення вчений розглядав як взаємопідкріплюючі внутрішні стимули. Він запровадив вивчення поведінки на основі функціонального аналізу, з ігноруванням інтрапсихічних механізмів, які не підлягають експериментальній перевірці. Свої позиції Б. Ф. Скіннер пропагував також у художніх творах і публіцистиці. Ідеї Б. Ф. Скіннера, спрямовані на ощасливлення людства методами соціальної інженерії, були впроваджені у професійне навчання, педагогічну та психотерапевтичну практику.

Соціальний біхевіоризм спрямований на вивчення процесів навчання, соціалізації дітей, набуття соціального досвіду і норм поведінки.

Основні ідеї гуманістичної психології:

1. Людина - цілісна унікальна система і повинна вивчатися в її цілісності.

2. Людина відкрита світу, переживання людиною світу і себе є основною психологічною реальністю.

3. Людське життя потрібно розглядати як єдиний процес становлення і буття людини.

4. Людина володіє потенціями до безперервного розвитку і самореалізації, що є частиною її природи.

5. Людина володіє певним ступенем свободи від зовнішньої детермінації завдяки смислам і цінностям, якими вона керується у своєму виборі.

6. Людина є активною, творчою істотою.

Особистість - унікальна цілісна система, яка є відкритою можливістю самоактуалізації. Існує одна мотивуюча сила - прагнення до самоактуалізації. Людина не може актуалізуватися, якщо не здатна розрізняти прогресивні та регресивні шляхи поведінки.

На думку К. Роджерса, основною перешкодою для розвитку точного сприймання, реалістичного усвідомлення себе є «умова цінності». Як тільки дитина починає усвідомлювати себе, в ній розвивається потреба в любові та позитивній увазі. Дитина починає діяти так, щоб отримати любов і схвалення, діючи інколи проти своїх власних інтересів. Дитина намагається бути такою, якою її хочуть бачити, а не такою, якою вона є. К. Роджерс зазначає, що люди часто формують і підсилюють образ самого себе, що абсолютно не відповідає реальності. Головне - віра у внутрішні сили складного організму, яким є людина.

А. Маслоу пов’язує виникнення неврозів із затуханням у людині «внутрішніх сигналів» або ж їх повним зникненням. Людина, позбавлена внутрішніх підказок, шукає такі на стороні. У міру того як індивід все більше сприймає, розуміє і приймає в «Я - структуру» свої ж органічні переживання, він віднаходить, що заміщення системи цінностей - це постійний процес.

Важка соціально-економічна ситуація в Європі і Америці, постійні небувало руйнівні війни, де загинуло немислиму кількість мирного населення, безумство фашизму та інших тоталітарних режимів, постійні економічні кризи, - все це змусило поставити питання про сенс життя, трагізмі буття, сенс смерті, самотності. Тобто, ті питання існування (екзистенції), з якими стикається будь-яка людина: проблеми, які є центральними в філософії екзистенціалізму.

В. Франкл є творцем логотерапії - методу екзистенціального психоаналізу, який став основою Третьої Віденської школи психотерапії. Віктор Франкл у своїй логотерапії намагався займатися, в першу чергу, пошуками відповідей на питання про сенс життя. Логотерапія може бути переведена як «лікування сенсом»; логос тут розуміється як Осмислення Слово (термін давньогрецької філософії, що означає одночасно «слово» (або «пропозицію»,

«висловлювання», «мова») і «сенс» (або «поняття», «судження», «підстава»). Згідно логотерапії, рушійною силою людської поведінки є прагнення знайти і реалізувати існуючий в зовнішньому світі сенс життя. Одним з ключових суто людських атрибутів є воля до сенсу, яку В. Франкл фактично протиставив адлеріанської волі до влади і фрейдовському принципу задоволення. Прагнення до сенсу - фундаментальна мотиваційна сила в людях, вважав В. Франкл. Роль сенсу виконують цінності-смислові універсалії, узагальнюючі досвід людства. Франкл описує три класи цінностей, що дозволяють зробити життя людини осмисленої: цінності творчості (в першу чергу працю); цінності переживання (зокрема любов) і цінності відносини (свідомо вироблювана позиція в критичних життєвих обставинах, які неможливо змінити).

Екзистенціальний психолог і психотерапевт піднімає тему справжньої природи людини, сенсу Буття людини, можливостей духовного подолання з даностями існування (І. Ялом): безглуздістю, смертністю, ізоляцією та ін. Ялом вважав, перш за все, що для кожного пацієнта повинна винаходити унікальна психотерапія. Основою цієї «нової» терапії служить терапія, побудована на міжособистісних взаєминах «тут і зараз» пацієнта і психотерапевта, на взаємних одкровеннях.

Ще одна екзистенціальна проблема - самотність або ізоляція. Дитина, народжуючись, відчуває потребу в прихильності до батьків - це найважливіша для розвитку потреба. Так само і для духовного становлення людини потрібен інший - Учитель. Значимі інші складають наше особистісний простір, він без них неможливий. Але чи може людина бути завжди «на зв’язку», чи достатньо цієї присутності інших в її житті? У якийсь момент життя підліток, молода людина розуміє, що присутність інших людей в її житті не може задовольнити потребу в переживанні зв’язку, з’єднуваності з іншими людьми. Як кажуть східні філософи: людина приходить одна і йде одна. Переживання власної самотності - важливе екзистенціальне переживання. Але не всі люди готові зустрітися з цим переживанням. На думку І. Ялома, шляхи уникнення ізоляції: злиття і відсторонення. «Я існую тільки як частина іншої людини - без нього я не існую» або «Мені ніхто не потрібен, люди погані - їм не можна довіряти, краще бути одному» - ілюстрації типових висловлювань людей, які уникають самотності.

Засновником генетичної психології є швейцарський психолог Ж. Піаже (1896-1980). У 1949-1951 рр. Піаже створює основну працю «Введення в генетичну епістемологію». Свою теорію розвитку дитячого мислення він побудував на логіці та біології. Він виходив з того, що основою психічного розвитку є розвиток інтелекту. Він дійшов висновку, що етапи психічного розвитку - це етапи розвитку інтелекту, через які проходить дитина у формуванні адекватної схеми ситуації. У процесі адаптації та формуванні адекватної схеми використовуються два механізми побудови схеми - асиміляція і акомодація.

Піаже відкриває такі особливості дитячого мислення, як егоцентризм (невміння встати на чужу точку зору), синкретизм (нерозчленованість дитячого мислення), трансдукція (перехід від приватного до приватного), артіфіціалізм (штучність світу), анімізм (натхненність).

Опираючись на результати власних досліджень, Піаже сформулював теорію формування інтелектуальних структур і понять у дитини. На його думку цей процес поділяється на стадії, якісна схожість і відмінність яких служать орієнтирами при вивченні всього процесу розвитку. Основні критерії цих стадій:

1. Реальність - інтелектуальний розвиток дійсно виявляє достатню якісну різнорідність, яка дозволяє виділити окремі стадії;

2. Незмінна послідовність стадій - стадії виникають в ході інтелектуального розвитку в незмінному і постійному порядку або послідовності. Хоча ця послідовність незмінна, вік, в якому кожна стадія виявляється, може дуже значно варіювати. Не кожна людина досягає кінцевої стадії розвитку. Більш того, доросла людина виявляє зріле мислення в області лише того змісту, в якому вона була соціалізована.

3. Ієрархічність стадій - структури, властиві раннім стадіям, вливаються, або включаються у структури, властиві наступним стадіям. Тому формування перших необхідне для складання останніх.

4. Цілісність - властивості структури, що визначає дану стадію розвитку, повинна складати єдине ціле.

5. Підготовка і реалізація - кожна стадія має період початкової підготовки і період реалізації. У підготовчому періоді структури, яка визначає дану стадію, перебуває в процесі формування і організації. Під час періоду реалізації ці структури утворюють організоване і стійке ціле.

Таким чином, процес розвитку виявився зовсім неоднорідним у всіх своїх пунктах. Деякі періоди розвитку індивіда відносно своїх структурних якостей є стійкішими і ціліснішими, ніж інші.

2.3.2.