<<
>>

Сучасний стан виборчої системи до Верховної Ради України та перспективи впровадження норм виборчого права держав-членів ЄС

З часу проголошення незалежності України, виборче законодавство до Верховної Ради України змінювалося п'ять разів - у 1993, 1997, 2001, 2004 та 2011 роках. У результаті, виборча система еволюціонувала від мажоритарної до змішаної.

З одного боку, необхідність зміни виборчої системи була зумовлена соціально-політичною ситуацією в країні та неспроможністю політичних сил, що пройшли до парламенту, врівноважити та стабілізувати взаємини між гілками державної влади. З іншого, зміна виборчої системи майже завжди

відбувалася під конкретні вибори та була зумовлена необхідністю збереження впливу в країні політичних сил, які приймали відповідний закон про вибори.

Такі обставини дали поштовх прийняттю чергового Закону про вибори народних депутатів України у 2011 році, яким передбачалося запровадження змішаної виборчої системи. Остання прийшла на зміну пропорційній виборчій системі із застосуванням жорстких виборчих списків, відповідно до якої проводилися чергові вибори до парламенту у 2006 та позачергові у 2007 роках. Запровадженню змішаної виборчої системи передували дискусії щодо доцільності введення тієї чи тієї виборчої системи. Деякі науковці та політики стверджували, що пропорційну виборчу систему з жорсткими списками слід замінити на систему з м’ якими списками, коли виборець самостійно обирає, за яким порядковим номером має бути розташований той чи той кандидат у народні депутати України. Водночас опоненти такої виборчої системи стверджували, що українське суспільство ще не готове до подібних змін, оскільки виборці не мають достатнього рівня правової та політичної культури, якого б вистачило для самостійного прийняття рішення щодо визначення місця кандидата в депутати у виборчому списку. Результатом таких дискусій стало запровадження змішаної виборчої системи. З одного боку, на відміну від винятково пропорційної, вона надає виборцям більше можливостей обирати своїх кандидатів у народні депутати, що мають відношення до конкретного регіону, а отже, вкладатимуть зусилля у його розвиток та відповідатимуть перед своїми виборцями.

З іншого, пропорційна складова змішаної виборчої системи залишає можливість політичним групам контролювати проходження до парламенту таких кандидатів у народні депутати, які захищатимуть інтереси партії.

Як бачимо, виборча система України за досить короткий період зазнала значних змін. Не зважаючи на постійне вдосконалення виборчого законодавства на сучасному етапі, цей процес не є завершеним. З одного боку, виборча система на законодавчому рівні може відповідати міжнародним виборчим стандартам та вважатися демократичною, з другого - попри зазначений факт, у

процесі функціонування такої системи може виявитися низка проблем, спричинених впливом на виборчий процес владних органів, що зрештою призводить до спотворення результатів виборів та перетворення останніх на формальність. У зв'язку з цим, з метою здійснення правового аналізу виборчої системи України в контексті становлення на законодавчому рівні та дослідження її практичного функціонування, потрібно враховувати низку чинників. Як було встановлено раніше, загалом на формування та функціонування виборчої системи впливають такі чинники: політичний - тип політичного режиму; внутрішньо-національний - національне електоральне законодавство; міжнародний - міжнародно-правові акти. Отже, щоб встановити, якою є виборча система в Україні на сучасному етапі, необхідно дослідити вплив на її формування та функціонування існуючого в країні політичного режиму, чинного національного законодавства про вибори, а також відповідність виборчої системи міжнародним виборчим стандартам, які містяться у міжнародно-правових актах, що були ратифіковані Україною.

Попри значні досягнення на шляху становлення державності, на сучасному етапі Україна продовжує зазнавати значних соціальних та політичних трансформацій. Прагнучи виробити власну модель політичного розвитку, українське суспільство намагається осмислити світовий досвід становлення демократичного врядування з метою подальшого його втілення в умовах українських реалій. Як відомо, базовою функціональною характеристикою організації влади виступає поняття “політичний режим”, яке окреслює реальну роль тих чи тих інститутів державної влади, справжній стан демократії та способи владарювання у країні.

Як зазначає А. Мельвіль, для визначення сутності політичного режиму оперують такими його елементами, як процедури і способи формування інститутів влади, стиль прийняття політичних рішень, тип взаємодії влади і громадян [172, с. 134]. Крім цього, політичний режим становить сукупність засобів і методів, за допомогою яких правлячий політичний клас (або група класів) здійснює своє економічне і політичне панування, владу в суспільстві [192, с. 42].

В умовах українських реалій, вивчення існуючого в країні політичного режиму має здійснюватися з урахуванням тривалого досвіду існування авторитарного і тоталітарного режимів. Попри всі намагання політиків позиціонувати Україну як демократичну державу, зазначений досвід ускладнює відповідні трансформаційні процеси. На сучасному етапі на функціонування політичної системи пострадянської України значно впливають колишні радянські інститути. Це ускладнює проведення ефективних реформ в усіх сферах суспільного життя, що своєю чергою унеможливлює остаточне утвердження демократичного політичного режиму. Такі обставини зазначаються й у висновках Парламентської Асамблеї Ради Європи, в яких ідеться про те, що процес формування правової демократичної держави відбувається в Україні надто повільно. Відповідно до цих висновків, влада в Україні недостатньо сприяє практичному втіленню принципу верховенства права та закону [241, с. 32].

У зв'язку з цим можна констатувати, що Україна продовжує демократичні перетворення і перебуває на стадії демократичного транзиту, в якому слід виділити дві принципові фази: перша - включає лібералізацію та демократизацію режиму; друга - є фазою консолідації демократії. Слід погодитися з І. Пантелейчук, що протягом періоду незалежності Україна не зуміла пройти навіть першу фазу. На думку науковця, такий стан речей зумовлений кількома чинниками, а саме: відсутністю розвинених демократичних інститутів, несформованістю професійної управлінської бюрократії та слабкістю опозиції [167, с. 25]. На нашу думку, зазначений перелік чинників слід доповнити відсутністю взаємодії української влади та опозиції, що призводить до несприйняття останньої як партнера та, здебільшого, нехтування її законодавчими ініціативами.

Свого часу ця проблема існувала і в інших країнах Європи, які здійснювали демократичні перетворення. Проте успішне завершення цих процесів стало можливим передусім завдяки налагодженню партнерських відносин між владою та опозицією. Так, у Польщі процеси інституційного будівництва мали неантагоністичний характер, тобто

під час боротьби за владу ключові політичні сили, хоча й сперичалися за конкретні питання, загалом не ставили під сумнів основи політики. Як зазначає Т. Срібна, орієнтація на Європу піднімала роль демонстраційного ефекту: політичні еліти свідомо намагалися поводитись “по-європейськи”, зберігати стандарти європейської політики в різних сферах суспільного життя [207, с. 86]. Ще одним важливим чинником неспроможності України успішно завершити фазу лібералізації та демократизації політичного режиму виступає неоднорідність українського суспільства. Останнє передбачає відсутність його національної консолідації та наявність у представників різних регіонів України неоднакових поглядів на вирішення ключових проблем суспільного розвитку. У зв’ язку з цим, актуальною залишається думка німецького вченого Р. Дарендорфа, яку він висловив ще в 1989 році стосовно того, що “чим країна однорідніша, тим вищий шанс вона має на успіх у процесі демократизації. Країнам із складним етнічним, або якимось іще, складом населення доведеться, ймовірно, займатися найближчим часом не демократизацією, а проблемами територіальної цілісності і підтримання законності та порядку” [48, с. 70]. Як бачимо, усі перелічені чинники ставлять під загрозу демократичні процеси в Україні і можуть стати причиною утвердження в країні авторитарного режиму, а отже, повернення до монополізації політичної сфери.

Крім зазначеного, процес лібералізації та демократизації політичного режиму на сучасному етапі ускладнюється відсутністю у громадян України необхідного рівня політичної культури. Це, передусім, виявляється у пасивному ставленні громадян до дій або бездіяльності органів державної влади, що робить їхню роль в управлінні державою номінальною.

Здебільшого таке ставлення виявляється через акт голосування на виборах. У період між виборами громадяни займають позицію пасивних спостерігачів, які не виявляють активної зацікавленості у функціонуванні політичної системи та не бажають відігравати в ній активну роль. Як зазначають О. Радченко та Н. Дуравкіна, політичні інститути і процеси, з одного боку, можна розглядати як продукти

віддзеркалення політичної культури, а з іншого - вони самі становлять підвалини формування виборчої культури [185, с. 24].

Своєю чергою, недостатній рівень політичної культури спричинює ще одну проблему, яка значно ускладнює успішне завершення процесів лібералізації та демократизації політичного режиму в Україні. За даними досліджень центру Разумкова, які проводились у квітні 2011 року, більше половини опитаних респондентів у період між виборами не чинять жодного впливу на центральну та місцеву владу (72,8 % та 62,8 % респондентів відповідно) [212]. Зазначена ситуація зводить нанівець такі основні елементи демократії, як участь громадян у безпосередній підготовці й прийнятті суспільно-політичних рішень та здійсненні належного контролю за їх виконанням у позавиборчий період [183, с. 223]. Це означає, що в багатьох випадках при ухваленні тих чи тих суспільно важливих рішень до уваги беруться інтереси меншості, чим порушується один з основних принципів демократії - підпорядкування меншості більшості. Водночас зазначимо, що попри недостатність реального втілення демократичних принципів, законодавство України на рівні Конституції закріплює такі важливі ознаки демократичного політичного режиму як визнання суверенності народу - єдиного джерела влади, виборний характер формування основних органів державної влади різних рівнів, вільний розвиток політичних партій тощо. Однак для успішного завершення процесів лібералізації та демократизації політичного режиму в Україні лише законодавчого закріплення основних принципів демократії недостатньо. Як зауважує американський транзитолог Л. Даймонд, суспільства, що знаходяться у процесі структурної та ціннісної перебудови системи влади можуть за багатьма ознаками нагадувати чи бути наближеними до демократичних.

Проте через відсутність у народу позаелекторальних важелів контролю та впливу на діяльність органів державної влади, відчуття у переважної більшості громадян своєї непотрібності політичній системі призводять до існування неякісної демократії [45, с. 18]. У випадку України

“неякісність” демократії виявляється у переважанні в наявному політичному режимі ознак авторитаризму.

Окрім політичної складової на успішне завершення процесів лібералізації та демократизації політичного режиму значний вплив чинить стан економіки в Україні. Оскільки на сучасному етапі офіційним курсом економічного розвитку нашої держави визначено лібералізацію та дерегуляцію економіки, то основними проблемами на цьому шляху залишаються незавершеність процесів структурної трансформації національної економіки, а також недостатній рівень її конкурентоспроможності та стійкості до спадів світової кон'юнктури [181, с. 9]. Це, своєю чергою, зумовлює нестійкий характер економічного розвитку, який супроводжується частими внутрішньо-економічними кризами, що негативно впливає на розвиток усіх сфер суспільного життя. Такі обставини вимагають посилення політичного впливу на економічні процеси, що може призводити до гальмування тенденцій лібералізації та демократизації політичного режиму. У зв'язку з цим, слід погодитися з А. Шевчук, що перехід до демократії значно полегшується за сприятливого стану економіки й утруднюється в умовах її кризи [241, с. 31].

Як бачимо, вивчення процесу пострадянських трансформацій в Україні дає підстави стверджувати неможливість чіткого визначення типу політичного режиму. Водночас, зауважимо, що Україна продовжує демократичні перетворення та перебуває на стадії демократичного транзиту. На цьому шляху, в сучасних умовах, перед Україною постає низка проблем, які ускладнюють успішне завершення формування в країні демократичного політичного режиму. До основних чинників, що стають на заваді зазначеному процессу, зокрема належать: відсутність розвинених демократичних інститутів; несформованість професійної управлінської бюрократії; слабкість опозиції та здебільшого нехтування її законодавчими ініціативами з боку влади; неоднорідність українського суспільства й наявність у представників різних регіонів України неоднакових поглядів на вирішення ключових проблем суспільного розвитку; відсутність у громадян України необхідного рівня політичної культури, що

виявляється в пасивному ставленні останніх до дій або бездіяльності органів державної влади; нехтування інтересами більшості населення з боку меншості, що володіє владою, або економічним ресурсом; нестійкий характер економічного розвитку, який супроводжується частими внутрішньо- економічними кризами.

Наявність зазначених чинників, перелік яких не є вичерпаним, дає підстави стверджувати, що на сучасному етапі в нашій країні сформувався, так званий, змішаний або гібридний демократично-авторитарний політичний режим. Приміром американський вчений Т. Карозес доводить, що останньому притаманні шість основних ознак, які дослідник виокремлює на основі аналізу процесів становлення гібридних політичних режимів у колишніх пострадянських країнах. По-перше, за такого типу режиму інтереси громадян не завжди беруться до уваги або ігноруються; по-друге, рівень політичної участі в період між виборами є низьким; по-третє, правові норми часто порушуються; по-четверте, результати виборів не відповідають дійсному волевиявленню електорату і тому фактично нелегітимні; по-п’ яте, спостерігається максимально низький рівень довіри до державних інститутів; по-шосте, функціонування державних органів влади загалом не відповідає вимогам суспільства [255, с. 10].

Виходячи із зазначених ознак гібридного політичного режиму та перелічених чинників, що характеризують політико-економічну ситуацію в Україні, можна констатувати, що на сучасному етапі в нашій країні утворений змішаний політичний режим, який має ознаки авторитарного та демократичного. З другого - на законодавчому рівні декларуються демократичні засади формування та функціонування органів держави. З іншого, монополізація влади певними політичними силами та відсутність впливової опозиції надає зазначеному режиму ознак авторитаризму. Саме наявність останніх відтерміновує утвердження в Україні процесів демократичної консолідації, основними ознаками якої є подолання інституціональної кризи, легітимація влади, ефективне функціонування політичної системи та зростання політичної стабільності. Лише наявність цих ознак дає підстави стверджувати про

формування в країні зрілої демократії, яка, на думку деяких науковців, встановлюється не одразу, а через одне-два покоління [241, с. 34]. Парадокс сучасного “демократичного” режиму в Україні, як зазначає М. Головатий, полягає в тому, що народ, будучи (за Конституцією) єдиним джерелом влади, фактично такої влади не має і не здійснює ані законодавчої, ані виконавчої [41, с. 131].

Наявність в Україні змішаного демократично-авторитарного політичного режиму безпосередньо впливає на практичне функціонування виборчої системи. Хоча Україна й іде по шляху вдосконалення виборчого законодавства та зміцнення багатопартійності, її виборча система виступає інструментом для реалізації політичних амбіцій представників влади та легітимації повноважень останніх.

В умовах усталеного демократичного політичного режиму виборча система, заснована на принципах демократії, забезпечує всебічну та повну реалізацію виборчих прав громадян, не допускаючи перетворення виборчого процесу на технічну процедуру, яка має місце за авторитарного та тоталітарного політичних режимів. Становлення демократичного політичного режиму відбувається крізь призму реалізації принципів демократії [152, с. 712]. Як було встановлено раніше, до основних демократичних принципів, що забезпечують формування та функціонування демократичної виборчої системи, можна віднести такі: принцип представницького характеру державної влади; принцип виборності влади; принцип плюралізму та свободи політичної діяльності; принцип визнання в державному і громадському житті верховенства права. З одного боку, для України характерним є закріплення зазначених принципів на рівні законодавства, в тому числі й Конституції. Ю. Мудрик доводить, що таке закріплення робить зазначені принципи статичними, тобто такими, що формують непохитний базис та визначають пріоритетний напрям розвитку суспільства [152, с. 712]. З другого боку, авторитарна складова змішаного політичного режиму, сформованого в Україні на сучасному етапі, надає зазначеним принципам формального характеру. Концентрація влади в рухах

невеликої групи осіб з метою реалізації власних інтересів, що має місце за авторитарного типу політичного режиму, нівелює такі демократичні принципи, як принцип представницького характеру та виборності влади, й значно обмежує реалізацію принципів плюралізму та верховенства права. Нівелювання зазначених принципів, своєю чергою, позбавляє наявну в Україні виборчу систему необхідних умов для її розвитку, як демократичної виборчої системи. Зокрема, фальсифікації, які мають місце під час підрахунку голосів на виборах призводять до спотворення волевиявлення електорату, що зумовлює зниження довіри до державних інститутів, які часто діють в інтересах меншості, а не суспільства загалом.

Таким чином, за умов демократично-авторитарного політичного режиму виборча система стає інструментом для досягнення влади конкретними групами з метою її подальшого використання та утримання. Попри закріплення основних демократичних принципів на законодавчому рівні (впровадження принципів представницького характеру та виборності влади, проголошення України правовою державою тощо), на сучасному етапі вони не набули практичної реалізації і продовжують залишатися орієнтирами для суспільного розвитку. У зв'язку з цим, про практичне втілення демократичної виборчої системи в Україні також говорити зарано, оскільки застосування закріпленої на законодавчому рівні виборчої системи не забезпечує проведення демократичних вільних виборів. Натомість основною функцією виборчої системи, сформованої в нашій країні на сучасному етапі, залишається легітимація повноважень представників влади. Тому єдиним шляхом для створення умов перетворення виборчої системи України на таку, що дає змогу проводити демократичні вибори, є успішне завершення процесів демократичного транзиту та розбудова демократичної держави. Лише за таких умов можливе зростання впливу громадян на прийняття політичних рішень та формування представницьких органів у процесі демократичних вільних виборів [39, с. 182].

Поряд з існуючим у країні типом політичного режиму, на формування та функціонування виборчої системи в Україні безпосередній впливають ще два не

менш важливі чинники: національне електоральне законодавство та міжнародно-правові акти. Основу національного електорального законодавства становить закон про вибори народних депутатів, який визначає тип виборчої системи та особливості її застосування. Останні зміни до виборчого законодавства були внесені Законом про вибори народних депутатів України від 17 листопада 2011 року. З-поміж основних змін, які встановлювлися зазначеним Законом, необхідно виокремити такі: запровадження змішаної пропорційно- мажоритарної виборчої системи; позбавлення виборчих блоків права брати участь у виборах; збільшення прохідного бар’ єра для політичних партій; надання можливості кандидатам по мажоритарним округах висуватися партіями або шляхом самовисування.

Прийняттю Закону про вибори народних депутатів України у 2011 році передувала низка підготовчих дій, метою яких було вдосконалення виборчого законодавства в Україні. Зокрема, відповідно до Указу Президента України від 2 листопада 2010 року “Про Робочу групу з питань удосконалення законодавства про вибори” було поставлено завдання привести відповідно до загальновизнаних міжнародних демократичних стандартів виборче законодавство з метою прискорення його кодифікації [224]. До складу Робочої групи були включені українські та міжнародні експерти з питань виборчого законодавства. Результатом їхньої роботи, згідно з Указом, мала стати підготовка законодавчих пропозицій щодо комплексного та системного вдосконалення регулювання питань проведення виборів в Україні [224]. В результаті, Робочою групою було розроблено проект закону про вибори народних депутатів України, який враховував рекомендації й зауваження Венеціанської комісії та ОБСЄ/БДІПЛ [182]. Слід зауважити, що вказаними міжнародними експертними організаціями було внесено пропозиції щодо запровадження в Україні виборчої системи, яка складається з пропорційної системи на основі відкритих списків та множинних регіональних виборчих округів. Однак зазначена пропозиція була відхилена на підставі того, що “Кодекс належної практики у виборчих справах, ухвалений Венеціанською

комісією на її 52 пленарній сесії (Венеція, 18-19 жовтня 2002 року), не містить застережень щодо порядку висування кандидатів на виборах та характеру виборчої системи. Тому це є внутрішньою справою країни” [182].

Поряд із Робочою групою, з метою удосконалення законодавства про вибори, у Верховній Раді України було створено тимчасову спеціальну комісію. Результатом роботи останньої мало стати розроблення єдиного узгодженого проекту закону “Про вибори народних депутатів”. Створення зазначеної комісії викликане тим, що у парламенті було зареєстровано п'ять законопроектів про вибори народних депутатів, поданих представниками різних політичних сил. Серед зазначених законопроектів необхідну підтримку отримав проект закону поданий парламентською більшістю. Останній являв собою дещо доопрацьовану версію законопроекту, який свого часу був підготовлений Робочою групою, створеною відповідно до Указу Президента України. Принципова відмінність цього законопроекту від інших полягала в тому, що він єдиний передбачав запровадження змішаної мажоритарно-пропорційної виборчої системи. Усі інші законопроекти фактично були різновидами чинного до останнього часу закону про вибори народних депутатів із суто пропорційною виборчою системою. Така відмінність законопроектів відображала інтереси представлених у парламенті основних політичних сил [214, с. 4-5]. Незважаючи на це, 17 листопада 2011 року Верховна рада України прийняла за основу та в цілому як закон законопроект “Про вибори народних депутатів”, який був узгоджений тимчасовою спеціальною комісією парламенту. Загалом це рішення підтримали 366 народних депутатів [214, с. 3].

Як уже зазначалося, головною особливістю цього Закону стала заміна суто пропорційної виборчої системи змішаною - мажоритарно-пропорційною виборчою системою. Так, відповідно до ч. 3 ст. 1 Закону про вибори народних депутатів України від 2011 року, вибори до Верховної Ради України здійснюються за змішаною (пропорційно-мажоритарною) виборчою системою. Зокрема, 225 депутатів обираються за пропорційною системою у

загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі за виборчими

списками кандидатів у депутати від політичних партій. Решта 225 депутатів обираються за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах [85]. Зазначимо, що з часу проведення перших виборів до Верховної Ради України в 1994 році, виборче законодавство зазнавало неодноразових змін - відбувалися переходи від мажоритарної до пропорційної виборчих систем. Водночас жодна з останніх не зазнавала такої нищівної критики, як пропорційна виборча система на основі висування кандидатів політичними партіями, яку було закріплено законом “Про вибори народних депутатів України” від 25 березня 2004 року та застосовано у 2006 та 2007 роках на чергових і позачергових парламентських виборах відповідно. Основними її недоліками називали такі: відсутність зв'язку з виборцями, корупцію в основі складання виборчих списків, низьку кваліфікацію депутатського корпусу, позбавлення відповідальності партій, а депутатів самостійності в ухваленні рішень [231, с. 111].

Не зважаючи на неоднозначне ставлення різних політичних сил до мажоритарно-пропорційної виборчої системи, наявність зазначених недоліків суто пропорційної виборчої системи привела до того, що врешті було прийнято рішення перейти до практики застосування змішаної виборчої системи. Досвід використання такої системи в Україні не є новим. Причинами повернення до зазначеної системи були намагання усунути недоліки різних типів виборчої системи, що використовувалися на парламентських виборах в Україні раніше. Окрім вказаних недоліків пропорційної виборчої системи, під час застосування суто мажоритарної виборчої системи мало місце надмірне використання адміністративного ресурсу та “скуповування електорату” [237]. Загалом, хоча мажоритарно-пропорційна виборча система не усуває зазначених недоліків, а лише зменшує їх вплив, до основних її позитивів належать сприяння розвитку політичних партій та наявність відповідальності депутатів-мажоритарників перед своїми виборцями.

Попри це, Закон про вибори народних депутатів 2011 року не був позитивно оцінений міжнародними експертами з виборчого права, зокрема,

представниками Венеціанської комісії та Міжнародної фундації виборчих систем (IFES). Така позиція міжнародної спільноти обґрунтовувалася передусім тим, що виборча система, запроваджена зазначеним Законом, сприяє проходженню до парламенту провладних партій за рахунок використання адміністративних ресурсів [198]. Окрім цього, як уже зазначалося, у Законі не було враховано одну з рекомендацій міжнародних організацій - про необхідність запровадження в Україні пропорційної виборчої системи із застосуванням відкритих списків [182].

Проблема запровадження відкритих виборчих списків в Україні неодноразово порушувалась як представниками різних політичних сил, так і науковцями. На думку М. Ставнійчук, існує кілька об’ єктивних причин необхідності запровадження відкритих виборчих списків в Україні. По-перше, склад парламенту, обраний за пропорційною системою із застосуванням закритих списків, не відповідає принципам електорального та регіонального представництва. Так, серед 450 народних депутатів, обраних за результатами позачергових виборів 2007 року, у Києві проживало близько 61 % від загальної кількості, тоді як частка киян у населенні України становить лише близько 6 %. По-друге, науковець вважає, що зазначена виборча система істотно послаблює зв’язок виборців зі своїми обранцями, що нівелює елемент персональної відповідальності депутатів перед громадянами. По-третє, при використанні закритих виборчих списків має місце невиправдане посилення ролі лідерів парламентських фракцій і одночасне знецінення “рядового” депутатського мандата. По-четверте, в таких умовах неможливе становлення політичних партій із партнерськими внутрішньопартійними стосунками, де члени партії об’ єднані спільними ідеологічними та морально-етичними поглядами. Партії формуються насамперед як партії вождиського типу, що негативно впливає на якість партійної системи. По-п’ яте, через відсутність персоніфікованого якісного відбору депутатського корпусу відбувається катастрофічне зниження його професійного рівня, а відтак - зниження темпів і, головне, якості законотворення [210, с. 4]. За таких умов, народ, який відповідно до Конституції

України є основним джерелом влади, на практиці позбавляється можливості впливати на якісний склад парламенту. Це, своєю чергою, негативно позначається на ролі політичних партій в суспільстві, які втрачають здатність виражати інтереси широких соціальних верств населення. Натомість, такі партії, здебільшого, представляють інтереси передусім своїх лідерів, які в подальшому формують вигідний для них виборчий список. Тож, запровадження відкритих виборчих списків не є єдиною альтернативою удосконалення української виборчої системи. Як зазначає М. Михальченко, можливою оптимальною моделлю виборчої системи в Україні могла б стати англійська, відповідно до якої політичні партії змагаються в одномандатних округах, а виборець безпосередньо обирає свого депутата. При цьому може бути не 450 одномандатних виборчих округів, а, наприклад, 150 багатомандатних округів, де обиратимуть одразу три депутати. Можливі й інші варіанти, але головне, щоб виборці обирали конкретну людину, яка б несла відповідальність перед ними, а не перед лідером партії [146, с. 17].

Окрім проблеми запровадження в Україні відкритих виборчих списків та удосконалення виборчої системи, ще одним питанням, яке останнім часом усе частіше порушується, є необхідність кодифікації виборчого законодавства та прийняття єдиного комплексного акта - виборчого кодексу України. Зокрема, зазначена проблема неодноразово обговорювалася представниками Центральної виборчої комісії. Так, М. Ставнійчук ще у 2004 році наголошувала на тому, що “практика реалізації виборчого законодавства України підштовхує до оптимізації й лібералізації виборчих і референдумних процедур та на цій основі проведення їх уніфікації” [211, с. 10]. Доцільно зазначити, що кодифікація як спосіб удосконалення, систематизації нормативних актів виступає також і способом створення сталого та ефективного виборчого законодавства, оскільки передбачає скасування застарілих норм й заповнення прогалин, усунення розбіжностей між законами. О. Волощук вказує на те, що саме у процесі кодифікації можливе усунення дублювання та суперечностей між чотирма основними виборчими законами в Україні: “Про вибори Президента України”,

“Про вибори народних депутатів України”, “Про вибори депутатів Верховної Ради АР Крим, сільських, селищних, міських голів і місцевих рад”, а також “Про всеукраїнські та місцеві референдуми”. Погодимося з автором у тому, що зазначена кодифікація має відбутися шляхом прийняття Виборчого кодексу України, який зніме з порядку денного досить багато проблем у галузі виборчого законодавства. Адже загальновідомим є факт, що існування кількох законів з одного або близьких предметів регулювання, та ще й прийнятих у різні часи і подекуди неузгоджених, вимагає їх взаємного узгодження, а це потребує внесення змін чи доповнень до відповідних актів [33, с. 77]. З огляду на це, ані питання кодифікації виборчого законодавства, ані пошук оптимальної моделі виборчої системи на сучасному етапі для України не є першочерговими. Порушення виборчого законодавства, які мали місце під час проведення виборчих кампаній, на яких застосовувалися різні типи виборчих систем, не можуть бути усунені лише шляхом запровадження в Україні відкритих виборчих списків, або узгодження виборчого законодавства. Причиною зазначених порушень є наявність в Україні змішаного демократично­авторитарного політичного режиму, який може ставити під сумнів демократичність закріпленої чинним законодавством виборчої системи. Це підтверджує той факт, що для побудови в Україні демократичної виборчої системи необхідна наявність національного виборчого законодавства, яке б відповідало принципам міжнародного виборчого права та демократичного політичного режиму, що забезпечує функціонування такої виборчої системи.

На сучасному етапі національне виборче законодавство закріплює низку особливостей виборчої системи, які відрізняють її від інших виборчих систем, що раніше застосовувалися на виборах до Верховної Ради України. Незважаючи на те, що за змішаною виборчою системою вже проводилися вибори до парламенту у 1998 та 2002 роках, сучасна мажоритарно-пропорційна виборча система має низку відмінностей. До особливостей сучасної виборчої системи належить: по-перше, заміна пропорційної виборчої системи змішаною; по-друге, збільшення прохідного бар'єра для політичних партій; по-третє, позбавлення

виборчих блоків права брати участь у виборах; по-четверте, впровадження процедури самовисування в одномандатних мажоритарних виборчих округах; по-п'яте, заборона висуватися кандидатам у народні депутати одночасно по мажоритарному округу та за виборчим списком політичної партії.

Нагадаємо, що змішана мажоритарно-пропорційна виборча система не є новою для України. Тож, повернення саме до цього типу виборчої системи свідчить про ефективність та функціональність останньої. Варто зауважити, що сучасна світова практика має значну кількість прикладів успішного застосування змішаної виборчої системи як у розвинених демократичних державах, так і у “перехідних” країнах, демократичні традиції яких знаходяться на стадії формування. Серед країн, що ефективно використовують зазначену виборчу систему слід назвати Німеччину, Литву, Грузію, Словенію та ін. [22, с. 30]. Зокрема, лінійна змішана виборча система, яка відповідно до Закону про вибори народних депутатів від 2011 року застосовується в Україні, вже більше ніж півстоліття успішно діє в ФРН, де одна половина депутатів нижньої палати парламенту обирається в одномандатних округах за мажоритарною системою відносної більшості, а друга половина - за пропорційною системою на основі партійних списків, запропонованих в суб'єктах федерації. Відповідно кожному виборцю надається два голоси. Один подається за одного кандидата в окрузі, а другий - за один із списків політичних партій [238, с. 344]. Обрання зазначеної системи для вибору депутатів бундестагу пов'язано з тим, що ця виборча система нейтралізує недоліки мажоритарних та пропорційних виборчих систем, дає змогу забезпечити формування стійкої парламентської більшості при максимальному врахуванні інтересів малих соціальних груп. Попри схожість між виборчими системами Німеччини та України, погодимося з думкою Ю. Шведа щодо запровадження змішаної виборчої системи в нашій країні відбувається внаслідок пошуку компромісу між принципом представництва в парламенті різних політичних сил та стабільністю сформованого ними уряду [238, с. 346]. Зокрема, така виборча система відзначається функціональністю щодо підрахунку голосів, оскільки в

німецькому і українському варіантах застосовується метод встановлення результатів виборів, заснований на квоті Хейра та правилі найбільших залишків. Остання небезпідставно вважається найбільш простою та зрозумілою, а тому є найбільш розповсюдженою. Так, відповідно до ч. 8, 9 ст. 98 Закону про вибори народних депутатів від 17 листопада 2011 року, розподіл депутатських мандатів відбувається у такий спосіб: кількість голосів виборців, поданих за кандидатів у депутати, включених до виборчого списку партії (що подолала бар'єр у 5 %), ділиться на виборчу квоту. Ціла частина отриманого числа становить кількість депутатських мандатів, що отримали кандидати у депутати від цієї партії. Партії, виборчі списки від яких мають більші порівняно з іншими дробові залишки після ділення на виборчу квоту, отримують по одному додатковому депутатському мандату, починаючи з виборчого списку партії, що має найбільший дробовий залишок. Якщо дробові залишки у двох чи більше виборчих списках партій однакові, першим додатковий депутатський мандат отримує той виборчий список партії, за кандидатів у депутати від якої віддано більшу кількість голосів виборців. Розподіл додаткових депутатських мандатів закінчується після вичерпання загальної кількості депутатських мандатів у загальнодержавному окрузі [85]. Попри те, що відповідно до Закону встановлення результатів виборів під час застосування квоти Хейра та правила найбільших залишків відбувається у два етапи, зазначений спосіб є досить простим, оскільки не вимагає складних підрахунків. Як зазначає М. Афанасьєва, перевагою зазначеного методу передусім є те, що він, на відміну від інших виборчих квот та правил розподілу, не порушує принципу пропорційності. Збереження вказаного принципу, за визначенням науковця, відбувається за рахунок того, що число мандатів, які отримує політична партія, не є меншим, ніж округлення “ідеальної частки” (результату поділу голосів поданих за партію на виборчу квоту, тобто середньої “вартості” одного мандата вираженої у кількості голосів виборців) до найменшого цілого, і не є більшим, ніж “ідеальна частка”, округлена до найбільшого цілого [4, с. 198]. Саме можливість збереження принципу представництва та простота у підрахунку голосів зробили

можливим застосування змішаної виборчої системи в Німеччині протягом тривалого часу, а також забезпечили незмінність методу розподілу депутатських мандатів в Україні. Цей метод був законодавчо закріплений в усіх законах про вибори народних депутатів, відповідно до яких проводилися вибори до Верховної Ради України у 1998, 2002, 2006, 2007, 2012 роках.

Поряд зі зміною типу виборчої системи її важливою особливістю є також збільшення прохідного бар'єра для політичних партій. У світовій практиці відоме застосування двох типів виборчого бар'єра - легального та ефективного. Легальний виборчий бар'єр використовується у виборчих системах пропорційного представництва і визначається як законодавчо (легально) встановлена певна кількість або певна частка (відсоток) голосів виборців, поданих на підтримку списку кандидатів, необхідних для участі у розподілі мандатів. Ефективний виборчий бар'єр відіграє ту саму роль, однак не встановлюється наочно, а є наслідком інших параметрів - виборчої формули та/або магнітуди округу [101, с. 22-23]. Законом про вибори народних депутатів України від 17 листопада 2011 року встановлено легальний виборчий бар'єр у 5 % голосів виборців [85]. Зазначимо, що на чергових та позачергових парламентських виборах у 2006 та 2007 роках застосовувався 3 %-й виборчий бар'єр. Зменшення прохідного бар'єра було однією з умов голосування за Закон про вибори народних депутатів України від 25 березня 2004 року представників менш потужних політичних партій, а також депутатів-мажоритарників, які мали намір створити нові (чи очолити існуючі) політичні партії [169, с. 22]. Встановлення 5 % прохідного виборчого бар'єра в 2011 році було ініційовано провладною більшістю. Підвищення бар'єра призвело до зменшення шансів невеликих політичних партій потрапити до Верховної Ради України, що, за словами І. Гербута, зумовило неможливість оновлення політичних еліт та представлення інтересів малих груп виборців. Зокрема, як зазначає науковець, високий прохідний бар'єр позбавляє можливості національних меншин мати своїх представників у парламенті. Натомість європейська практика засвідчує, що організаціям меншин надається право висувати своїх кандидатів, при цьому

позбавляючи їхні виборчі списки необхідності долати прохідний бар'єр [39, с. 179]. Із зазченого, впливає, що підвищення виборчого бар'єра, передусім було викликане бажанням провладної більшості утримати владу. Під час впровадження такого заходу не було враховано досвіду розвинених демократичних країн щодо вирішення національних конфліктів у суспільстві шляхом залучення представників національних меншин до роботи парламенту. Водночас підвищення прохідного бар'єра, яке дає можливість отримати мандати лише представникам впливових політичних партій, забезпечує формування достатньо стабільного уряду, що загалом позитивно впливає на розвиток країни.

Поряд зі збільшенням прохідного бар'єра для політичних партій особливістю нової виборчої системи стало позбавлення виборчих блоків права брати участь у виборах. Відповідно до ст. 12 Закону про вибори народних депутатів України від 17 листопада 2011 року, з-поміж суб'єктів виборчого процесу визначено, зокрема, партію, що висунула кандидата у депутати [85]. На відміну від попереднього Закону про вибори народних депутатів України, який було прийнято 25 березня 2004 року, зазначена стаття не визначає блоки політичних партій суб'єктами виборчого процесу [84]. Як і у випадку із підвищенням прохідного бар'єра, позбавлення виборчих блоків права брати участь у виборах має, здебільшого, політичну доцільність. У такий спосіб представники влади звужують коло політичних конкурентів шляхом унеможливлення участі у виборах великих об'єднань опозиційних політичних сил та усувають від виборів ті блоки партій, які є вже добре відомими в суспільстві [169, с. 22]. Як бачимо, обмежуючи коло суб'єктів парламентських виборів, законодавець йде всупереч європейській практиці, яка може обмежувати участь блоків у виборчій кампанії, проте не забороняє її повністю. Водночас ставлення українського суспільства до такої заборони є досить однозначним. З одного боку, існує критика виборчих блоків, передусім, за те, що останні включають до свого складу маргінальні політичні партії, які самостійно не набрали б й 1 % голосів виборців [58]. З іншого, як зазначає заступник голови Центральної Виборчої Комісії А. Магера, заборона участі

виборчих блоків у виборах сприятиме розвитку політичних партій, адже підвищуватиме відповідальність останніх та зумовлюватиме їхнє ідеологічне наповнення [137, с. 36]. Враховуючи викладене, в цілому позбавлення виборчих блоків права брати участь у виборах має позитивні наслідки, оскільки така заборона не дає можливості маловідомим політичним партіям проходити до парламенту.

Ще однією особливістю сучасної мажоритарно-пропорційної виборчої системи стало впровадження процедури самовисування в одномандатних мажоритарних виборчих округах. Так, відповідно до ч. 1 ст. 10 Закону про вибори народних депутатів України від 17 листопада 2011 року, “право висування кандидатів у депутати належить громадянам України, які мають право голосу. Це право реалізується ними через партії або шляхом самовисування відповідно до цього Закону” [85]. Як бачимо, на відміну від попереднього Закону про вибори народних депутатів України від 2004 року, який єдиним суб'єктом висування кандидатів у народні депутати визначав політичні партії, новий Закон про вибори народних депутатів України від 2011 року, розширив коло таких суб'єктів, запровадивши процедуру самовисування. Слід зауважити, що суть самовисування полягає в тому, що: будь-яка особа, яка відповідає встановленим законодавством вимогам, може самостійно висувати свою кандидатуру на виборну посаду [20, с. 10]. У світовій практиці процедура самовисування може супроводжуватися вимогою необхідності підтримки кандидата деякою кількістю виборців, що виражається у збиранні підписів останніх. Законом про вибори народних депутатів України від 2011 року такої підтримки не передбачено, натомість ч. 2 ст. 56 встановлюється грошова застава [85]. З одного боку, відсутність процедури збору підписів забезпечує можливість отримання статусу кандидата у народні депутати України будь-якою особою, що має активне виборче право. Це означає, що допуск до виборчих змагань можуть отримати особи, які взагалі не користуються підтримкою та повагою в тому чи іншому виборчому окрузі, що не допускається за наявності процедури збору підписів. Окрім цього, її застосування призводить до

обмеження пасивного виборчого права. Крім того, законодавче закріплення необхідності внесення грошової застави, як єдиної умови допущення кандидата до виборчих змагань, свідчить про те, що участь у виборах більше залежить від його матеріального становища, ніж від рівня підтримки з боку електорату. У зв'язку з викладеним, погодитмося з М. Бучиним у тому, що найоптимальнішим є одночасне застосування процедури збору підписів і грошової застави, що передбачається законодавством деяких країн. У такому випадку суб'єкт, який зібрав достатню кількість підписів на свою підтримку, реєструється на основі зазначеного. За цих умов грошова застава йому повертається. Якщо суб'єкт виборчого процесу не зміг зібрати достатньо підписів, він реєструється на основі грошової застави [20, с. 12].

Окрім наведених особливостей сучасної виборчої системи, не менш важливою є заборона висуватися кандидатам у народні депутати одночасно по мажоритарному округу та за виборчим списком політичної партії. Зазначене положення підтверджує ч. 5 ст. 52 Закону про вибори народних депутатів України від 11 листопада 2011 року. У статті прописано, що одна й та сама особа може бути включена до виборчого списку кандидатів у депутати від партії та висунута лише в одному з одномандатних виборчих округів у порядку висування партією або в порядку самовисування [85]. На відміну від українського законодавства, у деяких країнах допускається одночасне балотування кандидатів як в конкретному виборчому окрузі, так і за партійними списками. На думку М. Бучина, така практика не є обґрунтованою, оскільки ставить громадян, які є членами політичних партій у привілейоване становище порівнянно з безпартійними кандидатами [20, с. 11]. В умовах української практики, зазначена проблема була вирішена рішенням Конституційного Суду, відповідно до якого було визнано, що одночасне балотування в одномандатному окрузі та за партійним списком є порушенням принципу рівного виборчого права [63, с. 82]. Зазначене рішення Конституційного Суду України поставило в однакові умови кандидатів в народні депутати у здобутті представницьких мандатів.

Таким чином, особливості сучасної виборчої системи до Верховної Ради України визначає національне виборче законодавство, основу якого складає Конституція України та Закон про вибори народних депутатів України від 11 листопада 2012 року. Зокрема, останній закріплює низку особливостей сучасної виборчої системи, зміст яких відрізняє її від виборчих систем, які застосовувались на парламентських виборах в Україні раніше. Зазначені особливості можна звести наступним чином: по-перше, заміни суто пропорційної виборчої системи змішаною мажоритарно-пропорційною, відповідно до якої половина депутатів парламенту обирається за партійними списками, а інша в мажоритарних виборчих округах; по-друге, збільшення прохідного бар'єра для політичних партій з 3 до 5 % голосів виборців; по-третє, позбавлення виборчих блоків права брати участь у виборах; по-четверте, впровадження процедури самовисування в одномандатних мажоритарних виборчих округах; по-п'яте, заборони висуватися кандидатам у народні депутати одночасно по мажоритарному округу та за виборчим списком політичної партії. Ці особливості становлять правову основу сучасної виборчої системи України, тобто визначають її юридичну форму, практична реалізація якої безпосередньо залежить від типу політичного режиму в державі.

Окрім національного виборчого законодавства України, яке визначає особливості її виборчої системи та типу політичного режиму, що надає зазначеним особливостям реального змісту, на формування та функціонування виборчої системи в Україні безпосередньо впливає міжнародний чинник. Як зазначалося, під цим чинником слід розуміти низку міжнародно-правових актів, які містять принципи міжнародного виборчого права, серед яких, передусім, потрібно виокремити: принцип загального та рівного виборчого права, принцип періодичності виборів; принцип вільних виборів; принцип прямих виборів; принцип таємного голосування; принцип вільного створення політичних партій. Зазначені принципи є загальновизнаними міжнародною спільнотою, а їх практичне втілення надає виборчій системі ознак демократичності. Оскільки на сучасному етапі Закон про вибори народних депутатів України від 11 листопада

2011 року виступає єдиним нормативно-правовим актом, яким закріплюється тип виборчої системи та визначається порядок її функціонування, виникається необхідність встановлення відповідності правових норм цього Закону наведеним вище принципам міжнародного виборчого права. Останнє дасть змогу виявити безпосередній вплив міжнародного чинника на формування та функціонування виборчої системи в Україні.

Як і попередні закони про вибори народних депутатів України, чинний Закон містить майже повний перелік принципів міжнародного виборчого права. Зокрема, ст. 2 закріплює принцип загального виборчого права, відповідно до якого вибори депутатів є загальними, а право голосу мають громадяни України, яким на день голосування виповнилося вісімнадцять років. Окрім закріплення принципу загального виборчого права, зазначена стаття Закону містить підстави для його реалізації (встановлює перелік документів, що посвідчують особу та надають право голосу, забороняє будь-які привілеї та обмеження виборчих прав за винятком тих, що встановлені Конституцією України та цим Законом). Принцип рівного виборчого права встановлюється ст. 3 зазначеного Закону. Відповідно до нього, вибори депутатів є рівними. Це означає, по-перше, що кожний виборець має в одномандатному та загальнодержавному округах по одному голосу, який він може використати лише на одній виборчій дільниці; по­друге,усі кандидати в народні депутати мають рівні права та можливості брати участь у виборчому процесі; по-третє, усі партії, як суб'єкти виборчого процесу, мають рівні права та можливості брати в ньому участь у порядку та в межах, встановлених цим Законом. Окрім зазначеного, у ст. 3 передбачено конкретні механізми, які забезпечують рівність прав і можливостей суб'єктів виборчого процесу [85]. Незважаючи на те, що принцип рівного виборчого права знайшов у Законі про вибори народних депутатів України від 11 листопада 2011 року досить докладну деталізацію, встановлення виборчого бар'єра, яке передбачене ч. 3 ст. 98 самого ж Закону, частково нівелює рівність виборчих прав громадян, чим порушує один з ключових принципів міжнародного виборчого права. Це означає, що встановлення виборчого бар'єра передбачає часткове врахування

голосів виборців, тобто лише голосів відданих за ту чи іншу політичну партію, які в сумі становлять 5 % [101, с. 104]. Оскільки політичні партії, які не подолали виборчий бар'єр не потрапляють до парламенту, голоси виборців, що були віддані за них втрачаються, а міжнародний принцип рівного виборчого права порушується.

Своєю чергою, ст. 4 встановлює ще один принцип міжнародного виборчого права: принцип прямих виборів. Відповідно до Закону, зазначений принцип полягає в тому, що громадяни України обирають депутатів безпосередньо шляхом голосування за кандидатів у депутати, включених до виборчого списку партії та за кандидатів у депутати в одномандатних округах [85]. Водночас, подібно до принципу рівного виборчого права, принцип прямих виборів також частково порушується. Оскільки Законом про вибори народних депутатів України від 11 листопада 2011 року закріплюється змішана мажоритарно-пропорційна виборча система та застосування закритих виборчих списків, у частині голосування за виборчий список політичних партій виборець позбавляється можливості виражати свої уподобання щодо конкретного кандидата у народні депутати. Це, своєю чергою, призводить до порушення міжнародного принципу прямих виборів, під яким слід розуміти не лише безпосередню участь виборця у голосуванні, а й голосування останнього за конкретного кандидата. Слід зауважити, що порівняно з попереднім Законом про вибори народних депутатів України від 25 березня 2004 року, який не передбачав можливості балотування незалежних кандидатів на виборах, Закон про вибори народних депутатів України 2011 року надав таку можливість. Наслідком цього стало створення більш дієвих умов для реалізації міжнародних принципів загального виборчого права та прямих виборів [105, с. 25].

Окрім перерахованих принципів міжнародного виборчого права, чинний Закон про вибори закріплює і такі принципи як: вільних виборів, таємного голосування та вільного створення політичних партій. Зокрема, відповідно до ст. 6 цього Закону, громадянам України забезпечуються умови для вільного формування своєї волі та її вільного виявлення при голосуванні, а також

встановлюється перелік дій, які перешкоджають вільному волевиявленню виборців. Поряд із принципом вільних виборів ст. 7 означеного Закону закріплюється міжнародний принцип таємного голосування, суть якого полягає в тому, що контроль за волевиявленням виборців забороняється [85]. Якщо вказані принципи знайшли в Законі про вибори народних депутатів України від 2011 року чітку регламентацію із зазначенням їх суті та механізмів реалізації, то принцип вільного створення політичних партій як такий не закріплений. Водночас ст. 12 Закону передбачає, що політичні партії, які висувають кандидатів у депутати, є суб'єктами виборчого процесу, що дає підстави для їх вільного створення та функціонування. Також принцип вільного створення політичних партій визначено у ст. 36 Конституції України, де, зокрема, зазначено, що громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів [118, с. 10]. Слід звернути увагу на ще один принцип міжнародного виборчого права - принцип періодичності виборів. У Законі про вибори народних депутатів України від 17 листопада 2011 року цей принцип не прописаний. Водночас, як і принцип вільного створення політичних партій, він визначений Конституцією України. Так, у ст. 76 Основного Закону, зокрема, йдеться, що чотириста п'ятдесят народних депутатів України, обираються строком на п'ять років [118, с. 18].

Отже, розглянуті принципи міжнародного виборчого права майже цілком знайшли відображення у чинному Законі про вибори народних депутатів України від 17 листопада 2011 року. Оскільки вказані принципи мають загальний характер та визнані міжнародною спільнотою як універсальні, вони слугують важливою гарантією виборчих прав громадян у кожній країні, яка визнає себе членом світового співтовариства [238, с. 75]. Тому закріплена цим Законом виборча система може вважатися демократичною. Водночас практичне втілення принципів міжнародного виборчого права безпосередньо залежить від типу політичного режиму, що діє у державі. Останній буде визначати і майбутнє

виборчої системи в Україні. Зокрема, завершення процесів розбудови демократичного політичного режиму сприятиме перетворенню виборчої системи з інструменту для досягнення влади конкретними групами на процедуру проведення демократичних вільних виборів. Інакше кажучи, перспектива розбудови виборчої системи в Україні, насамперед, буде залежати від того, чиї інтереси стануть визначальними у формуванні її основоположних засад.

Недоліком сучасної виборчої системи та загалом виборчого законодавства України є відсутність його систематизації. Усуненню цього недоліку могло б посприяти прийняття виборчого кодексу, за допомогою якого норми виборчого законодавства стали б більш узгодженими та послідовними. Проте навіть прийняття виборчого кодексу не може гарантувати стабільність виборчого законодавства. Зважаючи на попередній досвід України, щодо змін типу виборчої системи переважно напередодні виборів, під час аналізу можливого реформування виборчого законодавства потрібно враховувати так звану “політичну доцільність”. У цьому сенсі погодимося з Ю. Якименко у тому, що під політичною доцільністю необхідно розуміти сприяння виборчої системи (чи певних аспектів виборчого законодавства) забезпеченню максимального доступу до влади однієї чи кількох політичних сил. У такому контексті політична доцільність є синонімом маніпуляції виборчим законодавством [249]. З метою усунення негативних наслідків зазначеного явища, передусім неодноразових змін типу виборчої системи, на нашу думку, виникає необхідність у закріпленні останнього на конституційному рівні. Окрім типу виборчої системи, конституційного закріплення потребують також величина виборчого бар'єра, заборона переходу народних депутатів від фракції до фракції, а також можливість відкликання народного депутата його виборцями із зазначенням підстав такої процедури (імперативний мандат). Зокрема, встановлення на рівні Основного Закону величини виборчого бар'єра сприятиме створенню рівних можливостей для політичних партій у змаганні за владу, що має позитивно впливати на стабільний розвиток партійної системи в Україні.

Закріплення заборони переходу народних депутатів від фракції до фракції надасть можливість прогнозувати майбутній склад парламенту та забезпечить послідовність дій народних депутатів. Своєю чергою, запровадження імперативного мандату на конституційному рівні посилить політичну відповідальність народних обранців, оскільки їх статус та можливості будуть обмежені на рівні Основного Закону.

Зважаючи на викладене та беручи до уваги багаторічну практику застосування різних виборчих систем в Україні, можна зробити висновок, що найоптимальнішим типом виборчої системи для України є змішана. Лише така виборча система здатна ефективно поєднувати чітку “прив'язку” народного депутата до виборчого округу (мажоритарна складова) та вільний розвиток політичних партій (пропорційна складова). Водночас, для того щоб змішана виборча система найбільше відповідала міжнародним виборчим стандартам та задовольняла потреби електорату, у її пропорційній складовій мають застосовуватися відкриті виборчі списки, відповідно до яких виборці можуть голосувати за конкретного кандидата у народні депутати України. Цим самим буде забезпечено такий принцип міжнародного виборчого права як принцип прямого голосування. Своєю чергою, голосування за конкретного кандидата у виборчому списку зменшить корупційну складову в контексті одноособового формування такого списку лідером партії, що бере участь у виборах. Отже, з метою забезпечення виконання поставлених вимог, в Україні має бути запроваджена з частковим закріпленням на конституційному рівні змішана виборчу система, за якої пропорційна складова буде з відкритими виборчими списками, а мажоритарна - відносної більшості.

З огляду на зазначене, є доцільним розробити окремий закон про вибори народних депутатів України, який базуватиметься на теоретико-правових засадах, що відповідають міжнародним виборчим стандартам та буде містити змішану виборчу систему (з відкритими списками у пропорційній складовій).

Так законом має бути передбачено запровадження таких теоретико- правових засад виборів як, по-перше: загальне виборче право - вибори депутатів

є загальними. Право голосу на виборах депутатів мають громадяни України, яким на день голосування виповнилося вісімнадцять років. Громадяни України, які мають право голосу, є виборцями, по-друге: рівне виборче право - вибори депутатів є рівними: громадяни України беруть участь у виборах депутатів на рівних засадах. Кожен виборець має однин голос. Виборець може використати право голосу тільки на одній виборчій дільниці, де він включений до списку виборців. Виборець реалізує своє право голосу під час виборів у порядку, встановленому законом, по-третє: пряме виборче право - вибори депутатів є прямими. Громадяни України обирають депутатів безпосередньо шляхом голосування за конкретних кандидатів у депутати, включених до виборчих списків партій. Г олосування за кандидатів, що балотуються у виборчих округах, по-четверте: добровільність участі у виборах - участь громадян України у виборах депутатів є добровільною. Ніхто не може бути примушений до участі чи неучасті у виборах. В даному ми не наслідуємо практику тих держав-членів Європейського Союзу (зокрема Італії), які, з метою подолання проблеми абсентеїзму, запроваджують практику дисциплінарних стягнень за відмову від голосування, по-п'яте: вільні вибори - вибори депутатів є вільними. Громадянам України забезпечуються умови для вільного формування своєї волі та її вільного виявлення при голосуванні. Застосування насильства, погроз, обману, підкупу чи будь-яких інших дій, що перешкоджають вільному формуванню та вільному виявленню волі виборця, забороняється, по-шосте: таємне голосування - голосування на виборах депутатів є таємним: контроль за волевиявленням виборців забороняється. Членам виборчих комісій, іншим особам забороняється вчиняти будь-які дії чи розголошувати відомості, які дають можливість встановити зміст волевиявлення конкретного виборця, по-сьоме: особисте голосування - кожний виборець голосує на виборах особисто. Голосування за інших осіб чи передача виборцем права голосу будь-якій іншій особі забороняється, по-восьме: право бути обраним - депутатом може бути обраний громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років, по-дев'яте:

право висування кандидатів у депутати - право висування кандидатів у депутати належить громадянам України, які мають право голосу. Це право реалізується ними через політичні партії або шляхом самовисування у порядку, встановленому законом.

Законом пропонується запровадити змішану виборчу систему (з відкритими списками у пропорційній складовій), яка забезпечить повноту реалізації міжнародних виборчих стандартів закріплених Загальною декларацією прав людини, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року. Впровадження пропонованої виборчої моделі сприятиме подальшому розвитку політичних партій в України та становленню і зміцненню політичного прошарку громадян, які не підтримують жодну з партій. Ще одним з аргументів за впровадження змішаної моделі виборчої системи є надання можливості виборцям, реально, надавати преференції конкретним кандидатам у народні депутати України, прізвища яких визначені у виборчому списку.

Основні аспекти пропонованої змішаної виборчої системи у мажоритарній складовій мають відображатися під час проведення виборів в одномандатних виборчих округах. Вибори мають відбуватися в один тур, переможцем буде кандидат, який набрав найбільшу кількість голосів виборців. Тобто однотурова, мажоритарна система відносної більшості. Пропорційна складова матиме такий характер: політичні партії формують загальнодержавні виборчі списки, прізвища кандидатів чергуються за алфавітом та по п'ять кандидатів закріплюють в кожному з територіальних виборчих округів. У територіальному виборчому окрузі виборці матимуть право голосувати за одного з п'яти закріплених в окрузі кандидата. Після проведення голосування та підрахунку голосів Центральна виборча комісія встановить загальну кількість голосів виборців, що були віддані за конкретну політичну партію, визначить чи перетнули такі партії 5 %-й виборчий бар'єр. ЦВК розподілятиме мандати серед партій, що перетнули зазначений бар'єр у такий спосіб: перший мандат віддадуть тому закріпленому кандидату у територіальному виборчому окрузі, який набрав найбільшу кількість голосів, другий мандат тому кандидату, який

посів друге місце за кількістю голосів, потім третій - третьому, четвертий - четвертому і т. д.

Центральна виборча комісія має визначити кількість одномандатних та територіальних виборчих округів, які за своєю територіальною ознакою повинні бути тотожними. Кількість одномандатних та територіальних виборчих округів повинна відповідати 50 % депутатських мандатів, передбачених Конституцією України.

Оскільки запропонована змішана виборча система (з відкритими списками у пропорційній складовій), відповідатиме міжнародним виборчим стандартам, тобто виборці матимуть можливість голосувати за конкретного кандидата у виборчому списку і кандидат матиме право самовисуватися в одномандатному виборчому окрузі, то схвальна реакція як міжнародної, так і національної спільноти не змусить нас чекати. Така виборча система зведе нанівець вплив політичної кон'юктури, яка щоразу змінюється і підлаштовує до групових інтересів виборчу модель. Важливо, що пропорційна складова з відкритими партійними списками сприятиме розвитку політичних партій, побудованих на ідеологічній платформі, що є запорукою політичної стабільності.

Своєю чергою, внесення змін до Конституції України в частині запровадження виборчої системи до Верховної Ради України, відповідатиме вимогам часу. Додатковим аргументом виступає той факт, що Україна обрала проєвропейський зовнішньополітичний вектор. Так, аналіз виборчого законодавства держав-членів Європейського Союзу дає нам змогу виявити певні засади регулювання виборів, які є характерними для більшості таких держав. Практично в усіх Конституціях держав-членів ЄС: а) закріплено принципи загального, рівного, прямого виборчого права та таємного голосування; б) визначено вік, з якого виникає право обирати та бути обраним до органів державної влади; в) визначено коло суб'єктів активного та пасивного виборчого права на загальнодержавних виборах, загальні підстави обмеження виборчих прав; г) визначено виборчу систему, за якою обирається глава держави і, у більшості випадків, - загальні риси виборчої системи, за якою формується

парламент (у конституціях 16 із 28 держав-членів ЄС закріплено виборчу систему до вищих представницьких органів державної влади).

Отже, на конституційному рівні необхідно визначити спосіб обрання народних депутатів України. Встановити, що народні депутати обиратимуться з використанням змішаної виборчої системи, зокрема, з наданням можливості виборцям віддавати свій голос конкретним кандидатам у виборчих списках.

Проведений у дисертації політико-правовий аналіз виборчої системи до Верховної Ради України дає підстави стверджувати, що на формування та функціонування останньої впливають три основних чинники: політичний, під яким розуміється тип політичного режиму; внутрішньо-національний, а саме національне електоральне законодавство; міжнародний, як сукупність міжнародно-правових актів.

У результаті дослідження типу політичного режиму було встановлено, що на сучасному етапі в Україні діє змішаний або гібридний демократично- авторитарний політичний режим, який безпосередньо впливає на практичне функціонування виборчої системи. Результатом такого впливу є те, що виборча система переважно виступає інструментом для реалізації політичних амбіцій представників влади та легітимації повноважень останніх. Відсутність в Україні сформованого демократичного політичного режиму, а відтак нереалізованість на практиці основних демократичних принципів, позбавляють наявну в Україні виборчу систему необхідних умов для її розвитку, як демократичної.

Основу національного електорального законодавства на сучасному етапі остановить Закон про вибори народних депутатів України від 17 листопада 2011 року, який визначає тип виборчої системи та особливості її застосування. Зазначеним Законом закріплено змішану виборчу систему, яка порівняно з виборчими системами, що застосовувалися на парламентських виборах в Україні раніше, має низку особливостей. Вказані особливості можна звести до наступних: по-перше, заміни суто пропорційної виборчої системи змішаною мажоритарно-пропорційною, відповідно до якої половина депутатів парламенту обирається за партійними списками, а інша в мажоритарних виборчих округах;

по-друге, збільшення прохідного бар'єра для політичних партій з 3 до 5 % голосів виборців; по-третє, позбавлення виборчих блоків права брати участь у виборах; по-четверте, впровадження процедури самовисування в одномандатних мажоритарних виборчих округах; по-п'яте, заборони висуватися кандидатам у народні депутати одночасно по мажоритарному округу та за виборчим списком політичної партії. Ці особливості складають правову основу сучасної виборчої системи України, тобто визначають її юридичну форму практична реалізація якої безпосередньо залежить від типу політичного режиму в державі.

Окрім національного виборчого законодавства України, яке визначає особливості її виборчої системи та типу політичного режиму, що надає зазначеним особливостям реального змісту, на формування та функціонування виборчої системи в Україні безпосередньо впливає міжнародний чинник. Його основу складає низка міжнародно-правових актів, які містять принципи міжнародного виборчого права. Серед них, передусім, потрібно виокремити: принцип загального та рівного виборчого права; принцип періодичності виборів, принцип вільних виборів; принцип прямих виборів; принцип таємного голосування; принцип вільного створення політичних партій. Перелічені принципи є загальновизнаними міжнародною спільнотою, а їх практичне втілення надає виборчій системі ознак демократичності. Проведений аналіз відповідності правових норм Закону про вибори народних депутатів України від 17 листопада 2011 року вказаним вище принципам міжнародного виборчого права, свідчить про те, що зазначений Закон як основа національного електорального законодавства містить майже повний їх перелік. Винятком є принцип вільного створення політичних партій та принцип періодичності виборів, які чітко Законом не прописані, проте містяться в Конституції. Водночас закріплені принципи рівного виборчого права та прямих виборів не повною мірою відображають основні принципи демократії. Це пов'язано з тим, що встановлення виборчого бар'єра частково нівелює принцип рівного виборчого права, оскільки втрачаються голоси виборців, віддані за політичні партії, що не подолали зазначений бар'єр, а застосування закритих виборчих

списків частково зводить нанівець принцип прямих виборів, оскільки позбавляє виборців права голосувати за конкретного кандидата у виборчому списку партії. Попри висловлені зауваження, загалом виборча система, закріплена чинним Законом про вибори народних депутатів України, може вважатися демократичною. При цьому практичне втілення принципів міжнародного виборчого права, як і юридична форма виборчої системи, безпосередньо залежить від типу політичного режиму, що діє в державі.

Слід зауважити, що політичний режим буде визначати і майбутнє виборчої системи в Україні, оскільки завершення процесів розбудови демократичного політичного режиму сприятиме її перетворенню з інструменту для досягнення влади конкретними групами на процедуру проведення демократичних вільних виборів. Основними проблемами, які на сучасному етапі виникають під час формування та функціонування виборчої системи, слід виокремити відсутність стабільності та систематизації виборчого законодавства. Ефективним вирішенням зазначених проблем у найближчій перспективі може стати прийняття виборчого кодексу та закріплення на конституційному рівні типу виборчої системи, величини виборчого бар'єра, заборони переходу народних депутатів від фракції до фракції, а також можливості відкликання народного депутата його виборцями з обов'язковим зазначенням підстав такої процедури (імперативного мандата). Тож найоптимальнішим типом виборчої системи для нашої країни в подальшому може стати змішана, за якої пропорційна складова буде з відкритими виборчими списками, а мажоритарна - відносної більшості.

3.3.

<< | >>
Источник: БАТУРА СЕРГІЙ ВАСИЛЬОВИЧ. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ВИБОРЧИХ СИСТЕМ УКРАЇНИ ТА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2015. 2015

Еще по теме Сучасний стан виборчої системи до Верховної Ради України та перспективи впровадження норм виборчого права держав-членів ЄС:

  1. РОЗДІЛ 3 ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ОСОБЛИВОСТІ ВИБОРЧОЇ СИСТЕМИ ДО ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ
  2. Порівняльно-правовий аналіз виборчої системи України та держав Європейського Союзу
  3. 2.1. Порівняльно-правовий аналіз законодавчого регулювання виборчих систем держав-членів Європейського Союзу
  4. 3.1. Порівняльно-правовий аналіз парламентської виборчої системи України в контексті розвитку виборчого законодавства
  5. 3. Стан та перспективи адаптації законодавства України до законодавства ЄС
  6. РОЗДІЛ 2 СПЕЦИФІКА ВИБОРЧИХ СИСТЕМ ВИЩИХ ПРЕДСТАВНИЦЬКИХ ОРГАНІВ ВЛАДИ ДЕРЖАВ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ
  7. БАТУРА СЕРГІЙ ВАСИЛЬОВИЧ. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ВИБОРЧИХ СИСТЕМ УКРАЇНИ ТА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2015, 2015
  8. Теоретико-правовий аналіз формування та функціонування виборчих систем
  9. О применении судами общей юрисдикции общепризнанных принципов и норм международного права и международных договоров Российской Федерации
  10. РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ВИБОРЧИХ СИСТЕМ