<<
>>

Теоретико-правовий аналіз формування та функціонування виборчих систем

Виборча система як найважливіший елемент політичної системи суспільства становить сукупність суспільних відносин, що складаються з приводу формування органів державної влади та місцевого самоврядування.

Вибори - це не лише суттєва ознака, атрибут демократії, а й її стрижень, як необхідна умова останньої. При цьому під демократією треба розуміти режим, за якого представники народу призначаються на посади через вільні, загальні, рівні, прямі вибори шляхом таємного голосування. Формування виборчих систем має глибокі історичні корені з чого випливає той факт, що на їх

становлення і розвиток впливали різноманітні чинники, які, своєю чергою, були зумовлені розвитком політичної та правової культури.

Упродовж усієї історії людства, починаючи з племен мезозойської ери, людиною керувало бажання отримати владу. В первинних суспільствах механізм такого отримання був досить простим - вигравав сильніший. Проте поряд з еволюційними змінами складу суспільства ускладнювались і механізми одержання влади. Кожний етап розвитку запроваджував нові умови та удосконалював засоби її набуття. Разом зі зміною суспільного устрою людство змінювало правила політичної діяльності. Починаючи з VIII ст. до н. е. уявлення про державний устрій і державну владу сприяли виникненню інституту представницьких органів, як невід’ ємної складової демократії, що створювалися за допомогою виборів [139, с. 3].

Початок історії інституту виборів можна вбачати у формуванні державних установ представницького характеру у Давній Греції. Політичне життя її держав-полісів увійшло в історію людства як один із перших вдалих досвідів демократичного правління. Ідеї та принципи народовладдя, що були вироблені давньогрецькою цивілізацією, справили значний вплив на теорію та практику державного будівництва наступних епох. Саме на території Давньої Греції виникло багато принципів, що складають зміст сучасної демократії, зокрема: верховенство закону, виборність владних органів та посадових осіб, активна участь громадян у вирішенні державних проблем тощо [139, с.

3]. Ці фундаментальні демократичні принципи покладені в основу сучасних виборчих систем.

Пізніше виборчі ідеї давньогрецьких філософів на тривалий час були витіснені всевладдям церкви і теологічної теорії виникнення держави. Це було зумовлено тим, що абсолютистські монархічні країни не потребували виборів. Лише епоха Відродження поновила інтерес до здобутків елліністичної політичної філософії та практики полісної демократії, відштовхуючись від ідеї Аристотеля про людину як “політичну тварину” [184, с. 24].

Принциповою ознакою виборів є те, що вони є формою безпосередньої демократії (прямого народовладдя). Природне право громадянина на владу здійснюється в конкретних формах вибору того чи іншого претендента на отримання певних владних повноважень. При цьому вибори спираються на відповідні організаційно-правові засади та процедури передачі таких повноважень від громадянина до представницького органу публічної влади [184, с. 37]. Отже, вибори є найпоширенішою формою прямого народовладдя, яка постійно та періодично застосовується у більшості країн світу. Шляхом виборів формуються органи публічної влади - парламент, обирається глава держави, іноді глава уряду, судові органи та органи місцевого самоврядування.

У вітчизняній та зарубіжній науковій конституційно-правовій літературі існує багато точок зору щодо розуміння та визначення поняття виборів. Так, вітчизняний дослідник суспільно-правових відносин М. Корнієнко зауважує, що “вибори - це акт самоврядування народу” [121, с. 13]. Таке визначення занадто вузьке оскільки, окрім зазначеного аспекта, поняття вибори включає ще й такі складові як формування органів державної влади та надання повноважень посадовим особам.

Більш широке визначення поняття виборів пропонує російський дослідник Ю. Веденєєв, який зокрема, зазначає, що в сучасних демократично організованих державах, вибори виступають як інститут і процес прийняття політико-правових рішень, суб'єктом якого є суспільство в особі його дієздатних громадян, а об'єктом - державна влада.

На думку автора, шляхом конституційних виборів здійснюється публічне політичне відтворення держави, а саме, соціальна ротація чи перерозподіл (перегрупування, передача) законодавчих або урядових функцій та повноважень [23, с. 84]. Попри те, що це визначення значно повніше відображає зміст поняття “вибори” щодо формування державної влади та прийняття політико-правових рішень виборцем, воно не містить того аспекта, що вибори, окрім зазначеного, виступають актом утвердження державної влади, в тому числі і в недемократичних державах.

Більш змістовне визначення досліджуваного поняття дає вітчизняний науковець О. Радченко, який розглядає вибори у чотирьох основних аспектах. По-перше, вибори - це державотворча функція суспільства та інститут безпосередньої демократії (народовладдя). По-друге, вибори - це джерело легітимності влади, за допомогою якого відбувається інституціоналізація органів державної влади та місцевого самоврядування. По-третє, вибори - це механізм делегування владних повноважень від народу до обраних ним представників та контролю за органами державної влади. По-четверте, вибори - це інститут виявлення та формування політичних лідерів [184, с. 44].

Таким чином, вибори слід характеризувати як форму прямого народовладдя, процедура якого визначена у конституції та виборчому законодавстві, що здійснюється з метою формування представницьких органів державної влади та місцевого самоврядування, їх легітимації шляхом передачі владних повноважень від народу до обраних ним представників [11, с. 11].

З феноменом виборів тісно пов’язане поняття виборчої системи. Світова демократична практика сформувала багато різних видів виборчих систем. Як зауважує І. Сенюта, виборча система має безпосереднє відношення до засад формування органів державної влади, стосунків між виконавчою та законодавчою гілками влади, тобто реалізації механізму стримувань і противаг, розвитку політичної системи суспільства та форми державного устрою [196, с. 300]. Поняття виборчої системи правовою наукою розглядається у двох основних значеннях.

У широкому розумінні під виборчою системою вбачається система суспільних відносин, яка охоплює порядок організації і проведення виборів представницьких органів державної влади і органів місцевого самоврядування [247, с. 18]. При цьому сфера зазначених відносин є достатньо широкою. Зокрема, до неї входять питання визначення кола виборців та осіб, яких обиратимуть, інфраструктура виборів (створення виборчих дільниць, виборчих органів) та відносини, що виникають на кожній стадії виборчого процесу [196, с. 301]. Регламентація та регулювання виборчої системи здійснюється за допомогою виборчого законодавства держав, яке, своєю

чергою, залежить від загальної правової системи конкретної країни, її правових традицій, політичної та правової культури. Подібної думки дотримується російський вчений О. Постніков, який стверджує, що в широкому сенсі до поняття виборчої системи включаються також нормативна й організаційна база проведення виборів [177, с. 105].

Водночас поняття виборча система застосовується і в дещо іншому значенні. Слід погодитися із твердженням М. Козюбри, що в цьому сенсі під виборчою системою можна розуміти спосіб визначення результатів виборів, від якого залежить порядок розподілу депутатських мандатів і сам механізм організації виборів, тобто спосіб у який розподіляються депутатські мандати між кандидатами на посади залежно від результатів голосування [164, с. 85]. Таке розуміння виборчої системи є найпоширенішим в юридичній науці. В цьому значенні її характеризують насамперед як метод перетворення поданих виборцями голосів з метою розподілу місць у законодавчому органі. Отже, у вузькому розумінні, виборча система - це спосіб визначення того, хто з осіб, які балотувались, є обраними на ту чи іншу виборну посаду [196, с. 301]. Беручи до уваги викладене, на думку автора дослідження, під виборчою системою доцільно розуміти законодавчо врегульований порядок формування виборних органів держави та органів місцевого самоврядування, який визначає організацію виборчого процесу та його учасників, процедуру голосування й встановлення результатів виборів.

Як уже зазначалося, світова юридична і політична науки розрізняють достатньо велику кількість виборчих систем. Зокрема, дослідники Стокгольмського інституту демократії (А. Лейпхарт, Е. Рейнолдс, Б. Рейлі та ін.) виокремлюють дев’ ять основних типів які, своєю чергою, поділяються на три загальні сім’ ї:

1. Мажоритарна виборча система, яка включає: а) систему голосування за принципом відносної більшості (Канада); б) систему представницького голосування (Кувейт); в) систему альтернативного голосування (Австралія); г) систему голосування у два тури (Франція).

2. Напівпропорційна виборча система, яка включає: а) паралельну систему (Росія); б) систему без права передачі голосу іншому кандидату (Йорданія).

3. Пропорційна виборча система, яка включає: а) голосування за змішаною системою (Німеччина); б) систему голосування із зазначенням кандидатів у порядку надання переваги (Ірландія); в) систему голосування за партійними списками, які можуть бути відкритими (Бельгія), закритими (Ізраїль), напівжорсткими (Італія) та вільними (Швейцарія) [176, с. 21].

Більш поширеною у світовій та вітчизняній науці є інша класифікація виборчих систем:

1. Мажоритарна виборча система, яка може бути системою голосування за принципом відносної більшості та системою голосування за принципом абсолютної більшості. В межах цієї системи розрізняють: а) систему альтернативного голосування (Австралія); б) систему подвійних виборів (Франція); в) систему заохочення більшості, яка ще має назву - система Саєнц Пена (Аргентина).

2. Пропорційна виборча система, яка визначається за двома основними критеріями: за способом розподілу місць у виборному органі та за способом виявлення електоральних переваг. Відповідно до першого критерію в межах пропорційної виборчої системи виокремлюють: а) систему найбільшої частки, що залишилася; б) систему коефіцієнтів із застосуванням методу Сейнт-Лагю; в) систему найбільшого середнього із застосуванням методу д'Ондта; г) систему індивідуальної передачі голосу (Ірландія). Відповідно до другого критерію в межах пропорційної виборчої системи виокремлюють: а) систему із “закритими” (“жорсткими”) виборчими списками (Ізраїль); б) систему з відкритими (“м'якими”) списками, які можуть бути національними (Нідерланди) та регіональними (Фінляндія); в) систему з “напівжорсткими” виборчими списками; г) систему з “вільними” виборчими списками, яка ще має назву кумулятивної системи (Швейцарія); д) систему обмеженого голосування.

3. Змішана виборча система, в межах якої розрізняють: а) лінійну виборчу систему; б) структурну виборчу систему (Росія); в) систему подвійного

голосування із зазначенням кандидатів у порядку надання переваги (Шрі-Ланка) [163, с. 202], [194, с. 195], [217, с. 306].

Враховуючи наведену класифікацію, можна схарактеризувати зазначені виборчі системи. Як відомо, термін “мажоритарна виборча система” походить від франц. majoriteта означає більшість. Така система, передбачає наявність одномандатних виборчих округів, в яких перемогу отримує той з кандидатів, який набрав відносну або абсолютну більшість голосів виборців. Саме за процедурою виявлення переможця мажоритарна виборча система поділяється на мажоритарну систему відносної більшості та мажоритарну систему абсолютної більшості. За першої системи голосування відбувається в один тур, за результатами якого мандат отримує кандидат, що отримав більше за інших голосів виборців (так звана система англійського типу). За другої системи переможець має набрати щонайменше 50 %+1 голос виборців. Своєю чергою, система абсолютної більшості реалізується у трьох формах:

а) система альтернативного голосування, за якої виборці розташовують кандидатів у виборчому бюлетені відповідно до власних переконань. Ця система забезпечує виявлення переможця шляхом складних підрахунків переваг кандидатів, що набрали найменшу кількість голосів виборців. В кінцевому підсумку це дає можливість виявити переможця, якому свою перевагу віддала абсолютна більшість виборців;

б) система подвійних виборів, яка передбачає проведення другого туру голосування, в якому беруть участь два кандидати, що набрали в першому турі найбільшу кількість голосів виборців;

в) система заохочення більшості, відповідно до якої голосування відбувається за партійними списками в багатомандатних округах. Особливість цієї системи полягає в тому, що партія-переможець незалежно від кількості набраних голосів, отримує фіксовану кількість мандатів. При цьому залишок мандатів (одна третина) або віддається партії, що посіла друге місце, або розподіляється пропорційно між усіма іншими партіями. Прикладом

застосування цієї системи тривалий час були Аргентина (система Саєнц Пена) та Парагвай [184, с. 102-105].

На відміну від мажоритарної виборчої системи пропорційна виборча система передбачає наявність багатомандатних виборчих округів. Її особливістю є переведення відповідної кількості голосів виборців у пропорційну кількість місць у виборному органі на основі застосування відповідної методики. Залежно від величини виборчих округів, способу виявлення преференцій виборців та підрахунку голосів виокремлюють значну кількість різновидів пропорційної виборчої системи. Як уже зазначалося, для виокремлення різновидів пропорційної виборчої системи найбільш розповсюдженими є два основних критерії: за способом розподілу місць у виборному органі та за способом виявлення електоральних переваг. Відповідно до першого критерію пропорційні виборчі системи поділяють на:

а) систему найбільшої частки, що залишилася. Передусім вона передбачає розподіл місць за тим списком, що набрав найбільшу кількість голосів. Місця, що залишилися, розподіляються серед наступного списку і так після кожного розподілу аж до заповнення усіх вакансій;

б) систему коефіцієнтів із застосуванням методу Сейнт-Лагю. За цією системою вводяться певні коефіцієнти розподілу місць між списками, що набрали найбільшу кількість голосів виборців;

в) систему найбільшого середнього із застосуванням методу д’ Ондта. Відповідно до неї вираховується середня кількість голосів на кожне місце, що обирається в багатомандатному окрузі, а мандати дістаються кандидатам з тих списків, що набрали найбільші середні величини;

б) систему індивідуальної передачі голосу, за якої виборці визначають цифрами кандидатів у тому порядку, в якому за них голосують. Кандидатів, що набрали найменшу кількість голосів виключають зі списків доти, доки не залишиться стільки кандидатів, скільки є місць для обрання [184, с. 107].

За способом виявлення електоральних переваг виокремлюють такі пропорційні виборчі системи:

а) систему із “закритими” (“жорсткими”) виборчими списками, яка передбачає голосування виборців винятково за партійний список. При цьому порядок кандидатів у списку визначається політичною партією;

б) систему з відкритими (“м'якими”) списками, що дає змогу виборцям розташовувати кандидатів у партійному списку за власними уподобаннями;

в) систему з “напівжорсткими” виборчими списками, що надає право виборцям голосувати як за весь список, так і за конкретного кандидата;

г) систему з “вільними” виборчими списками, яка ще має назву системи кумулятивного голосування. В її основу покладено принцип, коли кожен виборець має стільки голосів, скільки обирається кандидатів. При цьому виборці мають вільне право розпоряджатися своїми голосами, зокрема, віддати їх за одного або за кількох кандидатів, навіть із різних партійних списків;

д) систему обмеженого голосування, за якої кожен виборець має більше, ніж один голос, але менше, ніж кількість депутатів, що обираються.

Слід зауважити, що на думку деяких дослідників моделі пропорційних виборчих систем, виокремлені за способом виявлення електоральних переваг належать, до різних виборчих систем. Зокрема, вітчизняний дослідник В. Лісничий, беручи до уваги те, що всі моделі, які були об'єднані за зазначеним критерієм, розподіляють кандидатів у межах партійного списку за мажоритарними принципами, відносить такі моделі до змішаних [217, с. 56]. Водночас італійський дослідник Дж. Сарторі, наголошуючи на тому, що загалом заповнення виборного органу відбувається за пропорційним принципом, вважає зазначені моделі пропорційними [194, с. 8].

Третім видом у запропонованій класифікації виборчих систем є змішана виборча система. В її основу покладено принцип поєднання елементів мажоритарного та пропорційного голосування. На сучасному етапі елементи зазначеної системи діють майже у 20 країнах світу, зокрема в тих, де продовжується пошук більш сприятливої моделі виборчої системи, відповідно до національних та інших особливостей. Подібно до мажоритарної та пропорційної, змішані виборчі системи класифікуються наступним чином:

а) лінійна виборча система, за якої одна частина виборного органу обирається за мажоритарною, а інша - за пропорційною виборчою системою;

б) структурна виборча система, що передбачає формування двопалатних парламентів, де одна з палат обирається за пропорційною системою, а інша - за мажоритарною;

в) система подвійного голосування із зазначенням кандидатів у порядку надання переваги. Відповідно до неї виборець голосує за партійний список та одночасно визначає пріоритетність кандидатів у межах останнього. За таких умов партійний список в цілому отримує місця за пропорційною системою, однак персонально кандидати в його межах обираються за мажоритарними принципами [184, с. 107].

Кожна схарактеризована виборча система має свої переваги та недоліки. З одного боку, мажоритарна виборча система є досить простою та зрозумілою виборцям. Вона надає можливість обирати не лише представників тих чи тих політичних партій, а й голосувати за конкретні особистості. З іншого боку, ця система може призводити до втрати половини і більше голосів виборців в тому випадку, якщо на виборах немає значного переважання якого-небудь кандидата чи партії. В результаті переможцем може стати той, за кого проголосувала меншість. До недоліків цієї системи належить також її нерезультативність, оскільки переможець не завжди виявляється в першому турі голосування, а тому вибори часто проводяться у два тури, що робить дану систему досить витратною [243, с. 346].

Окрім зазначеного, мажоритарна виборча система вигідна лише великим партіям, оскільки вона усуває від парламентської діяльності менш впливові партії, не сприяє їх розвиткові, представництву на державному рівні всієї багатоманітності соціальних інтересів. Зазначений недолік усуває пропорційна виборча система, за якої місця в парламенті розподіляються відповідно до кількості отриманих партіями чи виборчими блоками голосів. З одного боку, з-поміж переваг цієї системи слід назвати сприяння багатопартійності. З іншого, її застосування породжує значний недолік: проходження до виборного органу

незначних за складом та маловпливових політичних партій, що призводить до проблем формування уряду та забезпечення стабільності парламентської більшості [243, с. 347]. Усунення цієї проблеми можливе винятково за рахунок підвищення прохідного бар’ єра.

З метою врівноваження недоліків мажоритарної та пропорційної виборчих систем застосовується змішана виборча система, яка поєднує їх окремі елементи. Залежно від ефективності поєднання цих елементів зазначена система або відповідає рівню соціально-політичного розвитку, культурним та правовим традиціям тієї чи тієї країни, або має деструктивний характер щодо них.

Як бачимо, основною відмінністю виборчих систем, виступає такий критерій, як порядок визначення результатів виборів. Він визначає існування трьох основних типів виборчих систем. Попри це, існування цілої низки інших критеріїв, зокрема, наявність преференцій, одиничне чи кумулятивне голосування, структура виборчих округів тощо, зумовлює поділ трьох основних типів виборчих систем на значну кількість підтипів, яких на сучасному етапі у світі існує понад сто п’ ятдесят. При цьому твердження про існування кращої або гіршої виборчої системи є помилковим, оскільки кожна держава, виходячи зі своїх соціокультурних особливостей розвитку, визначається із типом виборчої системи, максимально адаптуючи її до соціальних, економічних, політичних та правових реалій.

Загалом виборча система відіграє важливу роль у політичному житті суспільства. Вона впливає на формування партійної системи, різноманітних виборних органів та забезпечує стабільність їх функціонування. Водночас виборча система знаходиться в безпосередній залежності від низки політико- правових чинників, які, своєю чергою, впливають на її становлення та розвиток. Серед таких чинників слід виокремити три основні: політичний - тип політичного режиму; внутрішньо-національний - національне електоральне законодавство; міжнародний - міжнародно-правові акти.

Як відомо, базовою функціональною характеристикою організації влади виступає поняття “політичний режим”, яке окреслює реальну роль тих чи інших

інститутів державної влади, способи владарювання в країні, а також безпосередньо впливає на становлення та функціонування виборчої системи. При цьому за різних типів політичного режиму виборча система відіграє неоднакову роль. В умовах, коли основним завданням виборчої системи є забезпечення ефективного формування виборних органів держави відповідно до дійсного волевиявлення народу, найбільш дієвим є демократичний політичний режим. “За демократичного типу політичного режиму, - зазначає

Ю. Ключковський, - влада отримує законну силу в ході загальнонародних виборів... У межах зазначеного режиму завдяки вільним виборам, що є формою безпосереднього народовладдя, отримують можливість легально (на законних підставах) і легітимно (на основі загальносуспільного визнання) працювати органи представницької демократії” [101, с. 18]. Лише виборча система, заснована на демократичних засадах, забезпечує всебічну та повну реалізацію виборчих прав громадян, не допускаючи перетворення виборчого процесу на технічну процедуру, яка має місце за тоталітарного політичного режиму. Отже, втілюючи народне волевиявлення, результатом якого є формування владних політичних структур та їх легітимація, демократичний політичний режим виступає визначальним політичним чинником формування та функціонування виборчих систем. У результаті демократичний політичний режим є основою демократичної виборчої системи.

Протягом більшої частини XIX століття демократія як ідея та соціальна практика самовизначалась і розповсюджувалась в соціально-політичних та соціально-правових сферах суспільного життя. Як зазначає О. Приєшкіна, в цей період у внутрішній політиці демократія ставала домінуючою по відношенню до абсолютизму і бюрократії, у зовнішній - по відношенню до практики великих імперій, в політичній філософії та історії - до античності, “східних деспотій”, середньовіччя [180, с. 72]. Остаточне домінування демократії, як суспільного феномену, закріпилось у XX столітті. Її почали сприймати не лише як альтернативу античному полісу або старому “порядку”, а переважно як теоретично універсальний, хоча й практично обмежений деякими культурними

межами, тип політичного режиму, що передусім передбачає участь широких верств населення у визначенні шляхом виборів і референдумів складу парламенту та уряду, а також характеру їх політики [180, с. 73]. Не зважаючи на очевидність тісного взаємозв’ язку феномену демократії та виборів, він належить до найбільш диференційованих і невизначених у сучасній науковій теорії. На практичному рівні з цією проблемою стикнулись передусім держави, які прагнуть здійснити демократичну модернізацію суспільства в усіх напрямах його розвитку, зокрема, у виборчому законодавстві. Слід погодитися з думкою американського дослідника Р. Даля у тому, що після стількох століть роздумів про теорію демократії вона залишається досить непереконливою незалежно від того, розглядати її як етичну теорію чи як спробу описати реальний світ [46, с. 208].

Звертаючись до етимології терміна “демократія” можна побачити, що найбільш розповсюдженим є його розуміння як народовладдя, коли джерелом влади визнається народ, якому ця влада належить. При цьому народовладдя в державі, як зазначає В. Цвєтков, засноване на певній системі цінностей, свободі, рівності, суверенітеті народу, правах людини тощо [232, с. 8]. Як бачимо, демократію найчастіше тлумачать через принцип виборності представницьких органів державної влади, тобто як проблему інституціональну. Менше уваги приділяється її державно-правовим аспектам.

Так, юридичний зміст демократії, за словами М. Онищука, включає такі аспекти: демократичну легітимність, засади підпорядкованості волі меншості волі більшості, забезпечення прав меншості та гарантії їх здійснення, реалізацію основних прав і свобод людини і громадянина [цитата за: 232, с. 8]. “За таких умов, - зазначає М. Недюха, - держава має, передусім, дбати про утвердження концептуальних засад права, зміцнення правової системи як основи державності” [158, с. 6]. Окрім цього, на нашу думку, не менш важливими складовими юридичного змісту демократії є альтернативність рішень, прозорість та збалансованість законодавчої процедури, регулярна зміна лідерів шляхом вільних та відкритих виборів, законодавчо гарантоване суспільне самоврядування, забезпечення принципу багатопартійності та змагальності

політичних партій у виборчому процесі, конституційно закріплений принцип досягнення консенсусу між різними гілками влади та чітке розмежування їх повноважень, юридичне гарантування участі опозиції у прийнятті суспільно важливих рішень.

Як бачимо, демократія, передусім через демократичний політичний режим, виступає ключовим чинником формування та функціонування виборчої системи, оскільки, як уже зазначалося, її основний зміст виявляється через інститут виборів. Формування виборчої системи забезпечується загальновідомими демократичними принципами, з-поміж яких слід виокремити:

1. Принцип представницького характеру державної влади, який передбачає, що громадяни делегують свої владні повноваження обраній ними особі чи політичному об’ єднанню, а останні здійснюють ці повноваження від імені виборців. Делегування відбувається у процесі виборів як законодавчого органу, так і вищих посадових осіб держави і територій, що її утворюють.

2. Принцип виборності влади, який випливає з попереднього і закріплює загальне виборче право, вільні, таємні та регулярні вибори, утворення політичних партій для конкурентної виборчої боротьби. Важливою складовою цього принципу є право будь-якого громадянина не тільки брати участь у виборах, а й претендувати на виборні посади у державі. Цим унеможливлюється утворення штучної політичної еліти за соціальними, професійними, майновими чи іншими ознаками.

3. Принцип плюралізму та свободи політичної діяльності передбачає право громадян, з одного боку, вільно висловлювати свою думку щодо будь- яких соціально-політичних питань, а з іншого - утворювати політичні партії, асоціації і організації з метою забезпечення можливості впливати на діяльність владних структур. Будь-які обмеження в цій діяльності запроваджуються лише в межах закону і тільки в тих випадках, коли це загрожує демократії, безпеці громадян і держави.

4. Принцип визнання в державному і громадському житті верховенства права, в основу якого покладено розуміння останнього як найвищої інстанції,

якій мають підкорятися суспільство, усі владні органи та структури держави. Цей принцип є ключовим в теорії правової держави, для якої важливою засадою є реалізація усіх видів влади на основі закону, що є найважливішою складовою демократії [223, с. 31-32]. Виходячи із зазначених принципів забезпечується формування та функціонування таких двох основних структурних компонентів виборчої системи, як виборче право та виборчий процес, які є основою будь-якої виборчої системи, незалежно від її типу.

Виборче право, передусім як теоретико-юридичний компонент виборчої системи та сукупність юридичних норм, по-перше, спираючись на принцип представницького характеру державної влади, виборності влади, плюралізму та свободи політичної діяльності, визнання в державному і громадському житті верховенства права, регулює участь громадян у виборах, організацію і проведення останніх, взаємозв'язок між виборцями і виборними органами, а також порядок відкликання обраних представників у разі настання такої необхідності. По-друге, виборче право, в зазначеному розумінні, надає вказаним демократичним принципам реального змісту шляхом закріплення їх на законодавчому рівні. Своєю чергою, виборчий процес, який включає такі складові, як призначення та проведення виборів через створення виборчих органів та округів, а також визначення результатів голосування, регулюється виборчим правом, яке є втіленням демократичних принципів.

Таким чином, виборча система, яка функціонує в межах демократичного політичного режиму, з одного боку, побудована на зазначених демократичних принципах, а з іншого, через інститут виборів надає їм реального змісту. Відсутність у державі демократичного політичного режиму, в основі якого лежать розглянуті демократичні принципи, зумовлює існування недемократичної виборчої системи, надаючи їй авторитарних або навіть тоталітарних ознак. Отже, наявність у державі демократичного політичного режиму виступає політичним чинником формування та функціонування демократичної виборчої системи.

Як бачимо, становлення та розвиток демократичної виборчої системи напряму залежить від існування в державі демократичного політичного режиму. Водночас, демократична виборча система вимагає правової легітимації, яка відбувається шляхом закріплення на законодавчому рівні загальних принципів виборчого права, що, своєю чергою, базуються на основних демократичних принципах (представницького характеру державної влади; виборності влади; плюралізму та свободи політичної діяльності; визнання у державному і громадському житті верховенства права). Як зазначає Р. Балабан, до сучасних принципів виборчого права належать: принцип загального виборчого права (з одного боку він надає громадянам право участі в політичних процесах, а з іншого - сприяє орієнтації політичних сил не на корпоративні, а на загальні інтереси електорату); принцип рівності виборчого права (гарантує усім виборцям рівність їхніх повноважень у виборчому процесі); принцип прямого голосування (коли правом голосу розпоряджається сам виборець); принцип таємного голосування (забезпечує незалежність при виборі кандидата) [8, с. 17]. Крім того, до цього переліку слід додати принцип вільних виборів, принцип встановлення віку, з якого виникає активне та пасивне виборче право на виборах та референдумах тощо.

Закріплення зазначеного переліку принципів, який не є вичерпаним, на нормативно-правовому рівні формує національне електоральне законодавство, яке, своєю чергою, впливає на формування та функціонування виборчої системи в конкретній державі. Отже, другим чинником становлення та розвитку виборчих систем виступає внутрішньо-національний, а саме - електоральне законодавство конкретної країни. Законодавство країн регламентує правове поле функціонування виборчої системи. Через правові норми встановлюється порядок участі політичних суб’ єктів у виборчому процесі, порядок організації та проведення виборів тощо. Конституція та виборчі закони виступають гарантом інституціоналізованого характеру виборів й визначають особливості виборчої системи.

Аналіз положень основних законів держав-членів Європейського Союзу дає змогу виявити певні засади регулювання виборів, які є характерними для більшості його держав. Як зазначає Д. Ковриженко, практично в усіх конституціях згаданих країн закріплено принципи загального, рівного, прямого виборчого права та таємного голосування; визначено вік, з якого виникає право обирати та бути обраним до органів державної влади; визначено коло суб'єктів активного та пасивного виборчого права на загальнодержавних виборах, загальні підстави обмеження виборчих прав; визначено виборчу систему, за якою обирається глава держави та, у більшості випадків, загальні риси виборчої системи, за якою формується парламент [24, с. 5].

Відповідно до доповіді про виборче законодавство та виборчу адміністрацію в Європі, за матеріалами Венеціанської Комісії, Парламентської Асамблеї, Комітету Міністрів, Конгресу місцевих і регіональних влад Ради Європи, здійснюються дослідження викликів та слабких місць у виборчому законодавстві та виборчій адміністрації в Європі у співставленні з міжнародними стандартами та належною практикою у виборчих справах. Дослідження зосереджені на тих державах, у яких Рада Європи була залучена до розробки виборчих рекомендацій. Так, подібно до більшості держав Європейського Союзу, формування та розвиток виборчої системи, зокрема, в Російській Федерації також будується з урахуванням таких засад як всезагальне, рівне, пряме виборче право і таємне голосування. Окрім цього у виборчому законодавстві значна увага приділяється принципу свободи виборів і добровільної участі у них громадян, співвідношенню мажоритарної та пропорційної виборчих систем, державного і недержавного фінансування проведення виборчих кампаній, проведенню виборів виборчими комісіями, а також широкому суспільному контролю за ходом виборів і підбиттям підсумків голосування, визначенню результатів виборів [127, с. 34]. Загалом у Російській Федерації законодавча база виборів становить цілісну систему, в якій кожне джерело має конкретне функціональне призначення і різну юридичну силу.

Найвищу юридичну силу у сфері виборчого законодавства мають норми виборчого права, що містяться у Конституції Російської Федерації.

Так, Конституція Російської Федерації, по-перше, визначає зміст виборчих прав громадян РФ, встановлює їх право обирати і бути обраними в органи державної влади і місцевого самоврядування; по-друге, розмежовує компетенцію Російської Федерації та її суб'єктів у сфері виборчого законодавства; по-третє, визначає коло федеральних державних органів, що обираються громадянами Російської Федерації (до таких органів належать Президент і Державна Дума Федеральних зборів Російської Федерації); по- четверте, виходить з того, що принципи і норми міжнародного права є складовими правової системи Російської Федерації; по-п'яте, встановлює ступінь самостійності населення відповідних територій у формуванні органів місцевого самоуправління [127, с. 29]. Однак приклад Російської Федерації свідчить про те, що рівень відповідності виборчої системи міжнародним виборчим стандартам не є запорукою реалізації на практиці таких виборчих стандартів. Важливим чинником функціонування виборчої системи є демократичний політичний режим.

В Україні важливим етапом у розвитку і становленні виборчого законодавства стало прийняття Конституції 1996 року, яка складає його основу. Так, розділ III Конституції спеціально присвячений регулюванню питань виборів та референдумів. Він закріплює основні принципи виборчого права як невід'ємну вимогу до всіх виборів, що проводяться в Україні [118].

Вихідним принципом української Конституції у сфері виборчого законодавства є принцип, який визначає, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади виступає народ (ст. 5 Конституції України). Цим принципом передбачено, що народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. У подальшому цей принцип знаходить свою конкретизацію у статтях Конституції, зокрема: ст. 69 Конституції України передбачає, що народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдуми та інші форми безпосередньої демократії; ст. 71

встановлено принцип виборів, який передбачає, що вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування (у такий спосіб виборцям гарантується вільне волевиявлення); ст. 38 визначається активне і пасивне виборче право (у ній зазначається, що громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування); частиною 1 ст. 36 визначені засади участі партій у виборах, які проводяться в Україні (тобто громадяни України мають право на свободу об’ єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення та захисту своїх прав і свобод, задоволення політичних, економічних, культурних й інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’ я населення або захисту прав і свобод інших людей); частиною 2 ст. 36 встановлено, що політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян та беруть участь у виборах. При цьому зазначається, що членами політичних партій можуть бути лише громадяни України [208, с. 83-84]. Як бачимо, Конституція України закріплює універсальні принципи виборчого права, які є вихідними засадами всіх видів виборів. Їх проголошення як конституційної основи виборчої системи свідчить про демократичний характер формування виборних органів державної влади та органів місцевого самоврядування в України. Подальша деталізація цих конституційних принципів здійснюється у виборчому законодавстві.

Окрім визначення в конституціях держав Європейського Союзу загальних принципів виборчого права, в деяких із них на конституційному рівні зазначається перелік суб’ єктів висування кандидатів на парламентських та президентських виборах, дати їх проведення, засади територіальної організації загальнодержавних виборів, зокрема кількість округів, періодичність перегляду їх меж та кількості мандатів, що розподіляються в округах, порядок формування вищих органів управління виборчим процесом, коло суб’ єктів, уповноважених

переглядати (затверджувати) результати парламентських виборів (до таких віднесено або спеціальні комітети парламенту (Німеччина), або, в більшості випадків, конституційні чи інші суди) [24, с. 6].

У деяких конституціях уточнено “параметри” пропорційної виборчої системи для парламентських виборів. Наприклад, такі уточнення містять Конституції Мальти та Ірландії, які прямо передбачають, що парламентські вибори в цих країнах проводяться за системою єдиного голосу, що передається. Конституція Португалії встановлює, що розподіл мандатів між кандидатами від партій здійснюється із застосуванням методу д'Ондта, а Конституцією Словенії та Актом про управління Швеції визначено виборчі бар'єри для парламентських виборів. Основними законами більшості держав ЄС прямо (Ірландія, Іспанія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Словенія, Угорщина, Фінляндія), або опосередковано передбачена можливість участі в місцевих виборах іноземців, насамперед - громадян інших держав ЄС [24, с. 6].

В окремих конституціях містяться специфічні норми, які є нетиповими для конституційного регулювання засад виборчого процесу в інших державах- членах Європейського Союзу. Зокрема, Конституція Ірландії передбачає, що формування верхньої палати парламенту цієї країни здійснюється шляхом таємного голосування поштою; основним законом Португалії закріплено принцип прозорості витрат на виборчу кампанію; конституціями Данії, Італії та Кіпру можливість реалізації громадянами пасивного виборчого права поставлена у залежність від їх попередньої репутації (поведінки) [24, с. 6].

На відміну від деяких конституцій європейських держав Основний Закон України не містить подібної конкретизації норм виборчого права. Проте вона не є характерною ознакою й для всіх конституцій держав Європейського Союзу. Основними нормативно-правовими актами, які регулюють порядок підготовки та проведення виборів у переважній більшості держав Європейського Союзу, є спеціальні закони про вибори. В окремих державах такими актами регламентується порядок підготовки та проведення всіх виборів: від мерів і представницьких органів самоврядування до загальнодержавних виборів

[24, с. 17]. У більшості держав ЄС виборчі закони не потребують особливої процедури прийняття. Однак у п'яти країнах внесення змін до виборчих законів потребує схвалення кваліфікованою більшістю голосів (2/3 від складу парламенту або кожної його палати).

В Україні окрім конституційних норм, які становить основу системи виборчого законодавства, входять і такі також закони України, як: “Про вибори народних депутатів України” [85], “Про вибори Президента України” [90], “Про вибори депутатів місцевих рад і сільських, селищних, міських голів” [88], “Про вибори депутатів Автономної Республіки Крим” [87], “Про Центральну виборчу комісію” [91]. Слід погодитися з В. Мелащенко у тому, що зазначені закони є своєрідним продовженням конституції, а їх головним призначенням є конкретизація певних конституційних норм [144, с. 45]. Загалом у цих нормативно-правових актах, подібно до держав Європейського Союзу та Російської Федерації, закріплено такі базові принципи, як принцип загального, рівного і прямого виборчого права; принцип таємного голосування; принцип вільного й рівноправного висування кандидатів у депутати; принцип гласності та відкритості; принцип рівності можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії; принцип неупередженого ставлення до кандидатів з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування; принцип свободи агітації.

Не зважаючи на значну кількість нормативно-правових актів, які формують виборче право в Україні, вони не систематизовані у єдиний виборчий кодекс. Це спричинює проблему відсутності універсальної системи виборчих процедур, які застосовуються щодо різних елементів виборчого процесу, зокрема, формування виборчих комісій, процедури підрахунку голосів, контролю за виборчим процесом тощо. Однак у деяких державах Європейського Союзу, як зауважує Д. Ковриженко, кодифікація законодавства є неможливою в принципі. До них слід віднести держави ЄС з федеративним державним устроєм, в яких врегулювання процедури підготовки і проведення місцевих виборів знаходиться у компетенції представницьких органів суб'єктів федерації

(наприклад, Австрія і Німеччина). В Ірландії та Великій Британії кодифікація законодавства взагалі не проводиться, і як результат - порядок проходження виборів у цих країнах регулюється десятками законів, кожен з яких частково змінює або скасовує положення попередніх. Відповідно, в цих державах “старе” законодавство має субсидіарне застосування - норми попередньо прийнятого закону застосовуються на практиці лише в тій частині, яка не суперечить новим нормативно-правовим актам і судовим прецедентам [24, с. 18]. На відміну від зазначених держав в Україні така кодифікація є можливою та необхідною. Більше того, вона могла б зняти проблему нестабільності вітчизняного виборчого законодавства.

Таким чином, розгляд виборчого законодавства держав Європейського Союзу дає змогу дійти висновку, що процес реєстрації виборців, способи підведення підсумків виборів, регламентація передвиборної агітації та підходів до визначення суб’ єктів активного і пасивного виборчого права, засад адміністрування виборчого процесу і т. ін., є подібними як для місцевих, так і для загальнодержавних виборів. Водночас норми виборчого законодавства, які застосовуються в Україні, більшою мірою, ніж норми виборчого законодавства, що діють у державах Європейського Союзу, визначають технічний процес підготовки та проведення голосування, підрахунку голосів, підбиття підсумків виборів та процедуру їх оскарження, наслідки недотримання виборчого законодавства.

В результаті виборче законодавство України порівняно з виборчим законодавством держав Європейського Союзу містить значно більше правових норм, що регламентують технічний процес виборів. На відміну від України, в Європейському Союзі такі технічні процедури відносяться до компетенції переважно органів виконавчої влади, центральних виборчих комісій та органів місцевого самоврядування. На загальнодержавному рівні в цих країнах законодавчо закріплюються винятково загальні питання виборчого процесу такі, як забезпечення прозорості партійних фінансів і фінансування виборчих кампаній, захист інтересів національних меншин у виборчому процесі,

забезпечення можливості проголосувати всім особам, які володіють активним виборчим правом, незалежно від місця перебування у день голосування.

Отже, закріплення загальних принципів виборчого права на законодавчому рівні в конкретних країнах приводить до формування національного електорального законодавства, норми якого містяться переважно у конституціях та законах про вибори. Встановлюючи правове поле для функціонування виборчої системи, електоральне законодавство безпосередньо визначає її характер та особливості. Тому можна стверджувати, що електоральне законодавство виступає головним внутрішньо-національним чинником формування та функціонування виборчих систем.

Окрім того, що характер та особливості демократичної виборчої системи формуються під безпосереднім впливом національного електорального законодавства, яке, своєю чергою, побудоване на демократичних принципах та діє в межах демократичного політичного режиму, на неї опосередковано впливають норми міжнародного права, які через ратифікацію стають частиною внутрішньо-національного законодавства держави. Тому третім визначальним чинником формування та функціонування виборчих систем є міжнародний чинник, який виявляється через дію норм міжнародно-правових актів, що визначають міжнародні виборчі стандарти.

Як зазначає О. Радченко, для національного виборчого права розроблено загальновизнані міжнародні стандарти, дотримання яких перебуває у полі постійної уваги міжнародної громадськості [184, с. 6]. З-поміж основних міжнародних документів, які фіксують міжнародні стандарти щодо демократичності проведення виборів, слід виокремити: Загальну декларацію прав людини прийняту Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року; Міжнародний пакт про громадянські та політичні права прийнятий 16 грудня 1966 року; Коментар до статті 25 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права прийнятий Комітетом ООН з прав людини в 1996 році; Конвенцію про політичні права жінок прийняту Генеральною Асамблеєю ООН 20 грудня 1952 року; Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації жінок

прийняту Генеральною Асамблеєю ООН 18 грудня 1979 року; Конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації прийняту Генеральною Асамблеєю ООН 25 грудня 1965 року; Європейську конвенцію про захист прав і основних свобод людини прийняту Радою Європи 4 листопада 1950 року; Документ Копенгагенської наради Конференції з людського виміру, яка відбулася в Копенгагені у 1990 році в межах НБСЄ (ОБСЄ); Декларацію про критерії вільних і справедливих виборів прийняту на 154-й сесії Ради Міжпарламентського союзу Європи 26 березня 1994 року.

Під міжнародними стандартами виборів слід розуміти загальноприйняті вимоги, закріплені міжнародними угодами або встановлені міжнародними організаціями, що визначають принципи та оптимальні форми провадження виборчих процедур з метою найповнішої реалізації виборчих прав громадян.

До виокремлення джерел міжнародних стандартів виборів існують різні підходи. Одним із найпоширеніших є поділ зазначених джерел за їх рівнями. Зокрема, С. Серьогіна серед них виокремлює три основні: перший - “базовий” рівень виборчих стандартів, який складають вимоги міжнародних актів універсального характеру; другий - “регіональний” рівень виборчих стандартів, який формують вимоги міжнародно-правових актів, наприклад, прийнятих у межах Ради Європи та ОБСЄ - найвпливовіших міжнародних організацій Європи; третій - “нижній” рівень виборчих стандартів, який становлять вимоги, що діють виянтково у межах Європейського Союзу, насамперед, щодо виборів до Європейського Парламенту [197, с. 38-39]. Г. Друзенко доповнює запропонований підхід четвертим рівнем, до якого, на думку автора, треба віднести двосторонні міжнародні договори України, у яких є відповідні норми [60]. Кожний нормативно-правовий акт, який приймається на тому чи іншому рівні, та ратифікується конкретною державою, тією чи іншою мірою впливає на формування та розвиток національного виборчого законодавства, яке й визначає характер виборчої системи країни.

Першим документом, який заклав основи міжнародного виборчого права, була Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН

10 грудня 1948 року. У статті 21 Декларації зазначено, що “кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників. Воля народу має бути основою влади уряду; ця воля має знаходити своє відображення у періодичних і нефальсифікованих виборах, які повинні проводитися при загальному і рівному виборчому праві шляхом таємного голосування або ж через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування” [73, с. 8]. Загалом Декларація містить наступні виборчі стандарти: 1) періодичність виборів; 2) загальне і рівне виборче право; 3) рекомендації щодо таємного голосування як найоптимальнішої форми реалізації виборчого права. В сучасних умовах виборчі стандарти, прописані в цьому документі, сприймаються більшістю держав як загальновизнані, обов'язкові для втілення в національному законодавстві.

Подальшу конкретизацію вихідні положення Загальної декларації прав людини знаходять у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, прийнятому 16 грудня 1966 року і чинному з 1976 року. На сучасному етапі учасниками Міжнародного пакту є близько 130 держав світу, в тому числі всі країни СНД і Європейського Союзу, що робить його міжнародним інструментом з найбільшою кількістю учасників [197, с. 39]. У статті 25 цього документа проголошується право кожного громадянина “голосувати і бути обраним на дійсних періодичних виборах, що проводяться на основі загального та рівного виборчого права при таємному голосуванні і забезпечують вільне волевиявлення виборців” [148, с. 32]. Як бачимо, ця стаття повторює положення Загальної декларації прав людини. Тому в 1996 році вона була прокоментована Комітетом ООН з прав людини. У Коментарі містилось уточнення, що держави, незалежно від форми правління мають, гарантувати громадянам забезпечення прав, зазначених у статті 25 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Зокрема, в Коментарі до означеної статті йдеться, що цей документ “визнає і захищає право кожного громадянина брати участь у веденні державних справ, голосувати і бути обраним” [299]. Загалом стаття 25 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права й Коментар до неї не конкретизують

процедури виборів, а містять лише її загальні принципи і, відповідно, не визначають тип виборчої системи. Вони піднімають питання гарантій реалізації права громадянина обиратися і бути обраним.

Зокрема потрібно погодитися з О. Радченко в тому, що кілька положень Коментаря передбачають стандартизацію виборчих процедур. На думку автора: 1) Коментар не встановлює певних вимог до виборчої системи, визначаючи лише її принцип “одна особа - один голос”; 2) Коментар містить положення про те, що умови про дату висування, внесок чи заставу повинні бути обґрунтованими і не можуть бути дискримінаційними; 3) у Коментарі йдеться, що якщо перед кандидатом ставиться вимога зібрати певну мінімальну кількість голосів для його висування в кандидати, така вимога має бути обґрунтованою і не ставати перешкодою для нього; 4) у Коментарі зазначено, що вибори повинні проводитися через певний проміжок часу, а також у правовому полі, яке гарантує ефективне використання громадянами їхніх виборчих прав; 5) Коментар передбачає можливість введення національним законодавством обмежень у фінансуванні виборчої кампанії з метою “гарантувати право вільного вибору громадян, яке може бути підірване непропорційним фінансовим забезпеченням передвиборної кампанії кандидатів”; 6) Коментар передбачає інституційне забезпечення виборчого процесу, утворення незалежної виборчої комісії. Щодо цього у документі вказано, що “необхідно створити незалежну виборчу комісію, яка б наглядала за перебігом виборчих процесів і гарантувала чесність та незалежність виборів, які повинні проводитися відповідно до національного законодавства”. Водночас Комітет ООН не визначає суб'єктів формування такої виборчої комісії, гарантії її незалежності, повноваження, правову основу діяльності; 7) Коментар висуває загальні вимоги щодо розмежування виборчих округів, наголошуючи, що “таке розмежування і метод підрахунку голосів не повинні спотворювати розподіл виборців чи дискримінувати ту чи іншу групу, а також необґрунтовано виключати чи обмежувати право громадян вільно обирати їхніх представників”; 8) Коментар наголошує на необхідності забезпечення таємності процесу голосування, в тому

числі за межами спеціально відведеного для цього приміщення. Режим таємного голосування у Коментарі визначається як стан, за якого виборці будуть убезпечені від надання інформації про те, як вони будуть голосувати або як вони проголосували, і “від будь-якого незаконного втручання в процес голосування”; 9) Коментар містить вимоги щодо самого процесу голосування і підрахунку голосів, а саме: а) гарантування безпеки та надійності виборчих скриньок; б) підрахунок голосів має проводитись у присутності кандидатів чи їх довірених осіб; в) наявність процедури перевірки правильності результатів голосування, а також можливість звернення до суду “з тим, щоб виборці могли бути впевнені у правильності результатів виборів”; г) допомога, що надається виборцям із фізичними вадами, сліпим або неписьменним виборцям повинна надаватись незалежними інституціями чи особами [184, с. 89-90].

Окрім зазначених міжнародно-правових документів, прийнятих ООН, питання щодо джерел виборчих стандартів регулюють Конвенція про політичні права жінок від 20 грудня 1952 року, Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації жінок від 18 грудня 1979 року, Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 25 грудня 1965 року. Так, у статтях 1 і 2 Конвенції про політичні права жінок від 20 грудня 1952 року йдеться про те, що “жінкам належить право голосувати на всіх виборах на рівних з чоловіками умовах, без будь-якої дискримінації. Жінки можуть бути обрані на рівних з чоловіками умовах, без будь-якої дискримінації, в усі встановлені національним законом установи, що потребують публічних виборів” [109]. У статті 5 Міжнародної Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 25 грудня 1965 року зазначено, що “держави-учасниці зобов’язуються заборонити і ліквідувати расову дискримінацію в усіх її формах і забезпечити рівноправність кожної людини перед законом незалежно від раси, кольору шкіри, національного або етнічного походження, особливо щодо здійснення наступних прав: політичних прав, зокрема права брати участь у виборах - голосувати і висувати свою кандидатуру, на основі загального і рівного виборчого права, права брати участь в управлінні країною... ” [147]. Як

бачимо, у вказаних документах містяться положення щодо неприпустимості будь-якої расової дискримінації та дискримінації прав жінок під час виборів. З метою недопущення цих процесів держави взяли на себе зобов'язання вживати відповідних заходів, спрямованих на прискорення встановлення фактичної рівності людей та стандартів рівного виборчого права.

Окрім Організації Об'єднаних Націй значний внесок у розвиток міжнародних виборчих стандартів було зроблено Радою Європи. Про це свідчить прийнята нею Конвенція про захист прав людини та основних свобод від 4 листопада 1950 року. Конвенція закріплює свободу висловлення думки (ст. 10), свободу зборів та об'єднань (ст. 11), заборону дискримінації (ст. 14), обмеження на політичну діяльність іноземців (ст. 16) [108]. Хоча зазначені положення прямо не деталізують виборчі права громадян, вони є визначальними при їх реалізації.

Подальша формалізація виборчих стандартів відбулася з прийняттям документа Копенгагенської наради Конференції з людського виміру, яка мала місце в Копенгагені у 1990 році в межах НБСЄ (ОБСЄ). Зокрема, у розділі 7 Копенгагенської наради визначено такі умови виборів, за яких їх можна вважати підставою для формування легітимної державної влади, “основою влади уряду”: 1) вільні вибори проводяться з розумною періодичністю, що встановлюється законом; 2) усі мандати хоча б однієї палати національного законодавчого органу мають бути об'єктом вільного змагання кандидатів у ході всенародних виборів; 3) гарантування повнолітнім громадянам загального та рівного виборчого права; 4) забезпечення проведення таємного голосування та підрахунку голосів з подальшим опублікуванням офіційних результатів; 5) повага до права громадян без дискримінації обиратися на політичні та державні посади особисто чи в ролі представників політичних партій або організацій; 6) повага до прав окремих осіб чи груп створювати в умовах повної свободи політичні партії або інші громадські організації з наданням їм необхідних юридичних гарантій, що дають змогу змагатися між собою на основі рівності перед законом та органами влади; 7) забезпечення проведення

політичних кампаній відповідно до закону; 8) гарантування відсутності юридичних чи адміністративних бар'єрів для вільного доступу до засобів масової інформації всіх політичних груп та окремих осіб, які бажають взяти участь у виборчому процесі; 9) надання прав кандидатам належним чином обіймати посади та мати змогу залишатися на них до закінчення строку своїх повноважень [57, с. 662]. Загалом учасники Копенгагенської наради

Конференції з людського виміру віднесли вільні вибори до числа елементів справедливості, які є необхідними для повноцінного вираження людської гідності та реалізації невід'ємних прав усіх людей.

Ще одним важливим документом у створенні системи міжнародних виборчих стандартів стала Декларація про критерії вільних і справедливих виборів, прийнята у Парижі 26 березня 1994 року на 154-й сесії Ради Міжпарламентського союзу. Зокрема, Декларацією визначено: 1) кожен

повнолітній громадянин має право голосувати на виборах без будь-якої дискримінації; 2) кожен дорослий громадянин має право доступу до рівної процедури реєстрації виборців; 3) той, хто має право голосу не може бути позбавлений права голосувати чи бути виключеним зі списків виборців інакше як на законній підставі; 4) кожен громадянин позбавлений права голосувати чи виключений зі списків виборців, повинен мати право оскаржити таке рішення в судовому порядку; 5) кожен виборець має право на рівний і реальний доступ до виборчої дільниці, для того щоб здійснити своє право голосу; 6) кожен виборець має право реалізувати на рівній з іншими основі своє право голосу; 7) право на таємницю голосування є абсолютним і не може бути жодним чином обмежене [49]. Метою зазначеної Декларації є забезпечення прав виборців під час реєстрації на виборчих дільницях, гарантування вільного волевиявлення та захист їхнього права голосу.

Як бачимо, норми міжнародно-правових актів, що визначають міжнародні виборчі стандарти, виступають третім чинником формування та функціонування виборчих систем. Їх завданням полягає забезпеченні загальних принципів та основоположних засад виборів, які, своєю чергою, є визначальними для

національного електорального законодавства країн. Проте аналіз міжнародно- правових актів, що містять міжнародні стандарти виборів, дає змогу зробити висновок про відсутність реальних механізмів їх реалізації. Це зумовлено тим, що механізми реалізації принципів виборів розробляються в межах виборчого законодавства конкретних держав. Водночас адаптація міжнародних виборчих стандартів ускладнюється існуванням відмінностей у політичній та правовій культурах країн.

Проведений аналіз формування та функціонування виборчої системи шляхом виокремлення та розкриття сутності чинників, які діють на ці процеси, дає змогу стверджувати, що загалом виборча система відіграє важливу роль у політичному житті суспільства. Вона впливає на формування партійної системи, різноманітних виборних органів та забезпечує стабільність їх функціонування. Також виборча система безпосередньо залежить від низки політико-правових чинників, які, своєю чергою, впливають на її становлення та розвиток. З-поміж таких чинників доцільно виокремити три основні: політичний (тип політичного режиму), внутрішньо-національний (електоральне законодавство) та міжнародний (міжнародно-правові акти).

Демократія, передусім через демократичний політичний режим, виступає ключовим чинником формування та функціонування виборчої системи, оскільки її основний зміст виявляється через інститут виборів. Формування виборчої системи забезпечується, зокрема, такими загальновідомими демократичними принципами як: принцип представницького характеру державної влади; принцип виборності влади; принцип плюралізму та свободи політичної діяльності; принцип визнання в державному і громадському житті верховенства права. Виходячи із цих принципів, забезпечується формування та функціонування таких двох основних структурних компонентів виборчої системи, як виборче право та виборчий процес, які складають основу будь-якої виборчої системи, незалежно від її типу.

Отже, виборча система, яка функціонує в межах демократичного політичного режиму, з одного боку, побудована на зазначених демократичних

принципах, а з іншого, через інститут виборів надає їм реального змісту. Відсутність у державі демократичного політичного режиму, в основі якого лежать розглянуті демократичні принципи, зумовлює існування недемократичної виборчої системи, надаючи їй авторитарних або навіть тоталітарних ознак. Тому наявність у державі демократичного політичного режиму виступає політичним чинником формування та функціонування демократичної виборчої системи. Закріплення загальних принципів виборчого права на законодавчому рівні в конкретних державах приводить до формування національного електорального законодавства, норми якого містяться переважно у конституціях та законах про вибори. Встановлюючи правове поле для функціонування виборчої системи, електоральне законодавство безпосередньо визначає її характер та особливості і виступає головним внутрішньо- національним чинникому формуванні та функціонуванні виборчих систем. Окрім того, що характер та особливості демократичної виборчої системи формуються під безпосереднім впливом національного електорального законодавства, яке, своєю чергою, побудоване на демократичних принципах та діє в межах демократичного політичного режиму, вона зазнає впливу ще одного не менш важливого чинника. На виборчу систему опосередковано впливають норми міжнародного права, які через ратифікацію стають частиною внутрішньо- національного законодавства держави. Тому третім визначальним чинником формування та функціонування виборчих систем є міжнародний чинник, який виявляється через дію норм міжнародно-правових актів, що визначають міжнародні виборчі стандарти.

<< | >>
Источник: БАТУРА СЕРГІЙ ВАСИЛЬОВИЧ. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ВИБОРЧИХ СИСТЕМ УКРАЇНИ ТА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2015. 2015

Еще по теме Теоретико-правовий аналіз формування та функціонування виборчих систем:

  1. БАТУРА СЕРГІЙ ВАСИЛЬОВИЧ. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ВИБОРЧИХ СИСТЕМ УКРАЇНИ ТА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2015, 2015
  2. КОРПОРАЦИИ В КОНТИНЕНТАЛЬНОЙ И АНГЛОСАКСОНСКОЙ ПРАВОВЫХ СИСТЕМАХ
  3. ОСОБЕННОСТИ ФОРМИРОВАНИЯ УСТАВНОГО КАПИТАЛА КОРПОРАЦИЙ В РАЗЛИЧНЫХ ПРАВОВЫХ СИСТЕМАХ
  4. Порядок формування Європейського парламенту
  5. Порядок формування комісії
  6. ПРАВОВЫЕ МЕХАНИЗМЫ МОДЕРНИЗАЦИИ СОВРЕМЕННОГО РОССИЙСКОГО ОБЩЕСТВА В ОБЛАСТИ ПРАВОВОГО РЕГУЛИРОВАНИЯ БАНКОВСКОГО КРЕДИТОВАНИЯ
  7. Тема 11. Правовое обеспечение операций финансовой аренды (лизинга). Особенности правового регулирования международных операций коммерческих банков
  8. Судебная система РФ.
  9. Система джерел європейського права
  10. Раздел I. ПРАВОВЫЕ ОСНОВЫ
  11. ХАРАКТЕРИСТИКА АНТРОПОЛОГИЧЕСКИ БЕЗУПРЕЧНЫХ ПЕДАГОГИЧЕСКИХ СИСТЕМ
  12. ПОНЯТИЕ, ПРАВОВАЯ СУЩНОСТЬ И НАЗНАЧЕНИЕ ПОЖИЗНЕННОГО ЛИШЕНИЯ СВОБОДЫ
  13. Структура ЄС та система права ЄС
  14. ТЕМА 4. Правовое регулирование учреждения и прекращения деятельности кредитных организаций.
  15. МОДЕЛИ ПРАВОВОГО РЕГУЛИРОВАНИЯ НЕСОСТОЯТЕЛЬНОСТИ (БАНКРОТСТВА)
  16. 2. Правовые основы административной юстиции
  17. ВИДЫ И МОДЕЛИ НОТАРИАТА АНГЛО­АМЕРИКАНСКАЯ НОТАРИАЛЬНАЯ СИСТЕМА
  18. 41. Административная юстиция стран континентальной системы права
  19. КОНЦЕПТУАЛЬНЫЕ ПОДХОДЫ К ОПРЕДЕЛЕНИЮ ЦЕЛИ ФУНКЦИОНИРОВАНИЯ СИСТЕМЫ УПРАВЛЕНИЯ ЗДРАВООХРАНЕНИЕМ В РОССИИ