§ 10. Правові наслідки недійсності шлюбу

У разі визнання шлюбу недійсним правові відносини між осо­бами, які уклали такий шлюб, припиняються не тільки на майбут­нє, але й визнаються такими, що не існували у період шлюбу.

Наслідки недійсності шлюбу - це ті правовідносини, що іс­нують або виникають між жінкою та чоловіком, які уклали шлюб з порушенням вимог чинного законодавства, після анулювання акто­вого запису про шлюб або визнання шлюбу недійсним за рішенням суду. Незважаючи на те, що між цими особами не виникає прав та обов'язків, установлених для подружжя законами України, між ними виникають відносини, передбачені нормативними актами для осіб, які не мають шлюбного статусу. Крім того, між зазначеними особами можуть виникнути права та обов'язки, пов'язані з вихо­ванням та утриманням їхніх спільних дітей, не обумовлені шлюб­ним статусом жінки та чоловіка, які виникають на підставі наро­дження дитини, батьками якої вони є, що ґрунтуються на похо­дженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстра­ції актів цивільного стану в установленому законом порядку.

Таким чином, незважаючи на те, що недійсний шлюб, а також шлюб, визнаний недійсним за рішенням суду, не є підставою для виникнення в осіб, між якими він був зареєстрований, прав та обов'язків, установлених для подружжя законами України, між ними можуть виникати особисті немайнові та майнові правовід­носини, не обумовлені їх шлюбним статусом.

Із визнанням шлюбу недійсним пов'язані і суб'єктивні права, що перебувають за межами сімейних правовідносин. Нерідко вони стосуються тих чи інших інтересів громадян. Для їх вирішення мають ураховуватись підстави, через які шлюб буде визнано не­дійсним. Наслідки визнання шлюбу недійсним не можуть бути од­наковими в разі встановлення фіктивності шлюбу чи порушень, допущених під час його укладення.

Правові наслідки недійсності шлюбу сформульовано в СК України у вигляді презумпції. В осіб, між якими був зареєстрова­ний недійсний шлюб, не виникає прав та обов'язків, установлених для подружжя законами України, якщо відсутній юридичний факт, який надає цим особам або одній із них права, що випливають з факту реєстрації шлюбу у встановленому законом порядку. Таким фактом є необізнаність особи про перешкоди до реєстрації шлюбу. Цей факт має бути встановлений у судовому порядку одночасно з визнанням шлюбу недійсним або вже після цього шляхом подання особою окремого позову про визнання за нею прав, передбачених ст. 46 СК України.

Проте загальні й особливі наслідки недійсності шлюбу будуть застосовані судом тільки в тому разі, коли вимога про це станови­тиме предмет позову разом із вимогою про визнання шлюбу недій­сним. Крім того, в разі анулювання актового запису про шлюб орга­ном державної реєстрації актів цивільного стану особа, яка не знала й не могла знати про перешкоди до реєстрації шлюбу, має подати позов про визнання за нею прав, зазначених у ст. 46 СК України.

Чинне законодавство поділяє правові наслідки недійсності шлюбу залежно від вини особи в укладенні шлюбу з порушенням вимог чинного законодавства. За цим критерієм правові наслідки недійсності шлюбу поділяються на загальні та особливі.

Загальні правові наслідки недійсності шлюбу передбачено ст. 45 СК України; вони застосовуються до особи, яка знала про перешкоди до реєстрації шлюбу й приховала їх від другої сторони та (або) від державного органу реєстрації актів цивільного стану. Особливі правові наслідки недійсності шлюбу застосовуються до особи, яка не знала й не могла знати про перешкоди до реєстрації шлюбу. Крім того, загальні правові наслідки недійсності шлюбу мають імперативний, а особливі - диспозитивний характер. Стат­тя 46 СК України ставить збереження прав за добросовісною осо­бою в залежність від її волевиявлення¹. Тобто в особи, яка діяла правомірно під час реєстрації шлюбу, є право обирати найбільш сприятливий для неї варіант поведінки^{[85] [86].}

Загальних (негативних) правових наслідків зазнає особа, винна в порушенні вимог чинного законодавства під час укладен­ня шлюбу, і для неї визнання шлюбу недійсним є санкцією за вчи­нене правопорушення, яка полягає у невизнанні за нею прав, на набуття яких вона розраховувала під час укладення такого шлюбу.

Особливих (позитивних) правових наслідків зазнає особа, яка діяла правомірно під час укладення шлюбу, і для неї визнання шлюбу недійсним є способом захисту її прав, який полягає у на­данні їй права на збереження тих прав, які вона могла б одержати у випадку реєстрації дійсного шлюбу.

Серед наслідків недійсності шлюбу немайнового характеру СК України передбачає визнання особи, яка у зв'язку з реєстрацією недійсного шлюбу змінила своє прізвище, такою, що іменується цим прізвищем без достатньої правової підстави.

Право особи на ім'я є її особистим немайновим правом, яке покликано слугувати меті індивідуалізації фізичної особи в суспі­льстві та забезпечує їй правову та соціальну індивідуалізацію.

Розглядаючи правомочності особи, що становлять зміст пра­ва фізичної особи на ім'я, у контексті сімейних правовідносин, мо­жна дійти висновку, що в основі права осіб обрати спільне прізви­ще під час реєстрації шлюбу лежить правомочність однієї особи надати іншій особі право на користування її прізвищем. Таке во­левиявлення одного з наречених є одностороннім правочином, який у сукупності з адміністративним актом у вигляді реєстрації шлюбу і становить правову підставу для користування іншим із подружжя цим прізвищем. Відповідно, за відсутності хоча б одного з елементів зазначеного юридичного складу - згоди нареченого на користування його прізвищем іншим чи реєстрації шлюбу - особа, яка користується прізвищем, обраним нею під час реєстрації шлюбу, вважається такою, що користується цим прізвищем без достатньої правової підстави. З огляду на це, той, чиє прізвище протиправно використовується іншою особою, має право вимагати припинення використання його прізвища. Таким чином, визнання особи такою, що іменується прізвищем іншої особи без достатньої правової під­стави, має здійснюватись у позовному провадженні за заявою осо­би, з якою було зареєстровано недійсний шлюб і чиє прізвище винна особа обрала під час його реєстрації.

Поряд з особистими немайновими відносинами, що виника­ють під час шлюбу між подружжям, не менш важливими є майнові відносини. Правове регулювання наслідків недійсності шлюбу майнового характеру в СК України превалює. Йому присвячено більше норм, ніж наслідкам немайнового характеру.

За загальним правилом, передбаченим ч. 1 ст. 45 СК України, недійсний шлюб, а також шлюб, визнаний недійсним за рішенням суду, не є підставою для виникнення в осіб, між якими він був зареєстрований, майнових прав та обов’язків подружжя, а також майнових прав та обов’язків, установлених для подружжя іншими законами України. Зазначена стаття здебільшого встановлює майнові наслідки недійсності шлюбу, формулюючи їх у вигляді презумпцій, які можуть бути спростовані шляхом доведення, що особа не знала й не могла знати про перешкоди до реєстрації шлюбу. При цьому головна увага приділяється речовим відноси­нам осіб, між якими зареєстровано недійсний шлюб.

У разі визнання шлюбу недійсним змінюється правовий ре­жим майна, що було набуто особами під час недійсного шлюбу. Правове регулювання майнових відносин жінки та чоловіка, між якими було укладено недійсний шлюб, здійснюється нормами ци­вільного законодавства. Режим спільної сумісної власності по­дружжя з анулюванням актового запису про недійсний шлюб або з визнанням шлюбу недійсним за рішенням суду трансформується у спільну часткову власність громадян, які не пов’язані між собою шлюбними відносинами.

Спільну часткову та спільну сумісну власність в один право­вий інститут спільної власності об’єднує те, що в обох випадках йдеться про право власності на те ж саме майно, яке належить водночас не одній, а кільком особам. Усі ж інші моменти, які характеризують спільну сумісну власність, або зовсім не можуть бути застосовані до спільної часткової власності або можуть за­стосовуватись після відповідних модифікацій.

Так, по-перше, у праві спільної часткової власності частки співвласників заздалегідь визначено (ст. 356 ЦК України). Цього немає у спільній сумісній власності (ст.

По-друге, плоди, продукція та доходи від використання май­на, що є у спільній частковій власності, належать до складу спіль­ного майна і розподіляються між співвласниками відповідно до їх часток у праві спільної часткової власності (ст. 359 ЦК України), тоді як плоди, продукція та доходи від використання майна, що перебуває у спільній сумісній власності, надходять до складу спі­льного майна й не розподіляються між співвласниками.

По-третє, співвласник зобов’язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків і зборів (обов’язкових платежів), а також нести відпові­дальність перед третіми особами за зобов’язаннями, пов’язаними із спільним майном, відповідно до своєї частки у праві спільної част­кової власності (ст. 360 ЦК України). У спільній сумісній власності співвласники несуть обов’язки з утримання спільного майна солі­дарно.

По-четверте, співвласник має право самостійно розпоряджа­тися своєю часткою у праві спільної часткової власності, за винят­ком переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності (ст. 361, 362 ЦК України). Розпорядження майном, що перебуває у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріаль­ному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути вислов­лена письмово і нотаріально посвідчена (ст. 369 ЦК України).

Саме через це режим спільної сумісної власності не може ав­томатично трансформуватись у режим спільної часткової власнос­ті. Для цього потрібне волевиявлення осіб, які є співвласниками майна, на визначення часток у праві їх спільної власності. Отже, доти, доки жінка або чоловік не висловили бажання за взаємною згодою чи в судовому порядку визначити свої частки у спільному майні або розділити майно, набуте ними під час недійсного шлю­бу, існує певна невизначеність у порядку володіння, користування та розпорядження спільним майном.

У разі визначення часток жінки та чоловіка у праві власності на майно, набуте ними протягом недійсного шлюбу, необхідно встановити обсяг спільно нажитого майна, наявного на час анулю­вання актового запису про шлюб або набрання рішенням суду про визнання шлюбу недійсним законної сили, та час його придбання.

Після встановлення складу спільного майна, на яке має роз­повсюджуватись режим спільної часткової власності, необхідно визначити його вартість, для того щоб визначити частку жінки та чоловіка, шлюб між якими визнано недійсним, у праві власності на це майно. При цьому необхідно застосувати за аналогією поло­ження п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21.12.2007 «Про практику застосування судами законодавства під час розгляду справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, ви­знання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» про те, що вартість майна, що підлягає поділу, визначається за пого­дженням між подружжям, а в разі недосягнення згоди - виходячи з справжньої його вартості на час розгляду справи.

Особи, між якими зареєстровано недійсний шлюб, можуть бу­ти учасниками не тільки відносин власності, а й інших речових відносин.

Особливе місце серед матеріальних благ, які можуть бути об'єктами речових прав зазначених осіб, посідає житло. Житло можна визнати найбільш спірним майном, оскільки воно є найва­жливішим об'єктом речових прав у житті кожної родини. Саме з огляду на це ст. 45 СК України особливо передбачає долю речових прав на житло в разі анулювання актового запису про шлюб або визнання його недійсним за рішенням суду. Так, відповідно до ч. 4 ст. 45 СК України особа, яка поселилася у житлове приміщення іншої особи у зв'язку з реєстрацією з нею недійсного шлюбу, не набула права на проживання у ньому й може бути виселена.

На сьогодні з огляду на різноманітність речових прав на жит­ло може існувати кілька правових титулів, на підставі яких стороні у недійсному шлюбі може належати житло.

Чинне законодавство передбачає спрощений порядок все­лення члена сім'ї як до житла, що належить особі на праві власно­сті, так і до того, що належить їй на підставі іншого майнового права. У всіх зазначених випадках особа, яка зареєструвала шлюб, визнаний згодом недійсним, уселяючись у житло, що належить іншій стороні на праві власності або на підставі іншого майнового права, має рівні з власником (користувачем) права щодо володін­ня та користування цим житлом.

Особа, яка поселилася в житло іншої особи у зв'язку з реєстра­цією з нею шлюбу, який згодом буде визнано недійсним, спочатку набуває прав та обов'язків залежно від того, на підставі якого ти­тулу житло належить іншій стороні у шлюбі. Так, якщо житло останній особі належить на праві власності, то інша сторона мати­ме особистий сервітут на нього. Таке ж само право вона набувати­ме, якщо вселиться у житло, на яке інша особа теж має особистий сервітут. Уселяючись у житлове приміщення, яким інша особа ко­ристується на підставі договору найму, ця особа стає співнайма­чем цього житла.

У разі недійсності шлюбу особа, яка поселилася в житло, яке належить іншій особі на підставі різних правових титулів, у зв'язку з реєстрацією з нею недійсного шлюбу, не набуває права на проживання у ньому. Вона може бути виселена як така, що була в нього вселена незаконно, і право на проживання у цьому житло­вому приміщенні в разі недійсності шлюбу має припинитись як таке, що ніколи не існувало. Проте у ч. 4 ст. 45 СК України вказано, що особа, яка у зв'язку з реєстрацією недійсного шлюбу поселилася у житло іншої особи, підлягає виселенню не в імперативному, а в диспозитивному порядку.

Іншою групою майнових відносин, що можуть виникнути між подружжям, є відносини з утримання. Недійсність шлюбу не по­роджує аліментних відносин, оскільки цей шлюб є таким, що юри­дично не існує. Згідно з ч. 3 ст. 45 СК України, якщо особа одержу­вала аліменти від того, з ким була в недійсному шлюбі, сума спла­чених аліментів вважається одержаною без достатньої правової підстави й підлягає поверненню відповідно до ЦК України. У свою чергу, в ч. 1 ст. 1212 ЦК України вказано, що особа, яка набула майно за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої право­вої підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Згідно з п. 3 ч. 2 ст. 1212 ЦК України правила про безпідставно набуте майно застосовуються до вимог про повер­нення виконаного однією зі сторін у зобов'язанні.

Указана норма є нововведенням для СК України. Конструкція безпідставно набутого майна вперше застосовується до аліментів, одержаних недобросовісною стороною під час недійсного шлюбу^[87]. Такої норми не містила ст. 49 КпШС. Проте такі зобов'язання були відомі ще за часів римського права. Для витребування безпідстав­ного збагачення зацікавленій особі давався так званий кондицій­ний позов - condictio¹.

Окрему групу майнових відносин складають спадкові відно­сини. Чинним цивільним законодавством установлено чіткий порядок спадкового правонаступництва, підстави виникнення, коло суб'єктів та об'єктів таких правовідносин. Водночас закон усуває від права на спадкування за законом осіб, шлюб між якими є недійсним або визнаний таким за рішенням суду (ч. 4 ст. 1224 ЦК України). Зазначені положення поширюються і на тих спадкоєм­ців, хто має право на обов'язкову частку у спадщині, а також на осіб, на користь яких зроблено заповідальну відмову.

Таким чином, особи, між якими був зареєстрований недійсний шлюб, не мають права спадкувати одна після одної, якщо шлюб був визнаний недійсним за рішенням суду або був анульований актовий запис про недійсний шлюб за їх життя. У тому разі, якщо спадщину за законом було вже прийнято, а потім шлюб було ви­знано недійсним, зацікавлені особи можуть звернутися до такого спадкоємця з позовом про повернення безпідставно набутого, оскільки спочатку підстава збагачення мала місце (сімейні стосун­ки, що дозволили особі отримати спадщину за законом), а потім ця підстава відпала^{[88] [89].}

Найчастіше на практиці виникає ситуація, коли недобросові­сно діє тільки одна сторона у недійсному шлюбі. Саме тому було б несправедливим ставити знак рівності між особою, яка свідомо приховала наявність перешкод до шлюбу від органу державної реєстрації актів цивільного стану, та особою, яка не мала уявлення про те, що зареєстрований нею шлюб суперечить вимогам закону. Саме тому закон захищає права добросовісної сторони у недійсно­му шлюбі, яка не знала й не могла знати про перешкоди до реєст­рації шлюбу, шляхом залишення за нею комплексу прав, що вхо­дять до змісту шлюбних правовідносин. Вони мають як речовий, так і зобов'язальний характер.

Зокрема, за такою особою залишається право на поділ майна, набутого у недійсному шлюбі, як спільної сумісної власності по­дружжя. Це означає, що ця особа звільняється від доведення того, що у придбання або створення майна, набутого протягом недійсно­го шлюбу, були вкладені її кошти та праця. До майна, набутого під час недійсного шлюбу, застосовуються норми СК України про спіль­ну сумісну власність подружжя, і воно розподіляється між жінкою та чоловіком, які уклали недійсний шлюб, у рівних частинах неза­лежно від того, на чиє ім'я воно зареєстровано, та від того, що один із них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробі­тку (доходу).

Добросовісна сторона у недійсному шлюбі має право, а не обов'язок вимагати поділу майна, набутого у недійсному шлюбі, як спільної сумісної власності подружжя. Із цього правила випливає, що вона має право вибору вимагати поділу цього майна або як спільної сумісної, або як спільної часткової власності, обравши найбільш сприятливий для неї варіант розподілу.

Таким чином, добросовісна сторона у недійсному шлюбі має можливість захистити свої права на майно, набуте під час недійсного шлюбу, перш за все в тому разі, якщо правовий режим майна жін­ки та чоловіка, які уклали недійсний шлюб, не встановлено шлюб­ним договором.

Особа, яка не знала й не могла знати про перешкоди до ре­єстрації шлюбу, зберігає право на проживання у житловому при­міщенні, в яке вона поселилася у зв'язку з недійсним шлюбом. Та­ке саме право мають і діти, які народилися у недійсному шлюбі, оскільки недійсність шлюбу не впливає на обсяг взаємних прав та обов'язків батьків і такої дитини (ст. 47 СК України).

За добросовісною стороною у недійсному шлюбі залишається право на аліменти в разі її непрацездатності та потреби у матеріа­льній допомозі; якщо з нею проживає дитина - до досягнення ди­тиною 3 років, а якщо дитина має вади фізичного або психічного розвитку, до досягнення дитиною 6 років, а також якщо вона про­живає з дитиною-інвалідом, яка не може обходитися без постійно­го стороннього догляду, й опікується нею, протягом усього часу проживання з такою дитиною; право на аліменти залишається також за жінкою під час вагітності. Зі змісту п. 3 ст. 46 СК України випливає, що зазначені обставини мають виникнути до того мо­менту, коли було анульовано актовий запис про шлюб або набрало чинності рішення суду про визнання шлюбу недійсним.

Крім того, у тому разі, коли під час недійсного шлюбу або піс­ля його розірвання аліменти сплачувалися добросовісній стороні, такі кошти не можуть бути повернені як безпідставно набуті від­повідно до ст. 1215 ЦК України.

Права добросовісної особи у недійсному шлюбі охороняються також цивільним законодавством. Із загального правила про усу­нення від спадкування осіб, шлюб між якими є недійсним або ви­знаний таким за рішенням суду (ч. 3 ст. 1224 ЦК України), закон передбачає винятки на користь добросовісної сторони у недійс­ному шлюбі. Так, відповідно до абзацу 2 ч. 4 ст. 1224 ЦК України, якщо шлюб визнано недійсним після смерті одного з подружжя, то за другим із подружжя, який його пережив і не знав та не міг знати про перешкоди до реєстрації шлюбу, суд може визнати право на спадкування частки того з подружжя, хто помер, у майні, яке було набуте ними під час цього шлюбу. Однак це правило не зобов’язує, а уповноважує суд визнати право на спадщину за тим, хто не знав та не міг знати про перешкоди до реєстрації шлюбу. А це означає, що суд на власний розсуд бере до уваги інтереси добросовісної сторони, і якщо він дійде висновку, що вони не заслуговують на увагу, право на спадщину частки того з подружжя, хто помер, за тим, хто не знав та не міг знати про перешкоди до реєстрації шлю­бу, визнано не буде.

Питання про захист інтересів особи, яка не знала й не могла знати про перешкоди до реєстрації шлюбу, може виникнути не тільки в разі спадкування за законом, а також і в разі спадкування за заповітом. Це пов’язано з правом певного кола осіб на обов’язкову частку у спадщині. Чинне законодавство не дає прямої відповіді на питання, чи має добросовісна сторона у недійсному шлюбі право на обов’язкову частку у спадщині. З огляду на те, що і сімейне, і цивільне законодавство орієнтуються на захист прав та інтересів добросовісної сторони, є підстави вважати, що добросо­вісна сторона буде мати як право на обов’язкову частку у спадщи­ні, так і право на виконання щодо неї заповідальної відмови. При цьому, виходячи з аналізу вимог ч. 4 ст. 1224 та ч. 1 ст. 1241 ЦК України, розмір обов’язкової частки слід обчислювати не з вартос­ті всього спадкового майна, а з вартості того майна, яке було набу­те спадкодавцем та спадкоємцем під час недійсного шлюбу.

На жаль, чинне сімейне законодавство не передбачає долю шлюбного договору в разі недійсності шлюбу. У літературі це пи­тання теж не має однозначного вирішення. Більшість науковців вважає, що оскільки відсутній головний елемент дійсності шлюб­ного договору - шлюб, недійсність шлюбу обумовлює і недійсність укладеного шлюбного договору з моменту його укладення.

Таким чином, визнання шлюбу недійсним не тягне за собою беззаперечного анулювання прав та обов’язків подружжя. У цьому разі інтереси добросовісної сторони охороняються як сімейним, так і цивільним законодавством. Недобросовісний представник подружжя для захисту своїх прав може використовувати тільки заходи, зазначені в цивільному законодавстві. У цьому проявля­ється сутність визнання шлюбу недійсним як правової санкції.