§ 7. Підстави недійсності шлюбу

Умови укладення шлюбу, закріплені в Сімейному кодексі України, є гарантією створення міцної сім'ї та запорукою правової охорони сімейних правовідносин, що виникають між жінкою та чоловіком, які зареєстрували шлюб між собою.

Доктрина сімейного права поділяє умови укладення шлюбу на позитивні та негативні.

Позитивними умовами є досягнення особами, які бажають зареєструвати шлюб, шлюбного віку та добровільна згода на укладення шлюбу.

Під час розгляду справи про визнання шлюбу недійсним за рішенням суду, якщо він був зареєстрований з особою, яка не до­сягла шлюбного віку і якій не було надано право на шлюб, суд се­ред інших обставин має брати до уваги, наскільки цим шлюбом порушено права та інтереси особи (ч. 2 ст. 41 СК України). Із цього випливає, що головним критерієм для визнання недійсним шлю­бу, який укладено з особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не було надано права на шлюб, є не формальний порядок надання права на шлюб, а дотримання прав та інтересів такої особи. Отже, якщо права та інтереси особи, яка не досягла шлюбного віку і якій не було надано права на шлюб, укладенням шлюбу не порушено, то такий шлюб не може бути визнаний недійсним.

Наступною позитивною умовою укладення шлюбу є вільна згода жінки та чоловіка. Зазначена умова є суб'єктивною умовою укладення шлюбу, яка свідчить про внутрішній стан особи, спря­мованість її волі в момент реєстрації шлюбу.

Стаття 24 СК України передбачає, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. У свою чергу, поняття «добровіль­ність» є тісно пов'язаним із поняттям «воля», яке, у свою чергу, є досить багатозначним.

Поняття «взаємна згода осіб» за своїм змістом є досить єм­ним.

Таким чином, усі аспекти добровільності мають розглядатися тільки у сукупності, оскільки відсутність хоча б одного з них тягне за собою недійсність шлюбу.

Виходячи із загального змісту чинного сімейного законодав­ства, згода жінки та чоловіка на укладення шлюбу має відповідати певним вимогам для того, щоб бути юридичним фактом у складі комплексу юридичних фактів, що тягнуть за собою виникнення шлюбного статусу. Згода має бути вільною, взаємною, свідомою та спрямованою на встановлення шлюбних відносин.

Усі вказані елементи добровільності мають бути наявні під час укладення шлюбу, дійсність якого презюмується. Якщо ж ви­значення добровільності шлюбу не має якогось елементу, наслід­ком цього стає недійсність шлюбу або визнання його недійсним за рішенням суду. Зазначені наслідки законодавець диференціює залежно від можливості особи усвідомлювати значення та наслідки своїх дій та керувати ними. До того ж на волю та волевиявлення особи можуть впливати як суб'єктивні, так і об'єктивні чинники.

Суб’єктивним чинником є психічний стан особи в момент укладення шлюбу. Об'єктивними чинниками можна вважати наявність зовнішнього впливу на волю та волевиявлення нарече­ного чи нареченої.

У СК України психічний стан особи, яка укладає шлюб, харак­теризується, по-перше, через поняття «недієздатність» (ст. 39), а по-друге, у вигляді формули «особа не усвідомлювала значення своїх дій і (або) не могла керувати ними» (ст. 40).

Водночас причиною відсутності в особи, яка укладає шлюб, можливості усвідомлювати сповна значення своїх дій і (або) керу­вати ними ч. 2 ст. 40 СК України називає тяжкий психічний розлад. Таким чином, виходячи з аналізу зазначених норм СК і ЦК України, особа може не усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу або тяжкого психічного розладу.

Чинна редакція ст. 39 СК України дає підстави вважати, що особа може як бути недієздатною на момент реєстрації шлюбу, так і визнана такою після його реєстрації. У тому разі, коли один із наречених був недієздатним у момент реєстрації шлюбу, рішення суду про визнання особи недієздатною має бути пред’явлено заці­кавленою особою до органу державної реєстрації актів цивільного стану, і запис про укладений шлюб підлягає анулюванню.

Якщо в момент реєстрації шлюбу особа не була визнана су­дом недієздатною, але після його реєстрації в її оточення з’явилися підстави вважати, що вона не усвідомлює значення своїх дій, не може ними керувати і в такому стані перебувала і під час реєстрації шлюбу, тоді шлюб із цією особою має бути визнаний недійсним за рішенням суду відповідно до ст. 40 СК України.

Чинне сімейне законодавство не вважає обмежену дієздат­ність особи внаслідок того, що вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними (ч. 1 ст. 36 ЦК України), підставою недійсно­сті шлюбу. Однак це залежить від того, чи могла особа і якою мі­рою усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними в момент реєстрації шлюбу. Для встановлення факту наявності чи відсутно­сті в особи свідомої волі у момент реєстрації шлюбу суд має при­значити судово-психіатричну експертизу. Очевидно, що ст. 40 СК України має враховувати саме ті випадки, коли особа не має мож­ливості усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними не внаслідок тяжкого психічного розладу, а внаслідок психічного розладу, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати зна­чення своїх дій та (або) керувати ними.

Крім психічного стану, на здатність особи усвідомлювати зна­чення своїх дій та керувати ними можуть впливати також алкого­льні напої, наркотичні й токсичні речовини. Унаслідок неконтро- льованого застосування вони тягнуть за собою істотні порушення вольових процесів у свідомості людини. Проте законодавцем не враховуються клінічні особливості алкогольного, наркотичного й токсичного сп’янінь. Насправді реєстрація шлюбу в такому стані навряд чи можлива, тому випадки реєстрації шлюбу у стані алко­гольного, наркотичного чи токсичного сп’яніння, що позбавляє особу сповна усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними, майже не зустрічаються. Однак питання наявності алкогольного, наркотичного чи токсичного сп’яніння може бути актуальним, якщо таке сп’яніння стало наслідком застосування до особи пев­ного виду насильства, тобто виникло не в результаті власних сві­домих і добровільних дій особи, яка укладає шлюб, а було здійсне­но під впливом зовнішніх чинників.

Стаття 40 СК України передбачає, що судом визнається недій­сним шлюб, якщо його було зареєстровано в результаті фізичного чи психічного насильства. Легальне визначення поняття фізично­го та психічного насильства міститься у ст. 1 закону України «Про попередження насильства в сім'ї». Так, під фізичним насильст­вом слід розуміти умисне нанесення однією особою іншій побоїв, тілесних ушкоджень, що може призвести або призвело до смерті постраждалого, порушення фізичного чи психічного здоров'я, на­несення шкоди його честі та гідності; під психологічним насиль­ством треба розуміти насильство, пов'язане з впливом однієї осо­би на психіку іншої особи шляхом словесних образ або погроз, пе­реслідування чи залякування, якими навмисно спричиняється емоційна невпевненість, нездатність захистити себе та може за­вдаватися або завдається шкода психічному здоров'ю.

Крім указаних у ст. 40 СК України видів насильства, до особи, яка укладає шлюб, можуть бути застосовані й інші види насильст­ва, такі як сексуальне та економічне насильство.

Для того щоб застосування будь-якого із зазначених видів насильства було підставою для визнання шлюбу недійсним за рі­шенням суду, воно повинно мати низку обов'язкових ознак. До та­ких ознак належать наступні: 1) насильство може бути застосовано як іншим нареченим, так і іншими особами; 2) метою застосування насильства має бути саме примушення особи до вступу у шлюб; 3) особа, до якої насильство застосовується, має розуміти мету за­стосування до неї насильства. Лише за наявності цих умов можна вважати застосування до одного з наречених насильства підста­вою для визнання шлюбу недійсним за рішенням суду.

Отже, порушення умови про добровільність шлюбу може бути підставою як для недійсності шлюбу, так і для визнання його не­дійсним за рішенням суду. Ці підстави диференціюються законо­давством головним чином залежно від здатності особи усвідомлю­вати значення своїх дій та керувати ними в момент реєстрації шлю­бу. У тому разі, якщо особа не усвідомлює значення своїх дій та не може керувати ними, шлюб є недійсним. Якщо ж особа усвідомлює значення своїх дій та керує ними не повною мірою, для визнання шлюбу недійсним потрібне відповідне рішення суду.

Негативні умови укладення шлюбу є перешкодами до його укладення. Виділення таких умов обумовлено національними традиціями, етичними та фізіологічними мотивами, а також моти­вами охорони здоров'я громадян.

До таких умов належать:

- перебування одного з наречених в іншому зареєстровано­му шлюбі;

- наявність між нареченими відносин кровного споріднення;

- наявність між нареченими відносин, прирівняних до від­носин споріднення (усиновлення).

Принцип одношлюбності є одним з основних принципів шлюбу. Він є традиційним для української християнської моралі й утверджується в Україні з найдавніших часів. Українське законо­давство не знає винятків із цього принципу. Порушення цього принципу є найпоширенішою підставою недійсності шлюбу.

Чинний СК України закріплює вказаний принцип як абсолю­тну підставу для недійсності шлюбу. Втім, чинне законодавство не містить достатньо ефективного механізму запобігання полігамії. Законодавство України жодною мірою не захищає і права другого з подружжя, а також не містить норми, яка б слугувала гарантією попередження такого порушення.

Із цього приводу доцільно звернутися до досвіду сімейного законодавства країн колишнього СРСР та країн Європи, яке міс­тить норми, покликані попередити укладення нового шлюбу за наявності нерозірваного.

Так, відповідно до ст. 3.19 Цивільного кодексу Литовської Ре­спубліки факт подання заяви про реєстрацію шлюбу оголошується публічно. Крім того, відповідно до ст. 3.20 особи, які бажають укласти шлюб, зобов'язані письмово підтвердити, що всі умови укладення шлюбу ними виконано, а посадові особи установи запису актів цивільного стану, у свою чергу, зобов'язані переві­рити, чи дійсно нареченими виконані всі умови укладення шлюбу^[71].

Поширеним є інститут оголошення про укладення шлюбу і в бі­льшості країн Європи¹.

Ще один із засобів попередження порушення принципу моно­гамії у шлюбі міститься у Цивільному кодексі Франції, де передба­чається робити позначки (відмітки) про укладення кожного шлю­бу на полях Свідоцтва про народження кожного з подружжя. Більш того, посадова особа, яка веде акти цивільного стану, зобов’язана вимагати надання кожним із наречених копії свого свідоцтва про народження, виданої не більше ніж за 3 місяці до надання (не бі­льше ніж за 6 місяців, якщо копія була видана на заморській тери­торії або консульством)^{[72] [73] [74].}

Зазначені способи попередження полігамії досить давно іс­нують у сімейному законодавстві багатьох країн світу й позитивно зарекомендували себе у механізмі захисту прав та законних інте­ресів наречених і подружжя.

Однією з причин порушення принципу моногамії є недоско­налість сімейного законодавства колишнього СРСР та неуважність самого подружжя під час розірвання шлюбу. Нерідко люди, пере­буваючи, на їх думку, в законному шлюбі, навіть не підозрюють, що той є недійсним. Така ситуація є наслідком того, що відповідно до ст. 44 КпШС Української РСР шлюб вважався припиненим із моменту реєстрації розірвання шлюбу в органах ЗАЦС. Проте час­то, отримавши рішення суду про розірвання шлюбу, особи вважа­ють, що процедура розлучення є завершеною, й отримання свідоцт­ва про розірвання шлюбу не є обов’язковим. Таким чином, розлуче­ні, самі того не розуміючи, продовжують залишатися перед законом подружжям. Такі помилки є досить поширеними, оскільки під час укладення шлюбів, як правило, відомості про попередні шлюби на­речених не перевіряються. Часто наречені не повідомляють орга­нам РАЦС, що раніше вони вже перебували у шлюбі^[75].

Таким чином, український законодавець, проголосивши ос­новним із принципів шлюбу моногамію, не створив ефективного законодавчого механізму запобігання порушенням цього принци­пу. Цей принцип може бути порушений із суб’єктивних причин, що залежать від самих наречених, які безвідповідально ставляться до свого шлюбного статусу і прав та інтересів іншого нареченого. Крім того, небезпека порушення принципу моногамії може виник­нути внаслідок різниці між формальними та матеріальними умо­вами укладення шлюбу в сімейному законодавстві держав світу, що пов’язано з різними культурними, національними та релігій­ними традиціями їх правових систем.

Наступною негативною умовою укладення шлюбу є наяв­ність родинних зв’язків між нареченими. Хоча шлюби з указа­ною вадою майже не зустрічаються в судовій практиці, необхід­ність розгляду цього питання обумовлюється тим, що іноді фак­тична та юридична спорідненість не співпадають.

Закон не містить легального визначення поняття «спорідне­ність». Традиційним підходом до визначення спорідненості у сі­мейно-правовій літературі є визначення її перш за все як кровного зв’язку між певними особами, як «природного походження люди- ни»^[76]. Для недійсності шлюбу не має значення, чи є споріднення шлюбним, чи позашлюбним. Проте істотне значення для вирішен­ня питання недійсності шлюбу має юридичне закріплення факту перебування у кровному спорідненні, оскільки походження дітей від батьків засвідчується у встановленому законом порядку (ст. 121 СК України). Через факт реєстрації дитини встановлюєть­ся її юридичний зв’язок не лише з батьком та матір’ю, а і з іншими кровними родичами. Документ, який підтверджує факт реєстрації дитини та встановлення її походження, є доказом наявності відно­син споріднення з певними особами. Відповідно, якщо у встанов­леному порядку кровне споріднення не зареєстровано, то з юри­дичної точки зору неможливо встановити наявність кровного споріднення.

Таким чином, недійсність шлюбу тягне за собою тільки кров­не споріднення, зафіксоване у встановленому законом порядку. Підтвердженням відносин споріднення можуть бути свідоцтва про народження або рішення суду про встановлення батьківства чи материнства.

З огляду на те, що основним юридичним фактом, який зумов­лює виникнення відносин споріднення, є державна реєстрація походження дитини від певних осіб, фактичне та юридичне спорі­днення у деяких випадках можуть не співпадати.

Однією з причин невідповідності фактичного та юридичного споріднення може стати прагнення всиновлювачів приховати від усиновленої ними дитини факту її усиновлення. До речі, усинов- лювачі мають право бути записані матір'ю та батьком дитини (ст. 229 СК України), змінити відомості про місце народження та дату народження дитини (ст. 230 СК України), змінити прізвище, ім'я та по батькові дитини (ст. 231 СК України). Унаслідок вище­вказаних змін в особистих даних дитини відповідно змінюються відомості про її справжні кровні зв'язки.

Усуненню невідповідності фактичного та юридичного спорі­днення покликане сприяти надання особі, яка була всиновлена, права на одержання інформації щодо свого всиновлення після до­сягнення нею 14 років (ст. 226 СК України). У цьому разі всинов­лена дитина отримує можливість установити своє справжнє похо­дження й узнати своїх біологічних батьків та інших кровних роди­чів. Однак не завжди чинне українське законодавство надає особі можливість установити своє справжнє походження.

Із розвитком медичної науки та появою можливості прове­дення щодо повнолітніх жінки та чоловіка лікувальних програм допоміжних репродуктивних технологій цілком можливою може бути ситуація, коли особи, чиє кровне споріднення засвідчено ак­том цивільного стану, насправді не є родичами, а особи, які на­справді є родичами, не є такими за законом.

Так, медична допомога за методиками допоміжних репродук­тивних технологій, відповідно до Порядку застосування допоміжних репродуктивних технологій в Україні, затвердженого наказом Мі­ністерства охорони здоров'я України від 09.09.2013 № 787, надаєть­ся в умовах конфіденційності.

Чинне сімейне законодавство України містить норму, яка ре­гулює порядок визначення походження дитини, народженої в ре­зультаті застосування допоміжних репродуктивних технологій. Загальним правилом у цьому випадку є те, що батьками дитини вважається подружжя, щодо якого було застосовано певну допо­міжну репродуктивну технологію незалежно від того, чий генети­чний матеріал - цього подружжя чи донорів - було використано. Отже, в разі застосування допоміжних репродуктивних технологій один або обидва з біологічних батьків дитини можуть не співпадати з її «соціальними» батьками. Крім того, відомості про особу донора становлять лікарську таємницю.

Таким чином, батьки дитини й у майбутньому сама дитина позбавляються можливості отримати інформацію про справжні кровні зв'язки дитини, що може згодом призвести саме до шлюбу між близькими родичами.

Закон передбачає чотири категорії родичів, укладення шлю­бу між якими заборонено:

1) особи, які є родичами прямої лінії споріднення;

2) рідні (повнорідні, неповнорідні) брат і сестра;

3) двоюрідні брат і сестра;

4) рідні тітка, дядько та племінник чи племінниця.

Шлюб, укладений між родичами першого ступеня споріднен­ня, є абсолютно недійсним відповідно до ст. 39 СК України. Шлюб, укладений між двоюрідним братом і сестрою, а також шлюб між рідними дядьком, тіткою та племінницею чи племінником, мо­жуть бути визнанні недійсними за рішенням суду.

Заборона шлюбів між близькими родичами обумовлюється не лише моральними причинами, а і причинами біологічного порядку. Заборона шлюбів між близькими родичами продиктована турботою про здоров'я майбутнього покоління, оскільки такі шлюби часто дають потомство, яке страждає на різні аномалії розвитку. Крім то­го, кількість мертвонароджень і загибелей дітей у ранньому віці у таких шлюбах є майже вдвічі більшою, ніж у неспоріднених шлюбах. Більш того, «частота народження дітей із тяжкою спадковою пато­логією у сім'ях, де подружжя є двоюрідними чи троюрідними бра­том і сестрою, є у 2-4 рази вищою, ніж у звичайних сім'ях»^[77].

Наступною категорією осіб, які не можуть перебувати між со­бою у шлюбі, є рідна дитина всиновлювача й усиновлена ним ди­тина, діти, всиновлені однією особою, усиновлювач й усиновлена ним дитина. Ця заборона обумовлюється нормами моралі, оскіль­ки з юридичної точки зору відносини між усиновлювачами й уси­новленими ними особами прирівнюються до кровного споріднен­ня, і, як наслідок, шлюбні відносини між такими особами не пови­нні виникати.

Особливої уваги потребує питання взаємної обізнаності на­речених про стан здоров'я одне одного. Повідомлення нареченими один одному про стан свого здоров'я не є умовою вступу у шлюб, проте наявність в особи певних хвороб може стати перешкодою для вступу у шлюб, оскільки вони можуть спричинити порушення психічного або фізичного здоров'я як іншого нареченого, так і їх­ніх нащадків.

Положення ст. 30 СК України, пов'язані з правом особи на та­ємницю про стан її здоров'я, закріплено ст. 286 ЦК України, а та­кож ст. 39¹ Основ законодавства України про охорону здоров'я (1992 р.). Співвідношення права особи на таємницю про стан здо­ров'я та її обов'язку повідомити нареченому про стан свого здо­ров'я є проблемою скоріше етичною, ніж юридичною, оскільки інформація про стан здоров'я людини в такому разі стосується життєво важливих інтересів не лише самої фізичної особи, а і бли­зьких для неї людей - майбутнього подружжя та його нащадків. Саме тому український законодавець установлює легальне обме­ження такого права особи з урахуванням прав та інтересів інших зацікавлених осіб.

Як уже згадувалося, само по собі невиконання нареченими обов'язку щодо повідомлення про стан свого здоров'я не тягне за собою визнання шлюбу недійсним, для цього потрібна одночасна наявність двох умов.

По-перше, інформація про стан здоров'я має бути прихована одним із наречених. Під приховуванням інформації про стан здо­ров'я слід розуміти як неповідомлення іншому нареченому інфор­мації про стан свого здоров'я, так і повідомлення недостовірної інформації. Це можливо у тому разі, коли цій особі самій відомо про те, що стан її здоров'я може становити загрозу для іншого на­реченого чи для їхніх нащадків. Якщо ж сама особа володіє не по- вною інформацією про стан свого здоров'я, то не можна вважати, що інформація про стан свого здоров'я нею була прихована.

По-друге, наслідком такого приховування може стати чи стає порушення психічного чи фізичного здоров'я нареченого чи їхніх нащадків. Таким чином, якщо стан здоров'я одного з наречених не створює загрози для здоров'я іншого та їхніх нащадків або не спричинив порушення психічного чи фізичного здоров'я іншого нареченого чи їхніх нащадків, приховування нареченим відомос­тей про стан свого здоров'я не може тягти за собою визнання шлюбу недійсним.

Установлення в Сімейному кодексі України негативних умов укладення шлюбу покликане захистити права та законні інтереси наречених і подружжя, а також їхніх нащадків.

Окремо від усіх умов укладення шлюбу стоїть така підстава визнання шлюбу недійсним, як укладення фіктивного шлюбу.

Укладення шлюбу, як правило, спрямовано на створення сім'ї, тобто такого об'єднання людей, які із соціальної точки зору пов'язані спільним побутом, а з юридичної - мають взаємні права та обов'язки. Однак на сьогодні укладення шлюбу без наміру ство­рити сім'ю, тобто фіктивних шлюбів, є досить поширеним явищем.

Фіктивний шлюб є різновидом зловживання сімейним пра­вом. Водночас слід зазначити, що СК України не містить загальної норми, яка б установлювала межі здійснення сімейних прав та за­гальну заборону зловживання сімейними правами, але все ж таки конкретні випадки зловживання сімейними правами чинним сі­мейним законодавством України врегульовано.

Фіктивний шлюб - це відносини, які за своєю формою повні­стю відповідають вимогам закону, проте за змістом йому супере­чать. Він не відповідає цільовому призначенню шлюбних право­відносин, форма яких була використана жінкою та чоловіком для досягнення іншої мети. Відповідно, фіктивний шлюб є результа­том незаконного прийому, який був використаний несумлінними сторонами чи однією з них. Цей прийом полягає у здійсненні на­даного особам права на шлюб з метою, яка не відповідає змісту цього права та його соціальному призначенню^[78].

Таким чином, фіктивний шлюб є однією з форм зловживання сімейним правом, тобто є правопорушенням, і, відповідно, ви­знання його недійсним має тягти за собою такі ж само наслідки, як і зловживання будь-яким суб'єктивним правом. Унаслідок цього особи, винні в укладенні фіктивного шлюбу, мають бути притяг­нуті до відповідальності.

Фіктивний шлюб як юридичний факт, який є підставою для визнання шлюбу недійсним, має такі ознаки:

1) він укладається без наміру створити сім'ю;

2) намір створити сім'ю відсутній у жінки та чоловіка, які укладають шлюб, або в одного з них;

3) справжньою метою укладення фіктивного шлюбу є набут­тя особистих немайнових чи майнових прав не сімейно-правового характеру.

Перша ознака фіктивного шлюбу ґрунтується на юридичному розумінні поняття «сім'я». Ця категорія є досить багатогранною та багатоаспектною з різних точок зору. Стаття 3 СК України містить легальне визначення поняття сім'ї та її ознаки. В юридичній літера­турі, як правило, вказується на такі основні ознаки сім'ї, як спіль­ність життя її членів та їх взаємна юридична пов'язаність.

Під спільним життям розуміють спільне проживання, ве­дення спільного господарства¹, взаємну спільність сімейних інте­ресів, взаємну потребу в постійному спілкуванні один з одним^{[79] [80]. Попри це спільне життя може мати місце і за відсутності спільного проживання[81]. Останній висновок також підтверджується нормами СК України. По-перше, відповідно до абз. 2 ч. 2 ст. 3 СК України по­дружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'яз­ку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за ба­тьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спіль­но. По-друге, відповідно до ч. 1 ст. 56 СК України дружина та чоло­вік мають право на вільний вибір місця свого проживання. Отже, закон не зобов'язує дружину та чоловіка проживати спільно. Із цього випливає, що саме по собі роздільне проживання подружжя не може слугувати підставою для визнання шлюбу недійсним че­рез його фіктивність.}

Взаємна юридична зв’язаність подружжя полягає у наявності в них взаємних прав та обов'язків. Реєстрація шлюбу презюмує наявність між особами шлюбних відносин, проте відсутність між ними спільного життя виключає фактичне здійснення ними прав та виконання обов'язків подружжя. З юридичної ж точки зору такі права та обов'язки зберігаються за подружжям до моменту ви­знання судом їх шлюбу недійсним.

Таким чином, з метою доведення фіктивності шлюбу суд має встановити відсутність спільного життя між подружжям.

Ускладнити ситуацію може, по-перше, випадок, коли, уклав­ши фіктивний шлюб, подружжя деякий час навмисно створювало видимість спільного життя для того, щоб ввести в оману оточую­чих. У цьому випадку разом з іншими обставинами слід брати до уваги тривалість такого життя.

Друга ознака фіктивного шлюбу полягає в тому, що під час його укладення намір створити сім'ю може бути відсутній як в обох осіб, які його укладають, так і в однієї з цих осіб.

Важливим є також установлення мети, яку переслідує особа під час укладення фіктивного шлюбу, як третьої ознаки фіктивного шлюбу. У разі укладення фіктивного шлюбу має місце невідповід­ність форми юридичного факту його змісту. Дотримуючись уста­новлених у законі умов укладення шлюбу та процедурних правил, сторони або одна з них не мають наміру створити сім'ю та не ба­жають виникнення в них взаємних прав та обов'язків подружжя. Фіктивний шлюб укладають з метою набуття яких-небудь особис­тих немайнових чи майнових прав не сімейно-правового характе­ру, наприклад права власності або користування житловим при­міщенням, права на отримання громадянства, права на реєстрацію місця проживання у певному населеному пункті (як правило, у столиці), права на виїзд за кордон на постійне місце проживання як члена сім'ї, права на пенсію тощо. У літературі також згадується та­ка мета укладення фіктивного шлюбу, як недопущення залучення особи як свідка вчинення злочину. Так, В. М. Кротов стверджує, що «не можна виключити і такі випадки, коли майбутній наречений стає свідком кримінального злочину, а злочинець реєструє шлюб зі свідком з метою не допустити його свідчень як свідка»¹.

Крім того, для встановлення фіктивності шлюбу необхідно до­вести, що нездійснення шлюбних відносин не просто факт, що скла­вся, а поведінка, спланована заздалегідь, передбачена сторонами ще до реєстрації шлюбу. Сторони мають у момент реєстрації шлюбу усвідомлювати, що реєстрація здійснюється для вигляду, з метою отримання одним із них чи обома яких-небудь прав, якими інакше вони скористатися не можуть^{[82] [83]. Отже, поведінка осіб, які уклада­ють фіктивний шлюб, або однієї з них завжди є навмисною, і цей умисел виникає обов'язково ще до реєстрації шлюбу.}

Від фіктивного шлюбу слід відрізняти шлюб, укладений з ко­рисних мотивів. Особи, які укладають такий шлюб, бажають на­бути подружні права та обов'язки, створити сім'ю, хоча мотивом укладення такого шлюбу (в однієї особи чи в обох із них) є не по­чуття любові, а розрахунок. Проте такий шлюб не може бути ви­знаний недійсним, оскільки закон передбачає вичерпний перелік підстав недійсності шлюбу, і мотив укладення шлюбу правового значення не має. У цьому разі шлюб може бути розірваний у пе­редбаченому СК України порядку.

Сімейний кодекс України містить вичерпний перелік умов укладення шлюбу, який не підлягає розширеному тлумаченню.