Природокористування як наука

12.1.1. Визначення природокористування

Економічна теорія стверджує, що природні ресурси об­межені й рідкісні, а потреби людини безмежні. Екологія пе­реконує, що людина управляє потребами.

Природокористування вивчає поведінку людей, які роз­поділяють природні ресурси, у тому числі асиміляційний по­тенціал, що характеризує здатність природного середовища до самовідновлення. Обмежений ресурс — чисте навколиш­нє середовище — не враховується належним чином у тра­диційних економічних рішеннях щодо виробництва товарів і послуг. Природокористування розкриває причини такого стану справ і виправляє ситуацію. У ній широко використо­вуються дані природничих наук: географії, екології, біології тощо. Природокористування як наука сформувалося віднос­но недавно (друга половина — остання третина ХХ століття), коли стало досить очевидним, що природні блага вичерпні, повинні мати економічну оцінку і не можуть розглядатися як безкоштовний дар природи.

У цей же час вкрай загострилися екологічні проблеми, які з локальних перетворилися на національні та глобальні загрози. Пріоритетами внутрішньої і зовнішньої політики держав стали боротьба із забрудненням атмосфери та водойм, контроль за енергетичними ресурсами, захист від токсичних відходів і збереження зникаючих видів рослин і тварин. Еко­номіка природокористування виявилася затребуваною осо­бами, які приймають рішення, для пошуку та обґрунтування ефективності обліку екологічного фактора у проведеній ними економічній політиці, визначення набору інструментів, які ефективно регулюють процес природокористування.

Економічна система в цілому — система виробництва, розподілу та споживання товарів, робіт і послуг. Будь-яке виробництво та споживання пов’язане зі зростаючим за­лученням природних ресурсів у сферу діяльності людства і супроводжується впливом на навколишнє середовище.

Значний внесок у розвиток природокористування зроби­ли вчені, які працювали на межі наук про природні ресурси, охорону навколишнього середовища та економіку і стали видатними екологами: географи Д. Л. Арманд, І. П. Гераси­мов, економісти М. П. Федоренко та Т. С. Хачатуров, еколог М. Ф. Реймерс, філософ Е. В. Гірусов. Термін «природо­користування» запропонований у 1958 р. російським гео­графом Ю. М. Куражсковським. Нині природокористування визначається як наука про можливості та напрями екологічно безпечного та невиснажливого використання ресурсів і власти­востей природи для забезпечення сталого розвитку.

Визначення включає принцип раціональності природо­користування, тобто передбачає, з одного боку, його еколо­гічну безпеку, з іншого — забезпечення потреби суспільства у природних ресурсах і середовищі для вивчення та розвитку. Іншими словами, на противагу принципу охорони від вико­ристання, проводиться принцип збереження та використання природи в усьому її різноманітті. Виходячи з цього, об’єкт економіки природокористування як науки — комплекс взає­мовідносин між природними ресурсами, природними умовами життя людини та соціально-економічним розвитком суспіль­ства.

Предмет природокористування як науки — пошук раціо­налізації (та оптимізації) цих взаємин, пошук шляхів збере­ження природного середовища життєдіяльності людського сус­пільства. Іншими словами, предмет природокористування включає дослідження проблем ресурсокористування, тобто діяльності з використання, освоєння, поліпшення природних ресурсів, їх збереження та відтворення; проблеми охорони навколишнього природного середовища — діяльності щодо збереження та поліпшення навколишнього середовища жит­тя людей, зменшення його деградації під впливом антропо­генних впливів; проблеми охорони природи — діяльності з охорони багатства та різноманіття живої природи та се­редовища проживання, різноманітних природних об’єктів, збереження стійкості природних процесів і в цілому — збе­реження біосфери Землі.

12.1.2. Види природокористування

Існують різні підходи до виділення видів природоко­ристування та їх класифікації. Із них найпоширенішими є чотири.

1. Природоресурсний підхід, заснований на виділенні основних видів природних ресурсів як об’єктів природоко­ристування. Він дає можливість оцінювати масштаби та ха­рактер використання природних ресурсів, їх стан, конфлікти та суперечності між різними користувачами одного і того самого природного джерела ресурсів, виявити порушників стану ресурсних джерел. Наприклад, водокористування — промислове, комунально-побутове, сільськогосподарське водоспоживання, організація водного транспорту, гідро­енергетики, рибальства, рекреації та туризму на водоймах і водотоках.

2. Господарський підхід, заснований на виділенні видів людської діяльності, що використовують природні ресурси та властивості навколишнього середовища для своїх цілей: промислове, сільськогосподарське природокористування. Цей підхід дозволяє оцінити сукупний вплив галузей госпо­дарства на природні ресурси та умови середовища, виявити найбільші за масштабами впливу і екологічно найнебезпеч- ніші види діяльності.

3. Екологічний підхід, заснований на оцінках характеру і розміру джерел забруднення та негативних наслідків, що виникають у навколишньому середовищі та природних ре­сурсах під впливом тих чи інших природокористувачів або їх поєднань. Так, водокористування розглядається як вид при­родокористування, що переважно кількісно вичерпує ресурси й умови середовища, лісокористування, переважно порушує ресурси та середовище.

4. Підхід «від реципієнта», який передбачає, що види при­родокористування поділяються з погляду основних реципієн­тів, які сприймають ці дії. Промислове природокористування небезпечне для людей, їх здоров’я, умов проживання та жит­тєдіяльності. Водокористування є небезпечним для цілісності екосистем. Лісокористування дає багатосторонній вплив, що викликає загальну деградацію середовища та природних ре­сурсів. Землекористування справляє небезпечну дію на стійкі глобальні біосферні процеси (кліматичні, ґрунтові, водооб- мінні, продукційні).

Два останні підходи дозволяють визначити масштаб і го­строту екологічних наслідків соціального, природоресурсного та біосферного характеру, причини, що їх викликають, ви­значити заходи з їх ослаблення або ліквідації.

Усі види людської діяльності та галузі економіки різною мірою використовують матеріали й продукти природного походження, а потім повертають у природу свої відходи. Тому проблеми природокористування мають універсальне значення, розглядати їх необхідно як єдину систему прак­тичної діяльності людства з урахуванням специфіки галузей господарства.

За використаними властивостями та функціями, а також характером зв’язку залежно від природи виділяються основні галузі економіки та види природокористування.

Галузі, тісно пов’язані з природою:

• природоресурсні галузі — сільське, лісове, водне гос­подарство, гідроенергетика, гірничорудна промисловість, промисли, які використовують природу як джерело ресурсів (ґрунтово-земельні, лісові, водні, мінеральні тощо);

• галузі ландшафтокористування — курортно-оздоровча діяльність, туризм, організація відпочинку, гірські, водні види спорту, заповідно-природоохоронна, науково-дослід­на діяльність, — використовують природу як обов’язкову умову свого розміщення. Тут природа виступає джерелом предметів праці та споживання, засобом їх виробництва або використовується і зберігається у менш трансформованих змінах, більш природному стані. У межах, які мінімально змінюють природні властивості території і зберігають її красу, унікальність і різноманіття, прокладають дороги та комуніка­ції, влаштовують водотоки, укріплюють ґрунти, конструюють і створюють лісонасадження.

Галузі, пов’язані з природою опосередковано, через попе­редні:

• базові галузі промисловості — металургія, енергетика, хімічна та будівельна індустрія, нафтопереробка, переробка природного та супутнього газів, кам’яного вугілля, деревини, сільськогосподарської сировини;

• обробна промисловість, а також транспорт, інша інф­раструктура.

Природа використовується, насамперед, як джерело си­ровини та вмістилище відходів виробництва.

Таким чином, від виду природокористування залежить характер впливу на природу, його кількість і якість, а також зацікавленість у збереженні, розвитку або перетворенні влас­тивостей навколишнього середовища. Ступінь зацікавленості у збереженні властивостей навколишнього середовища для кожного користувача різна. Чим більше вона спрямована на збереження «своїх» ресурсів і умов, угідь, тим ефективніше та раціональніше природокористування.

Якщо ж діяльність з охорони природи для конкретного виду природокористування не важлива, а спрямована в ос­новному «назовні» (очищення стоків та викидів, рекультива­ція земель або утилізація відходів), тобто в ній економічно зацікавлений не даний вид природокористування, а інші користувачі, то і здійснюється вона менш активно, тільки під наглядом і контролем з боку суспільства. Тому особ­ливо важливим є вдосконалення різних механізмів управ­ління природокористуванням у тих галузях людської діяль­ності, де відносно мала власна зацікавленість у збереженні ресурсів і умов середовища. Менеджмент природокористу­вання покликаний пов’язати природоохоронну діяльність у всіх галузях економіки з їх власними інтересами, щоб уникнути виникнення між різними видами діяльності про­тиріч природокористування, що у крайніх ситуаціях вили­ваються в конфлікти природокористування. Цього можна уникнути, приміром, за рахунок перетворення утилізації відходів на додаткове джерело доходу природокористуван­ня. Наприклад, біогаз, утилізація відходів (щорічне вироб­ництво — до 10 млн т органічного палива).

Всі існуючі у природокористуванні заходи, що об’єд­нуються поняттям «природоохоронні», зводяться у три ве­ликі групи.

1. Внутрішньогалузеві заходи щодо зберігання та підви­щення продуктивності, відтворення, економного витрачання природних ресурсів у галузях сільського, лісового, водного господарств. Група включає такі заходи, як меліорація та підвищення родючості земель, боротьба з ерозією, поліпшен­ня та відновлення лісів, догляд за ними, полезахисне лісо­розведення, регулювання водного балансу та водотоків, ком­плексне використання родовищ сировини, палива тощо.

2. Міжгалузеві заходи для захисту даної галузі природоко­ристування від забруднюючого та руйнівного впливу інших галузей природокористування шляхом створення санітарно- захисних, зелених, водоохоронних та інших зон, функціо­нального зонування населених місць, виділення особливо охоронюваних територій і об’єктів, виділення груп лісів за ступенем суворості їх охорони, ліквідації екологічно небез­печних виробництв.

3. Заходи в галузях, що виробляють велику кількість відходів і сильно порушують природні ландшафти з охорони суміж­них природокористувачів, територій і населення від власного впливу. Сюди відносяться технологічні заходи: очисні спору­ди, утилізація, захоронення, далеке або глибоке відведення скидів, складування відходів, повторне використання та ре­циркуляція води, тепла, тари, хімічних реагентів, залишків споживання продукції (макулатури паперової та текстильної, металевої, хімічної продукції).

Широко застосовуються також планувальні заходи, які використовують здатність до самоочищення та асиміляцій­ні властивості природних екосистем: облік напрямів вітрів, напрямку течії річок, розчинні характеристики водотоків, здатність ґрунтів і рослинності до переробки забруднень, характер рельєфу, схилів експозиції.

Усі галузі природокористування взаємопов’язані, тому що засновані на використанні єдиного об’єкта — природи. Тому при пошуку шляхів збільшення ефективності приро­докористування на будь-якому територіальному рівні слід аналізувати як види використаних природних ресурсів, так і галузі людської діяльності, в рамках яких вони використо­вуються, а також екологічні наслідки цих видів діяльності, у тому числі з позицій економіки природокористування.

12.1.3. Природні ресурси та природні умови

Основні поняття природокористування — природні ре­сурси та умови середовища.

Природні ресурси — елементи та властивості природи, які використовуються людиною для одержання матеріальних та інших благ. Природні ресурси мають природне походжен­ня, проте, щоб перетворити їх на сировину, паливо, енергію тощо, потрібні певні затрати праці на пошук, вивчення та освоєння, видобуток, відтворення та збереження. Унаслідок цих дій із боку людини вони стають компонентами соціаль­но-економічної сфери, тобто знаходять соціально-економіч­ну сутність.

Таким чином, залучені до сфери людської діяльності, природні ресурси належать одночасно до природної та со­ціально-економічної сфер, стають одним із двох основних об’єктів природокористування. Таке проміжне становище природних ресурсів між природою та суспільством дозволяє класифікувати їх за різними критеріями:

• за природним джерелом походження: мінеральні, водні, ґрунтові, земельні, рослинні та тваринні, ресурси сонячної радіації, енергії вітру, води, що рухається, тощо;

• щодо можливого використання у господарській діяльності людини: ресурси промислової сировини, паливні, енергетич­ні, сільськогосподарські, промислові, водогосподарські, рек­реаційні тощо;

• за вичерпністю та можливістю відновлення (екологічний критерій): невичерпні (води Світового океану, кліматичні, енергія вітру, космічні (сонячна радіація, морські припли­ви), фізичні (енергія атомного ядра, земного тяжіння, маг­нетизму, підземного тепла тощо), хімічні (енергія хімічних реакцій)), вичерпні невідновні (мінеральне паливо, металеві та неметалеві руди, вугілля, газ, нафта, сланці) та вичерпні відновні ресурси (повітря, прісні води, гідроенергетичні ре­сурси, рослинні, тварини, ґрунтові ресурси, торф тощо);

• за технічними можливостями експлуатації: реальні, по­тенційні (потенційно-перспективні), рекреаційні;

• за економічною доцільністю заміни: ресурси замінні (па- ливо-енергетичні) та незамінні (повітря, вода);

• за критерієм власності: приватні, державні та громадські, а також власні чи орендовані.

При цьому важливо, що ступінь відновлюваності та вичерпності ресурсів багато в чому залежить від характе­ру природокористування. При нераціональній, хижацькій експлуатації деякі джерела відновних ресурсів можуть втра­чати здатність до відновлення. Відомі численні випадки без-

поворотної втрати родючості ґрунтів, повного знищення видів тварин і рослин, вирубування лісів тощо. У той же час при впровадженні раціонального ресурсокористуван- ня можна частково відновлювати навіть ресурси з групи невідновних, а саме ресурси мінеральної (особливо — ме­талевої) сировини за рахунок повторного використання виробів і продукції, що відпрацювала своє. Такі ресурси звуться технічно відновні.

Слід зазначити відмінність підходів до збереження та відтворення відновних і невідновних природних ресурсів із точки зору майбутнього та для майбутніх поколінь. Стосовно експлуатації відновних ресурсів уважається безперечним прин­цип обов’язкового відтворення ресурсів в еквівалентних або більших обсягах, ніж до початку їх експлуатації нинішнім поколінням людей.

Для невідновних ресурсів бажано дотримання «правила Хартвіка»: капітал, укладений у невідновний природний ре­сурс (наприклад, у родовище корисних копалин), у резуль­таті експлуатації повинен трансформуватися в рівноцінний фінансовий або інший капітал, який зможуть використовува­ти майбутні покоління. Важливо зазначити, що такий капітал може ще протягом періоду використання невідновних ре­сурсів бути витрачений на пошук нових, що заміняють його, природних ресурсів, а також на наукові розробки, освіту та інші види так званого інвестування в людський капітал.

Історичний розвиток використання природних ресурсів людством йшов від використання відновлюваних (полюван­ня, збиральництво, землеробство, скотарство тощо) до ви­користання невідновних вичерпних ресурсів. У даний час у процес освоєння все ширше залучаються невичерпні ресур­си, з якими пов’язані основні надії на подальший розвиток людства.

Природні умови — частина об’єктів природи, яка з тієї чи іншої причини ще не залучена у сферу економіки чи іншої людської діяльності, що виробляє споживчі цінності. Поділ природних умов і природних ресурсів чисто номінальний, оскільки, незважаючи на «нематеріальну» більшість природ­них умов, багато з них можуть отримати економічну оцінку. За кордоном, як правило, поняття «природні ресурси» та «природні умови» не розділяються.

Природоресурсний потенціал (ПРП) — сукупність виявле­них і придатних для використання природних ресурсів при даному рівні розвитку виробництва (у світі, країні, регіоні, на локальному рівні). Він — найважливіша частина націо­нального багатства країни (регіону), забезпечує їх сировинну та паливну незалежність і безпеку.

12.1.4. Економічна оцінка природоресурсного потенціалу

Критеріями оцінки природоресурсного потенціалу (табл. 12.1) служать:

• вартість первинної продукції, яку можна отримати при його повному та раціональному використанні протягом пев­ного терміну (наприклад, за рік), та її частка у ВВП;

• частка запасів сировини та палива країни (регіону) в їх світовому запасі (або в запасах країни в цілому);

• кількість років можливого видобутку ресурсів у необхід­ному для країни (регіону) обсязі та асортименті;

• питома величина ресурсів, які припадають на одну лю­дину або на 1 км³ території.

Потреба людства у природних ресурсах, навіть при вдо­сконаленні технологій і економному використанні, ще довго буде актуальною. За свою історію окремі країни та регіони неодноразово стикалися з проблемами дефіциту та висна­ження тих чи інших природних ресурсів або з деградацією навколишнього середовища. Проте на глобальному рівні людство поки що не зіткнулося із серйозним дефіцитом будь- якого природного ресурсу.

Таблиця 12.1. Компонентна структура природоресурсного потенціалу в економічних регіонах і областях України (Руденко, 2009)

Час передбачуваного повного вичерпання природного ре­сурсу визначається поки що «індексом статичних запасів». Він розраховується як відношення поточних резервів (за­пасів) ресурсу до його поточного споживання. Отриманий результат розглядається як час, що залишився до повного вичерпання даного ресурсу. Такого роду розрахунки здійс­нюються за наступних припущень:

1) споживання ресурсу до повного вичерпання залишаєть­ся постійним, на рівні поточного споживання (мається на увазі, що не відбувається ані зростання, ані падіння обсягів споживання);

2) резерви (запаси) не поповнюються протягом усього періоду видобутку ресурсу (поточні та потенційні запаси пов­ністю відомі).

Але навіть при врахуванні таких припущень неможливо дати точну оцінку вичерпання ресурсу. Наприклад, у 1934 р. статичний індекс запасів міді дорівнював 40. Це означало, що тривалість розробки міді не мала перевищити 40 років. Однак через 40 років, у 1974 р., цей індекс становив уже 57 років. Подібні зміни відбулися в ході XX ст. і з оцінками вичерпності інших природних ресурсів: нафти, залізної руди, газу тощо. Виявлено, що статичний індекс має тенденцію до помилкової оцінки часу вичерпання ресурсів, передовсім через невизначеність багатьох складових його розрахунку.

У відомій роботі Римського клубу «Межі зростання» (1972) використовувався індекс «експонентний індекс за­пасу», що має тенденцію до ще більшої недооцінки часу вичерпання ресурсів, оскільки його розрахунок припускає, що споживання з часом збільшується постійними темпами. Таким чином, оцінки вичерпності невідновних природних ресурсів час від часу коригуються з урахуванням поповнен­ня запасів у результаті їх розвідки та освоєння, а також за рахунок зміни темпів споживання.

12.1.5. Оцінка паливно-енергетичного ресурсу України

Основний органічний енергоносій в Україні — кам’яне та буре вугілля. Загальні геологічні запаси кам’яного вугілля становлять 94,5 %, бурого — 5,5 %. За загальними оцінка­ми, у надрах України може бути зосереджено до 300 млрд т вугілля. Якщо, за даними західних експертів, світових запасів нафти та газу вистачить на 80—90 років, то запасів вугіл­ля — на 400 років. Це дає можливість розглядати сучасну вугільну енергетику як пріоритетну, а вугілля — як основний енергетичний ресурс України. Балансові, позабалансові та прогнозні ресурси вугілля в Україні становлять 117,3 млрд т, розвідані запаси — 52,6 млрд т, із них коксівне вугіл­ля — 17,7 млрд т (31 %), антрацити — 8,3 млрд т (11,5 %). У розробці та підготовці для освоєння знаходяться запаси 23,6 млрд т.

Запаси кам’яного вугілля зосереджені в Донецькому (98 % загальних запасів) та Львівсько-Волинському басейнах (2 %), бурого вугілля — в основному у Дніпровському басейні.

Україна — одна з найдавніших нафтовидобувних дер­жав світу. Відомі три нафтові райони: Прикарпатський, Дніпровсько-Донецький, Причорноморський. Промислова розробка нафтових родовищ у районі Борислава почалася у 1886 р. У 1908—1910 рр. у Західній Україні видобували по 1,5—2,0 млн т нафти щорічно. Це було в той час третім по­казником у світі (після США та Росії). Геологорозвідувальні роботи з нафти та газу в Україні ведуться в усіх трьох на­фтогазоносних регіонах: Східному, Західному та Південному.

Початкові потенційні ресурси вуглеводнів України у пе­рерахунку на умовне паливо складають 8417,8 млн т, у то­му числі нафти — 1325,7 (15,7 %), газового конденсату — 380,5 млн т (4,5 %), газу вільного — 6435,7 (76,5 %), газу рідкого — 275,9 млрд м³ (3,3 %). Станом на 01.01.1997 р. на державному балансі налічується 296 родовищ, із них 67 — на­фтових, 10 — газонафтових і нафтогазових, 51 — нафто-га- зоконденсатних, 70 — газових і 98 — газоконденсатних. По­чаткові розвідані видобувні запаси становлять 3418,2 млн т умовного палива, тобто початкові ресурси вуглеводнів роз­відані на 41 %, у тому числі по нафті — 33, вільному газу — 43 %. Ступінь виробленості (частина сумарного видобутку в початкових потенційних ресурсах) відповідно 21,4 і 24,2 %. Таким чином, 6382,7 млн т умовного палива (75,8 %) вуг­леводневих ресурсів ще залишаються в надрах України, при цьому 5010,0 млн т умовного палива (59 %) складають не- розвідані ресурси.

Слід зазначити, що 1531,9 млн т у. п. (18,2 % початко­вих потенційних ресурсів вуглеводнів) знаходяться у межах шельфів Чорного та Азовського морів, які на сьогодні одні з найперспективніших районів для проведення пошуково- розвідувальних робіт.

Ресурсна база нафтогазовидобувної промисловості Ук­раїни дозволяє при її ефективному використанні стабілізу­вати, а в перспективі — підвищити видобуток нафти та газу. Вдале географічне розташування України на основних шля­хах транспорту природного газу від потенційно найбільших у світі газодобувних регіонів Росії та Центральної Азії ставить Україну в ряд країн, які можуть бути гарантом забезпечення споживачів природним газом країн ЄС, робить надійними її політичні та економічні позиції на міжнародному ринку енергоносіїв.

Україна займає одне з чільних місць в Європі з видобутку Уранової руди. Прогнозовані запаси Уранової руди у Дніпро­петровській області становлять 40 тис. т. Розвіданих запасів Уранової руди вистачить для виробництва ядерного палива з урахуванням кількості блоків АЕС на 150 років.

Балансові запаси повітряно-сухого торфу складають 2,7 млрд т.

Природний потенціал України для розвитку нетрадицій­них і відновних джерел енергії становить близько 78 млн т у. п. на рік (100 %), який за напрямками використання розподі­ляється наступним чином: вітроенергетика — 24,6 млн т у. п. (31,4 %), мала гідроенергетика — 2,2 (2,9 %), сонячна енер­гетика — 4,9 (6,3 %), біоенергетика — 21,2 (27,1 %), штуч­ні горючі гази та метан шахтних родовищ — 13,2 (16,9 %), інші напрямки використання джерел енергії (геотермальна енергетика, теплонасосні установки, рапсова олія, спирти, водопаливні емульсії, техногенні родовища, гумові відхо­ди) — 12,0 млн т у. п. (15,4 %).

Потенційні ресурси потужних ГЕС складають до 4700 МВт. Потенційні ресурси (сумарні) малих річок України складають близько 2400 МВт. На цих річках існують 27 тис. ставків і водосховищ місцевого водогосподарського призначення, на яких можуть бути споруджені міні та мікроГЕС потужністю 5-250 кВт.

Сонячна енергія. В Україну річне надходження сонячно­го випромінювання складає 3500—5200 МДж/м², що зна­ходиться на одному рівні з країнами, які активно вико­ристовують сонячні колектори (США, Німеччина, Швеція тощо). Наприклад, тривалість сонячного сяйва по Києву з квітня по жовтень становить 130—300 год/місяць і не поступається іншим центральноєвропейським містам, де широко використовуються сонячні технології для тепло- забезпечення.

Вся територія України придатна для розвитку сонячного теплопостачання. Мінімальні величини сонячного випромі­нювання в усіх пунктах спостерігаються у грудні. Сезонний період, коли використання сонячної енергії реальне для Ук­раїни, становить квітень—вересень, для південних районів — березень—жовтень. Річний обсяг енергії сонячної радіації, що досягає поверхні землі у великих містах України, має значення: Сімферополь — 4,99 ГДж/м², Одеса — 4,88, До­нецьк — 4,44, Київ — 4,12, Суми — 3,89, Львів — 3,85 ГДж/м².

Біотехнології, утилізація відходів. Енергетичний потенціал визначається такими технологічними напрямками: анаеробне зброджування, спалювання відходів АПК та інших галузей, використання агрокультур для отримання спиртового палива шляхом ферментації, перетворення біомаси на газоподібні або рідкі види палива за допомогою термохімічних техно­логій, виробництво із рослинних культур масел і замінників дизельного палива.

Кількість відходів рослинної біомаси в Україні становить щорічно 40 млн т, що еквівалентно 25—30 млрд м³ газу; щорічні відходи тваринництва та птахівництва в Україні ста­новлять 32 млн т, або 10,3 млрд м³. В Україні в лісовідвалах накопичилося понад 14 млн м³ відходів, у лісах знаходиться ще 7 млн м³, причому процес нарощування відходів триває.

Україна має значні потенційні ресурси геотермальної енергії. Районами її можливого використання є Крим, За­карпаття, Прикарпаття, Донецька, Запорізька, Луганська, Полтавська, Харківська, Херсонська, Чернігівська та інші області. За різними оцінками, потенційні ресурси геотер­мальної теплоти в Україні можуть забезпечити роботу гео­термальних електростанцій (ГТЕС) загальною потужністю до 200—250 млн кВт (при глибинах буріння свердловин до 7 км і періодах роботи станції 50 років) і систем геотермального теплопостачання загальною потужністю до 1,2—1,5 млрд кВт (при глибинах буріння свердловин до 4 км і періодах роботи систем 50 років).

Енергія з біомаси. Одна з вимог до країн-кандидатів до ЄС — рівень використання відновних джерел енергії не ни­жче середньоєвропейського (12 % на 2010 рік). Тому для Ук­раїни, яка має намір інтегруватися до Європи, це додатковий аргумент на користь активного розвитку відновних джерел енергії, у першу чергу біоенергетики. Виходячи з наявного потенціалу деревини, соломи, торфу та твердих побутових відходів, визнано обґрунтованим і доцільним впровадження в найближчі 10 років наступних технологій:

• опалювальні котельні на деревині (1—10 МВт) — 500 одиниць;

• промислові котли на деревині (0,1—5 МВт) — 500 оди­ниць;

• побутові котли на деревині (10—50 кВт) — 53 тис. оди­ниць;

• фермерські котли на соломі (0,1—1 МВт) — 16 тис. оди­ниць;

• опалювальні котельні на соломі (1—10 МВт) — 1400 оди­ниць;

• опалювальні котельні на торфі (0,5—1 МВт) — 1000 оди­ниць;

• проекти зі збирання та утилізації біогазу із полігонів твердих побутових відходів (0,5—5 МВт) — 90 одиниць.

Загальна теплова потужність цього обладнання стано­вить понад 9 000 МВт, що дає можливість замістити понад 5,2 млрд м³/рік споживання природного газу та зменшити викиди CO₂ на 13 млн т/рік. Ця програма реально може бути реалізована до 2015 р.

12.1.6. Нестача природних ресурсів

Загроза нестачі ресурсів, у тому числі екологічних, вини­кає все частіше і може посилитися в майбутньому, якщо не будуть вжиті всі можливі заходи до економного та екологічно ефективного їх використання. Один з основних напрямків раціоналізації використання природних ресурсів — ширше застосування передових ресурсозберігальних технологій, що дозволяють знижувати витрати сировини, матеріалів, палива та енергії на одиницю кінцевої продукції. Наприклад, розви­ток порошкової металургії вже сьогодні дозволяє зберігати в середньому до 2500 т металу на 1000 т готових виробів із металевого порошку, що означає суттєву економію сировини та палива порівняно з колишніми технологіями. При цьому собівартість продукції знижується в середньому на 30 %.

Все важливішим стає багаторазове повторне використання вже видобутої сировини. У цьому випадку оцінка вичерп­них ресурсів може значно змінитися. Наприклад, створен­ня систем оборотного, або замкненого водоспоживання у промисловості дозволяє значно скоротити використання чистої води. Включення в господарський оборот вторинних ресурсів і відходів виробництва дає великий економічний і одночасно — екологічний ефект. Як відомо, під відходами з економічної точки зору розуміються непридатні для вироб­ництва даної продукції види сировини, її непотрібні залиш­ки, речовини, які виникають у ході технологічного процесу (тверді, рідкі, газоподібні, а також тепло та енергія). Майже 70—80 % потреб світового господарства в енергії, паливі, сировині і матеріалах можуть бути задоволені за рахунок їх повторного використання. Зокрема, 20—25 % металу, що міс­титься у викинутих на звалище відходах споживання, можуть бути знову залучені до обігу при незначних витратах, а ще 40—45 % — після спеціальної обробки.

Собівартість кольорових металів, одержуваних із брухту чи відходів, у 3—6 разів нижча, ніж із рудної сировини. Вто­ринна сировина може дати майже половину обсягу виплав­леної сталі. Вторинна переробка брухту кольорових металів потенційно може давати щорічно 20 % світової продукції міді, понад 30 % олова та алюмінію, близько 20 % цинку. Ви­користання 1 т брухту чорних металів дозволяє заощаджувати 3,5—4,0 т залізної руди, а також марганцеву руду та нерудні речовини металургійної сировини. При цьому економляться енергетичні ресурси: 1 т брухту кольорових металів зберігає 1,5 т коксівного вугілля. Екологічні наслідки вторинного використання сировини можуть бути навіть істотнішими, ніж економічні. Наприклад, застосування вторинних ресурсів металів замість виробництва чавуну зменшує викиди в ат­мосферу в 7—8 разів, забруднення вод — у 4 рази, кількість твердих відходів — у 16 разів.

До останнього часу родовища природних ресурсів розроб­ляли вибірково — у першу чергу освоювали найбагатші, зруч­но розташовані та великі. Малоймовірно, що навіть в умовах дефіциту або виснаження ряду ресурсів людство звернеться до звичайних гірських порід і морської води, щоб витягувати з них більшість мінеральних ресурсів, втрачаючи при цьому інтерес до їх локальної концентрації.

У даний час намітилася інша тенденція. У результаті глобального виснаження найбагатших родовищ і переходу на все бідніші та незручно розташовані джерела корисних копалин, джерелом природних ресурсів усе частіше стають величезні відвали навколо старих копалень, з яких корисні речовини можна концентрувати за допомогою сучасних технологій збагачення. Наприклад, навколо старих копа­лень із видобутку міді, цинку, свинцю, залізних руд та ін­ших металів зібралася маса відвалів із низьким вмістом тих чи інших корисних копалин, які можна вважати відкла­деними для майбутнього використання. Як і раніше, спо­стерігаються величезні втрати природних ресурсів і збит­ки, яких зазнає середовище у процесі розробки родовищ корисних копалин. Так, при видобутку підземним спосо­бом у надрах у середньому втрачається через недосконалі або занадто дорогі технології 20—45 % вугілля, 15—25 % руд чорних і кольорових металів, 20—60 % гірничо-хіміч­ної сировини. У середньому в окремих родовищах нафти видобувається лише 50—60 % розвіданих запасів. Втрати супутнього газу становлять тільки в нашій країні 20 млрд т/рік, він, як і раніше, в основному спалюється у факелах. У цих галузях необхідно впроваджувати нові ресурсозбері­гаючі технології, а також комплексно використовувати ви­добувну сировину.

12.1.7. Забезпечення екологічно збалансованого природокористування в Україні

Згідно з Національним планом дій передбачено вирішен­ня таких завдань:

• підготовка та схвалення у 2012 році проекту Концеп­ції 10-річних рамок політики сталого споживання та ви­робництва (ССВ) згідно з Йоганнесбурзьким планом дій, розробка та реалізація Стратегії та Національного плану дій до 2015 року;

• подальший розвиток національної системи кадастрів природних ресурсів, державної статистичної звітності з вико­ристання природних ресурсів і забруднення навколишнього природного середовища;

• технічне переоснащення виробництва на основі впро­вадження інноваційних проектів, енергоефективних і ресур­созберігаючих технологій, маловідхідних, безвідхідних і еко­логічно безпечних технологічних процесів до 2020 року;

• уведення до 2015 року системи економічних і ад­міністративних механізмів із метою стимулювання вироб­ника до сталого й поновлюваного природокористування та охорони навколишнього природного середовища, широкого впровадження новітніх, більш чистих технологій, інновацій у сфері природокористування;

• підвищення енергоефективності виробництва на 25 % до 2015-го і до 50 % до 2020 року порівняно з базовим ро­ком шляхом упровадження в енергетиці та ресурсозбереженні в галузях, які споживають енергію та енергоносії;

• збільшення обсягу використання відновлювальних і альтернативних джерел енергії на 25 % до 2015-го і на 55 % до 2020 року від базового рівня;

• збільшення до 2020 року частки земель, що використо­вуються в органічному сільському господарстві, до 7 %;

• створення до 2015 року екологічно та економічно обґрунтованої системи платежів за спеціальне використання природних ресурсів і збору за забруднення навколишнього природного середовища для стимулювання суб’єктів госпо­дарювання до раціонального природокористування.

Унаслідок загострення проблем охорони навколишнього середовища, якісного та кількісного виснаження природних ресурсів і погіршення середовища існування людства при­родокористування як наука активно розвивається останнім часом у всьому світі. В її науковий багаж великий внесок роблять екологія та біологія, лісівництво, ґрунтознавство, гідрологія, рослинництво. Всі ці науки об’єднує одне — при­рода як об’єкт використання та охорони, що стала життєво важливою стороною існування людства у XXI столітті. Вибір найраціональнішого та найефективнішого шляху природо­користування в даний час — непроста еколого-економічна проблема, але вона закладає напрямок майбутнього розвитку людства.

12.2.