Платежі за ресурси, їх види і нормативи

Безплатність і дешевизна природних ресурсів, які ви­користовувалися в господарській практиці раніше, завдали, поряд з іншими факторами, великої шкоди природо-ресурсному потен­ціалу України, її екології.

Основою для формування нового економічного механізму за­безпечення розширеного відтворення природних ресурсів, їх охорони, регулювання раціонального використання став принцип платного, компенсаційного за змістом природокористування зі створенням системи відповідних платежів.

Об’єктами плати є джерела природних ресурсів — родовища корисних копалин, водосховища, лісові ділянки тощо, а суб’єкта­ми — підприємства, організації та установи, їх філії та об’єднання, окремі громадяни, які використовують природні ресурси (неза­лежно від форм власності, організації господарської діяльності та підпорядкування).

Введення платного природокористування покликане розв’яза­ти таке коло питань:

• створити економічні умови для прискореного розвитку рин­кових відносин у цій сфері та привести всю систему природоко­ристування в Україні у відповідність з практикою найрозвинуті­ших країн і міжнародними стандартами;

• стимулювати комплексне, раціональне використання природ­них ресурсів і створити для нього відповідні науково-технічні пе­редумови;

• забезпечити стале і достатнє фінансування робіт з охорони та відтворення природо-ресурсного потенціалу, посилення на цій основі соціальних і екологічних функцій природних ресурсів;

• вирівняти умови господарювання при використанні природ­них ресурсів різної якості та доступності;

• розширити інвестиційні можливості щодо соціально-еконо­мічного розвитку територій з інтенсивним природокористуванням;

• забезпечити узгодження загальнодержавних інтересів з інте­ресами територій шляхом збалансованого розподілу коштів, одер­жуваних від плати за природні ресурси, між державним і місце­вими бюджетами;

• запобігати порушенням встановленого режиму природокори­стування.

Плата за природні ресурси може вноситися у вигляді спеціа­льних зборів, податку (земельного, лісового тощо), орендної пла­ти або в інших формах, передбачених законодавством.

Платежі за користування природними ресурсами є формою реалізації економічних відносин між державою або іншим влас­ником природних ресурсів, з одного боку, і суб’єктами господар­ської діяльності, що здійснюють їх експлуатацію, — з другого. Виходячи з методологічних передумов, такі платежі є засобом вилучення частини абсолютного і додаткового доходів природо- користувачів. Відповідно вони складаються з фіксованих відра­хувань від вартості одержаної продукції чи послуг, а також із змінних за величиною відрахувань, пов’язаних з диференційною рентою.

Диференційна рентна частина плати служить вирівнюванню економічних умов господарювання і не дозволяє природокорис- тувачам одержувати невиправдано високий прибуток за рахунок використання природних ресурсів, кращих за якістю і спожив­ною вартістю. До цієї категорії понять належать гірнича, лісова, земельна, водна рента тощо.

Фіксована (або умовно постійна) частина плати за користуван­ня природними ресурсами як частка вартості товарної продукції чи послуг визначається чи у відносних, чи в абсолютних показниках. Зокрема, вона виступає у вигляді процентних відрахувань від вар­тості річного видобутку мінеральної сировини чи одержаної з неї продукції (в зарубіжній практиці — «роялті»), від ціни реалізації заготовленої лікарської рослинної сировини, від величини річного валового доходу рекреаційних та інших підприємств тощо. Ця час­тина плати не залежить від природокористувачів.

Нормативи (ставки) плати за використання природних ресур­сів можуть диференціюватися в межах України за фізико-гео­графічними ознаками, за природноекономічними зонами і адміні­стративно-територіальними утвореннями, за категоріями приро­докористувачів (зокрема, водокористувачів) тощо.

Плата за використання природних ресурсів стягується через ставки земельного і лісового податків, ставки «роялті», у складі орендної плати або в інших формах, передбачених законодавст­вом.

При використанні природних ресурсів у межах встановлених лімітів (квот) платежі за них відносяться на витрати виробництва і стягуються з доходу (балансового прибутку) підприємств, об’єд­нань, організацій тощо, які володіють і користуються надрами, водою, мисливськими угіддями та іншими природними ресурса­ми. Разом з тим вилучення рентних платежів може здійснюватися не тільки через дохзд, але й через прогресивний податок на при­буток. У зарубіжній практиці відомі обидва підходи, і спостеріга­ється їх еволюція (перехід) один в одного залежно від економіч­ної та ресурсної політики.

Платежі за понаднормативне і нераціональне використання природних ресурсів (дикорослих рослин, тварин, мінеральних грязей, води тощо) у вигляді штрафів стягуються з прибутку, що залишається у розпорядженні природокористувача, і з його при­ватних коштів.

Нормативи плати за користування природними ресурсами ви­значаються з урахуванням їх поширення, якості, можливості від­творення, доступності, комплексності, продуктивності, місцезна­ходження, можливостей переробки й утилізації відходів та інших факторів.

Платежі за використання водних ресурсів. У 1992 р. в Україні були визначені тарифи на використання водних ресурсів, які затверджені і введені в дію Постановою Кабінету Міністрів України № 5 від 8 лютого 1994 р.

Методологічною основою визначення вказаних тарифів є рент­на концепція економічної оцінки водних ресурсів, яка складаєть­ся з двох частин: 1) компенсаційної; 2) економічної оцінки води як природного ресурсу, який характеризує диференційний еко­номічний ефект, який має отримати суб’єкт від використання во­ди і який визначають за рівнем дефіцитності водних ресурсів у часі і просторі. Економічна оцінка дефіцитності води дорівнює економічній оцінці приросту доступних для використання водних ресурсів, яку встановлюють на рівні приросту замикаючих (гра­ничних) витрат.

Оскільки на всіх станціях водопідготовки (очищення води) склад споруд практично однаковий, а вартість реагентів стано­вить 2—4 % від загальних витрат, регіональні відмінності у зна­ченнях середніх тарифів зумовлюються переважно різницею у витратах електроенергії на подачу води, амортизаційних відраху­ваннях тощо. Саме цим можна пояснити той факт, що в Чернігів­ській області середній тариф на воду в 3,7 раза вищий, ніж у Кі­ровоградській області.

Розміри тарифів на воду в комунальних системах по групах водокористувачів в значній мірі мають суб’єктивний характер і залежать від рішень місцевої влади, зумовлених розміром одер­жаних дотацій, економічного стану водокористувачів та іншими причинами.

Тарифи на воду в системі водопостачання визначаються міс­цевими органами влади. На основі економічної оцінки води в сис­темі водопостачання за даними фактичних витрат обчислюється середній тариф.

Ціни на воду, за якими встановлюють діючі тарифи, визначені за економічною оцінкою водних ресурсів, що враховує економіч­ний ефект від використання води як природного ресурсу в галу­зях економіки та її суспільну вартість як товару, створеного за рахунок певних затрат праці.

Повна економічна оцінка водокористування (P_ne) дорівнює сумі двох ставок плати:

1) за використання води як природного ресурсу та формуван­ня доступних для використання водних ресурсів в системі водо- забезпечення (P₃);

2) за забір води, її очищення та розподіл між водокористува­чами в системі водоподачі (Р_в), отже:

Собівартість 1 м³ води визначають за формулою:

де 3 — річні витрати, грн;

Q — кількість забраної води, тис. м³.

Вартість одного кубічного метра реалізованої чистої води бу­де становити:

де D — доходи від реалізації води, грн;

Q — об’єм реалізованої води, тис.

Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 18.05.1999 р. № 836 на території України діють такі нормативи плати за спеціальне використання прісних водних ресурсів (табл. 7.1—7.4).

Таблиця 7.1

НОРМАТИВИ ПЛАТИ ЗА СПЕЦІАЛЬНЕ ВИКОРИСТАННЯ ВОДНИХ РЕСУРСІВ З ПОВЕРХНЕВИХ ВОДНИХ ОБ’ЄКТІВ

Таблиця 7.2

НОРМАТИВИ ПЛАТИ ЗА СПЕЦІАЛЬНЕ ВИКОРИСТАННЯ ПІДЗЕМНИХ ВОД

Закінчення табл.

Таблиця 7.3

НОРМАТИВИ ПЛАТИ ЗА СПЕЦІАЛЬНЕ ВИКОРИСТАННЯ ВОДНИХ РЕСУРСІВ ДЛЯ ПОТРЕБ ГІДРОЕНЕРГЕТИКИ

Усі річки — 0,98 коп. за 100 куб.м води, пропущеної через турбіни (крім ГАЕС, які функціонують у комплексі з ГЕС)

Таблиця 7.4

НОРМАТИВИ ПЛАТИ ЗА СПЕЦІАЛЬНЕ ВИКОРИСТАННЯ ВОДНИХ РЕСУРСІВ ДЛЯ ПОТРЕБ ТРАНСПОРТУ

Усі річки, крім Дунаю:

вантажний самохідний і несамохідний флот— 1,75 коп. з тонн/добу експлуа­тації флоту;

пасажирський флот, що експлуатується — 0,20 коп. за 1 місце/добу експлуа­тації флоту

Плата за лісокористування. В системі економічних відносин важливе значення набувають платежі за користування ресурсами лісу як основи відшкодування затрат лісогосподарського вироб­ництва, вирівнювання умов роботи лісових підприємств, попов­нення бюджету за рахунок додаткового доходу від рубки лісу в кращих природних та економічних умовах.

В основу механізму платного лісокористування покладений рентний підхід до економічної оцінки лісових ресурсів, а його принципи спрямовані на поліпшення економічних взаємовідно­син між власниками лісів і лісокористувачами.

В практиці лісового господарства використовується система попенної плати (таксова вартість деревини на корені).

При цьому враховуються не тільки прямі витрати на віднов­лення та охорону Im^j деревини, але й відмінність у природних умовах лісоексплуатації, тобто диференційна рента. Попенна пла­та P_k складається із собівартості лісовирощування V, накопичен­ня по лісовому господарству V • 0,1 P і диференційної ренти R.

Лісові такси виконують функцію відпускної ціни лісу на ко­рені і можуть (у залежності від народногосподарської мети) бути нижчими або вищими повної кореневої вартості такси, диферен­ційованої за поясами і групами лісів, розрядами, породами, асор­тиментом і технічними якостями деревини. Середня величина лі­сових такс (повна такса 1 м³) T_cd визначається за формулою:

Плата за лісокористування на сьогодні має формальний харак­тер. Не всі ресурси лісу є платними, а діючі такси на деревину, що відпускається на пні, не відшкодовують затрат на її відтво­рення. Не відображають фактичної вартості і ціни на лісоматері­али, тому що в собівартості їх закладений низький рівень плати за деревину на пні.

Основою механізму платного лісокористування є різні форми власності на ліси, рентний підхід до їх економічної оцінки, існу­ючі закономірності ринкових форм господарювання.

Однією з форм плати за ресурси лісу можуть бути фіксовані відрахування від вартості продукції лісозаготівель (матеріали круглі і дрова). Необхідність вказаної плати обумовлюється по­требою залучення частки виручки від реалізації продукції лісоза­готівель для відтворення лісосировинних запасів, рентабельність яких невисока.

Поряд із спеціальними видами пропонуються також платежі, які пов’язані з використанням лісових ресурсів, але не є постій­ними. Це штрафні санкції і компенсаційні платежі за нераціона­льне лісокористування і нанесення шкоди лісам.

Плата за лісові ресурси є формою реалізації економічних від­носин між власником лісу і лісокористувачами. В загальному ви­гляді вона визначається на основі ренти, яка обчислюється різни­цею між ціною лісу на корені у віці рубки і індивідуально зведеними затратами, пов’язаними з їх відновленням в даних умовах місцезростання. При цьому рента І (якості і місцеполо­ження) виступає у формі плати за ресурси, а рента II (ефект інтен­сифікації вирощування лісу) залишається в розпорядженні лісо- користувачів. Встановлений таким чином норматив плати за лі­сові ресурси являє собою базовий розмір регіональної ставки. За користування лісами в соціально-екологічних цілях базовий роз­мір ставки плати в зв’язку з відсутністю методів економічної оці­нки різних функцій лісу корегується відповідними коефіцієнта­ми. При оренді лісів з лісокористувача стягується орендна плата. При цьому її величина може бути в межах таксової вартості лісо­вих ресурсів з урахуванням ренти, витрат на управління лісами і певної частини прибутку орендаря. В умовах ринку розмір оренд­ної плати визначається за домовленістю власника лісової ділянки з орендарем.

Плата за лісові ресурси передбачає відшкодування (компенса­цію) затрат на їх відтворення, інтенсифікацію вирощування лісу, розробку нових технологій в даному процесі.

Лімітом плати за ресурси деревини є матеріали відводу лісосіч­ного фонду, виділеного в межах розрахункової лісосіки, а інших ресурсів лісу (живиця, деревні соки тощо) — господарсько мож­ливі обсяги, які встановлені на основі науково обґрунтованих нор­мативів.

Плата за землі лісового фонду вноситься в складі плати за де­ревину, яка відпускається на пні, і користування іншими ресур­сами лісу. Плата за користування сільськогосподарськими угід­дями, які входять до складу лісового фонду, стягується в розмірах і порядку, як і за землі сільськогосподарського призна­чення аналогічної якості.

Критерієм плати за лісові ресурси є вартісна їх оцінка, зокре­ма, продукції лісозаготівель (матеріали круглі і дрова). Остання визначається, виходячи з нормативів суспільно виправданих за­трат на відтворення і заготівлю деревини з врахуванням її спожив­них властивостей і ціни реалізації. На продукцію лісозаготівель в залежності від форм господарювання застосовуються вільні або договірні регульовані ціни, які встановлюються власниками лісо­вих ділянок і погоджуються зі споживачами на умовах франко- лісосіка, франко-склад, франко-станція відправлення.

Плата за ресурси лісу, що використовуються (чи передаються в оренду для експлуатації), встановлюється на всі ділянки разом або окремо. Вказана плата на певний період часу залишається стабільною, але за умови зміни економічної оцінки лісів, цін на засоби виробництва, тарифів на послуги уточнюється. В залеж­ності від обсягу розрахункової лісосіки, якісних характеристик лісових насаджень, їх цільового призначення визначаються абсо­лютні розміри плати за право лісокористування.

Плата за земельні ресурси. Діюча в Україні нормативна ціна землі — це вартість земельних ділянок певної якості та місцепо­ложення, визначена з врахуванням потенційного доходу («ета­лонної» прибутковості одиниці площі землі) і встановленого Ка­бінетом Міністрів відсотка капіталізації чистого прибутку від землі.

В основу формування нормативної ціни землі покладено два показники: якість та місцеположення земельної ділянки.

Згідно із Законом «Про плату за землю»(19.09.1996 р.):

• плата за землю здійснюється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцін­ки земель;

• власники землі та землекористувачі сплачують земельний податок;

• розмір земельного податку не залежить від результатів гос­подарської діяльності власників землі та землекористувачів.

Економічну оцінку одного гектара (Г) визначають відповідно до методики академіка С.Г. Струмиліна за формулою:

де K — вартість освоєння одного гектара у визначених умовах (середня по державі);

_ означає відношення врожайності до витрат на виробництво сільськогосподарської продукції на даній ділянці і середньої величини по Україні.

Ціну землі у грошовому виразі можна виразити за формулою:

де S— ціна землі, грн;

R — диференційна рента;

E_h — норматив ефективності.

Для визначення грошової оцінки земель по Україні розрахову­ється диференційний рентний прибуток з орних земель за еконо­мічною оцінкою по виробництву зернових культур (у центнерах) за формулою:

де Рдн — диференційний рентний прибуток з гектара орних зе­мель (у центнерах);

У — врожайність із нових культур з 1 га (у центнерах);

Ц — ціна реалізації центнера зерна;

З — виробничі затрати на гектар;

К_нр — коефіцієнт норми рентабельності.

Грошову оцінку орних земель фермерського господарства ре­комендується визначати так:

де Гф— грошова оцінка 1 га орних земель по фермерському гос­подарству, грн;

Г_Кол — грошова оцінка 1 га орних земель колективного (дер­жавного) сільськогосподарського підприємства, на базі якого створено фермерське господарство, грн;

Бф, Б_кол — відповідно середні бали бонітету ґрунтів по фер­мерському господарству і по колективному (державному) сільсь­когосподарському підприємству.

Плата за використання надр. Об’єктом плати за спеціальне використання надр при видобуванні корисних копалин є обсяг по­гашених балансових запасів (для нафти, конденсату, газу, торфу та гідромінеральних ресурсів — обсяг видобутих) корисних копалин.

Плату за спеціальне використання надр при видобуванні ко­рисних копалин вносять:

суб’єкт підприємницької діяльності, що видобуває та реалізує мінеральну сировину. При цьому не має значення природний вміст корисного компонента, хто отримує продукцію, характер наступної переробки та використання мінеральної сировини;

суб’єкт підприємницької діяльності, до складу якого входить структурний підрозділ (шахта, рудник, кар’єр тощо), що займа­ється видобутком корисних копалин і передає їх для подальшої переробки в його межах.

Таблиця 7.5

НОРМАТИВИ ПЛАТЕЖІВ ЗА ЗЕМЕЛЬНІ РЕСУРСИ УКРАЇНИ

Для суб’єктів підприємницької діяльності діє єдиний норматив плати щодо кожної одиниці погашених або видобутих балансових запасів корисних копалин у розмірі одного відсотка ціни реалізації одиниці видобутої мінеральної сировини без урахування податку на додану вартість. Для підприємств вугільної промисловості до нормативу плати застосовується корегуючий коефіцієнт 0,5.

Для шахт, рудників і кар’єрів, що видобувають корисні копали­ни і передають їх для переробки один одному за собівартістю, при обчисленні плати замість ціни приймається собівартість у межах підрозділу (цеху), збільшена на корегуючий коефіцієнт 1,1.

Плата обчислюється поквартально, виходячи з фактичного об­сягу погашених балансових запасів, а для нафти, торфу, конден­сату, газу та гідромінеральних ресурсів — з обсягу видобутих корисних копалин за нормативами плати з урахуванням корегу­ючих коефіцієнтів.

Якщо суб’єкт підприємницької діяльності одну частину видо­бутих корисних копалин реалізує, а другу — передає для перероб­ки за собівартістю, обчислення плати здійснюється окремо. Зага­льна сума плати складається із сум, нарахованих за обсягом реалі­зації мінеральної сировини та обсягом передачі її за собівартістю.

При розробці більше одного виду мінеральної сировини плата за спеціальне використання надр під час видобування корисних копалин обчислюється за кожний вид окремо. У разі видобуван­ня багатокомпонентних видів корисних копалин плата обчис­люється як за один вид мінеральної сировини профілюючого компонента.

Фактична ціна одиниці реалізованої мінеральної сировини ви­значається діленням виручки, одержаної фактично від реалізації корисних копалин, на обсяг її реалізації за звітний період, а собі­вартість одиниці видобутої мінеральної сировини — діленням собівартості мінеральної сировини на обсяг, що відповідає її со­бівартості.

У разі, коли мінеральна сировина реалізується за іноземну ва­люту за межі України, її вартість перераховується в національну грошову одиницю України за курсом, встановленим Національ­ним банком України, що діяв на дату реалізації продукції.

7.3.