Екологічні проблеми промислового комплексу

Промисловий комплекс за інтенсивністю впливу на довкілля посідає провідне місце. В промисловості України головними причинами, що призвели до загрозливого стану довкілля, є:

• застарілі технології виробництва та обладнання, висока енер- гомісткість та матеріаломісткість, що перевищують у два—три рази відповідні показники розвинутих країн;

• високий рівень концентрації промислових об’єктів;

• несприятлива структура промислового виробництва з висо­кою концентрацією екологічно небезпечних виробництв;

• відсутність належних природоохоронних систем (очисних споруд, оборотних систем водозабезпечення тощо), низький рі­вень експлуатації існуючих природоохоронних об’єктів;

• відсутність надійного правового та економічного механізмів, які стимулювали б розвиток екологічно безпечних технологій та природоохоронних систем;

• відсутність належного контролю за охороною довкілля.

Недосконалість сучасних технологій не дозволяє повністю пе­реробляти мінеральну сировину. Більша частина її повертається в природу у вигляді відходів. За даними деяких учених, готова продукція становить 1—2 % від використовуваної сировини, а решта повертається у вигляді відходів до біосфери, забрудню­ючи її компоненти.

За мірою і характером впливу (згідно з обсягами промислових відходів) вирізняють паливно-енергетичний, металургійний, хі­мічний та будівельний комплекси. Привертає увагу велике над­ходження в атмосферу викидів газоподібного діоксиду сірки — однієї з найшкідливіших забруднювальних речовин промислово­го походження, яка в умовах атмосфери перетворюється в сірча­ну кислоту і служить причиною виникнення кислотних дощів.

Таблиця 3.1 РОЗПОДІЛ СПОЛУК СІРКИ,

ЩО ВИКИДАЮТЬСЯ В АТМОСФЕРУ СВІТУ, ПО ГАЛУЗЯХ ПРОМИСЛОВОСТІ (%)

Дані табл.

Останнім часом промисловістю і транспортом щорічно вики­дається понад 200 млн т оксиду вуглецю, понад 50 млн т оксидів азоту, 250 млн т дрібнодисперсних аерозолів.

Питома вага різних галузей промисловості й транспорту в за­гальному обсязі забруднення атмосфери становить (у %): теплова енергетика — 25,7; чорна металургія — 23,4; нафтовидобувна і нафтохімічна— 13,7; транспорт— 11,6; кольорова металургія — 11,1; гірничодобувна — 7,1; підприємства будівельного комплек­су — 3,4; машинобудування — 2,8; інші галузі — 1,2.

Паливно-енергетичний комплекс є найбільшим забрудню­вачем на Землі не тільки через недосконалі технології та відсут­ність очищення викидів, а й через надзвичайне поширення його об’єктів. Рівень економіки у XX ст. визначався рівнем споживан­ня палива та електроенергії. Комплекс екологічних проблем ви­никає і в галузях паливної промисловості, і в електроенергетиці. Так, якщо видобуток вугілля здійснюється підземним способом, то це призводить до утворення великої кількості поверхневих і побіжних порід, шахтних вод тощо. Більша частина твердих від­ходів складується у відвали, які охоплюють величезні площі, по­рушуючи природний ландшафт, забруднюючи поверхневі й під­земні води. Відвали породи в основному розміщуються поблизу населених пунктів, а це посилює їхній вплив на середовище про­живання людей. За даними Макіївського інженерно-будівельного інституту, відвали вугільних шахт міст Донецька і Макіївки вкрили територію площею понад 900 га. У відвалах цього проми­слового району накопичено понад 230 млн м³ породи, щорічно додається ще 16 млн м³.

Великим забруднювачем є й нафтогазовий комплекс. На всіх його стадіях (видобуток нафти, виділення супутніх газів і води, збереження, транспортування, переробка) відбувається забруд­нення атмосфери, ґрунтів, водних об’єктів нафтою і нафтопродук­тами (фенолом, бензолом, толуолом, етиловим ефіром тощо).

Енергетичні потужності у світі у другій половині XX ст. по­двоювались кожні 12 років. Виробництво електроенергії на всіх відомих електроенергетичних об’єктах, а надто на теплових, гід­равлічних і атомних електростанціях спричинило гострі екологіч­ні проблеми на всіх рівнях — і в масштабі Землі в цілому, і в окремих регіонах.

Теплові електростанції нині є найпоширенішими на земній кулі. Здебільшого вони працюють на вугіллі, торфі, горючих слан­цях, мазуті, природному газі. Природний газ є відносно найчис­тішим видом палива. Електростанції, які працюють на ньому, ви­кидають здебільшого оксиди азоту і сірки, а з упровадженням нових технологій спалювання викиди практично відсутні. Майже всі види палива містять сірку: у вугіллі — її від 3 до 7 % та біль­ше, у нафті — близько 2,5, у природному газі — 0,05 %.

Забруднення атмосфери тепловою енергетикою нині досягає значних масштабів. Найпоширенішими забрудненнями є оксиди сірки та азоту, дрібнодисперсний пил, чадний і вуглекислий гази. Тільки від спалювання вугілля в різних енергетичних пристроях у довкілля надходить ртуті у 8700 разів більше, миш’яку — у 125, ванадію — в 50, кадмію — в 40, берилію й цирконію — в 10, олова й ванадію — в 4 рази більше, ніж їхня кількість, яка втягується в біологічний кругообіг на Землі за той самий час.

Продуктами згоряння вугілля, торфу і сланців є також жужіль і зола (в тому числі й летка), уловлювання, складування і збері­гання яких вимагає великих витрат, оскільки з господарського використання вилучаються земельні ресурси. За один день на електростанції потужністю 1 млн кВт утворюється понад 1000 т жужелю й золи, для розміщення яких за висоти відвалу 8 м необ­хідно щонайменше 1 га на рік.

У тих випадках, коли теплові електростанції використовують низькосортне багатозольне вугілля, для збереження твердих від­ходів великим TEC виділяють до 1 тис. га земель. Сховища часто розміщуються на відстані 5—6, а то й 10—12 км. У районах та­ких сховищ забруднюються вода, повітря, ґрунти. Основними компонентами відходів є двоокис кремнію, окис алюмінію, част­ки палива, що не перегоріли. В окремих районах концентрації TEC накопичено мільйони тонн жужелезольних відходів, хоча вони є сировиною для будівельних матеріалів (бетонних блоків, панелей, шляхового покриття, силікатної цегли тощо). За кордо­ном використання золи й жужелю становить: у США — 20 %, у Великобританії — до 60, у Франції — 72, у Фінляндії — 84 %.

З-поміж негативних наслідків роботи TEC на викопному вугі­льному паливі слід особливо зважати на небезпеку забруднення біосфери радіоактивними речовинами в обсягах, які набагато пе­ревищують можливі радіоактивні викиди за нормальної експлуа­тації атомних електростанцій. Річ у тім, що після спалювання ву­гілля в золі, в тому числі і в леткій, залишаються практично всі ізотопи уранорадієвої й торієвої родини, що містяться у вихідно­му вугіллі. Після згоряння вугілля вони виділяються з маси вуг­лецю стають досить концентрованими, а тому небезпечнішими. З димом TEC часточки золи падають у довкілля. Так, виміри в Уїдес-Крік (США) показали, що в повітрі на відстані до 8 км з підвітряного боку наявні всі довгоіснуючі ізотопи уранорадієвої й торієвої родини.

Гідравлічні електростанції традиційно вважають екологічно чистими. Проте будівництво дамб на річці обумовлює зміну влас­тивостей екосистем ріки. З проточної системи ріка перетворю­ється на ланцюг водосховищ, де змінюються всі фізичні, хімічні, біологічні властивості. Це вже зовсім інша екосистема. Наприк­лад, на Волзі до будівництва дамб вода пропливала від Рибинська до Волгограда за 50 діб (під час повені — за ЗО), а після їх спору­дження — за 450—500 діб, через що водообмін Волги скоротився у 12 разів. Із 150 тисяч приток Волги третина зникла, зменшився стік малих річок у її басейні. Відтак самовідновлювальні власти­вості Волги зменшилися в десятки разів — вона стала на величе­зному протязі забрудненою водоймою. Донні та завислі наноси, що надходять з басейну ріки, раніше служили добривом для за­плавних земель, тепер здебільшого затримуються у водосхови­щах і відкладаються на дні, забруднюючи воду. До того ж міль­йони тонн землі щорічно завалюються з берегів у воду, через що каламутність її збільшується у 100 разів.

Будівництво ГЕС на гірських, бурхливих річках приводить до менших змін в екосистемі ріки. Спорудження ж їх на рівнинах, та ще й на великих річках породжує цілу низку як економічних, так і екологічних проблем. Часто економічні збитки від вилучення земель на багато років із сільськогосподарського виробництва в десятки разів перевищують прибутки від виробництва енергії електростанцією. Значних економічних збитків зазнає і рибне гос­подарство річки. На мілководних ділянках розмножується велика кількість паразитів риби (гельмінти та ін.), руйнуються нерести­лища. Під час нересту гине сила-силенна риби, особливо коли на дамбах відсутні рибопропускні пристрої або їхня потужність не­достатня. На Волзі, наприклад, учені зафіксували масову заги­бель риби через зміни рівнів води у водосховищах.

На Дніпрі п’ять штучних водосховищ затопили 700 тис. га зе­мель, на Волзі 14 водосховищ — 3,5 млн га. Крім прямого затоп­лення земель, де пропали не тільки луки, але й рілля і лісові пло­щі, постійно підтоплені та зруйновані від переформування берегів землі, а також площі, вилучені для розміщення знесених населених об’єктів.

У штучних водосховищах складаються сприятливі умови для явища, що його вчені назвали «біологічним вибухом». Це — ін­тенсивне поширення одноклітинної синьо-зеленої водорості че­рез те, що третина площі штучних водосховищ має глибину мен­шу ніж 2 м. У невеликій товщі води над родючими угіддями, ба­гатими на органічні речовини, утворюється величезна кількість організмів. Вони швидко відмирають, спливаючи на поверхні водосховищ величезними полями гниючих біологічних решток, і забирають із води кисень, що призводить до масової загибелі іхтіофауни. У воді штучних морів, забрудненій стічними промис­ловими водами, а також водою, що стікає з полів разом із хіміч­ними добривами та отрутохімікатами, виникають умови, сприят­ливі для змін якості синьо-зелених водоростей — вони можуть набути властивостей, небезпечних для життя людини. Влітку во­досховища через це втрачають свої рекреаційні якості.

Отже, гідравлічні електростанції не можуть бути достатньою альтернативою тепловим.

Які ж особливості характерні для атомної енергетики? Приб­лизно 1/4 усіх країн світу має на своїй території атомні реактори. Всього їх у світі експлуатується близько 400, до того ж приблиз­но в 10 країнах зосереджено 90 % загальної їх потужності. Серед цих країн Франція, де AEC виробляють понад 71 % електроенергії, Швеція — 12, Німеччина — 31, Японія — 23, Великобританія — 19, США — 16, Канада — 13, Україна — 40 %. Після катастрофи на ЧАЕС у ставленні до ядерної енергетики сталися значні зміни. Китай, Німеччина, Франція, Великобританія в основному зберег­ли свою політику, спрямовану на розвиток ядерної енергетики. Деякі країни обрали вичікувальну позицію — Австралія, Австрія, Данія, Люксембург, Норвегія, Швеція, тоді як ряд держав зовсім відмовилися від них (Фінляндія, Італія, Швейцарія, Нідерланди та ін.).

Проблеми атомної енергетики обумовлені насамперед надій­ністю роботи енергоблока. Ймовірні оцінки ризику руйнування блока AEC, що могло б привести до радіоактивних виділень у легководних реакторах західного типу, були проведені 1975 р. ядерною контрольною комісією США. Оцінки показали, що най- масштабніше виділення внаслідок руйнації оболонки реактора може статися один раз на мільйон років експлуатації реакторів. Аналізи, проведені після аварій на Трі-Майл-Айленд (США) і Чорнобильській AEC, де використовувалися зовсім різні типи реакторів, показали, що ці аварії сталися через дві й чотири тися­чі реакторів-років відповідно. Проте аварії на Трі-Майл-Айленд та Чорнобильській AEC показали, що ризик є і ця проблема за­слуговує на увагу. В Україні використовуються реактори типу ВВЕР-440, ВВЕР-1000 і РБМК. В 1986 р. у Відні на нараді експер­тів МАГАТЕ відзначалося, що за міжнародним стандартом реак­тори РБМК із 19 обов’язкових параметрів відповідають тільки одному.

У кожному 1000-мегаватному реакторі міститься стільки ра­діоактивного матеріалу, скільки могло б утворитися після вибуху тисячі бомб, подібних до хіросімських. «Проплавлення» (за якого ядерне розплавлене паливо, а також залізобетонні конструкції, що його оточують, перегріваються і плавляться) може викинути радіоактивний вміст реактора в атмосферу, позбавивши при цьо­му життя понад 50 тис. людей і забруднивши тисячі квадратних миль землі.

Під час ядерної катастрофи на ЧАЕС 26 квітня 1986 р. стався найбільший радіоактивний вибух, еквівалентний викидові після великого атомного вибуху. Навіть у радіусі понад 1500 км у де­яких регіонах радіоактивні опади перевищили рівень, зафіксова­ний під час атмосферних випробувань ядерної зброї. Попри те, що під час аварії загинув тільки 31 чоловік, віддалені наслідки чорнобильської катастрофи дадуться взнаки: приблизно 28 тис. випадків ракових захворювань у всьому світі, причому половина з них — поза межами України, Білорусі та Росії. В усьому світі понад 700 млн осіб живуть у радіусі 160 км від ядерних станцій.

Кожний ядерний реактор виробляє близько 215 — 230 кг плу­тонію. Період його напіврозпаду — 24 000 років. У природних умовах він існує в дуже незначних концентраціях. Це — одна з найнебезпечніших для живого організму токсичних речовин: пог­линання одного його мікрограма може виявитися смертельним. Крім того, це — основна речовина для виробництва атомних бомб. Кожний реактор виробляє його в такій кількості, що її дос­татньо для виробництва 40 бомб.

Ядерна енергія в Україні використовується в усіх галузях на­родного господарства — промисловості, медицині, сільському господарстві, наукових дослідженнях, а також у побуті.

Нині 43,9 відсотка всієї електроенергії було вироблено в Україні на атомних станціях. На п’яти AEC працювало 15 атом­них блоків загальною потужністю 13,618 тис. мВт, на яких було вироблено 79,6 млрд кВт/год. електроенергії. За кількістю реак­торів та їх потужністю Україна посідає восьме місце у світі та п’яте — в Європі.

Чотири енергоблоки з реакторами ВВЕР-1000 перебувають в стані будівництва на майданчиках Рівненської та Хмельницької AEC з різними ступенями будівельної готовності. У 2000 р. Чор­нобильську AEC виведено з експлуатації. Перший блок цієї стан­ції було остаточно зупинено ще у листопаді 1996 року. В Києві та Севастополі розташовані дослідницькі реактори.

Головними місцями накопичення радіоактивних відходів є атомні станції, на яких здійснюється їх первинна переробка та тимчасове зберігання. На AEC не існує повного циклу первинної переробки відходів відповідно до вимог норм, правил та стандар­тів з ядерної та радіаційної безпеки, що призводить до нераціона­льного використання сховищ та збільшує ризик радіаційних ава­рій. У 30-кілометровій зоні Чорнобильської AEC зберігається в тимчасових, не пристосованих для зберігання сховищах велика кількість радіоактивних відходів, серед яких є відходи ядерної енергетики. Головним джерелом небезпеки у 30-кілометровій зо­ні Чорнобильської AEC залишається об’єкт «Укриття», в якому зосереджені небезпечні радіоактивні речовини та ядерні матеріа­ли, радіоактивність яких близько 20 млн кюрі.

У шести областях України розташовані регіональні підприєм­ства УкрДО «Радон» з переробки та зберігання радіоактивних відходів, які приймають на зберігання радіоактивні відходи від усіх галузей народного господарства. Ці підприємства також не мають установок для первинної переробки відходів.

Підприємства з видобування та переробки уранових руд зна­ходяться у Дніпропетровській, Миколаївській та Кіровоградській областях. Характерним для уранопереробки є те, що майже всі її відходи — відвали шахтних порід, скиди та викиди (рідкі, газо­подібні) є джерелами радіаційного забруднення навколишнього природного середовища. В них містяться природний уран, то- рій-232, продукти розпаду уранового та торієвого рядів, у тому числі і радіоактивний газ радон. Для природного середовища та людей головну небезпеку становлять великі за своїми обсягами хвостосховища та зосереджені в них радіоактивні матеріали.

Не можна не брати до уваги забруднення біосфери малими до­зами радіації. Вони підвищують фоновий рівень радіації, вплив її здійснюється постійно, збільшуючи ризик появи ракових і гене­тичних захворювань.

З усіх живих істот на Землі людина найчутливіша до канцеро­генного впливу радіації. Механізм, через який радіація спричи­нює рак, остаточно не вивчено. А втім ось що пише австралійська лікарка Гелен Келдікотт у книзі «Ядерне безумство»: «Гени конт­ролюють процеси клітин, і, певне, у кожній клітині є регуляторні гени, які контролюють швидкість поділу клітини. Якщо наше ті­ло підпадає під гамма-опромінення ззовні, або ми вдихаємо в ле­гені частинку радіоактивної речовини і один із атомів випромі­нює альфа та бета-частинку, — то це опромінення може зачепити регуляторний ген і хімічно пошкодити його, іноді вбиваючи клі­тину, іноді залишаючи її живою. Клітина, що вижила, продовжує функціонувати, поки одного разу, через 5—40 років після цього (тобто після прихованого періоду канцерогенезу) замість того, щоб розділитися на нові клітини, вона немов божеволіє та утво­рює мільярди подібних пошкоджень клітин. Цей тип росту, що призводить до утворення пухлини, називається раком. Крім про­вокації раку, радіація спричинює також генетичні мутації — різ­ку зміну спадкових характеристик організму... Сьогодні майже всі генетики сходяться на думці, що немає такої низької дози ра­діації, яка не обумовила б мутації. Отже, вважається, що навіть незначний фоновий рівень радіації має генетичні наслідки».

Атомна енергетика та виробництво ядерної зброї — два основні джерела радіаційного забруднення. Вони ведуть до утворення со­тень радіоактивних елементів, що починають забруднювати хар­чові ланцюги. Радіоактивний матеріал потрапляє до річок, озер, океанів, де його поглинають риби, підвищуючи його концентра­цію у своїх тілах в тисячу разів. Забруднена вода і ґрунт усмокту­ється рослинами, концентруючи в них їоксичні речовини. Це, своєю чергою, призводить до забруднення молока і м’яса, оскіль­ки забрудненою травою живиться худоба.

Важливою проблемою атомної енергетики є поховання радіо­активних відходів. Кожний реактор виробляє тисячі тонн таких відходів, деякі з них лишаються небезпечними впродовж 500 тис. років. Кожна AEC рано чи пізно сама перетворюється на радіоак­тивні відходи: вік її експлуатації — 20—30 років, бо вона стає надто радіоактивною для того, щоб продовжувати її експлуата­цію або ремонтувати. Після цього її необхідно демонтувати і складові заховати, або ж поховати весь комплекс під тоннами зем­лі та бетону, перетворивши на радіоактивний мавзолей на сотні тисяч років, який до того ж вимагає постійного контролю.

За розрахунками академіка А. Яншина, атомна електроенергія втричі дорожча за газову і вдвічі — за вугільну. Надійність робо­ти реактора підвищується в разі зведення захисних споруд, але тоді різко зростає вартість електроенергії.

Який же вихід? По-перше, існують технології «чистої» вугі­льної енергетики, що вже застосовуються у США й Німеччині, які дозволяють відчутно зменшити викиди в біосферу. По-друге, і на майбутнє це є головним напрямом — використання енергії сонця, вітру, океану і, врешті-решт, — енергії, якою наповнений Космос.

Україна належить до країн, що широко використовують дже­рела іонізуючого випромінювання (далі — ДІВ) у багатьох сфе­рах господарства і наукової діяльності. На даний час існує близь­ко 8 тисяч підприємств та організацій (тільки по місту Києву їх близько 400), які використовують понад 100 тисяч ДІВ.

Через існування великої кількості штучних і природних дже­рел іонізуючого випромінювання та в результаті Чорнобильської катастрофи в Україні склалася дуже складна радіоекологічна си­туація, яка обумовлює необхідність створити системи заходів ра­діаційного захисту населення та навколишнього природного се­редовища.

Останнім часом у вітчизняній і зарубіжній літературі з’явило­ся чимало публікацій про особливості впливу на живі організми електромагнітного поля, яке виникає навколо електромереж. До­слідження такого впливу розпочалися близько ЗО років тому. Безпосередньо під лініями ЛЕП утворюється інтенсивне елект­ромагнітне поле, тривале перебування в якому відбивається на стані імунної, ендокринної та статевої системи. Над високовольт­ними лініями електропередач виникає сильне електричне поле, яке викликає іонізацію повітря (розпад молекул повітря). Цей феномен називають «ефектом корони», який поширюється на відстань до 4 метрів.

Одним із найбільших забруднювачів біосфери в багатьох країнах світу є металургійний комплекс. В Україні його розвиток зумовив різке загострення екологічної ситуації в трьох райо­нах — Донбасі, Придніпров’ї та Приазов’ї.

Металургійні комбінати з повним циклом — це фактично міс­та, простерті на десятки кілометрів. Копальні й підприємства чор­ної металургії охоплюють величезні площі земельних угідь, ви­користовують мільярди кубометрів кисню.

На підприємства чорної металургії припадає близько 15 % всіх промислових викидів в атмосферу пилу, 8—10 — викидів діоксиду сірки, 10—15 % — загального обсягу споживання води. До цього слід додати величезну кількість твердих відходів (шла­ків, шламів тощо).

Сучасний металургійний завод на 1 млн т виплавленої сталі викидає в навколишнє середовище: 800 тис. т шлаків, 100 — пи­лу, 30 — окису вуглецю, 8 — двоокису сірки, 50 — фтористого водню, 3 — окисів азоту.

Частина виробничих відходів уловлюється, утилізується, пере­робляється. Коефіцієнт уловлювання пилу становить у середньому 85—87 %, коефіцієнт знешкодження оксиду вуглецю — понад 90, коефіцієнт уловлювання сірчаного ангідриду — 8—9 %.

Нині найважливішим напрямом науково-технологічного про­гресу є створення і впровадження маловідходних технологій, які дозволяють не лише зменшити забруднення довкілля, а й підви­щити ефективність металургійного виробництва. Так, флотаційні відходи збагачення вугілля можуть бути використані для вироб­ництва силікатної цегли. Основним споживачем доменних шла­ків є цементна промисловість. Крім того, вони служать сирови­ною для виробництва бетону, в будівництві автошляхів, для залізничного насипу тощо.

Кольорова металургія створює більше проблем з організації безвідходного виробництва, оскільки в галузі спостерігається ве­ликий вихід відходів на одиницю продукції: у більшості галузей на 1 т металу витрачається 100 — 200 т руди (іноді навіть тисячі тонн). Відходи часто відзначаються великою токсичністю, позаяк містять сполуки сірки, миш’яку, сурми, селену, телуру тощо. В ряді випадків токсичними є і залишкові кольорові метали: сви­нець, цинк, мідь, кадмій, ртуть. Головним забруднювачем атмос­фери у виробництві цинку, нікелю та міді є діоксид сірки. Якщо він не утилізується як сировина для виробництва сірчаної кисло­ти, забруднення атмосфери стає вагомим чинником виникнення в районі виробництва зони екологічного лиха. Великі проблеми створюють і скиди стічних вод: у них спостерігається висока концентрація хлору, при виробництві нікелю — сульфату і хло­риду натрію.

Під час електролітичного виробництва металевого алюмінію за традиційною технологією — високотемпературним електролі­зом криоліту — утворюються як газоподібні, так і тверді відходи, які містять фтор і фтористі сполуки, що згубно впливають на тканину кісток і зубів.

З огляду на специфічний склад шлаків кольорової металургії одним із найперспективніших напрямів у вирішенні проблем їх використання є принцип комплексної переробки, що має три ста­дії: 1) попереднє вилучення кольорових і рідкісних металів; 2) ви­лучення заліза; 3) використання силікатних залишків шлаків для виробництва будівельних матеріалів.

Джерелом істотного забруднення довкілля є хімічна промис­ловість, яка поступається тут лише перед енергетикою, металур­гійним комплексом і автомобільним транспортом. Номенклатура продукції, що її випускає хімічна промисловість розвинутих країн, є вельми різноманітною. У світі використовується понад 300 тис. видів хімічних речовин і щорічно до них додається 1— 2 тис. нових, 50 речовин виробляються в кількостях, що перевищу­ють 1 млн т на рік, а 1500 речовин — 500 т на рік. Досі в довкілля надійшло близько 3 млн нових речовин і сполук, які невластиві біосфері; серед них є надзвичайно шкідливі для нормального функціонування живої клітини.

Хімічна промисловість належить до галузей, які споживають велику кількість сировини, води та енергії. Вона вирізняється складними багатостадійними процесами. Під час виробництва утворюється велика кількість побічної продукції, яка поки що не завжди може бути використана як вторинні ресурси, а накопичу­ється у вигляді відходів. У багатьох випадках відходи вимагають повного знищення через їхню надмірну токсичність.

В основній хімічній промисловості найбільшу кількість твер­дих відходів дають виробництва мінеральних добрив і сірчаної кислоти. У виробництві мінеральних добрив головною є перероб­ка фосфоритів та апатитів. У процесі їх збагачення утворюється велика кількість твердих відходів — нефелінових «хвостів» і пи­лу. Понад 90 % видобутку калійних солей також використовуєть­ся як мінеральні добрива, а під час їх переробки та збагачення щорічно утворюються мільйони тонн твердих галітових відходів і сотні тисяч тонн глинисто-сольових шлаків. Тверді відходи сір­чаної кислоти із сірчаного колчедану — піритні недогарки, пил і шлаки щорічно складуються сотнями тисяч тонн.

У виробництві органічних продуктів і виробів на їх основі найбільшою кількістю відходів відзначаються нафтопереробка, нафтохімія та хімія органічного синтезу, виробництво гумових виробів, пластмас та інших полімерних матеріалів. Одним із найпоширеніших відходів є кислі гудрони — смолоподібні в’я­жучі речовини, що містять сірчану кислоту, воду та органічні сполуки.

Практично кожне підприємство хімічної промисловості є сер­йозним забруднювачем довкілля. Так, нафтопереробний завод розсіює викиди основних забруднень — вуглеводів у радіусі до 25 км. Завод штучного волокна викидає в атмосферу тисячі тонн метиленхлориду та ацетону за рік.

Всі хімічні виробництва належать до водомістких. їх функці­онування супроводжується утворенням великої кількості стічних вод із високим вмістом хлорорганічних сполук, кислот і лужних речовин, вуглеводневих сполук. Скидання їх безпосередньо у во­дойми та міську каналізацію нині заборонено. Тому на території кожного хімічного підприємства чи поблизу нього утворюються великі шлаконакопичувачі, ставки-відстійники, де вміст токсич­них речовин перевищує 100 гранично допустимих норм, і через це вони — самостійне джерело забруднення довкілля такими ре­човинами, як солі важких металів, цианіди, органічні сполуки, які вже за концентрації 0,1—1 мг на 1 л спричиняють отруєння мік­роорганізмів або гальмують процеси ферментації.

Основним напрямом боротьби із забрудненням довкілля в хі­мічній промисловості є удосконалення існуючих і розроблення нових технологічних процесів.

3.3.