Екологічні проблеми України

Проблеми промислового та паливно енергетичного комплексу

Як було зазначено в розд. 2.1, нинішню екологічну ситуацію в Україні можна охарактеризувати як кризову, що формувалася протягом тривалого періоду через нехтування об’єктивних законів розвитку і відтворення приро­дноресурсного комплексу України.

Якщо розглядати це питання більш детально стосовно України, то їй дісталась неприродна, штучно створена система промисловості, де гіпер- трофовану високу частку займають гірничодобувна, металургійна й хіміч­на промисловість, що складається з «супергігантів» із застарілими техно­логіями виробництва надзвичайно матеріале- й енергомісткими, що сильно забруднює навколишнє середовище. Займаючи 3 % території колишнього CPCP, Україна виробляла майже 20 % його суспільного продукту. Питома вага засобів виробництва (групи А) становить близько 70 %. Морально і фізично зношені і застарілі підприємства особливо сильно забруднюють природне середовище і екологічно небезпечні.

Гранично висока концентрація населення й виробництва, а отже, дуже напружена екологічна ситуація склалася в Донбасі. Названий район займає лише 8,8 % площі України, але у ньому проживає біля 16,0 % населення країни, у тому числі майже 22 % міського. Про високу просторову зосере­дженість промисловості Донбасу, особливо виробництв, які внаслідок своєї технології та недостатніх природоохоронних заходів найбільш згубно впливають на навколишнє середовище, свідчать такі дані: на даний район приблизно припадає 21 % випуску всієї промислової продукції країни, у томі числі 64 % паливної, 43 % чорної металургії, 31 % хімічної та нафто­хімічної, 25 % електроенергетичної.

Друге місце за густотою населення та рівнем територіальної концент­рації виробництва посідає Придніпров'я, зокрема міста Запоріжжя і Дніп­ропетровськ.

Таким чином, зони екологічної кризи сформувалися майже на третині території України. Це, насамперед, Донбас і середнє Придніпров’я, де впродовж десятиріч порушувався принцип раціонального природокористу­вання та було перевищено антропогенним навантаженням природно-ресур­сний потенціал. Високий рівень концентрації промислових об’єктів, нера­ціональна структура промислового виробництва з високою концентрацією екологічно небезпечних виробництв, відсутність належних природоохо­ронних систем зумовили тут високий рівень забруднення довкілля, дефіцит водних ресурсів та нестачу в безвітряні періоди кисню в приземних шарах атмосфери, що призводить до смогових явищ.

До числа екологічно найбільш напружених регіонів України відно­сяться також Прикарпаття, Північний Крим, північна частина Сумської та придніпровська частина Черкаської областей, м. Київ з їх потужним хіміч­ним та нафтохімічним виробництвами; ряд районів Київської, Харківської, Івано-Франківської, Вінницької, Рівненської, Хмельницької, Запорізької та Одеської областей з розміщеними в них великими об'єктами енергетики, у тому числі атомної.

На екологічну обстановку негативно впливають швидко зростаючі мі­ста. За останні 50 років чисельність міського населення в Україні зросла майже на 80 %. Саме у швидко зростаючих містах, особливо у великих, екологічна обстановка оцінюється як дуже напружена.

Радіоактивне забруднення регіонів України

Винятковою особливістю екологічного стану України є те, що еколо­гічно гострі локальні ситуації поглиблюються великими регіональними кризами.

економічними та соціальними наслідками створила в Україні ситуацію, яка наближається до рівня глобальної екологічної катастрофи. Зона екологіч­ного лиха сформувалася навколо Чорнобильської AEC. Головним джере­лом небезпеки тут залишається об’єкт «Укриття», в якому зосереджено небезпечно радіоактивні речовини та ядерні матеріали, радіоактивність яких наближається до 20 млн. кюрі. За дослідженнями вчених HAH України, понад 70 % радіонуклидів, які впродовж тривалого часу ще становитимуть загрозу для всього живого, випало на територію Житомирської області.

Смуга найбільш значного радіоактивного забруднення простягається на захід від м. Прип’яті, охоплюючи східну і північно-східну частину Рів­ненської області. Інтенсивність забруднення з просуванням на захід помітно зменшується. Майже третина території 30-кілометрової зони, розташованої в північній та північно-східній її частинах, характеризується невисоким рі­внем радіаційного забруднення.

У зоні радіоактивного забруднення проживає близько 5 млн. чол., у тому числі в Україні — 1,8 млн., у Білорусії — 2,4 млн. і в Російській Фе­дерації — 0,8 млн. чол.

Смуга високого забруднення з північного сходу і півночі безпосеред­ньо підходить до Києва і частково захоплює його північно-східну частину (Троєщину). Північна ж її межа проходить через Ворзель, Гостомель, Виш- город. Райони басейну Десни характеризуються порівняно невисоким забрудненням.

Значний обсяг різнопланових екологічних заходів ще належить здійс­нити в майбутньому для зниження радіаційної забрудненості в зоні, що прилягає до Чорнобильської AEC.

На значній території України поки що спостерігається підвищений ра­діоактивний фон. До того ж, на великих площах країни виходять на повер­хню або залягають близько від неї різні кристалічні породи, які, як відомо, характеризуються підвищеною радіоактивністю. В окремих районах підви­щена радіоактивність властива і молодим осадовим породам.

В шести областях України розташовано регіональні підприємства «Радон» із переробки та зберігання радіоактивних відходів, які при­ймають на переробку радіоактивні відходи від усіх галузей народного господарства.

Підприємства з видобутку і переробки уранових руд знаходяться у Дніпропетровській, Миколаївській та Кіровоградській областях. Характерним для переробки урану є те, що майже всі відходи — відвали шахтних порід, скиди й викиди є джерелами радіаційного забруднення навколишнього се­редовища.

Деградація ґрунтів

Відомо, що Україна є важливим і визначним у світі регіоном інтенси­вного землеробства і тваринництва, територія якого характеризується висо­кою сільськогосподарською своєрідністю: 56,6 % усіх її земель використо­вується під ріллю, тоді як, наприклад, у сусідніх з нею Молдові й Білорусії цей вид угідь становить відповідно біля 52 і 30 %. А інтенсивне викорис­тання земель, широке застосування великовагової сільськогосподарської техніки негативно впливає на механічну структуру, повітряний та водний режим Грунтів, знижує їх родючість. Недостатнє ж внесення органічних добрив при інтенсивному використанні земель призводить до зменшення вмісту гумусу — найціннішого компонента, яким особливо славилися українські чорноземи.

Більшість учених схиляється до думки, що справжніми зонами еколо­гічного лиха України стали райони гідромеліорацій. В областях Українсь­кого Полісся, де проведено осушення земель, відбувається неконтрольова- не зниження рівня Грунтових вод, зменшення потужності органічної маси, обміління рік, дефіцит прісної води.

В південних областях України, де відбувається інтенсивне зрошення, розгортається процес підтоплення й засолення Грунтів, деградація чорнозе­мів. Нині більше 14 % загальної площі поливних земель еродують, майже 1,5 % — перезволожені, понад 4 % — солонцюваті й засолені. Зрошуваль­на меліорація призводить до ущільнення гумусного горизонту чорнозему, підлуження водної витяжки й зростання pH до 8-8,5, вторинного засолення корнезасоленого шару з поступовим збільшенням вмісту токсичних солей.

Майже на всіх землях України спостерігається неухильне зниження вмісту гумусу в Грунтах. Слід відзначити, що Грунти України характеризу­ються високою природною родючістю і тому дуже важливо зберігти їх для майбутніх поколінь. Особливу турботу викликає погіршення якості най­більш цінних та розповсюджених в Україні різновидів чорноземних Грунтів. Дослідження показують, що вони дуже сприйнятливі до антропогенного впливу. Так, внаслідок тривалого розорювання скорочується вміст гумусу, збільшується його рухомість, а у гумусовому горизонті зменшується вміст водостійких агрегатів, структура Грунту перетворюється із зернистої у гру­дкувато-порошкувату.

Ця проблема різко загострилася внаслідок зростання впливу людини на Грунтовий покрив, зокрема безконтрольного внесення мінеральних доб­рив, застосування хімічних засобів і методів боротьби з шкідниками і хворобами сільськогосподарських рослин і тварин.

Актуальною екологічною проблемою є надмірне використання пести­цидів. Відносно обмежений асортимент сучасних хімічних засобів захисту рослин, недостатнє застосування біологічних методів боротьби зі шкідни­ками та хворобами сільськогосподарських культур і тварин, незбалансо- ване внесення в Грунт мінеральних добрив, тощо зумовили майже в усіх ре­гіонах країни надмірну концентрацію у сільськогосподарських продуктах гербіцидів, нітратних форм азоту, тобто таких біологічно активних речо­вин, які негативно діють на організм людей, сприяють утворенню мутаге­нів, канцерогенів.

Особливої уваги екологів та владних структур вимагають дніпровські водойми, якими потоплено, засолено і тому практично виведено з сільсько­господарського обігу сотні тисяч гектарів раніше високородючих земель. Реальною також є небезпека можливого прориву дніпровських гребель, особливо греблі Київського водосховища, що неминуче викликало б затоп­лення великих площ низовинної лівобережної України.

Проблеми деградації лісів та зменшення біорізноманіття

Гострою залишається проблема лісових ресурсів.

Першочергового значення набуває багатопланова робота, спрямована на захист лісів від шкідників, хвороб та пожеж. Площа уражених хвороба­ми та шкідниками лісових масивів в Україні досить значна — близько 250 тис. га. Найбільше страждають масиви у лісостеповій та степовій зо­нах, а також у ряді районів Полісся.

У процесі господарської діяльності зазнають суттєвих змін традиційні природні біогеоценози, у результаті чого змінюється видовий склад тва­рин; багато з них стають рідкісними чи випадковими.

Особливої актуальності набуває збереження в Україні мисливських тварин, оскільки деякі з них перебувають на межі повного знищення. В Ка­рпатах, наприклад, останнього зубра вбили в 1914 р., у Біловезькій Пущі — в 1921 р. (а ще в 1904 р. тут їх нараховувалося 727 особів). Тільки в 1946 р. цих тварин завезли в Біловезьку Пущу. Тепер в Україні (в західних і на пів­ночі центральних її областей) живе близько 500 зубрів.

Ще в XVI ст. на території сучасної України були знищені кулани, у 80-х роках XIX ст. — тарпани (дики коні) і сагайдаки; до мінімуму скоро­тилося число осетрових, чорноморських лососів, вугрів, морських судаків, степових орлів, беркутів, лебедів.

Проблема розвитку природозаповідного фонду та рекреаційних ресурсів

В умовах великого антропогенного тиску на навколишнє середовище в Україні є проблема збереження, підтримки і впорядкування ресурсозбері­гаючого та природозаповідного фонду, що складається з більш як 5 тис. об’єктів загальною площею понад 1 млн. га. Найвизначніші природоохо­ронні території зосереджені в Херсонській, Рівненській, Київській, Черні­гівській, Івано-Франківській, Львівській областях. Але ж одночасно в ряді областей названий фонд недопустимо обмежений: у Кіровоградській, Чер­нівецькій та Луганській областях він не перевищує навіть 7 тис. га.

Активний вплив людей на навколишнє середовище призводить до йо­го змін набагато швидше, ніж вони б відбувалися в процесі еволюційного розвитку. Спостерігаються великі відхилення між змінами навколишнього середовища, які відбулися під впливом людської діяльності і під впливом еволюційного процесу. В Україні ці зміни дуже інтенсивні, особливо в ра­йонах високо розвинутого індустріального виробництва. За таких умов без створення природоохоронних територій самобутній природі країни загро­жує повне знищення.

Створення тут національних природоохоронних територій пов’язане з великими труднощами. Тому важливого значення набувають в країні нові форми збереження та використання регіонів з невисоким рівнем натуралі­зації ландшафтів, зокрема із значним рекреаційним потенціалом. Необхід­ним є створення нових видів природоохоронних регіонів — так званих те­риторіальних ландшафтних парків, які досить широко запроваджуються в деяких зарубіжних країнах, насамперед у північно-східній та східній части­нах країни, в Придністров’ї, на півночі Поділля, в басейні Південного Бугу. Головні вимоги до цих парків — збереження ландшафтів при подальшому 26

широкому традиційному господарському їх використанні, насамперед для цілей рекреації.

У цілому проблема захисту навколишнього середовища й раціональ­ного використання природних ресурсів потребує всебічного комплексного дослідження, кращого ресурсного і фінансового забезпечення, особливо в Криму, зокрема, на його південній території, де в ряді місць кількість лю­дей, що приїжджають для лікування й відпочинку, вже значно перевищила гранично припустимі норми. Актуальною є ця проблема й для курортних районів материкової частини Причорномор’я та Приазов’я.

Проблема деградації водних ресурсів

Особливої гостроти ї актуальності набуває в Україні проблема водних ресурсів. Нерівномірність розміщення водних ресурсів по території країни та зростаючий їх дефіцит, найбільш гострий у південних та центральних областях, потребує негайного запровадження водозберігаючих технологій, організації безстічних виробництв, економного витрачання води для зро­шення, а також в комунальному господарстві, побуті.

Актуальною є проблема раціонального використання водних ресурсів, зокрема поліпшення структури її споживання. Природоохоронні заходи передбачають скорочення витрат води, раціоналізацію водопостачання, впровадження систем оборотного і послідовного використання води, будів­ництва і введення в дію об’єктів очищення стічних вод.

Найбільше води споживається в Запорізькій, Дніпропетровській, Донецькій, Кримській, Київській (без Києва), Херсонській областях. Сьо­годні ця проблема ще далека від вирішення: деякі підприємства, особливо чорної металургії, хімії та нафтохімії, вугільної, харчової та інших галузей промисловості, певну частину використаної води не очищують.

Погіршується ситуація з очисткою стічних вод в нижньому Придніп­ров’ї, Причорномор’ї та в Карпатах. В цілому в Україні ще у недопустимо малих масштабах для господарських потреб залучається також оборотна й послідовно використовувана вода.

Великого значення набуває в Україні проблема раціонального викори­стання й охорони від забруднення поверхневих вод Карпат. Прискорений розвиток у Прикарпатті промисловості, особливо великих хімічних вироб­ництв, а також потреби прилеглих або недалеко розташованих міст (Льво­ва, Івано-Франківська, Чернівців, Калуша, Стрия, Дрогобича, Борислава та ін.) вимагають зростання обсягів використання водних ресурсів. Карпатські ріки — реальне джерело задоволення цих потреб. У перспективі важливо забезпечити їх ефективне функціонування, не допускати, без відповідних глибоких екологічних та економічних розрахунків, необгрунтованого ство­рення у гірських районах штучних водосховищ. Необхідно вжити заходи, щоб уникнути можливості скиду в них неочищених вод Це допоможе збе­регти Карпати для майбутніх поколінь у їх природному первісному стані, створити передумови для їх перетворення в оздоровницю, можливо, світо­вого значення, враховуючи розташування даного регіону в безпосередній близькості від цілого ряду країн Центральної та Західної Європи.

Через часті аварійні скиди господарсько-побутових стоків у деяких приморських містах Одеської, Миколаївської, Кримської, Херсонської, Запорізької та Донецької областей, на морських узбережжях — рекреацій­них регіонах країни склалася напружена обстановка внаслідок сильного забруднення морських вод і пляжів. У районі Одеси зберігаються багато привозних дуже вибухонебезпечних азотних речовин, які використовують­ся для виробництва добрив. У випадку непередбачених ситуацій це може завдати непоправного лиха прилеглим районам. Подібне вже трапилося в м. Стебнику Львівської області, коли після прориву греблі великого ставу- накопичувача підприємства з виробництва калійних добрив у Дністер потрапило багато токсичних речовин і ріка, яка вважалася найчистішою в Європі, стала непридатною для життя багатьох видів тварин та рослин.

Важливою в умовах України є проблема запобігання забрудненості найцінніших підземних вод. У ряді районів Кримської, Львівської, Одесь­кої, Херсонської, Миколаївської, Запорізької, Луганської та інших облас­тей рівень забрудненості підземних вод близький до критичного.

Екологічні проблеми Чорного та Азовського морів

Відомо, що на екологію Чорного моря впливає не лише безпосеред­ньо прилеглі до нього території. Великі його притоки — Дунай, Дніпро, Дністер та ін. — несуть у цей басейн багато шкідливих речовин із вели­чезних площ.

Актуальною є проблема поліпшення екологічної ситуації в Азовсько­му морі.

Азовське море з’єднується з Чорним через Керченську протоку і є по суті спецефічною затокою. Специфічність затоки обумовлюється тим, що ву­зька і мілководна Керченська протока здатна пропускати відносно невеликі об’єми води. У цьому зв’язку моря істотно розрізняються гідрохімічними й іншими параметрами.

Характерна риса Азовського моря — його невелика площа (37,6 тис. кв. км) і глибина (найбільша 14м), гарна обігріваність і багатство органіч­ними і мінеральними речовинами, принесеними в основному ріками Доном і Кубанню. Азовське море завжди відзначалось найбільшою рибопродукти- вністю (до 80 кг/га). Переважали цінні промислові види (осетрові, судак, сом, лящ, кефаль, бички, оселедець і ін.).

Порушення гідрологічного режиму моря і виникнення екологічних про­блем почалося в 40-50-х роках XX ст. з моменту вилучення на зрошення бі­льше третини річного стоку з основних його приток. Ріку Кубань чекала практично та ж доля, що Сирдар’ю й Амудар’ю. Води її в маловодні періоди практично не доходили до моря. На Дону було побудоване велике за пло­щею, але мілководне водосховище. Крім зменшення стоку води в море, з бу­дівництвом водосховища (грандіозного відстійника) істотно зменшилося надходження в море поживних (мінеральних і органічних речовин).

Коли Азовське море існувало в умовах природного для нього гідроло­гічного режиму, з нього в Чорне море щорічно перетікало в середньому 66,6 куб. км води, а протилежний потік (з Чорного в Азовське) складав тільки 41 куб. км за рік. З цієї ж причини мінералізація води в Азовському морі постійно була нижчою (11 %), ніж у Чорному (18 %). Після додатко­вого надходження води з Чорного моря солоність води в Азовському морі до початку 80-х років збільшилася з 11 % до 13 % у центральній частині і до 15-16 % біля Керченської протоки. До цього часу мінералізація вод Чор­ного й Азовського морів ще більш зблизилася. Швидкість зміни гідрологіч­ного режиму і мінералізації води в Азовському морі перевищила адапта­ційні можливості багатьох гідробіонтів. Результатом цього з’явилося різке зниження рибопродуктивності: з 90 тис. т/рік у 50-і роки до 20тис. т і мен­ше у наступні роки. Основні види цінних порід риби виявилися практично цілком втраченими.

Одночасно в Азовському морі скоротилися запаси мікрозоопланктону — з 400мг/куб. м до 160-250 мг/куб. м і різко збільшилася кількість медуз. На сьогодні постала велика небезпека втрати маловодним морем самоочисної здатності. Якщо екологічна обстановка не буде змінена в кращу сторону, море може перетворитися в гниле болото типу Сиваша.

До цього часу пророблялися деякі проекти оптимізації режиму моря. Один з них передбачає будівництво дамби, що перекриває Керченську протоку. Крім високої вартості здійснення даного проекту, існує велика не­безпека непередбачених наслідків. Зокрема залишається не вирішеною проблема нормального надходження в море води та поживних речовин з перекритих греблями рік.

2.2.