Основні екологічні проблеми сучасного землеробства

Незалежно від назви, зазначена вище мета конче необ­хідна, адже незважаючи на відповідні позитивні досягнення у деяких регіонах нашої планети, все ж у більшості з них існують значні за обсягами та наслідками проблеми з тен­денцією до збільшення.

Перша серед них — опустелювання. Це — один з най­більш вражаючих глобальних проявів деградації ґрунту, по­гіршення його властивостей, що зовні проявляється його втратою на значній площі суцільного живого покриву. Опустелювання більше відбувається в умовах посушливо­го клімату, переважно під впливом надмірного випасання, вирубування лісів, інтенсивного зрошення (що призводить до засолення ґрунту), будівництва доріг та іншої госпо­дарської діяльності. Природні пустелі та напівпустелі зай­мають майже 1/3 всього суходолу планети. Площі, опус- телені людиною, становлять близько 7 % цього простору, але під загрозою такого опустелювання — ще майже 20 % суходолу Землі. Цей процес триває на Південному заході та на Півдні Азії, в Африці (особливо в її північній час­тині, де розташована найбільша у світі пустеля Сахара, що продовжує розширюватись), в Австралії, у деяких країнах Американського континенту, частково — в Європі. Опус- телені землі бувають кам’янистими, піщаними, глинисти­ми, солончакуватими тощо.

В Україні антропогенне (створене людиною) піща­не опустелювання відбувалось окремими «островами» та пасмами, розташованими уздовж морських берегів і деяких річок. Проте найбільший піщаний масив (Нижньодніп­ровські, або Олешківські піски) зосереджений на лівому березі Дніпра — від Каховки до Чорного моря, включно з Кінбурзькою косою. Довжина його — близько 180 км, найбільша ширина — понад 30 км. В Античні часи ці піски були вкриті потужними сосновими лісами. Напевно, крім іншого, саме через це «батько історії» Геродот, ознайо­мившись ще у IV ст. до н. е. з ними та іншими лісовими масивами Північного Причорномор’я, зазначив, що він би назвав цю країну «Гілея» (Лісиста).

Антропогенно опустеленою є поверхня звалищ роз­кривної та пустої породи, зосереджених навколо шахт, кар’єрів, а також шлаків, золовідвалів і подібних матеріалів поблизу електростанцій та інших підприємств. Ці утворен­ня лишаються оголеними (самостійно не покриваються рослинністю) 5—8 і навіть 30—40 років, являючи собою надто сумну картину. Зовсім не випадково такі смітники називають «місячними пейзажами». Тим часом вони під­даються значній водній та вітровій ерозії, забруднюючи за рахунок цього великі площі довкілля, у тому числі сіль­ськогосподарські угіддя, знижуючи їх урожайність та якість продукції. Ці звалища мають чималий вміст шкідливих для здоров’я людини хімічних сполук, важких металів і підви­щену радіоактивність. Ними покрито вже понад 4 % площі України.

Досить небезпечною за небажаним впливом на довкілля є проблема ерозії ґрунту (ерозія — від латинського erodere — роз’їдати). Це процес руйнування, а у крайніх випадках — цілковитого знищення ґрунтового покриву зовнішніми нега­тивними чинниками, що на певних ділянках може призвести до проявів ознак опустелювання. Розрізняють водну та вітро­ву ерозії.

Водна ерозія — розмивання та змивання ґрунту (у пер­шу чергу верхнього, найродючішого шару) під час сильних дощів, злив, інтенсивного танення снігу, надмірного по­ливання («переполивання») і т. ін. Крайній прояв водної ерозії ґрунту — утворення яру. Отже, якщо при змиван­ні лише зменшується потужність ґрунту (і через це зни­жується його родючість), при утворенні яру частина поля знищується цілком. Замість нього утворюється каньйон із майже вертикальними стінами, без рослинного покриву, який поступово поглиблюється й розширюється, поглина­ючи нові ділянки поля. Чим більше енергія опадів, крутіше схил і чим менше на ньому рослинності, тим сильніше проявляються ерозійні процеси. Ще давньогрецький філо- соф Платон (IV ст. до н. е.) дійшов висновку, що ерозійна руйнація гір відбувається якраз через інтенсивне вирубу­вання лісу на їх схилах. В Україні водна ерозія поширена на площі понад 13 млн га, призводячи до зниження уро­жайності сільськогосподарських культур та значних еко­номічних збитків.

Вітрова ерозія (інакше — дефляція, від латинського de­flare — здувати) — видування верхнього шару ґрунту під час сильного вітру, бурі, урагану, коли часточки ґрунту відриваються від поверхні землі й переносяться на великі відстані. Таке можливе, коли ґрунт надто сухий, розпиле­ний і позбавлений рослинного покриву або коли щойно з’явилися сходи культурних рослин. Отже, чим швидший вітер і чим менше рослинного покриву на конкретному полі, тим інтенсивніша ерозія. При видуванні ґрунту ого­люються корені рослин, що призводить до їх значного ос­лаблення або загибелі. Проте в укритих од вітру місцях пил відкладається більш або менш товстим шаром, при­гортаючи бруньки, окремі пагони чи повністю рослини і, отже, завдаючи іноді значних збитків для господарств. У лісосмугах такі відклади (у вигляді «заметів»), витягнуті уздовж насадження, мають висоту переважно 0,2—1,0 м, але деінде сягають 2 м і навіть більше! Такі «намети» на­зивають ще «еоловими відкладами» (від слова «Еол»; у дав­ньогрецькій міфології Еол — володар, повелитель вітрів). Крайні прояви вітрової ерозії ґрунту — пилові, або «чор­ні бурі». В Україні найчастіше вони трапляються в березні (бувають у другій половині лютого та в квітні, а деколи і в інші місяці), «відвідують» степову зону, рідше — лісо­степову. Остання величезна чорна буря, що охопила всю степову зону України та значні площі її Лісостепу, сталась у 1969 році (тривала більше місяця).

Інша проблема, що має глобальний характер, — засолення ґрунту. Це — процес накопичення в його верхніх горизонтах солі (карбонату натрію, хлоридів, сульфатів і т. ін.) у кіль­кості, що згубно впливає на культурні рослини. Природне засолення (спричинене засоленістю ґрунтотвірної породи, принесенням солей ґрунтовими та поверхневими водами тощо) називають первинним, а спричинене діяльністю лю­дей (антропогенне) — вторинним.

Підтоплення та заболочування — ще одна проблема земле­робства. Це — такі зміни гідрологічного режиму території, що призводять до збільшення обводненості ґрунту з несприят­ливими наслідками для життєдіяльності культивованих рос­лин. Підтоплення відбувається внаслідок підвищення рівня ґрунтових вод через природні та техногенні причини. Такі та потенційно підтоплені території становлять 30 % усієї площі України. У такому стані вже перебуває близько 120 тис. га зе­мель сільськогосподарського призначення. Основні причини цих негараздів — надмірна зарегульованість водних басейнів. Загалом в Україні побудовано 1100 найрізноманітніших во­досховищ — від Кременчуцького чи Каховського (двох най­більших) до найменшого ставка сільськогосподарського або технічного використання. Причина підтоплення — і надмір­не поливання орних земель, і скорочення площі природної рослинності (деревної, чагарникової, трав’янистої), й осі­дання ґрунту над місцями підземного видобування корисних копалин, і багато інших причин. Постійне перезволоження та застій води по всьому ґрунтовому профілю, включно з най­вищим горизонтом, призводить до заболочування ґрунту. Це явище на більших чи менших площах спостерігаєть­ся в усіх регіонах України, проте найпоширеніше воно на Поліссі.

Вельми відчутною проблемою сучасного землеробства є забруднення довкілля пестицидами (від латинських pestis — зараза, руйнування та caedere — убивати).

Препарати, які використовують у боротьбі з бур’янами, називають гербіцидами. Проти шкідливих комах застосовують інсектициди, проти грибів — збудників хвороб — фунгіциди, проти збудників хвороб бактеріального походження — бак­терициди. Із рослиноїдними кліщами борються акарицидами, з нематодами, що паразитують на рослинах, — нематоцидами і т. ін.

Потрапляючи у ґрунт, ці хімікати згубно впливають на його живе населення — мікроорганізми, дощових червів та інших представників корисної фауни, загалом зменшуючи біологічну активність ґрунту та знижуючи його родючість. Наприклад, для мікроорганізмів ґрунту найнебезпечнішими є фунгіциди, найменш згубними — гербіциди. Небезпека посилюється тим, що ці сполуки (принаймні деякі з них) можуть зберігатися у ґрунті багато років. Нині відомо, що навіть найменші їх концентрації можуть бути небезпеч­ними для організмів, у тому числі для людини. Доведено, що малі концентрації пестицидів у багатьох випадках при­гнічують імунну систему організму, а дещо більші — час­то мають алергенну, канцерогенну та мутагенну власти­вості.

Незалежно від назви, хімічної сутності пестициду та способу застосування частина його найрізноманітнішими шляхами (найчастіше — через ґрунт, рослини, ґрунтові води) врешті може потрапити до тварини та організму лю­дини, особливо при передозуванні, недбалому зберіганні, необережному поводженні під час роботи з ним і при не­дотриманні правил безпеки. Саме тому не є випадковою та обставина, що у місцях, де найбільше у сільському госпо­дарстві використовують отрутохімікатів, найгірше здоров’я у людей.

Зазначені проблеми призводять зрештою до виснаження ґрунту — збіднюють його на вміст гумусу, а отже, на еле­менти живлення рослин, знижують біологічну активність. Гумус — темно забарвлена високомолекулярна органічна речовина, що утворилась при розкладанні решток рослин, тварин, грибів, мікроорганізмів. Чим більше у ґрунті гуму­су, тим кращі його фізико-хімічні властивості, вища його родючість. Уміст його у різних ґрунтах не однаковий: від 1,5—2,0 % на бідних дерново-підзолистих різновидах до 10 і навіть 12 % на незайманих чорноземах. Протягом ос­таннього століття в Україні відбувалася дегуміфікація ґрун­тів — зниження вмісту гумусу (на 1/4—1/3 від природного вмісту).

9.3.