ВЛАСНЕ КИТАЙ

Часто стверджується, шо дезінтеграція Радянсько­го Союзу ознаменувала розпад останньої світової імперії. Тепер частини тієї імперії є незалежними державами, і епоха імперій, мовляв, відійшла в історію.

Але з географічного погляду цей вердикт дешо передчасний. За багатьма ознаками імперія, набага­то заселеніша, ніж колись радянська, ше домінує у Східній Азії. Це світ без демократії та багато- партійних виборів. Це владний центр, шо контро­лює території, які є колоніями в усьому, крім такої назви. Це земля багатьох знедолених меншин. Це країна, котра претендує на території поза її кордо­нами. Це режим, який лякає сусідів. Це — Китай, остання імперія, яка дісталася у спадщину від XX ст.

Китаєві не вдалося відгородитися від політич­них та економічних змін, які опановують світ. Схід Китаю втягнуто у процес доленосних зрушень, ха­рактерних для Тихоокеанської окраїни; на заході Китай беззахисний перед постколоніальною трансформацією Туркестану. А у 1989 р. проде- мократичний рух, очолюваний студентами й підтриманий профспілками, шо трагічно закінчив­ся кривавим придушенням на центральній плоші Пекіна — Тяньаньминь, влучив у саме серце Ки­таю. З того часу питання прав людини визначало міжнародні відносини Китаю. Однак нішо не зму­сило комуністичних правителів Китаю зробити те. на шо наважилися радянські лідери. Монополія комуністичної партії у політиці Китаю залишаєть­ся такою ж міцною, як і раніше. Світ може повер­нутися спиною до комуністичної догми, але не Китай. Проте Китай, і ми завжди маємо це пам’ятати, охоплює понад п’яту частину людства. Ті, хто тепер декларують посткомуністичний світ, може, й надто поспішають.

ПЕРСПЕКТИВИ КИТАЮ

Коли ми складаємо хронологію піднесення цивілізації, то. звичайно, звертаємо увагу на істо­ричну географію Південно-Західної Азії, Серед- земномор’я і Західної Європи. Стародавні Греція та Рим були тиглями культури; Середземні та ат­лантичні морські шляхи стали каналами її дифузії.

Природно, шо китайці думають інакше. Події на західному краї величезного Євразійського мате­рика вважалися недоречними для їхньої найрозви­нутішої і найдосконалішої культури на Землі. Хо­дили чутки, шо римські імператори могутні, а Рим — величне місто, але ніщо не могло зрівнятися зі всемогутністю правителів Китаю. Китайське місто Сіань. безперечно, набагато випереджало Рим за ви­шуканістю. Китайська цивілізація існувала задовго до того, як постали стародавні Греція та Рим, а та­кож залишалася на своєму місці після їхнього роз­паду. Китай, як стверджують самі китайці, вічний.

Ми повинні пам'ятати це. коли будемо вивча­ти регіональну географію Китаю, тому шо 4000 років китайської культури не можуть зміни­тися за одну ніч і навіть за одне покоління. Дуже часто Китай зазнавав вторгнень і спустошень від чужинців, унаслідок чого китайці закрили свою величезну країну від зовнішнього світу. Ще недав­но, на початку 1970-х років, було всього кілька десятків іноземців в усьому Китаї з його тодішнім населенням близько мільярда осіб. Інституціо- налізапія китайського комунізму вимагала цієї ізо­ляції, виганяли навіть московських радників. Зго­дом китайське керівництво все таки вирішило, що відкритість західному світові буде вигіднішою, то­му президента США Річарда Ніксона запросили відвідати Пекін. Ця історична подія 1972 р. завер­шила попередній період ізоляції (завершила, певна річ, по-китайському, тобто не остаточно). З того часу Китай відкрито для туристів і бізнесменів, на­уковців та інвесторів. Десятки тисяч китайських студентів послали вчитися в американські та інші західні виші заклади. Так довго стримувані ідеї по­линули до Китаю і виник продемократичний рух із кульмінацією у 1989 р.

Відносне положення та ізоляція

Як нагадує нам таблиця 10-1, протягом усієї національної історії китайці закривати свою країну від чужинецького впливу; найсвіжіший епізод із протилежним змістом трапився лише кілька десятків років тому. Винятковість Китаю є однією з його традицій, вона стаза можливою зав­дяки відносному положенню Китаю на фізичній карті Азії. Іншими словами, надзвичайна винят­ковість Китаю забезпечена його географією.

Раніше ми зазначати роль рельєфу та пустель, які оточують культурний осередок Східної Азії, те саме стосується і чинника відстані. Донедавна Ки­тай лежав датеко від сучасних головних центрів нововведень і змін. Він і справді, як кажуть самі китайці, є таким центром, але внесок Китаю у зовнішній світ обмежується, по суті, витонченими мистецтвами й ремеслами. Китай взаємодіє з Ко­реєю. Японією, Тайванем і деякими частинами Південно-Східної Азії, і практично мільйони ки­тайців емігрували до сусідніх країн. Але порівняй­те ці регіональні зв'язки з арабськими, які опови­ли майже увесь світ. Араби принесли свої знання, релігію і політичний вплив на території від Серед­земноморської Європи до Бангладешу і від Західної Африки до Індонезії. Пізніше, коли Євро­па стала вогнишсм інтелектуальних та виробничих інновацій, Китай віддалився ще більше, ніж будь- яка частина світу.

І сьогодні, якщо мати на увазі наземні ко­мунікації, Китай залишається малодосяжним. Стомлива поїздка залізницею від Пекіна до Моск­ви займає майже тиждень. Прямого сухопутного сполучення з Індією практично не існує. Наземні зв'язки з країнами Південно-Східної Азії, хоча й поліпшуються, але просто виснажують.

Але вперше за свою історію Китай тепер зна­ходиться біля світового осередка технологічних нововведень і фінансової сили — Японії.

Чи стане цього разу китайська відкритість іно­земним впливам постійною? На початку XXI ст. здається незбагненним, шо відкриті двері Китаю можуть знову зачинитися. Нині Китай є учасни­ком COT (Світової організації торгівлі). Він є час­тиною глобальної мережі фінансів і торгівлі, яка

пов'язує його з багатьма країнами — від Південної Кореї до Південної Африки. Китай — країна цілісна, з малою імовірністю якоїсь регіональної фрагментації, котра так часто спостерігалася в ми­нулому. Меншини не загрожують національній єдності. Але Китай завжди залишався авторитар­ною державою. Комуністична догма і капіталіс­тичне завзяття співіснують у цьому сприятливому економічному кліматі. Наскільки довго це може тривати, не знає ніхто.

ТЕРИТОРІЯ І ДОВКІЛЛЯ

Плоша Китаю є трохи меншою від США разом з Аляскою: кожна країна має близько 9,6 млн кв. км (3,7 млн кв. миль). Як свідчить рисунок 10-5, про­тяжність Китаю за довготою і 48 суміжних штатів США також подібні. Однак за широтою Китай значно більший. Тому південний регіон Китаю на найнижчих широтах має риси тропічної Азії. На північному сході Китай також охоплює багато з того, шо подібне у Північній Америці до Квебеку та Онтаріо. На захід сухопутна територія Китаю стає вужчою і природно-географічні подібності посилюються. Але, звичайно. Китай не має західного узбережжя.

Тепер порівняємо кліматичні карти Китаю і США (рис.

Зверніть увагу на відносне положення тери­торій Qn США і Китаю. Китай лежить набагато південніше. У США клімат Cfa простягається за 40° північної широти, але у Китаї холодний і зага­лом із сухою зимою клімат D переважає на широті Віргінії. Пекін має тепле літо, але страшенно хо­лодну й довгу зиму. Північно-Східний Китай, в амплітуді широт Канади нижче Квебеку і Нью­фаундленду, в цілому значно суворіший, ніж на відповідних територіях Північної Америки. Суворе довкілля переважає на широких просторах Китаю, але, як ми побачимо, природа компенсує це диво­вижним чином. Від кліматичної зони H (для висо­когір'їв) на заході йдуть життєво важливі ріки, чиї басейни містять величезні простори родючих земель. Без цих вод Китай не мав би населення у чотири рази більше, ніж США.

Якщо ви мандруватимете Китаєм, довкілля і відстані здаватимуться вам подібними до США. Відстань від Шанхаю до Пекіна не набагато біль­ша, ніж від Вашингтона до Чікаго. Політ через усю країну забере приблизно один і той же час. Але будьте готові: Китай ще не є країною сучасних транспортних можливостей. Потрібні ефективні аеропорти, супермагістралі або швидкісні поїзди. Повторні відвідувачі вражені постійними вдоско­наленнями у транспортній інфраструктурі Китаю. Збудовано нові та реконструйовано старі аеропор­ти. Конкуруючі авіалінії придбали чи орендували більшу кількість літаків. Нова супермагістраль пов'язує порт Тяньцзінь із Пекіном, а інша (плат­на!) з’єднує Чанша з Гуанчжоу. Китай розвиваєть­ся, модернізується, одне слово — змінюється.

ЕВОЛЮЦІОНУЮЧИЙ КИТАЙ

Навіть якщо Китай не є безперервно найтрива­лішою цивілізацією світу (Єгипет може претенду­вати на це визначення), жодна держава на Землі не сягає так далеко у своїй культурній спадщині, як він. Доля Китаю підіймалася і падала, але про­тягом понад 40 століть його народ створив спіль­ноту з міцними традиціями, цінностями і філо­софією. Конфуцій, чиє вчення та письмові джере­ла все ще мають вплив у Китаї, жив у часи династії Чжоу 2500 років тому (див. вставку «Конфуцій»), Китайці й далі вважають себе «людьми Хань» — династії, яка ознаменувала розпад старого фео­дального порядку, піднесення військової сили, об’єднання великої імперії, упровадження прав власності, розквіт архітектури, мистецтва, науки і розвиток торгівлі по Шовковому шляху (табл. 10-1). Династія Хань правила 2000 років тому. Оточене мурами місто Сіань. тоді зване Чянань, було ран­ньою столицею Хань і одним із найбільших міст стародавнього світу.

РИСУНОК 10-6

Оскільки ми намагаємося краще зрозуміти те­перішню політичну, економічну і суспільну гео­графію Китаю, ми не можемо втратити з поля зору Китай, що виживав тисячі років під черговими імперськими династіями як єдине ціле. Більший за територією та населенням від Європи. Китай заз­нав періодів феодальної роздробленості, але завж­ди збирав свої землі докупи і управлявся здебіль­шого диктаторськими методами із сильного цент­ру як унітарна держава. Китай був і залишається переважно аграрним суспільством безправного і напівзалежного населення, суворо контрольованого бюрократією. Покарання, голод, епідемії та періо­дичні повстання були характерні для сільської місцевості. Але у містах китайська культура розцві­ла. субсидована податками, зібраними з периферії. У міру свого зростання Китай стає домівкою для меншин — від корейців і монголів до уйгурів і тібетців; на крайньому півдні проживало кілька на­родностей із Південно-Східної Азії. Як і самі ко­рінні жителі, ці меншини зазнавали коли прихиль­ного, а коли й брутального ставлення. Але постій- 2 ним бажанням китайців є китаєзація меншин, тобто збагачення їх елементами китайської культури.

Століття потрясінь

Коли європейські колоністи з’явилися у Східній Азії, Китай довго опирався їм з допомогою само- впевненої зверхності, що грунтувалася на могут­ності культури і постійності держави. Для бри­танської Ост-Індської компанії там не було ринку для грубого текстилю, бо країна давно виробляла прекрасний шовк і бавовну. Не було також вели­кого зацікавлення іграшками і дешевими прикра­сами, які виробляли європейці в надії виміняти їх на китайський чай і порцеляну. Навіть найваж­ливіші європейські винаходи, такі як механічний годинник, хоча і вважалися цікавими й забавними, ігнорувалися і навіть засуджувалися як невідпо­відні китайській культурі.

Самовпевнені імператори Мін навіть пере­могли європейців у їхній власній грі. У XIV ст. великі океанські кораблі перетнули Південно- китайське море; китайський флот із 20 000 осіб на борту досягнув Південно-Східної та Південної Азії та навіть Східної Африки. У декілька разів більші та набагато досконаліші, ніж будь-які по­будовані у Європі, китайські кораблі разом зі своїми товарами демонстрували потенціал Сере­динної імперії. Але раптом Китай зустрівся з кризою вдома — натиском Малого льодовикового періоду, який також уразив і Європу. Холод і посу­ха знищили урожай пшениці на Північно- китайській рівнині, і кораблі потрібні були тися­чам людей для перевезення рису з басейну Янцзи до голодної півночі. Це поклало кінець широкомасштабним морським походам Китаю,

Конфуцій

Конфуцій (або Кондзи но піньїн) був одним із найвпливовіших філософів і вчителів Китаю. Його ідеї визначали життя і думки китайців протягом століть.

Конфуцій народився у 551 р. і помер у 479 р. до P. Xp. Вражений стражданнями простих людей у часи династії Чжоу, він спонукував їх обстоювати свої пра­ва. Мислитель навчав не лише багатих, а й нужден­них, даючи бідним освіту, до якої вони раніше не ма­ли доступу, тим самим поклавши край виключним привілеям аристократії в освіті, що давала владу.

Революційні ідеї Конфуція дійшли до правителів та їхніх підлеглих. Він виступав проти надприродного містицизму і посіяв сумнів щодо божественного приз­начення аристократичних правителів Китаю. Він учив, що людські якості, а не божественні зв'язки, мають визначати місце людини у суспільстві. Виходячи з цього він пропонував, щоб династичні правителі віддали управління державою міністрам, обраним за їхні розум і заслуги. Це була ще одна єресь Кон­фуція, але свого часу вона була сприйнята і практи­кувалася.

Досить земна філософія Конфуція стала немовби мантією духовного лідера після його смерті. Думки мислителя, що випередили свій час ще за його життя, стали провідними принципами творчої династії Хань. Він, зокрема, стверджував, що держава не повинна існувати лише для влади і задоволення еліти; вона має бути кооперованою системою, спрямованою на добробут і щастя людей.

Із часом обсяг подібних писань зріс, і до біль­шості з них Конфуцій уже не мав жодного стосунку (щодо цього масиву, о також філософської течії уста­лився термін «конфуціанство») В основі цієї літе­ратури лежить «Класика» Конфуція — 13 текстів, які стали базою для освіти в Китаї на 2000 років. Від управління до моральності та від законів до релігії «Класика» була путівником китайської цивілізації. Уся національна система освіти (в тому числі державні іспити, з допомогою яких кожен, і багатий, і бідний, міг вступити на державну службу і отримати політичну владу) будувалася на «Класиці». Підґрунтям китайсь­кої культури Конфуцій зробив родину, і вся «Класика» пронизана повагою до старших за віком людей, що стало визначальною віхою всього китайського суспільства.

Але філософія Конфуція була в той же чос дещо консервативною та жорсткою, і коли колоніальні дер­жави захопили Китай, «Класика» Конфуція зустрілася віч-на-віч із прагматичною західною освітою. Вперше за багато віків деякі китайські лідери закликали до реформи і модернізації, зокрема в освіті. Вони ствер­джували, що принципи Конфуція можуть керувати ізольованим Китаєм, але не за нової епохи конку­ренції. Проте правителі Моньчжу не сприйняли цих закликів, а націоналісти намагалися поєднати західні знання з ученням Конфуція у неоконфуціанській філо­софії, що було заздалегідь нездійсненною справою.

Комуністи, які захопили владу у 1949 р., критику­вали вчення Конфуція в усіх сферах. «Класика» була заборонена, в освіті переважало доктринерство, навіть родина розглядалася як пережиток минулого. Але комуністи і тут прорахувалися. Виявилося немож­ливим переробити культурні традиції двох тисячоліть за кілька десятиліть. Дух Конфуція з'являтиметься на природному та духовному ландшафті Китаю і в нас­тупних поколіннях.

які могли би змінити історичну географію всього світу.

Навіть коли на європейських суднах почали за­стосовувати парові двигуни, а новіші і кращі євро­пейські товари (в тому числі зброя) пропонувалися для торгівлі за китайський чай і шовк, Китай про­довжував відмовлятися від європейського імпорту і взагалі не погоджувався на комерцію. (Коли мань­чжури перебрали контроль над Пекіном у 1644 р., їхні луки і стріли виявилися кращими від китайсь­ких мушкетів, які були такими важкими, шо їх не можна було підняти.) Китайці обмежували доступ європейців до півострівних аванпостів, таких як Макао, і мінімізували взаємодію з ними. Ще довго після того як Індія не встояла перед меркан­тилізмом та економічним імперіалізмом, Китай ут­римував усталений порядок. І це, на думку самих китайців, не було дивним. Вони, як і раніше, во­лоділи незаперечним верховенством у своїй Підне­бесній імперії стільки, скільки себе пам'ятали, незважаючи на якісь там чужинецькі зазіхання.

Програна війна з наркотиками

Уся ця самовпевненість розлетілася за часів династії Маньчжу (Цін) — останнього імперського режиму Китаю. Маньчжури, які перехопили конт­роль над Пекіном і прищепили свою культуру ки­тайській, мали нещастя правити тоді, коли нічия з європейцями завершилася і баланс сил змістився на користь колоніалістів.

Зокрема, на двох фронтах — економічному і політичному — європейські держави зруйнували китайську непереможність. Економічно: вони до­сяглії успіхів у зниженні вартості та підвищенні якості вироблюваних товарів, особливо текстилю, і ремісничі галузі Китаю почали банкрутувати внаслідок жорсткої конкуренції. Політично: вимо­ги британських купців і зростаюча англійська присутність у Китаї призвели до конфліктів. На початку XIX ст. центральним питанням було імпортування у Китай із британської Індії опію — небезпечного наркотичного інтоксиканта. Опій почав руйнувати саму структуру китайської куль-

ЕВОЛЮЦІОНУЮЧИЙ КИТАЙ 563

По великих містах Східної Азії

Сіань

Місто, відоме сьогодні як Сіонь, розташоване на території одного з найдавніших світових урбаністич­них центрів. Воно було невеликим поселенням у часи династії Шан (Інь) понад 3000 років тому; стало містечком під час династії Чжоу, а імператор Цінь був похований тут разом із 6000 теракотових солдатів і коней. У період династії Хань місто, яке тоді називалося Чан'ань, було одним із найбільших центрів стародавнього світу — Римом стародавньо­го Китаю. Чан'ань сформував східну межу Шовко­вого шляху — скарбниці величезних багатств. Його архітектура була неперевершеною — від орнамен­тованих захисних мурів із майстерно зроблени­ми воротами до величних державних будівель і парків.

Розташований но родючій лесовій рівнині, зро­шуваній річкою Вей, Чан'ань був значним осередком протягом визначних творчих періодів. Після двох століть правління Хань політичні заворушення призве­ли до загального спаду, але імператори Сюй відбуду­вали і розширили Сяньян та зробили його своєю сто­лицею. За династії Тан Чан'ань знову став величним містом із трьома районами: пишно оздобленим Па­лацовим містом; вражаючим Імперським містом, у якому розмістилася державна адміністрація; і діловим Зовнішнім містом, де були ринки та будинки ремісників і купців.

Після розквіту у часи Тан місто знову занепало, хоча залишилося жвавим торговельним центром. У період правління династії Мін воно було поповнене деякими архітектурними пам'ятками, такими як Велика Мечеть, що ознаменувала прихід ісламу, та давніша Велика Пагода Диких Гусей, що свідчила про появу буддизму. Після періоду Мін нозва міста змінилася на Сіань (що означає «Західний мир»), тоді но Сікін, а у 1943 р. — знову на Сіань.

Будучи брамою для буддизму та ісламу, Сіань у 1920-ті роки став центром комуністичної Ідеології. Націоналісти під час боротьби проти японців пере­несли промисловість із неспокійного сходу до Сіаню, а коли комуністи прийшли до влади, вони розширили його індустріальну базу ще більше. Теперішнє місто (3,2 млн жителів) лежить на південний захід від знаме­нитого поховання імператора Ціня; його культурний ландшафт нині визначається великим індустріальним комплексом, що охоплює сталеплавильний завод, текстильні фабрики, хімічні та машинобудівні під­приємства. Мало що залишилося від величі минулих часів, але розташування Сіаню на залізничному шляху до обширного західного крою Китаю визначає його тривалу роль як одних із найважливіших воріт країни. тури, ослаблюючи суспільство і перетворюючи Китай на джерело легкої наживи для колоніалістів. Коли влада Маньчжу зробила спробу придушити торгівлю опієм у 1839 р., розпочалися збройні вис­тупи, і незабаром китайці виявили, шо вони про­грають війну на власній території. Перша опійна війна (1839—1842 рр.) завершилася поразкою: пра­вителі Китаю змушені були підкоритися британсь­ким вимогам, і постало питання про китайський суверенітет.

ТЕРЕНОВІ НОТАТКИ

«Перейти через браму від площі Тяньаньминь і увійти в Заборонене Місто імператорів Моньчжу — це дивне відчуття. Огляніться назад — і ви побачи­те силу-силенну китайців, які відвідують місця, які менш ніж століття тому були виключними володіннями абсолютних правителів династії Цін, недоз- волений вхід куди негайно карався. Обширний, оточений стінами комплекс у центрі Пекіна слугував не лише як імператорський палац; це було вмісти­ще величезної колекції китайських технологічних і мистецьких досягнень. Деякі з них і тепер тут, але більш за все ви вражені особливою атмосфе­рою цих чудово збудованих палаців, які є вершиною того, чого китайська культура може досягнути. Але водночас ви неминуче починаєте думати про злиденність мільйонів, чиї податки і данина оплатили все це».

Британські сили захопили Чунцін і контролю­вали декілька територій на південь від нього. Пекін поспішно підписав мирну угоду, за якою надавав ліцензії та концесії іноземним купцям. Крім того, Китай передав острів Гонконг британ­цям і відкрив п’ять портів, включно з Гуанчжоу (Кантоном) і Шанхаєм, для іноземної комерції. Британці більше не повинні були приймати статус, нижчий від китайців, шоб робити бізнес; від того часу переговори мали вестися на рівних умовах.

Екстратериторіальність

Упродовж XfX ст., у міру того як пробуджувався Китай і європейські колоністи проникали у його прибережні міста та підіймалися по його річках, вони поступово змушували Китай прийняти європейську доктрину 4 міжнародного права — екстратериторіальність Згідно з цією доктриною іноземні держави та їхні представники не підлягають юрисдикції країни свого базування. Сьогодні це стосується посольств та дип­ломатичного персоналу. Але у тодішньому Китаї за династії Цін існували інші закони.

Західноєвропейські, російські та японські за­войовники створили у китайських містах аж 90 вільних портів — екстротериторіальних анклавів — но диск­римінаційних для Китаю умовах. У своїх «концесіях» дипломати й торгівці не дотримувалися китайського законодавства. Не лише портові території, а й най­кращі резиденційні передмістя великих міст проголо­шувалися «екстратериторіольними» і ставали недос­тупними для китайських громадян. У місті Ґуанчжоу (тоді Кантон) острів LUa М'ян на річці Перл був улюб­леним місцем відпочинку представників «вищої раси». Напис на єдиному мості, який з'єднував цей острів з узбережжям, провіщав англійською та кантонійською мовами: «Жодних собак і китайців!» Церкви та по­мешкання християнських місіонерів у Китаї також охо­ронялися на екстратериторіольному рівні. У багатьох містах китайцям не дозволялося відвідувати парки чи інші місця без дозволу іноземців. Усе це принижувало національну гідність корінного населення і зумовило жорсткий опір іноземній присутності, піком якого ста­ло боксерське повстання 1900 р.

Із крахом династії Цін у 1911 р. китайські націо­налісти домоглися заборони усіх форм комерційної екстратериторіальності у Власне Китаї, однак це не стосувалося росіян у тодішній Маньчжурії. Лише Гон­конг і Макао зберегли свій статус колоній.

Коли китайський уряд у 1980 р. розробив нову економічну політику, згідно з якою іноземним фірмам надавалися привілеї та пільги на певних прибережних територіях і у певних містах, опоненти стверджували, що це неминуче відродить практику екстратери­торіальності у нових умовах. Ця проблема зали­шається однією з найболючіших у Китаї, який ще не забув принижень колоніальної ери.

Тепер потік опію до Китаю і його вплив на ки­тайське суспільство стали ше більш руйнівними. Через 15 років після Першої опійної війни китайці знову спробували стримати наркотичну хвилю, і знову іноземці, які закріпилися в їхній країні, перемогли їх. Тепер сама влада легалізувала виро­щування опійного маку в Китаї. З лихом від цього наркотика китайці не могли дати собі раду аж до початку XX ст.

Але перед тим як Китай зміг себе утвердити, багато з того, шо залишилося від його незалеж­ності, девальвувало (див. вставку «Екстратери­торіальність»). У 1898 р. німці отримали дозвіл на оренду Ціндао на Шаньдунському півострові, а французи захопили сферу впливу на самому півдні у Чжаньцзяні (рис. 10-7). Португальці завоювали Макао; росіяни здобули дозвіл на оренду Ляо- дунського півострова на північному сході та на залізничні концесії у цьому районі; навіть Японія вступила у гру з допомогою анексії архіпелагу Рюкю і. що важливіше, острова Формоза (Тай­вань) у 1895 р.

Після чотирьох тисячоліть періодичної куль­турної згуртованості, економічної безпеки і політичної наступності китайський світ відкрився агресії чужинців, чиї інноваційні можливості Китай увесь час заперечував. Тепер кораблі під європейськими стягами стали заходити у морські та річкові порти Китаю, але країна не навчилася виробляти гармати, щоб вигнати їх звідти. Димарі іноземних фабрик виросли над ландшафтами ве­ликих міст, і жодна сила в Китаї не могла усунути їх. Японці, бачачи слабкість Китаю, захопили Ко­рею. Росіяни увійшли в Маньчжурію — вітчизну маньчжурів. Іноземні загарбники навіть почали битися між собою, як Росія і Японія у Маньчжурії в 1904 р. Сьогодні ця частина Китаю називається Північний схід: назву «Маньчжурія», зрозуміло, було відкинуто.

Поява нового Китаю

Тим часом організована опозиція іноземному поневоленню збирала сили, і останній рік XIX ст. ознаменувався широкомасштабним повстанням проти всіх зовнішніх елементів. Загони так званих «боксерів» заполонили міста і села, розправляю­чись не лише з ненависними чужинцями, а і з китайцями, які запровадили західні культурні традиції. Боксерське повстання 1900 р. було при­душене інтернаціонатьними військовими силами британців, росіян, французів, італійців, німців, японців і американців. Одночасно інший рево­люційний рух — проти самого правління Мань- чжу — завойовував підтримку. У 1911 р. гарнізони імператора було атаковано по всьому Китаю, і за кілька місяців 267-літня династія Цін була скину­та. Це стало результатом також непрямого інозем­ного втручання, тому наслідком стали поділ і дезорганізація Китаю.

Падіння Маньчжу і проголошення республі­канської влади мало що змінило у загальному 566 РОЗДІЛ 10 І СХІДНА АЗІЯ становищі країни. Під час Першої світової війни японці захопили німецькі володіння на Шань- дунському півострові, в тому числі місто Ціндао. Коли європейські країни-переможці зустрітися у Всрсалі в 1919 р. для поділу завойованих тери­торій, вони підтвердили права Японії у цьому регіоні. Це привело до ще однієї спроби китайців розправитися з іноземною навалою. Були ор­ганізовані протести і бойкот японських товарів по всій країні. Це стало відоме як Рух 4 травня. Од­ним із учасників цих подій був харизматичний юнак Mao Цзедун.

Незважаючи на це, Китай після Першої світо­вої війни залишився дуже розшматованим. До по­чатку 1920-х років існувало дві влади: одна у Пекіні, а інша у південному місті Гуанчжоу (Кан­тоні), де центральною фігурою був відомий рево­люціонер Сун Ятсен. Жоден уряд не міг претенду­вати на контроль більшої частини Китаю. Північний схід був у хаосі, малесенькі держави ви­никали по всій серцевині країни, «парламент» Гуанчжоу контролював лише частину провінції Гуандун на південному сході. Утім саме в цей час були сформовані владні групи, які змагатимуться за верховенство у Китаї. Тоді як Сун Ятсен нама­гався сформувати життєспроможний націоналіс­тичний уряд у Гуанчжоу, інтелектуали у Шанхаї заснували комуністичну партію. Декілька з цих інтелектуалів були лідерами Руху 4 травня і на початку 1920-х років отримували допомогу від російських комуністів. Mao Цзедун був уже досить видатною політичною фігурою.

Спочатку нова комуністична партія і націо­налісти під проводом Сун Ятсена співпрацювали. Націоналісти були сильніші та краше організовані, і вони c∏0ΛiBa_jτncB використати комуністів у своїх кампаніях проти чужинців (особливо британців). До 1927 р. іноземці почали залишати країну; націоналістичні сили захоплювали і грабували міста, а іноземців евакуювали або часом і вбивали. Коли націоналісти продовжили наступ на північ, почалися внутрішні незгоди. Незабаром націона­лісти так само завзято боролися з комуністами, як і з чужинцями. Серед націоналістів з'явилася центральна фігура — Чан Кайші. Сун Ятсен у 1925 р. помер, і коли націоналісти перенесли свою столицю до Нанкіна у 1928 р.. Чан Кайші став їхнім лідером.

Боротьба у трьох напрямках

Період боротьби і роздробленості у Китаї після Маньчжу нагадує інші часи його історії, коли після тривалого періоду відносної стабільності під династичим правлінням країна ділилася на анта­гоністичні табори. У перші роки владної гегемонії Нанкіна кампанія проти комуністів інтенсифікува­лася, і було вбито тисячі людей. Армія Чан Кайші витіснила комуністів углиб країни (сам Mao уник­нув «чистки» лише тому, шо перебував у відда­леній сііьській території). Деякий час здавалося, шо нанкінці зламають хребет комуністичному рухові у Китаї.

«Довгий похід»

Головний осередок комуністичних селянських сил вижив у південно-східному Китаї — провінціях Цзянсі та Хунань. їхнє становище дедалі погіршу­валося, і у 1933 р. націоналістична армія була гото­ва взяти в кільце цю останню комуністичну твер­диню. Комуністи вирішили уникнути неминучого придушення. Близько 100 000 озброєних солдатів, селян, місцевих лідерів зібралися бітя Руйцзіня і почали перехід на захід у 1934 р. На чолі цієї вели­чезної колони були Mao Цзедун і Чжоу Енлай. Націоналісти раз-по-раз атакували колону, але їм так і не вдалося розгромити її повністю: під час походу до комуністів приєднувалися нові й нові прихильники.

«Довгий похід» (його маршрут див. на рис. 10-7), як назвали цю драматичну подію, спочатку привів комуністів до провінції Юньнань, де вони повернули на північ, щоб дістатися Західного Сичуаню. Тоді вони перетнули провінцію Ганьсу і досягли своєї мети — гірської глибинки біля Янь­аня у провінції Шеньсі. «Довгий похід» подолав близько 6000 миль (10 000 км) важкої пересіченої місцевості, а внаслідок постійних атак націона­лістів було вбито приблизно 75 000 початкових учасників. Лише близько 20 000 осіб пережили епохальну міграцію, і поміж них Mao і Чжоу, які були переконані, що новий Китай постане саме із глибинних сільських районів.

Японці

Тоді як влада Нанкіна переслідувала комуністів, іноземці використали ситуацію, шоб досягти своїх власних цілей у Китаї. Радянський Союз завоював сферу впливу у Монголії та мав намір анексувати частину Сіньцзяну. Японія домінувала на північ­ному сході, де контролювала порти й залізниці. Влада Нанкіна намагалася протистояти японській експансії. Коли ці спроби провалилися, японці заснували у регіоні карликову державу, призначи­ли її правителем маньчжура і назвали своє нове володіння Маньчжуго.

Неминуча повномасштабна війна між китай­цями і японцями вибухнула у 1937 р. На деякий час китайські комуністи і націоналісти перестали битися між собою, щоб сконцентруватися на боротьбі з Японією, та незабаром їхня фракційна бійка розпочалася знову. Тепер комуністи пере­магали націоналістів, а разом вони боролися проти японців. У результаті Китай розпався на три частини: японську сферу на півночі та сході (рис. 10-7), територію націоналістів із центром у Чунціні у басейні Сичуань і комуністичну зону на глибинному заході. Японці, переслідуючи і захоп­люючи націоналістичні сили, тим самим сприяли зростанню впливу комуністів у західних місцевос­тях Китаю.

Під час своєї кампанії у Китаї японці чини­ли невимовні звірства. Мільйони мирних жителів були розстріляні, спалені, утоплені, піддані жах­ливим хімічним та біологічним експериментам тощо. Згодом, уже наприкінці століття, коли еко­номічні реформи Китаю BHioiHKajin необхід­ність нової присутності японців у країні, китай­ська громадськість та її лідери закликали Японію визнати свою вину і вибачитися за воєнні злочи­ни. У Японії це ледь не спричинило політичну кризу. У 1992 р. імператор Акіхіто відвідав Китай, згадував про війну, але утримався від формального вибачення. У цьому делікатному питанні остання сторінка ще не закрита.

Становлення комуністичного Китаю

Після того як західні держави під проводом США розбили Японію у 1945 р., у Китаї швидко розв’язалася громадянська війна. США, маючи на меті встановлення в Китаї стабільної та при­хильної до них влади, вирішили стати посередни­ком у конфлікті двох фракцій, але в той же час визнали легітимною владу націоналістів. Більше того, вони надавали їм військову допомогу, руйну­ючи будь-яку можливість справедливого і безсто­роннього посередництва. До 1948 р. стало зро­зуміло, що добре організовані сили Mao Цзедуна розіб'ють Чан Кайші. Чан переносив свою столи­цю то назад до Гуанчжоу, місцеперебування першого націоналістичного уряду Сун Ятсена, то знову до Чунціна. В кінці 1949 р. після низки по­разок, у яких було вбито сотні тисяч націона­лістів. залишки фракції Чана зібрали всі свої скарби і втекли на острів Тайвань. Там вони перебрали владу і проголосили окрему Республіку Китай.

Тим часом 1 жовтня 1949 р. Mao Цзедун перед багатотисячним натовпом біля Брами Не­бесного Миру на площі Тяньаньминь прого­лосив народження Китайської Народної Рес­публіки.