КИТАЙ: ГЛОБАЛЬНА СУПЕРДЕРЖАВА?

Два століття тому Наполеон зазначав, що Китай — це дрімаючий велетень: хто його розбудить, той про це пошкодує. Сьогодні Китай пробудився, свідомий своєї сили. На початку XXI ст.

Хто ж пробудив Китай? Його стрибок є своєрідним наслідком «холодної війни» між двома супердержавами — США і Радянським Союзом. «Холодна війна» загострила багато регіональних і навіть локальних конфліктів, оскільки кожна супердержава підтримувала і озброювала якусь сторону. Більшість цих конфліктів завершилися. До того ж московські радники режиму Mao мимо­волі посіяли зерна пробудження в Китаї. CPCP і Китай довго були суперниками у Східній Євразії, і незабаром китайські ідеологи і радянські «ревізіо­ністи» посварилися. Mao вирішив, що відкриття капіталістичному Заходові краще відповідає дов­готерміновим інтересам Китаю, і в 1972 р. прези­дент США Ніксон відвідав Пекін на запрошення Мао. До кінця 1970-х років Mao помер, а ті, хто обстоював політику «відкритих дверей», Bnrpajin боротьбу за владу. А решта — це географія. Куль­турний та економічний ландшафт Китаю був трансформований за якихось два десятиліття. Китай не лише пробудився, а й увесь час пере­буває у русі.

Сьогодні Китай на марші. KHP посіла місце в ООН, де тривалий час Китай представляли тай- ванпі. Провідні торговельні партнери Китаю ме­жують не з Росією чи Індією, а з Японією та США (торгівля зі США стимулюється статусом найбіль­шого сприяння). Японія активно продає сотням мільйонів китайських городян такі товари, як повітряні кондиціонери, електронна продукція, автомобілі; США імпортує з Китаю широку низку товарів — від текстилю до іграшок. Китай також є важливим експортером зброї. Його глобальна тор­говельна мережа розширюється шляхами, які Mao Цзедун та його колеги-ізоляпіоністи й не могли передбачити.

Китайське керівництво під проводом Ден Сяо- піна називало себе прагматиками.

Хоча це більше винятки у співробітництві між Китаєм і рештою світу, яке невпинно розши­рюється, але можна навести й серйозніші прикла­ди. Відверте небажання Пекіна розв’язати тай­ванське питання може спричинити конфронтацію. Претензії Китаю на острови Спратлі у Південно- китайському морі можуть призвести до конфлікту з Філіппінами. Понад це Китай не відмовляється від перегляду деяких кордонів з Індією, Казахста­ном і Росією.

Яким буде подальше становище Китаю у світі? Країна володіє широким спектром природних ресурсів — від палива і металів до лісів і родю­чих грунтів. Її людські ресурси величезні, а про кваліфікацію і спроможності китайського народу

знають усі. Незважаючи на організаційний колапс радянського типу, Китай є велетнем Східної Азії не лише демографічно.

Тому цілком можливо, шо Китай стане більш ніж економічною потугою світових масштабів: він стоїть на шляху до визнання його глобальною су­пердержавою. Зберігаючи автократичну форму влади (яка дозволяє йому проводити драконівську демографічну політику та економічні експеримен­ти без погодження з електоратом), Китай зможе практикувати так званий державний капіталізм, який (під іншою личиною) сприяв перетворенню Південної Кореї на економічно потужну державу.

Упродовж другої половини XX ст. CHIA і Ра­дянський Союз були втягнуті в «холодну війну», яка часто погрожувала атомною війною. Остан­нього не сталося хоча б тому, шо це була боротьба між супердержавами, які порівняно добре ро­зуміли одна одну. Тоді як політики і військові стратеги ворогували, культурні зв’язки ніколи не переривалися: американці слухали Прокоф'єва і Шостаковича, милувалися російським балетом і читали Толстого й Пастернака, а по той бік «залізної завіси» люди аплодували Ван Ктіберну, читали Гемінгвея і панькалися з американськими дисидентами. Одне слово, це була інтракультурна «холодна війна», шо зменшувала загрозу взаємного знищення.

XXl століття може стати свідком надто небез­печнішої геополітичної боротьби, у якій конфрон­туючими сторонами цілком імовірно виступати­муть США і Китай. Могутній вплив США поки переважає у західній частині Тихоокеанського регіону, але дуже просто визначити території, де китайські та американські інтереси зіткнуться (Тайвань — це лише один із прикладів). Амери­канські бази у Японії, тисячі американських війсь­кових у Південній Кореї та американські авіаносці у Східнокитайському та Південнокитайському мо­рях є потенційним підгрунтям для суперечностей. Усе це може спричинити міжкультурну «холодну війну», в якій ризик фатального непорозуміння незмірно більший, ніж у минулому.

Як можна відвернути це? Передусім із допомо­гою торговельних, наукових, освітніх обов'язків. Нам треба вивчати Китай якомога глибше, аби чітко визначити історико-географічні чинники, які лежать в основі ставлення Китаю до Заходу. Для декого такі дослідження можуть стати пер­шим кроком у зацікавленні на все життя країною, чия історія у десять разів довша, ніж наша власна.

Упродовж 40 століть Китай переживав автори­таризм — як брутальний, так і доброзичливий. Неодноразово країна була роздроблена реґіоналіз- мом, щоби знову і знову об’єднатися. Народ, згур­тований колективізмом, урешті-решт долав будь- які вторгнення. 25 століть його життям керувало конфуціанство. Час від часу Китай відкривався іноземцям, а коли загрожувала небезпека, знову повертався до самоізоляції. Але сьогодні у модер­нізованому Китаї постає нова сила — націоналізм. 1 незважаючи на впевнене входження країни у глобальне співтовариство, ми ще можемо почути відгомін наполеонівських закликів.