7.1. ГЕНЕЗИС КИТАЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ І РЕЛІГІЇ

Китай - величезна цивілізація, яка охопила масштабну те­риторію у Східній Азії. В релігієзнавчому та культурологічно­му контексті під Китаєм потрібно розуміти не політичне утво­рення, а ареал поширення китайської культури, який сьогодні охоплює території Китайської Народної Республіки, за ви­нятком Тибету, Великої Монголії і Маньчжурії; та Республіки Китай (Тайвань).

• ЛЕГЕНДАРНІ ПРАВИТЕЛІ

Китайці розпочинають свою історію з описів про трьох леген­дарних правителів і п'ять легендарних імператорів, яким при­писують чи не всі культурні здобутки Китаю:

Першим легендарним правителем був Фу-сі, якого зобража­ють з тілом змії. Міфи розповідають, що він навчив людей по­лювати та рибалити, варити м'ясо, створив ворожіння, вина­йшов різноманітні прилади та встановив правила подружжя. Деякі тексти приписують йому також винахід ієрогліфів. Кон­фуціанці, до заслуг яких належить систематизація прадавньої китайської історії вважали, що Фу-сі правив у 2852-2737 ро­ках до РХ.

Другим легендарним правителем Китаю був Шень-нун, який за конфуціанською історіографією правив у 2838-2699 роках до РХ. Йому приписують винахід землеробства і всіх сфер гос­подарювання, які пов'язані з рослинництвом.

Третьою легендарною персоною найдавнішої китайської істо­рії була Ньюй-ва, яка вшановується як жіноче божество і мати всього живого. Саме їй приписують створення людини. Спер­шу вона виліплювала людину з глини, але згодом, утомив­шись, почала просто занурювати у глину мотузку та виймати її так, щоби з неї могли скапувати краплі глини, які перетво­рювалися в людей.

Наступним етапом легендарної історії Китаю є правління п'яти імператорів:

Першим імператором, якого вважають прабатьком всіх китай­ців, засновником країни, творцем законів та найбільшим муд­рецем, є Хуан-ді, ім'я якого в європейських мовах переклада­ють як Жовтий імператор. Китайці вважають, що він правив близько 2600 року до РХ.

Наступним легендарним імператором був Чжуань-сюй, який царював 78 років і вважається прикладом мудрого правління. Третім ідеальним правителем вважається Ку, який був прав­нуком Жовтого імператора та племінником Чжуань-сюя.

Після нього престол успадкував його син - четвертий із п'яти ранніх імператорів Яо.

Його син Шунь був п'ятим китайським імператором. Усі п'ять перших імператорів є ідеалами мудрого та доброго правлін­ня; вони піднесені китайцями на п'єдестал найвищої пошани, і їм приписують формування китайської цивілізації.

• ДИНАСТІЇ

Перед смертю Шунь висловив бажання, щоби його син Цзюнь не вступав на престол, оскільки вважав свого сина недостойним. Своїм наступником він призначив Юя, який також був нащад­ком Жовтого імператора.

Юй був засновником династії Ся (Я), яка керувала вірогідно з ХХІ століття до РХ. Династія Ся згадується в китайських лі­тописах, однак археологічні артефакти не підтверджують її існування. Це дає підстави вважати її легендарною. Втім пи- тання про реальність династії Ся все ще потребує досліджень. Як розповідають літописи, правителі з роду Ся царювали над китайськими землями в районі басейну Хуанхе, та дали Китаю сімнадцять імператорів. Останній представник династії на ім'я Цзє був негідним правителем. Він загинув під час перевороту, внаслідок якого владу отримав Тан, засновник династії Інь. Іс­торії про завершення правління п'яти імператорів та династії Ся формують базовий принцип, на якому ґрунтувалася влада китайських правителів, а саме переконання, що імператором може бути тільки найдостойніший.

Перша організована державність, яка не викликає сумніву в істориків, є Шан - держава, яка виникла в басейні ріки Хуанхе. На троні цієї держави перебували нащадки Тана, який, відпо­відно до літописів, скинув з престолу останнього правителя з династії Ся. Нова династія носила ім'я Інь (Ж). Також її назива­ють іменем країни Шан ( W). Задля уникнення плутанини істо­рики часто звуть її Шан-Інь. Ця династія правила у 1600-1046 роках до РХ, і під її владою перебував Східний Китай, тобто рівнини ріки Хуанхе. Династія налічувала 31 імператора, які правили 554 роки. В епоху їхнього правління сформувався ти­тул правителя - ван, який європейськими мовами переклада­ють як «імператор». У цей період сформувалися основні релі­гійні та культурні традиції Китаю. В останні століття правлін­ня династії Шан-Інь на захід від її володінь утворилось нове державне утворення - Чжоу.

Правителі цього князівства перебували у статусі васалів Шан- Інь, однак поступово вони настільки зміцніли, що почали ві­йну проти Шан. У 1046 році до РХ У-ван (правитель з династії Чжоу) розбив і завоював Шан, встановивши владу Чжоу над усім тогочасним Китаєм. Чжоу - це і назва країни, й ім'я динас­тії. Нова династія перебувала на престолі найдовше з усіх ки­тайських правлячих домів - 789 років. Цю епоху, однак, прий­нято ділити на два періоди - Західна Чжоу та Східна Чжоу.

- Перший період (Західна Чжоу) тривав з 1046 по 771 рік до РХ. Це була епоха розквіту Китаю, за час якої утвердилися традиції, започатковані Шан, та повністю сформувались найкращі звичаї китайського державотворення і суспіль­них відносин. Найбільшою проблемою Чжоу стала її фео­дальна структура. Під кінець Західної Чжоу феодали на­стільки зміцнили свою владу, що вимусили вана переїхати на Схід імперії.

- У 771 році вани осіли на Сході країни і почався період Схід­ної Чжоу, який тривав до 256 року. В цей період влада чжо- уських ванів зберігалась тільки де-юре, а де-факто країну розривали міжусобні конфлікти феодалів. Якщо Західна Чжоу - це час розквіту, то Східна Чжоу - час занепаду. Літо­писи описують цей час як падіння моралі, розквіт зажерли­вості, занепад звичаїв тощо. Час Східної Чжоу прийнято ді­лити на два відрізки. Перший називають Чуньцю, оскільки саме так називається літопис, який розповідає про життя Китаю у 722-476 роках. Назва «Чуньцю» перекладається як «весни і осені». Тому цей період також називають вес­ни і осені. Другий відрізок Східної Чжоу іменують Чжаньґо, оскільки так називається літопис, який розповідає про іс­торію Китаю у 475-221 роках. Кризи періоду Східної Чжоу загострили необхідність пошуку власної ідентичності та осмислення того, що відбувається. Після довгого періоду стабільності наступив хаос, який приніс розгубленість на­роду. В цей час суспільство очікувало, що інтелектуальна еліта знайде пояснення і прокладе шляхи виходу з кризи. І справді: час Східної Чжоу, а фактично - політичного хаосу, породив найбільших інтелектуалів Китаю - Конфуція, Лао- цзи, Мо-цзи та інших.

В умовах політичного хаосу часу Східної Чжоу, влада вана була мізерною, при цьому зростала влада феодалів. Народ пережи­вав величезну кризу та прагнув відновлення єдності країни зі сильною централізованою владою. Об’єднання Китаю від­булося у 221 році до РХ завдяки Цінь-Ши-Хуан-ді (Ж^пЖ^, перший імператор Цінь). Цей імператор об’єднав Китай за­вдяки своїм успішним завоюванням, встановивши владу но­вої династії - Цінь. Завоювавши країну, імператор отримав її в жалюгідному матеріальному та адміністративному стані. Од­нак в його руках було те багатство, якого не було в його попе­редників - розроблені системи китайської філософії. В епоху Східної Чжоу сформувалися декілька філософських шкіл, які розробили власні моделі ідеальної держави, склавши деталь­ні плани побудови імперії.

У 210 році до РХ Цінь-Ши-Хуан-ді помер, а держава, як це часто буває після правління тирана, втягнулася в серію переворотів і боротьби за владу. Країну охопили повстання. Найбільше з них розгорілося у провінції Чу, в якій була проголошена своя династія. Період династії Чу тривав у 209-202 роках до РХ, і це був час постійної боротьби.

Ця боротьба завершилась встановленням нової династії Хань (Ж), яка знищила залишки Цінь і Чу, та отримала повну владу над Китаєм. Хань керувала країною з 206 року до РХ по 220 рік після РХ. Період правління Хань був перерваний переворо­том, внаслідок якого владу на короткий період захопив при­дворний чиновник Ван-Ман.

Все це викликало невдоволення народу, яке врешті вилилося в повстання. Даоська секта тайпіндао ініціювала масові заво­рушення. Їх називають постанням жовтих пов'язок. Тривало воно у 184-204 роках. Повстання завершилось перемогою правлячої династії Хань, але династія була настільки ослабле­на, що втримати владу вже не могла. Наслідком послаблення влади Хань стало її падіння у 220 році та розпад країни на три частини з трьома правлячими династіями: Вей (Ж), Шу (^) та У (^). Цей час називають період Саньґо (НЩ).

У 265 році Сима-Янь скинув династію Вей, та встановив власну династію Цзінь, яка правила до 420 року. Незадовго, після по­валення Вей, Сима-Янь завоював Шу та У об’єднавши Китай. Правління Цзінь було неспокійним. Постійні напади кочових племен, а також внутрішні конфлікти знаті, не давали держа­ві розвиватися. Держава розсипалася на малі князівства.

Паралельно до правлячої династії Цзінь сформувались низка незалежних державних утворень, відомих під загальною на­звою шістнадцять варварських держав, які існували у 304­439 роках. У релігійному плані епоха Цзінь - це домінування конфуціанства. Проте в цей час до Китаю почав проникати буддизм.

Політичний хаос після падіння Цзінь переріс у період північ­них і південних династій, упродовж якого сформувалися п'ять династій Північного Китаю (Північна Вей, Східна Вей, Західна Вей, Північна Ці, Північна Чжоу) та чотири династії Південно­го Китаю (Дю-Сун, Південна Ці, Лян, Чень).

Об'єднання Китаю відбулося у 580 році при династії Суй (^), яка правила до 618 року, і дала тільки трьох імператорів. Імператори Суй провели масштабні адміністративні реформи. Будівництво по всій державі досягло нечуваних досі розмірів. Однак непосильні податки та важкі громадські роботи, які були потрібні для таких масштабів будівництва, викликали невдоволення в народі, що призвело до повстань і падіння династії.

Наступною династією китайських правителів була Тан (Ж), яка перебувала на престолі у 618-907 роках. Це був час ста­більності, оскільки імператори ставили собі за ціль вберегти країну від важких пертурбацій. Найвищого розквіту ця динас­тія досягла за правління імператора Тайцзуна, який правив у 627-649 роках і значно розширив кордони країни. Після нього владу перейняла його дружина У-Цзетянь, яка правила сорок років. Це єдиний випадок в історії Китаю, коли жінка одно­осібно перебувала на престолі. Закінчення правління Тан від­бувалося типово: високі податки та корупція, незадоволення народу та повстання, і врешті падіння династії. В період Тан в Китаї домінуючою релігією серед знаті було конфуціанство, а серед простого люду - даосизм, який змішався з народними віруваннями. Одночасно поширювався буддизм.

У 807-960 роках в Китаї знову тривав період розбратів, який називають періодом п'яти династій і десяти царств. Завер­шився цей період приходом до влади династії Сун (^), яка правила у 960-1279 роках, але під її владу входив не весь Ки­тай.

Монгольське завоювання Китаю призвело до панування мон­гольської династії Юань (х), яка керувала у 1271-1368 роках. Після повстання червоних пов'язок та повалення монгольсько­го панування, країну очолила династія Мін (^), яка правила у 1368-1644 роках.

Останньою імператорською династією була Цін ('Ж), яка пере­бувала на троні у 1636-1912 роках.

У 1912 році в Китаї була повалена монархія і проголошена Рес­публіка Китай.

У 1949 році Китай розділився на Китайську Народну Респуб­ліку і Республіку Китай (Тайвань). Цей поділ триває й до сьо­годні.

Отже, історія Китаю - це еволюція державності. Для китай­ської культури найбільшою цінністю є збудувати досконалу державу, кожен громадянин якої зміг би бути щасливим. Саме тому держава займала настільки важливе місце в житті кожного китайця. Імператора сприймали за реалізатора мрій про ідеаль­ну державу. Китайські мислителі ідеалізували перших леген­дарних правителів аж до закінчення Західної Чжоу. Низка релі­гійно-філософських шкіл, які зародилися в епоху Східної Чжоу, сформували власні теорії ідеальної держави, за якими будувався Китай упродовж тисячоліть.

• КИТАЙСЬКА РЕЛІГІЙНІСТЬ

Про релігію китайців до утворення імперії відомостей мало. Натомість у період імперії спостерігалась тенденція до уніфіка­ції релігії. Центральне місце в релігії займала постать імперато­ра, який сприймався не тільки як глава держави, а й як постать культу. Царська влада вважалася священною в багатьох народів, але тільки в Китаї ці переконання досягли свого апогею, хоч ки­тайці ніколи не вважали свого імператора божеством. Оскільки імператор був і главою релігійної общини, і держави, то китайці не бачили потреби у формуванні двох єрархій: державні чинов­ники були воднораз і служителями культу. Перші форми чіткого віровчення зустрічаються в період правління династії Шан-Інь. Разом із зростом ролі імператора з'явилися основні акценти в богослов'ї. Бога сприймали передовсім як владику. Відповідно, у мові для окреслення Бога з'явилося слово Ді (^, Владика). В період правління династії Шан-Інь на окреслення Бога зазвичай використовувався термін Шан-ді (і^, Верховний Владика). В науковій літературі часто можна зустріти інформацію про ки­тайський пантеон. Однак необхідно зауважити, що цей пантеон складався з духів померлих предків імператора, які поступово обожнювалися. Єдиним Богом, який не був пов'язаний із куль­том предків, був Шан-ді. Незважаючи на центральність його по­статі в китайській культурі епохи династії Шан-Інь, про нього зустрічаються вкрай мало відомостей. Він - трансцендентний, не піддається опису людською мовою. Шан-ді виражається че­рез численних духів, однак сам завжди залишається понад будь-якими описами. До нього рідко звертаються із молитвами і жертвоприношеннями. Об'єктом повсякденного культу були предки, особливо з імператорської родини. Китайці вірили, що померлі члени імператорської родини продовжують брати ак­тивну участь у житті держави. Правлячий імператор спілкувався з ними через сни. Священних предків імператора називали цзу ( Ш), на відміну від Ді-Владики. Цзу ставали засновники династій або її найвидатніші представники. В китайському пантеоні епо­хи Шан-Інь зустрічаються також духи природних стихій. Однак жоден із божеств пантеону не може зрівнятися із Шан-ді; всі во­ни є лише вираженням трансцендентного Абсолюту.

Поняття «Бог» у китайській релігійній культурі настільки складне для сприйняття європейцями, що вимагає детального аналізу. Китайська цивілізація розвивалася незалежно від циві­лізацій Близького Сходу та Європи, тому ключові поняття, які європейцям видаються самозрозумілими, не обов'язково наявні у цій культурі. Традиційно європейське поняття «Бог» китай­ською перекладають як «Шан-ді». Втім ці слова не є повними відповідниками. Слово «Шан-ді» складається з двох ієрогліфів: і (Шан) - перекладають як найвищий, верховний, первинний. Натомість другий ієрогліф (Ді) означає: владика, володар, правитель. Українською слово (ді) перекладають також як «імператор». Цікаво відзначити, що легендарний пращур китай­ців Хуан-ді (Ж^), або Жовтий імператор, також містить у своєму імені ієрогліф (ді). Згодом висловлювання (Хуан-ді) стало офіційним титулом китайських правителів і почало означувати імператора Китаю. Отож, в імені Бога та титулі імператора при­сутній один і той самий ієрогліф. Сучасні словники китайської мови як еквівалент європейського «Бог» наводять (Шан- Ді). Християнські місіонери в Китаї називають християнського Бога також (Шан-Ді). Оскільки китайці ототожнювали Бога з Небом, із розквітом династії Чжоу популярним стало називати Бога Небом, китайською Ж (Тянь, Небо) або (Тянь-ді, Вла­дика Неба). У письмових згадках і фф використовувалися як синоніми. Важливо відзначити, що в українських текстах Ъ (Шан-ді) в більшості перекладають як «Владика», а в англо­мовних виключно словом «God». Натомість фф (Тянь-ді) пере­кладають словом «Небо», «Heaven». Важливо також зазначити, що слова «Шан-ді» та «Тань-ді» ніколи не використовуються у множині. В китайській релігії існує віра в Єдиного Бога. Поряд із Богом в китайській літературі зустрічаються багато духів #), яких китайці вшановували жертвоприношеннями та молит­вами. Це розрізнення між Богом і духами показує принципову відмінність між ними.

Ім'я Тянь-ді близьке до монгольського Бога неба Тенґрі, що свідчить про близькість монгольської культури до китайської культури епохи Чжоу. Імператор проголошувався родичем Тянь- ді. Тепер його титул - Син неба. Тянь-ді обдаровував імператора силою де (Ш). Поняття Де в даосизмі перетворилося у філософ­ську категорію, яка означає прояви Дао у світі. Однак первісне значення цього терміну сформувалося саме в релігії Тань-ді епо­хи династії Чжоу. В ранньому значенні цей термін окреслював магічну силу, яку Бог дарував імператору для управління дер­жавою і культом. На основі поняття Де сформувалася теорія не­бесного мандату (^^, тянь-мін). Відповідно до цієї теорії, Бог неба давав імператору мандат для правління державою. Цього мандату імператора не може позбавити ніхто; він вічний. Теорія небесного мандату стала основою міцності влади Чжоу. Тянь-ді оточувався величезним пантеоном духів, обожнених предків, духів-захисників місцевостей тощо.

Міфічне обґрунтування отримала самоназва Китаю. Китайці називають свою країну Чжун-го (ФИ). Слово Ф (чжун) озна­чає «центр», а И (го) - «країна». Тому Чжун-го зазвичай пере­кладають «центральне царство». Іншою назвою Китаю є Тянь- ся (фф, Піднебесна). Ці назви походять з уявлення китайців про розташування їхньої країни. Вони вірили, що Небо кругле, а Земля - квадратна. Відповідно, проекція круглого Неба на ква­дратну Землю охоплює не всю її площу. Те, що потрапляє під проекцію Неба, - це Китай. Поза кругом залишаються ті частини земного квадрата, які не охоплюються Небом. Китайці вважали, що на територіях, поза Піднебесною, живуть варварські, дикі народи. Вони простягаються по чотирьох сторонах Всесвіту: Ж (Ї, східні варвари), М (Ді, північні варвари), Ж (Мань, південні гадюки) та (Жун, західні душогуби). Посередині знаходиться ФИ (Чжун-го). Таке розуміння світу лягло в основу теорії кита- єцентризму, відповідно до якої місією китайського імператора є нести світло Неба варварам, іншими словами: китаїзувати весь світ. Саме тому завоювання і розширення території Китаю для китайців означає просвітлення світу і поширення простору Не­ба, який асоціюється з позитивним Інь, та Землі, яка асоціюєть­ся з негативним Янь. Це - розширення Pax Sinica (китайського світу), цивілізації. Ця теорія, у великій мірі на основі китайської, розвинулася в різних азіатських народів, зокрема в японців, ко­рейців, в’єтнамців, монголо-татар та росіян (русский мир). Вона була популярною й у Римській імперії (Pax Romana) та Британії (Pax Britannica). І всюди вона служила для оправдання завою­вань і колоніалізму.

Уявлення про п’ять частин світу має в Китаї глибоке коріння. Число «п’ять» є для китайців священним. Космологічні уявлен­ня китайців формуються на основі у-сін (ЖТ, п’ять елементів). Китайці вважали, що світ складається з п’яти архе, які взаєм­но породжуються та взаємно знищуються: дерево породжує вогонь, вогонь породжує землю, земля породжує метал, метал породжує воду, вода породжує дерево; і навпаки: дерево долає землю, земля долає воду, вода долає вогонь, вогонь долає метал, метал долає дерево. На цій основі китайці були схильні все кла­сифікувати по п’ять: п’ять основних кольорів, п’ять нот у музиці (пентатоніка), п’ять частин року тощо.

• МІФОЛОГІЯ

В Китаї збереглися деякі давні міфи, які розповідають про по­ходження світу і людини. Ці міфи піддаються реконструюванню.

> Один із найдревніших міфів китайської культури, який вдається реконструювати, - це міф по давній хаос. Він сформу­вався у південних китайських провінціях. Китайці вважали, що світ предвічно перебував у хаосі, в якому зливалися небо і зем­ля. Китайською хаос зветься хунь-дунь (і^/Ф). Судячи зі струк­тури ієрогліфів, яким означується хаос, ним для китайців була вода. Початок світу китайці називають відділенням; йдеться про розділення неба і землі. Водний хаос (хунь-дунь) схожий до курячого яйця, з якого народилася перша людина - Паньґу (^ї). У ІІІ столітті китайський філософ Сюй-чжен написав трактат «Сань у лі дзи» («Хронологічні записи про трьох і п'ять правителів»), в якому виклав міф про Паньґу. Сюй-чжен розпові­дає, що Паньґу розділив хаос, виділивши з нього темну й нечис­ту матерію інь, яка стала землею, та світлу і чисту сутність янь, яка стала небом. Небо і земля віддалялися одне від одного в міру росту Паньґу. Все, що він робив, породжувало нову дійсність: із вдиху Паньґу з'явився вітер і дощ, із видиху - грім і блискавка, одне око Паньґу стало сонцем, а інше - місяцем. Після смерті Паньґу його голова, лікті та коліна стали п'ятьма священними вершинами, а з його волосся з'явилися люди.

> Паралельно до міфу про хаос та Паньґу, в китайців розви­нувся міф про прародичку Ньюй-ва (^Ш). Вона вважалася твор­цем тварин і людей, впорядковувала природу, але немає згадок про Ньюй-ва як творця Всесвіту. Вона зображувалась як напів- людина-напівзмія. Деякі міфи описують, що Ньюй-ва зліпила людину з глини. Оскільки міфи про Паньґу і Ньюй-ва переплі­таються, можна припустити, що вони виникли в різних китай­ських провінціях і поступово стали відомими поза територією свого виникнення. Міф про Паньґу, безсумнівно, сформувався у південних китайців, а от щодо міфу про Ньюй-ва існують різні версії: Вольфґанґ Мюнке вважав, що цей міф сформований дав­німи південно-східними китайцями, а Вольфрам Ебергард був переконаний, що цей міф виник у південно-західних китайців. У середньовіччі з постаттю Ньюй-ва пов'язували Фу-сі (^Ш). Деякі легенди називають його першим правителем Китаю. Міф про Фу-сі виник у провінції Сичуань. Міфологія про Фу-сі дуже бідна. Його зображували з тілом змії та людською головою, тоб­то так само, як і Ньюй-ва. В процесі злиття китайських міфів по­статі Фу-сі та Ньюй-ва злилися: вони проголошувалися братом і сестрою, та чоловіком і дружиною, а в живописі їх зображали із переплетеними хвостами на знак інтимної єдності. Про по­дружжя Фу-сі та Ньюй-ва вперше згадував Лу-Тун, китайський поет, який жив на межі УІІІ-ІХ століть. В деяких переданнях, що зустрічаються в Сичуані, про Фу-сі та Ньюй-ва розповідається як про брата і сестру, які пережили Всесвітній Потоп і зійшлися в подружжі, щоби дати потомство і не допустити до зникнення людства. Міфи про Паньґу, Фу-сі та Ньюй-ва є дуже показними: вони ілюструють історію формування китайської міфології. В її центрі стояла одна особа, яку обожнювали і воднораз наділяли земним статусом (наприклад, імператора чи першої людини). Ця обожнена постать обростала культом у місцевості свого виник­нення, а згодом, після злиття культур різних китайських провін­цій, здійснювалися спроби якимось чином пов'язати ці постаті.

Найдавніші відомості про культуру, побут та релігію китайців наявні у творі Ші-цзін (^fe, Книга пісень). Ця збірка містить 305 народних пісень, які укладалися в період між XI-VI століттями до РХ. Своїм авторитетом збірка завдячує Конфуцію, якому при­писується її редагування та заклик вивчати цю книгу. У Ші-цзін вперше з'явилися поняття |Ж (інь) та (янь), які згодом стали основою китайського світобачення. Проте у самій збірці вони використовуються лише для окреслення освітленої та тіньової сторони гори. Схоже значення має книга Шу-цзін (*fe, Книга іс­торії або Книга документів), яка також була освячена авторите­том Конфуція. Обидві книги містять інформацію про Всесвітній Потоп. Цікавим аспектом давньокитайської міфології є те, що розповіді про світ розпочинаються періодом після Потопу. Жо­ден міф не розповідає нічого про те, що відбувалося до Потопу.

Отже, в основі релігійності китайців лежить віра в Єдиного Бога Шан-ді або Тянь-ді. Ця форма релігійності сформувалась у прадавні часи китайської історії. Окрім поклоніння Тянь-ді, китайці вшановують померлих родичів, які вважаються заступ­никами живих перед Богом. Культ Тянь-ді (Владики Неба) дав початок специфічному китайському уявленню про світ. Небо ки­тайці уявляли круглим, а Землю - квадратною. Проекція Неба на Землю охоплює не весь її простір. Те, що покривається Небом, є Піднебесною, а те, що виходить поза проекцію Неба, - варвар­ськими краями. Своє завдання китайці бачили в тому, щоби по­ширити сферу Неба по всій Землі. Оскільки Піднебесна є про­стором панування Неба, то все, що в ній відбувається, керується Небом. Для управління Піднебесною Небо наче призначає свого представника - імператора, якому надає свій мандат. Небесний мандат може отримати тільки найдостойніший і наймудріший із людей. Якщо до влади приходить негідний правитель, Небо позбавляє його свого мандату, і він втрачає владу.