Новий Завіт

Ми вже знаємо, що християнство виникло в іудейських общинах. Від іудаїзму християнство запозичило його голов­ний релігійний документ - Біблію, дещо переглянувши та до­повнивши її.

До Нового Завіту входять: чотири Євангелія, близька до них книга Діянь апостолів, двадцять одне Послання апостолів і Апокаліпсис, або Об’явлення Іоанна Богослова - усього 27 книг. Християнське богослов’я, виходячи зі змісту і спря­мованості книг Нового Завіту, ділить їх на законоположні (Євангелія), історичні (Діяння), навчальні (Послання) та про­рочі (Апокаліпсис) [44, 13]. Склад Нового Завіту, тобто уста­лений список творів, що його становлять (“канон”), формува­вся поступово. Офіційне остаточне визнання з 26 творів, які є тепер, було зроблено лише в 363 р. н.е. на Лаодикійському со­борі (без Апокаліпсису). У 419 р. Карфагенський собор ввів у канон Апокаліпсис. Поза каноном залишилася велика кіль­кість (кілька десятків!) творів, вони вважаються апокрифіч­ними. Деякі апокрифічні твори були визнані церквою і увійш­ли до Священного переказу поряд із творами отців церкви, видатних богословів. Але все ж серед апокрифів переважають такі, що визнано єретичними, забороненими для церковного користування; їхретельно знищувала церква. Причини, через які деякі твори не потрапили до канону (а деякі й знищували­ся), мабуть, мають політичний характер: був не до вподоби ав­тор (багато з авторів - це єпископи, що домагалися церковно­го впливу і влади) чи якісь ідеї були несприйнятливі або вони дуже вже суперечили визнаним творам тощо. Більшість апок­рифів було написано у ІІ ст.

У складі ранньохристиянської літератури перебувають і так звані Логії - вислови Ісуса Христа, що були знайдені в 1897-1904 рр.

Для висвітлення складу найстародавніших джерел ново­завітного канону важливе значення мають нещодавно відк­риті кумранські рукописи.

Навесні 1947 р. двоє арабських пастухів із племені Таамі- ра Мухаммед і Ахмед сповістили про знахідку в одній із печер на західному узбережжі Мертвого моря семи сувоїв стародав­ніх рукописів, які після кількох перепродажів за дуже великі кошти були куплені Єрусалимським університетом. Почалася лихоманкова кампанія розшуків стародавніх рукописів у пе­черах узбережжя Мертвого моря, особливо в період 1951­1957 рр., продовжується вона і дотепер. Район розшуків роз­ширився, розкопані не окремі печери, а цілі поселення. Ви­явилося, що там жила община, члени якої відокремилися від світу з релігійних міркувань (вони чекали “кінця світу”) і ство­рили спільність із особливим релігійним побутом. Місцевість, де знайдені ці пам'ятки культури, називалася Ваді-Кумран, а члени общини дістали назву кумранітів, а рукописи - кумран- ських рукописів. Ці рукописи є записами текстів Старого За­віту, коментарі на духовні книги, богослужбові тексти, гімни і молитви, плачі, гороскопи, есхатологічні сказання тощо. Се­ред них Статут общини, Статут війни, Сувій скарбів, Сувій псалмів тощо. У великій кількості були знайдені твори, які входять у Старий Завіт, в іудейські релігійні книги і навіть тво­ри нерелігійні. Усього було знайдено понад 800 манускриптів. Вони одержали назву “Рукописів Мертвого моря”.

Щоб уявити собі історичну цінність цих документів, до­сить сказати, що найстарішим із нині відомих єврейських до­кументів є рукопис Старого Завіту Codex Petropolitanus, який відносять до 916 р. н.е. і який зберігається у Санкт-Петербурзі. З новозавітних пам'яток слід вказати на фрагмент Євангелія Матвія, який датується 65 р. н.е., він зберігається в Оксфорді. Найбільш стародавніми рукописами Нового Завіту є папірусні фрагменти, що мали застосування в безпосередній релігійній практиці звичайних віруючих.

Знайдений у Кумрані матеріал охоплює час від IV тис. до н. е. до VIII-IX ст. н.е., але найбільше його стосуються останні два століття до новоїери і І ст. н.е., тобто часи виникнення хри­стиянства. Це були залишки великої бібліотеки і книг, що існу­вали окремо. До їх числа входили рукописи біблійних книг, що дуже багато значило для поглиблення історії Біблії, а та­кож документи, що висвітлюють життя общини кумранітів, яка була певною мірою аналогом первісних християнських общин. Ці документи підтвердили революційно-демократичне спря­мування первісного християнства.

Вважають, що всі новозавітні твори були написані ара­мейською (народним діалектом давньоєврейської мови) і гре­цькою мовами. Уся термінологія Нового Завіту (віронавчаль- на, культова, церковна) - грецька, такою вона залишилася й дотепер. Жодного оригіналу документів Нового Завіту не збе­реглося. Є лише переклади грецькою, якою й записано канон. Безумовно, при перекладі й перезаписах текст не міг не зазнати пошкоджень і втрат. Із “солідних” манускриптів найбільш дав­нім є Синайський і Ватиканській кодекси, які були написані в IV ст. У них поряд із текстом Старого Завіту є, хоч і неповні, тексти Нового Завіту і деякі апокрифи. Переклади Нового За­віту новими мовами, у тому числі й українською, здійснювали­ся разом із перекладом Старого Завіту, тобто Біблії в цілому.

Християнська традиція вважає, що всі документи Нового Завіту написані учнями Христа саме в тій послідовності, в якій вони розміщені у Новому Завіті. Створені вони нібито майже водночас, у першій половині І ст. в Палестині, де проповідував Христос. Але і час, і місце написання Нового Завіту проблема­тичні. Початок складання документів Нового Завіту слід шука­ти в другій половині І ст. Перші варіанти цих документів науці невідомі. За найсміливішими розрахунками можна допускати, що їх почали писати в середині І ст. Більш вірогідним є час їх завершення. Остаточні варіанти склалися в період до початку ІІІ ст. (вони нам відомі теж не з оригіналів). Отже, історія скла­дання Нового Завіту ще й дотепер має багато білих плям. Що ж до остаточного варіанту документів, то після їх канонізації тек­сти лишалися без змін, хоч іноді псувалися під час перекладів. Вони й зараз є предметом ретельних історичних пошуків.