9.4. VIA MODERNA

В XIV столітті схоластика пережила свій перелом. Філософ­сько-богословські школи минулих століть вичерпали свої твор­чі сили. Якщо у ХІІІ столітті вони творили грандіозні системи думки, то їхні послідовники у XIV столітті лишень повторювали великих метрів минулого.

- Via antiqua - це школи, які сформувались у попередніх сто­літтях, а в XIV столітті здебільшого репрезентували надбання минулого. До via antiqua належать чотири школи:

S августиніанство, яке активно розвивалось до ХІІ століття, але й у ХІІІ столітті не було витіснене могутніми віяннями, і мало немало послідовників у X!V столітті;

S аверроїзм, який розвинувся у ХІІІ столітті, та, хоч і став предметом потужної критики, все ж зберіг своїх послі­довників у X!V столітті;

S домініканська школа або томізм;

S францисканська школа або скотизм.

Ці чотири школи перейшли у X!V століття як спадок минуло­го, зберігаючи потужний ресурс.

- Via moderna - це філософсько-богословські школи, які утво­рилися у X!V столітті і стояли в опозиції до via antiqua. До via moderna належать дві школи:

S середньовічний критицизм або оккамізм, найяскравішим представником якого був Вільям Оккам,

S середньовічний містицизм, найбільшим представником якого був Майстер Екгард.

• ВІЛЬЯМ ОККАМ

Найвидатнішим представником середньовічного критициз­му був Вільям Оккам (William of Ockham, бл.

У своїх міркуваннях Оккам виходив із трьох головних принци­пів, якими він суперечив традиційній філософії минулих століть. Перший принцип - світ випадковий, а не обов’язковий. Почина­ючи з Платона і Арістотеля, античні і середньовічні мислителі були переконані, що світ, який існує, є необхідний. Іншими сло­вами, світ, який існує, є найкращим і найдосконалішим; скільки Бог творить тільки найкраще, то він не міг створити інший світ, бо інший світ був би гірший. Цю тезу піддав сумніву вже Дунс Скот. Оккам, який, як і Скот, був францисканцем, до того ж слу­хав лекції Скота, перейняв і розвинув цю думку. Існуючий світ, на його переконання, - це тільки один із безлічі можливих сві­тів. Бог міг створити будь-який світ, але створив саме той, який створив. Чому Бог створив саме цей світ? - це питання для Окка­ма залишається без раціональної відповіді. Бог створив саме цей світ, бо так захотів. Ці міркування Оккама мали два великі наслідки. З одного боку, він дав підстави для розвитку в майбут­ньому модальної логіки та теорії можливих світів.

В царині теорії пізнання Оккам відстоював переконання, що об'єктом пізнання є одиничні речі, а не загальні поняття. Він по­вністю відкидав існування універсалій. Його теорія універсалій унікальна. Якщо досі мислителі дискутували про те, чи існують універсалії реально, чи ж вони існують тільки в речах, то Оккам стверджував, що універсалії не існують ані реально, ані в речах. Вони містяться тільки у словах. Мова є середовищем творення символів, і ці символи і є загальними поняттями. Якщо декіль­ка одиничних речей іменуються одним словом, то це слово є для них універсалією. До Оккама домінувало переконання, що знання - це осягнення загальних понять про речі, тобто щоби знати річ, потрібно знати, до обсягу якого поняття ця річ нале­жить. Оккам, натомість, стверджував, що знання розкриваються не в понятті, а в судженні. Людина знає щось про річ тоді, коли їй відомі беззаперечні зв'язки між суб'єктом і предикатом су­дження. Дивлячись на зірку, яка знаходиться в центрі сонячної системи, замало знати, що вона називається Сонце. Назва для Оккама спричинюється не сутністю речі, а людською творчістю. Що зміниться, якщо люди назвуть Сонце якимсь іншим словом? Нічого. Це означає, що включення речі в обсяг слова не створює знань. Натомість твердження, що Сонце гаряче, пов'язує суб'єкт судження із його предикатом, і цим створює нові знання. Отже, наука може ґрунтуватися виключно на судженнях, позаяк вони формують знання. Втім, Оккам вважав, що далеко не все може претендувати на статус наукового знання. На відміну від Томи, який намагався довести існування Бога, його атрибути та без­смертність людської душі, Оккам стверджував, що богословські судження не підлягають логічному доведенню. Логічно довести можна тільки те, що підпорядковується закономірностям. Бог абсолютно вільний і нічому не підпорядковується. Навіть його буття не вписується в логічні закономірності. Оккам не піддавав сумніву існування Бога, але стверджував, що це предмет віри, а не науки. Так само предметом віри є безсмертність душі. Оккам скептично ставився до раціональності та можливості все дово­дити логічно; значно більші істини, на його думку, здатна від­крити віра.

Після переїзду до Мюнхена Оккам опинився на службі у Люд- віґа IV, який забезпечив філософу спокійне життя і гідне утри­мання, але потребував від нього теоретичного обґрунтування своєї претензії на владу. Імператор перебував у конфлікті з Па­пою Іваном ХХІІ, і йому була потрібна така політична теорія, яка би в очах його підданих звільняла його з-під підпорядкування Папі. На замовлення імператора Оккам розробив таку теорію, збудувавши її на власних метафізичних поглядах. Як у метафізи­ці Оккам відстоював первинність одиничних речей, так і в полі­тиці він вважав найвищим пріоритетом окремих громадян. Дер­жава не є самоціллю, задля якої варто жити і працювати. Дер­жави як цілісної дійсності взагалі немає. Існують тільки люди, які об’єднуються в державу задля особистого блага. Відповідно, держава - це збірне поняття. Ціллю держави є не абстрактні цінності, а особисте благо громадян. Якщо держава є виключно об’єднанням громадян, то свою владу імператор отримує тіль­ки від них. Так, Оккам намагався десакралізувати імператорську владу і знищити ідеологічну підставу для політичного значення папства. Втім Оккам стверджував, що послух народу імперато­рові є обов’язковий. Якщо народ не слухатиметься імператора, правитель не зможе зробити людей щасливими. За аналогією до вчення про державу Оккам сформував своє вчення про Церкву (еклезіологію). Люди об’єднуються у державу задля спільного блага. Держава повинна забезпечити їм безпеку і добробут, але не може забезпечити духовні блага. Щоби досягнути духовні блага, люди об’єднуються у Церкву. Як у державі люди обира­ють собі імператора, який виконує їхнє прагнення матеріальних благ, так і в Церкві обирають Папу, який покликаний забезпечу­вати християнам осягнення духовних благ.

• МАЙСТЕР ЕКГАРТ

Ще одним напрямом via moderna був містицизм. Його най­яскравішим представником був Йоганн Екгарт фон Гохгайм (Johann Eckhart von Hochheim), більш відомий як Майстер Ек- гарт (1260-1327/8). В юності він вступив домініканський мо­настир. Отож, два найбільші представники via moderna були ви­хідцями з двох найвідоміших філософсько-богословських шкіл via antiqua: Вільям Оккам був францисканцем, а Майстер Екгарт домініканцем. Екгарт був німцем і все життя провів у Німеччині. Він навчався у Кьольні, а згодом був пріором в Ерфурті і вікарієм у Тюрінгії. В 1302 році Екгарт став магістром богослов’я в Пари­жі, і відразу ж повернувся до Німеччини. Опісля він займав різні чини в домініканському ордені. Під кінець його життя в доміні­канському ордені щоразу частіше лунали звинувачення в єре­сі в адресу Екгарта. В 1325 році з Екгарта зняли звинувачення, але заборонили торкатися догматичних питань в рамках викла­дання. Однак його опоненти продовжували звинувачення. Май­стер Екгарт був містиком, і використовував у своїх міркуваннях зовсім інші методи, ніж Оккам. Два напрями via moderna були різними, але воднораз взаємодоповнювали один одного: суха система Оккама не могла задовольнити всіх, вона потребувала життєвості містики, яку пропонував Екгарт. Головною темою фі­лософії Майстера Екгарта був зв’язок Бога і душі.

Міркування Екгарта передовсім торкалися розрізнення по­нять «Бог» і «Божественність». Екгарт вважав, що між ними та­ка ж відмінність, як між Небом і Землею. Богом Екгарт називав Найвищу Істоту, яку людина пізнає і вшановує у культі, яка ви­ражається світу і людству через творіння і одкровення, до якої людина звертається у молитві. Божественність - це інша сторо­на Бога, абсолютно трансцендентна і непізнавальна, її неможли­во описати словами і осягнути розумом. Божественність Екгарт називав також неоплатонівським терміном «Єдине». Про нього нічого неможливо висловити і помислити; він перевищує всі ро­зумові категорії. В Божественності перебувають праформи всіх речей, які Екгарт, як і Платон, називав ідеями. Якщо Бог є, то він обов’язково мислить. Його мислення, тобто набір думок-ідей, є Божественним Лоґосом (розумом). Однак, Божественність і Розум не є двома різними дійсностями. Сама Божественність є Розумом. Екгарт розумів Розум не як характеристику Боже­ственності, бо Божественність не має характеристик, а як його сутність. Якщо для Томи Божественність є буттям, то для Екгар­та Божественність є Розумом. Кожна думка прагне виразитись у слові. Так і думки-ідеї Бога виражаються у творінні. У творінні проявляється інша сторона Бога: не трасцендентна Божествен­ність, а іманентний Бог, який відкриває себе світові. Світ є тіль­ки вираженням Бога. Тому неможливо стверджувати, що світ є. Буття Бога і буття світу відмінні. В тому сенсі, в якому Бог є, сві­ту немає, бо Бог - реальне буття, а світ - тільки його вираження. Це привело Екгарта до висновку, що все творіння є чистим ніщо. На питання про те, чи творіння мало свій історичний момент, чи ж є вічним, Екгарт відповідав так: Бог постійно виражається як творець, але на рівні Божественності часу не існує; тому творін­ня на цьому рівні є миттєвим і позачасовим.

Як нереальним з перспективи Бога є матеріальний світ, так само нереальним є людське тіло. Майстер Екгарт стверджував, що реальне буття має тільки душа. Оскільки реально існуючим є тільки Бог, реальне буття душі потребувало глибшого пояснен­ня. Екгарт вважав, що в душі можна виділити два рівні: «підстава душі», тобто її сутність, та нашарування, які виникають унаслі­док зв’язку з тілом. Ці нашарування є примарними і дочасними. А підстава душі є вічною і реально існуючою. Вона існує не тому, що має в собі джерело буття, а тому, що вона є частиною Бога. Отже, людська душа не є самобутньою істотою, а вкрапленням Бога в людину. В людині Бог виражається передовсім як розум. Екгарт був домініканцем, і приналежність до цього ордену зали­шила слід на його філософії. Він не сприймав волю за вираження Бога в людській душі, і цим відкидав францисканське переко­нання про вищість волі над розумом. На основі цього вчення про душу Екгарт будував теорію пізнання. Сутності світу містяться в ідеях, тобто думках Бога. Частинки Бога присутні в людині; вони є людськими душами. Бог є передовсім розумом, тому, якщо він присутній у людині, він забезпечує їх розумністю та ідеями. При­сутність Бога в людині обдаровує її знанням сутностей. Теорія пізнання Майстера Екгарта повністю повторює платонівську епістемологію. У платонівському дусі тлумачив Екгарт і перво- родний гріх. Перший гріх людства, на думку Екгарта, полягав у тому, що людина відвернулась від споглядання Єдиного до бага­томанітності речей. Спасіння можливе тільки у поверненні люд­ства до Бога. Це стало можливим тільки завдяки жертві Ісуса Христа. Актуалізація спасіння в житті окремої людини відбува­ється через народження Христа в душі. Для того, щоби Христос міг народитися в душі людини, необхідно її підготувати до цьо­го, очистивши від усього тілесного і матеріального.

Міркування Майстера Екгарта мали величезний вплив на по­дальшу містику, особливо в Німеччині. Саме тут сформувався цілий християнський містичний рух Gottesfreunde (Друзі Божі). Німецькою з'явились численні твори, які розвивали містичні теорії. Особливо відомою стала праця невідомого автора «Deut­sche Theologie» (Німецьке богослов'я).