9.3. ФРАНЦИСКАНСЬКА ШКОЛА

Монастирська францисканська богословсько-філософська школа ХІІІ століття мала свої глибокі коріння серед численних францисканських учених попередніх століть. У ХІІІ столітті ця школа стала однією з провідних у європейській освіті і науці, по­ряд із домініканською.

• СВЯТИЙ БОНАВЕНТУРА

Святий Бонавентура (1221-1274) був земляком і ровесником Томи Аквінського. Він народився в містечку Баньореа в Серед­ній Італії, і до вступу в монастир називався Джованні ді Фіданца (Giovanni di Fidanza). В 1243 році він вступив до францискан­ського монастиря, взявши ім'я Бонавентура; навчався у Паризь­кому університеті, а після захисту дисертації залишився там викладати. В 1274 році його обрали генеральним провінціалом францисканського ордену, а Папа Григорій Х проголосив Бона­вентуру Кардиналом. У 1274 році він, як і Тома Аквінський, був запрошений до участі у Другому Ліонському Соборі, під час ро­боти якого помер. В 1482 році Папа Сикст IV канонізував Бона­вентуру, а в 1587 році він був проголошений Учителем Церкви. Навчаючись у Парижі, Бонавентура перейняв багато від школи Сент-Віктор. У містиці цієї школи розрізняли три етапи пізнан­ня: cogitatio, meditatio і contemplatio. Бонавентура зосередив свою увагу на вивченні contemplatio і класифікації її ступенів. Як і Тома Аквінський, Бонавентура вважав, що початком пізнан­ня є досвід, а іншого джерела знань не буває. Contemplatio (спо­глядання) має три ступені: споглядання матеріальних тіл, спо­глядання власної духовної сутності і споглядання самого Бога. Спершу містик споглядає Бога у його творінні, опісля занурю­ється у власну душу, в якій споглядає Образ Божий, відбитий у душі, і аж тоді може перейти до споглядання Бога. На цьому рівні містик входить в екстаз, тобто стан, коли відключаються чуття і розум, а дух підноситься понад суще і несуще, понад знання і незнання, та осягає абсолютно надприродне пізнання.

• РОДЖЕР БЕКОН

Ще одним представником францисканської філософсько- богословської школи був Роджер Бекон (Roger Bacon, бл. 1214­1292). Він навчався в Оксфордському і Паризькому університе­тах. В 1247 році він почав викладати в Парижі, а в 1250 році по­вернувся до Оксфорду, де продовжив викладання. В той час він вступив до францисканського монастиря. Відомо, що погляди Бекона осуджував Бонавентура. Оскільки Бонавентура в той час був генералом францисканського ордену, він заборонив Бекону викладати та наказав йому повернутися в Париж. Однак Бекона підтримував Папа Климент IV, який очолив Церкву у 1265 році. Під опікою Папи Бекон мав надію втілити свої наукові задуми, але в 1267 році Папа помер. У 1268 році Бекон повернувся до Ок­сфорду, де продовжив свої дослідження і викладання. Погляди Бекона обумовлювались двома чинниками. По-перше, він був францисканцем. На відміну від домініканців, які піднімали ро­зум на найвищий п'єдестал пізнання, францисканці не настіль­ки високо цінували розум. Прикладом цього є Бонавентура, для якого містичний досвід важливіший за раціональні спекуляції. По-друге, він навчався і працював у Оксфорді, де завжди існува­ли симпатії до емпіризму. Якщо в континентальній Європі у ХІ- ХІІ столітті розвивалися великі філософські системи, в Оксфорді в цій царині лишень повторювали здобутки французів, німців та італійців, натомість зосереджувалися на природознавстві. Бекон поєднав францисканський і оксфордський способи мис­лення. Він висловив недовіру раціональним спекуляціям і вва­жав, що теорії, утворені виключно внаслідок логічних надбудов є непевними і непереконливими. Якими би логічними не були теорії про те, що вогонь обпікає, вони не зможуть переконати так, як досвід, коли людина торкнеться полум'я. Досвід для Бе- кона є найвищим і найдосконалішим джерелом знань. Щоби отримати досвід про природні процеси, Бекон використовував експеримент.

• ІВАН ДУНС СКОТ

Іван Дунс Скот (Johannes Duns Scotus, бл. 1266-1308) був од­ним із найбільших мислителів середньовіччя. Він народився у Шотландії; в 1291 році він вступив до францисканського монас­тиря Святого Андрія. Вивчав філософію і богослов’я в Оксфор­ді і Кембриджі, а згодом залишився викладати в Кембриджі. В 1302 році йому доручили викладати Сентенції в Парижі, але вже в 1303 році він був вимушений залишити Париж, оскільки в той час розгорівся конфлікт між Папою Боніфацієм VIII і королем Фі- ліпом IV Красивим, і Дунс Скот підтримав Папу. В 1304 році Дунс Скот повернувся до Парижу, де продовжив викладання. В 1307 році він почав викладання у Кьольні, де незабаром помер. Все своє коротке життя Дунс Скот присвятив науці. Він багато пи­сав на різні теми, які були актуальними у філософії і богослов’ї того часу. Оскільки підґрунтям філософських роздумів у ХІІІ сто­літті був Арістотель, а Альберт Великий і Тома Аквінський під­няли Арістотеля на найвищий п’єдестал тогочасної думки, Дунс Скот також виступав як коментатор Арістотеля. З іншого боку, у ХІІІ столітті актуальним залишався Святий Августин, а його ідеї у християнській думці не втратили своєї значущості.

- Першою темою, якою цікавився Дунс Скот, була теорія пі­знання. Як і Арістотель та Тома, Дунс Скот вважав, що почат­ком пізнання є чуттєвий досвід. Однак Дунс Скот вважав, що одного тільки досвіду недостатньо для формування знань. Мусять існувати якісь внутрішні задатки людини, які би уможливлювали сприйняття даних досвіду і їх опрацювання. Цюздатністьфілософназивавінтелектом(іпґе11есґи8).3в’язок досвіду та інтелекту є необхідним для пізнання: вони обоє відіграють для пізнання таку саму роль у формуванні знань, як батько і мати в народженні дитини. Втім вони виконують різні функції: досвід розкриває матеріальні речі, а інтелект намагається сягнути до нематеріальних принципів. Тільки поєднання цих двох процесів робить пізнання можливим, оскільки пізнання самих лишень матеріальних речей було би не пізнанням, а протоколюванням, а спекуляції принципами буття без емпіричного багажу були би лишень фантазією. Ці два процеси Дунс Скот називав абстрактним пізнанням та інтуїтивним пізнанням. На загал, Дунс Скот уявляв абстракт­не пізнання так: першим елементом пізнання є сам предмет; він сприймається другим елементом пізнання - чуттями; на основі чуттєвих даних утворюється третій елемент пі­знання - уявлення; з уявлень формується четвертий елемент пізнання - види; вони відкладаються у пам'яті - п'ятому елементі пізнання. В утворенні цих елементів пізнання діє інтелект: на етапі перетворення чуттєвих даних в уявлення (phantasma) він проявляється як здатність до уявлення (viruts phantastica); на етапі перетворення уявлень у види (species intelligibilis) він проявляється як дієвий інтелект (intellectus agens); на етапі фіксації видів у пам'яті він проявляється як пасивний інтелект (intellectus possibilis). Пасивний розум, запам'ятовуючи пізнане, відкладає його в інтелекті.

Наприклад, коли рибалка (суб'єкт пізнання) побачив у воді істоту, яку досі ніколи не зустрічав, то ця істота постає предметом пізнання (перший елемент). Побачивши її, він отримав певні чуттєві дані (другий елемент). Ці чуттєві дані створюють рибалці певний образ побаченого - уявлення (третій елемент). Але цей образ обумовлюватиметься здат­ністю рибалки до уявлення: він бачить істоту повністю, але переймає до уявлення тільки те, що пропускає його інтелект. Так, він не зможе уявити, яка маса цієї істоти, якщо не має досвіду вимірювання маси в минулому. З уявлення про побачену істоту формується поняття (четвертий елемент), тобто рибалка визначить, чим ця істота є, наприклад, ри­бою. Щоби сформувалось поняття, потрібен дієвий розум, у якому вже наявне поняття риби, сформоване на основі пізнаного в минулому. Якщо чоловік ніколи не бачив рибу, то він не зможе ідентифікувати побачену істоту як рибу. Коли вже сформоване поняття побаченого, воно відкладається в пам'яті (пасивному інтелекті) і діятиме на майбутні пізнання, тобто тепер рибалка знає, що існують і такі риби, і якщо він колись у майбутньому побачить таку рибу, він її впізнає. Інтелект у цьому складному процесі пізнає і абстрактно, і інтуїтивно одночасно: абстрактно, тому що виводить зі сприйнятої чуттями речі абстрактне поняття; інтуїтивно, тому що просвітлює процес пізнання здатністю до уявлення та дієвими формами. Дунс Скот вважав, однак, що існують і такі елементи інтелекту, які людина ніколи не сприймала в досвіді, але вони визначають хід пізнання. Ними є: по-перше, закони логіки; по-друге, воля. Щодо апріорності законів логіки сумнівів не виникає, а от роль волі потребує роз'яснень.

- Визначивши природу пізнання, Дунс Скот перейшов до метафізики. В цій царині він розійшовся з Томою Аквінським. Для Дунса Скота метафізика - це наука про найбільше, що людина може знати. Значення терміну «метафізика» він пояснював не на основі слів μετά (після, понад) і φύσις (фізика), а на основі слів μετά і υκος (знання). Так, метафізика для Скота - це scientia transcendens, тобто наука про найвище. Найвищим знанням є знання про Бога. Тому Аверроес ототожнював метафізику з теологією. Тома заперечував таке ототожнення, а Скот перейняв його від Аверроеса. Також предметом метафізики є буття як буття (ens inquantum ens). Метафізика - це maxima scientia, яка вивчає maxime scibilia, тобто найвищий об'єкт пізнання. Метафізика, як scientia transcendens, вивчає надкатегоріальне буття, на відміну від інших наук, які вивчають категоріальне і партикулярне буття. Іншими словами, будь-яка наука вивчає котрусь із характеристик речі, а метафізика займається не характеристиками речі, а її буттям. В розумінні Бога Дунс Скот заперечував принцип аналогії буття (analogia entis), яким послуговувався Тома. Тома вважав, що ті принципи, які присутні в матеріальному світі, також присутні і в Бога. Наприклад, якщо речі світу добрі і вони сотворені Богом, то і Бог є добрим. Дунс Скот, натомість, стверджував, що слова, якими люди послуговуються для опису матеріальних речей, багатозначні, а тому не можуть використовуватися для опису Бога, бо можуть вводити в оману. Так Дунс Скот розпочав дискусію про роль мови у пізнанні і структурі світу, тобто питання, яке згодом стало ключовим у філософії мови. Бог інший, ніж речі світу, бо вони матеріальні, а він - ні.

- Головне питання природного богослов'я звучить: чи можна розумом осягнути знання про те, що Бог є? Відповідь Скота - так. Але існування Бога людський розум може пізнати не шляхом дедуктивного умовиводу, а шляхом індукції, яка прямує від наслідку до причини. Оскільки все існуюче є, мусить існувати й причина його буття. Поза ствердженням існування Бога людина не може пізнати про нього нічого іншого, бо людський розум не може уявити атрибути Бога. Наприклад, безмежність, абсолютну досконалість тощо уявити неможливо. Відповідно до Скотової теорії пізнання, уявлення утворюються тому, що в інтелекті існують знання про пізнане в минулому і вони обумовлюють утворення нових уявлень. Інтелект не має знань про безмежність чи абсолютну досконалість, а тому не може допомогти в утворенні уявлень про атрибути Бога. Відсутність цих знань в інтелекті відображається у відсутності адекватних слів у мові. Для Дунса Скота інтелект був тісно пов’язаний з мовою. Вміст інтелекту - це слова. Іншими словами, інтелект мислить мовою. Очевидно, що Скот використовував слова людської мови для опису Бога, називаючи його всемогутнім, творцем, безмежним тощо, але не вважав, що ці слова охоплюють його сутність. Особливе значення у філософії Дунса Скота має його міркування про безмежність Божих мислення і волі. Оскільки Бог безмежний, він безмежний у своєму мисленні і волі. Якщо мислення Бога безмежне, то воно не може обмежуватися буттям. Іншими словами, Бог мислить все: і те, що існує, і те, що не існує, тобто Бог мислить усі можливі світи, а створює тільки той, який створює. Бог не створює всі світи, які мислить, бо його воля також безмежна, тобто не обмежена мисленням. Володіючи безмежною волею, він створює тільки той світ, який хоче, і не мусить створювати всі світи, які мислить. Це вчення Дунса Скота у ХІХ-ХХ століттях розвинулось у модальну логіку. Як і кожен середньовічний філософ, Дунс Скот не міг оминути проблему універсалій. Як і Арістотель та Тома Аквінський, Скот вважав, що універсали існують реально. Однак тлумачив універсали по-своєму. Він робив головний наголос на індивідуальній речі. Універсали присутні передовсім у речі, а не поза нею. Людський розум вий­має їх із речі, творячи загальні поняття. При цьому, інтелект у цьому випадку діє інтуїтивно. Наприклад, побачивши якусь нову, досі незвідану річ, розум сприйме якісь її атрибути, але не всі, а тільки ті, які його більше вразять. Хоч Скот був реалістом, його міркування підсилили позиції номіналістів.

- Ключовим аспектом філософії Дунса Скота є вчення про волю. Тут філософ виступив опонентом Томи. Для Томи розум є первинною здатністю людини, а воля вторинною, бо не може людина хотіти того, чого вона не знає. Дунс Скот у вченні про волю опирався на Августина і Анзельма. Він виходив з тези, що Бог обдарував людину свобідною волею.

Якщо воля свобідна, то це означає, що ніщо, навіть розум, не може її обмежити. Воля первинна у процесі пізнання, бо людина не візьметься пізнавати те, що її не цікавить. Щомиті органи чуття сприймають величезні обсяги інформації, але людина зосереджує свою увагу тільки на тому, що її зацікавить, тобто на тому, до чого схилиться її воля. Воля є головною рисою не тільки людини, а й Бога. Бог робить, що хоче; він не підпорядковується ніяким законам, навіть законам розуму. Якщо би Бог робив тільки те, що дозволяють закони розуму, то вони були би вищими за нього. У своїх діях Бог керується виключно волею. Він не робить щось, тому що воно є розумним і добрим; а воно є розумним і добрим, тому що так робить Бог.

- Вихідною аксіомою етики Дунса Скота є любов. Людина покликана любити Бога - це твердження для філософа є беззаперечним і базовим для всього подальшого міркування. Оскільки Бог керується у своїх діях тільки волею, то й основою етики є передовсім воля Божа. Бог встановив такі закони, які хотів, і тому що він захотів встановити такі закони для людини, вони є для неї найкращими. Шануючи волю людини, Бог не змушує її виконувати його закони. На волю Божу людина відкривається любов'ю до нього. Моральні закони, на переконання Дунса Скота, не можуть бути обґрунтованими розумом, оскільки вони випливають не з розуму, а з волі Бога. Чому людина повинна бути моральною? Арістотель і Тома відповідали на це питання з позиції евдаймонізму: людина повинна бути моральною, бо прагне щастя, а тільки дотримання моральних законів може зробити її щасливою. Дунс Скот, натомість, вважав, що в моральному житті людина повинна керуватися обов'язком. Іншими словами, якщо людина любить Бога, то виконання його волі вона обирає собі за обов'язок.

Дунс Скот висловлював також численні богословські ідеї.

- Одним із найважливіших питань, які він обдумував, було непорочне зачаття Діви Марії. Мислитель виходив з того, що всі люди заплямлені гріхом. Але Христос, як абсолютно досконалий, не міг народитися від жінки заплямленої грі­хом. Отже, Марія повинна була бути звільненою він плями первородного гріха. Бог звільнив її за своєю волею в якості винятку. Це чудо мислитель називав praeredemptio (наперед- спасіння). Це вчення Дунса Скота випливало з традиції Церкви, але оформив його саме він. У тій формі, в якій виклав це вчення Дунс Скот, його підхопили богослови наступних поколінь, а в 1854 році Папа Пій ІХ буллою Ineffabilis Deus проголосив непорочне зачаття Діви Марії догмою Католицької Церкви.

- Другим важливим богословським питанням у вченні Дунса Скота була віра. Оскільки людина не може розумом пізнати Божу волю, вона може тільки повірити в те, що Бог їй об'явив. Боже об'явлення викладене в Біблії. Для того, щоби людина отримала істинне об'явлення, була встановлена Церква, завданням якої є передавати кожному істинне об'явлення Бога.

- Третім богословським питанням, яке розглянув Дунс Скот, була причина Христового воплочення. В історії Церкви були богослови, які вважали, що головною причиною, через яку Христос став людиною, було його бажання спасти людство від гріха. Якщо би не було гріха, то Христос би не став людиною. Тому первородний гріх інколи називали felix culpa (щаслива провина). Дунс Скот категорично заперечував ці міркування. Він стверджував, що Христос став людиною, тому що любить людей, незалежно від того, згрішили вони, чи ні. Христос би воплотився за будь-яких обставин, а первородний гріх жодним чином не сприяв цьому.

- Четвертим питанням, щодо якого висловлювався Дунс Скот, було питання благодаті. Тома Аквінський розумів благодать як даний Богом людині особливий дар. Дунс Скот задав собі питання, в чому цей дар полягає. Його відповідь була наступна: Бог дарує людині здатність любити. Цю здатність він дарує людині незалежно від її заслуг чи добрих діл. Завданням людини є розвинути дарований Богом задаток любові. Розвиток любові і є добрими ділами людини. Така позиція є близькою до пелагіанства. Втім вона вкоренилася у францисканській школі.

Отже, Дунс Скот був одним із найбільших мислителів схолас­тики і найвидатнішим представником францисканської школи, який сформував декілька базових інновацій схоластичної дум­ки. В теорії пізнання він стверджував, що пізнання неможливе без інтуїції. Накопичені знання у формі інтуїції визначають хід подальшого пізнання. В метафізиці він відстоював переконан­ня, що людина може пізнати тільки існування Бога, а не його атрибути. В дискусії про універсали він стверджував, що загаль­ні поняття містяться в індивідуальних речах. Найбільшим но­ваторством Дунса Скота було твердження про первинність волі щодо розуму. В етиці Дунс Скот стверджував, що основою моралі є любов людини до Бога, а виконання Закону Божого є наслід­ком вільно і в любові взятого на себе закону. В богослов’ї Скот обґрунтував непорочне зачаття Діви Марії, перевагу віри над розумом у богопізнанні та інше. Він вважав, що причиною во- плочення Христа є його любов до людей, а не первородний гріх. Благодать він розумів як здатність людини любити. Францис­канська школа була дуже неоднорідною. Різні її представники займались дуже різними темами. Але всіх їх єднає помірковане ставлення до ролі розуму. Якщо домініканці були переконані, що єдиним шляхом отримання знань є розум, то францискан­ці усвідомлювали обмеженість раціонального методу. Це відо­бразилося у творчості трьох найбільш видатних представників цієї школи: Бонавентура містичний досвід підносив вище раці­ональних спекуляцій, Роджер Бекон головний наголос робив на емпіричному та містичному досвіді, Дунс Скот вище за раціо­нальність ставив інтуїцію і віру.