ХАРАКТЕРНІ РИСИ РЕЛІГІЙНО- МІФОЛОГІЧНОГО СВІТОГЛЯДУ ФРАКІЙЦІВ ТА КЕЛЬТІВ

Упродовж майже всього І тис. до н. е. теренах Молдови, Буковини, Галичиї Закарпаття і Західної Волині, такі Східної Словаччини та Південно-Східної Польщі відбували інтенсивні і довготривалі контакти між праслов’янами та їхні південно-західними і західними сусідами, що, без сумніву, в бивалося на релігійно-міфологічному світогляді та ритуальї практиці місцевого населення.

На початку ранньозалізного віку Карпатський ареал був зоною розселення переважно фракійських племен, тоді як у Закарпатті, скоріш за все, переважали іллірійці. Друга третина І тис. до н. е. позначалася потужною експансією народів скіф­ської культурної традиції (включно з праслов’янами Лісосте­пової України) в бік Середнього Подунав’я та Повіслення.

Зворотний рух центральноєвропейських народів на схід роз­почався вже після краху Великої Скіфії. В останній чверті І тис. до н. е. він був пов’язаний головно з активністю кельтів (галлів), прабатьківщина яких містилася в північних передгір’ях Альп та охоплювала верхні басейни Рейну і Дунаю. У III ст. до н. е. ок­ремі групи кельтів досягли Галичини, Буковини і Нижнього Подунав’я, активно змішуючись тут з не менш розвинутим, але значно чисельнішим місцевим населенням. Незабаром за ними у бік Прикарпаття почали просуватися також даки з Тран­сільванії та германці з басейну Одеру.

Простежити, як всі ці бурхливі події впливали на зміни релі­гійно-міфологічних уявлень праслов’ян та давніх слов’ян за­хідних областей сучасної України, надзвичайно важко, і спе­ціально присвячених цій проблемі праць немає. Між тим, світо­гляд праслов’ян і давніх слов’ян був пов’язаний як зі світом іра- номовних кочовиків Євразійського Степу, так і з духовною культурою власне європейських народів. Констатація цього факту зумовлює необхідність дати стислу характеристику ре­лігійно-міфологічних уявлень відповідного кола етносів, голов­но фракійців (з їхнім найпівнічнішим відгалуженням — даками) та кельтів.

Фракійськомовні племена займали Східні Балкани (власне Фракію), Нижнє Подунав’я та Карпатський ареал з доби брон­зи. З переходом до ранньозалізного віку їхня культура засвід­чується пам’ятками так званого фракійського гальштату. Його носії, як це видно за археологічними матеріалами, мали розви­нуті аграрні культи, пов’язані з шануванням сонячно-вогненної стихії. Про це свідчать численні зольники від ритуальних ба­гать. Цілком можливо, що цю культову традицію праслов’яни передскіфського часу (починаючи з межі II—І тис. до н. е. — білогрудівська культура) сприйняли саме від фракомовних пле­мен Карпатсько-Нижньодунайського ареалу. У поховальному обряді племен фракійського гальштату, як і більшості інших тогочасних етносів Південно-Східної та Центральної Європи, цілком панує звичай трупоспалення з подальшим захованням перепалених кісток в урнах.

Це, зокрема, притаманно й групі давньофракійських пле­мен IX—VIII ст. до н. е., які залишили пам’ятки голіградської групи Буковини, Прикарпаття та Закарпаття. Крім могиль­ників з урновими похованнями, вона представлена численни­ми поселеннями та скарбами, один з яких (з села Михалкове на Тернопільщині) містив золоті вироби загальною вагою 7,5 кг. Привертає увагу рясне оздоблення його речей культовою сим­волікою (зокрема солярними та місячними знаками). Очевид­но, це свідчить про досить розвинуті астрально-космологічні уявлення.

Як і праслов’яни чорноліської культури, племена фракій­ського гальштату зазнавали тиску з боку перших кочовиків східноєвропейських степів — кіммерійців. Але значно скрутні­шою стала їхня доля після утвердження на півдні Східної Євро­пи гегемонії скіфів. Агресія з їхнього боку розпочинається ще в VII ст. до н. е., і десь на початку наступного століття прохо­дами Східних Карпат у Трансільванію та далі, до Середнього Подунав’я, прориваються групи кочовиків скіфської культур­ної традиції, — очевидно, протоагафірси, які, змішавшись з місцевою людністю та запозичивши багато з її господарсько- культурного надбання, незабаром перетворилися на власне агафірсів.

Геродот підкреслює, що агафірси носять багато золотих при­крас (пристрасть до яких була і в інших, особливо кочівницьких, скіфського типу, народів) та (подібно до масагетів) разом схо­дяться з жінками, аби всім бути братами, не заздрити один од­ному і не ворогувати між собою. В іншому їхні звичаї подібні до фракійських. Але чи довго зберігала верхівка свою, іранського походження, мову, нам невідомо. Так само нічого конкретного ми не знаємо і про їхні релігійно-міфологічні уявлення.

Між агафірсами і скіфами взаємини складалися традиційно недоброзичливо. Під час походу Дарія агафірси відкинули про­позицію скіфів про спільну боротьбу з персами і фактично зай­няли ворожу до них позицію. Тому не дивно, що після перемо­ги скіфів у цій війні відносини між двома етносами стали ще більш напруженими. За відомостями, які є в нашому розпоря­дженні, десь близько 70-х років V ст. до н. е. скіфський цар Аріапіф гине з вини володаря агафірсів Спаргапіфа, після чого син Аріапіфа, «еллінофіл» Скіл знищує ранньодержавне об’єд­нання агафірсів у Трансільванії. Культура Карпатського ареа­лу та Нижнього й Середнього Подунав’я у цей час ще більше скіфізується, й навіть на могильниках місцевого населення по­ряд із трупоспаленнями з’являються трупопокладення цілком степово-євразійської традиції.

Упродовж V — першої половини IV ст. до н. е. фракомовне населення північніше Дунаю значно зменшується, зберігаючись компактно, мабуть, лише в гірських районах Карпат, куди скіф­ська кіннота не наїжджала. Але після розгрому у 339 р. до н. е Філіппом Македонським, батьком Александра Великого, військ останнього визначного царя скіфів Атея, пануванню скіфів у цих краях було покладено край, і вже наприкінці IV ст. до н. е. Лівобережжя Нижнього Подунав’я починають заселяти фра- кійськомовні племена гетів, які незабаром опановують і всю Молдову з Буджацьким степом (тепер — південний захід Одеської області) до Дністра.

Оскільки гети були не просто фракійськомовною людні­стю, а походили зі Східних Балкан, тобто основного центру власне фракійської культури, можемо припускати, що у своїй основі їхній релігійно-міфологічний світогляд мав типові для фракійців риси. Тому екстраполяція наших знань про фра­кійський релігійно-міфологічний світогляд на духовну куль­туру гетів є цілком припустимою. Принаймні кращого шляху для відтворення у найзагальніших рисах їхнього світогляду у нас немає.

Але, як це не прикро, системного уявлення про релігійно- міфологічний світогляд фракійців ми не маємо. Він відомий лише тією мірою, якою вплинув на давньогрецьку свідомість та відбився в античних текстах. Головно це стосується образів Діоніса та Сабазія.

Діоніс, ім’я якого відоме в Егеїді вже у XIV ст. до н. е. (крит­ське лінійне письмо «В»), пов’язується античною традицією саме з Фракією. Можливо, його прообразом дійсно був фра­кійський Загрей (Діоніс-Загрей), з яким його згодом і ототож­нили. За міфом, переданим Аполлодором, після того, як фрі­гійська (фрігійці були народом фракійського походження, що мешкали в Анатолії) богиня Кібела (Велика матір богів, неза­баром ототожнена з давньогрецькою Реєю) залучила його до своїх оргаїстичних містерій, він через Фракію вирушає до Індії, а згодом з тріумфом повертається в Егеїду.

Повсюдно, де з’являвся Діоніс, він насаджував культуру виноградарства й виноробства. Свята на його честь — діонісії (вакханалії) мали естетично-оргаїстичний характер. Збуджені вином, його адепти, переважно напіводягнуті у шкури жінки- вакханки, на вершинах, на лісових галявинах у священній не­стямності, з увитими плющем тирсовими жезлами, б’ючи в тим­пани, розтерзували тварин і накидалися на людей, даючи пов­ний вихід (якщо скористатися психоаналітичною терміноло­гією) загальмованим первинним потягам свого безсвідомого. Тому і епітетами Діоніса були Бромій («нестямний», «галасли­вий») та Ліей («той, що звільняє»).

У зв’язку з цим цілком природно, що з діонісійським куль­том, хай і досить суперечливо, пов’язується постать легендар­ного Орфея, сина фракійського бога Еанра і музи Калліопи.

Якщо образ Діоніса-Вакха, скоріш за все, початково пере­важно фракійсько-фрігійського походження, відомий головно у давньогрецькій інтерпретації, то Сабазій, з яким його ото­тожнювали, був власне фрако-фрігійським богом. Він уявляв­ся, на відміну від грецького юнака Діоніса, вже літнім, борода­тим чоловіком, пов’язаним зі зміями та підземно-хтонічним світом. Очевидно, Сабазій асоціювався з ідеями вегетативних сил природи, відродженням рослинного світу, а відтак і підзем­но-загробним життям та поверненням до життя людської душі. Тобто він акумулював «осірістичні» функції, і саме через це ототожнений з ним Діоніс-Загрей грецької міфології (син Зев­са та Персефони), у свою чергу, ідентифікувався з єгипетським Осірісом. Відповідно у праслов’янському та давньослов’ян- ському світі він мав асоціюватися з Родом.

Тобто в античному світі Діоніс (не торкаючись його містич­них тлумачень в орфізмі як Діоніса-Загрея тощо) виступав у двох основних іпостасях — бог-юнак, втілення духу виноград­ної лози та грона, вина та його збуджуюче-звільняючої дії на людську душу, і зрілий чоловік, бог хтонічно-вегетативних сил, пов’язаних з підземним світом померлих.

Скоріш за все, образи фракійського Сабазія та праслов’ян­ського Рода мали якщо не спільне, то принаймні подібне по­ходження — від водно-хтонічного Бога-Змія енеолітичних давньоземлеробських племен Південно-Східної Європи, до кола яких належали споріднені культури мальованої керамі­ки як Східних Балкан з Нижнім Подунав’ям (Караново, Боян, Гумельниця), так і Східних Карпат, Молдови та Правобереж­ної Лісостепової України (Кукутені-Трипілля).

До того ж цікавим є й те, що саме в діонісизмі, зокрема в його пізнішій містичній доктрині — орфізмі (адепти якого вва­жали, що основу їхнього вчення заклав фракієць Орфей), фік­суємо концепцію метампсихозу — переселення, а точніше пе­ревтілення душ. Не зупиняючись на її подальшому розвиткові в грецькій релігійній філософії та на її численних світових ана- логах (передусім — індійських), згадаймо, що, як вже зазна­чалося, реліктові уявлення про перевтілення, за П. Кулішем та І. Нечуєм-Левицьким, збереглися в українській народній міфо­логії до XIX ст.

У нижньодунайського фракійського народу гетів знаємо верховного бога Сальмоксія (інше ім’я — Гебелейзіс), якому приносили в жертву людей. Геродот підкреслює щиру віру гетів у безсмертя душі, яка йде до Сальмоксія. Більше того, раз на п’ять років вони зі свого середовища за жеребом посилають до нього вісника (підкидаючи його так, щоб він упав на вістря списів), який має переказати богові те, що потрібно гетам. Сальмоксій був пов’язаний з грозовою стихією. «Батько іс­торії» повідомляє, що коли спалахують блискавки і гримить грім, гети стріляють з луків у небо і загрожують цьому богові, і відразу ж додає, що гети гадають, буцімто немає іншого бога, окрім їхнього.

У монотеїзм гетів важко повірити, але, судячи з усього, Сальмоксій був їхнім вищим богом, поєднуючи функції Саба- зія і бога грози (як архаїчний Зевс — функції бога неба і гро­зи, з одного боку, підземного царства — з іншого). Сабазій та Сальмоксій могли бути двома — небесно-грозовою та підзем- но-хтонічною — іпостасями великого бога фракійців.

Так само можливо, що тут ми маємо справу з іншим богом, який фігурував у Фракії у вигляді бога-вершника з не дуже відомими нам функціями. Існує думка, що основою для вшану­вання цього бога, принаймні в пізнішому середовищі припон- тійських греків, став образ легендарного фракійського царя-ге- роя Реса, славетного своїми кіньми. Тому не виключено, що Сальмоксій також асоціювався з вершництвом, війною, перемо­гою, що цілком природно для бога грози і блискавки, пов’яза­ного з конем. Це дає нам право зіставляти образи фракійсько­го бога-вершника (Сальмоксія — ?) і слов’янського Перуна. Вшанування бога-вершника було притаманним місцевому насе­ленню Східного Приазов’я та Західного Передкавказзя, а та­кож сарматським племенам. Очевидно, повсюдно він асоцію­вався з громом і блискавкою, війною і перемогою, був покро­вителем князівсько-царської влади.

Варто також додати, що понтійські греки (а від них Геродот, пізніше Діоген Лаертський) вважали Сальмоксія колишнім ра­бом (Піфагора) фракійського походження. Начебто він, отри­мавши волю, розбагатів і повернувся на батьківщину, де шар­латанським методом переконав співвітчизників у тому, що був три роки в підземному світі. Не виключено, що за цим перека­зом стоїть історична правда.

Цілком можливо, що в Піфагора дійсно був невільник-фра- кієць, який сприйняв тією чи іншою мірою піфагорійську вер-

сію орфічного вчення (з обов’язковим акцентом на ідеї пере­втілення) і потім став релігійним проповідником своїх однопле­мінників, згодом був обожнений і співвіднесений з тим богом, культ якого проповідував. Таке припущення, до речі, поясню­вало б наявність двох імен: Сальмоксій та Гебелейзін. Одне, очевидно, перше, могло бути іменем бога, друге — цього чоло­віка.

Як зазначалося, фракійці-гети, найближче споріднені зфра- комовними даками, зазнаючи у IV ст. до н. е. нападів з боку скіфів та визнавши незабаром владу македонців, з кінця назва­ного століття (користуючись початком занепаду Великої Скі­фії) починають заселяти простори від Нижнього Дунаю до Дністра. Цьому також на початку III ст. до н. е. сприяла кельт­ська навала на споконвічні області розселення цього народу. Опанувавши терени Молдови, гети, без сумніву, взаємодіяли не лише з греками Північно-Західного Причорномор’я (Істрія, Тіра, Ольвія) та скіфами і сарматами, а й з давніми слов’янами Поділля. Вплив гетів на духовний світ слов’ян міг бути досить суттєвим.

Лінгвістичні дані засвідчують досить інтенсивні культурні зв’язки між праслов’янами та іллірійцями. У ранньозалізному віці іллірійці займали переважно області Західних Балкан та Середнього Подунав’я, можливо — й Закарпаття. Але архео­логічно ідентифікувати в межах України власне іллірійські па­м’ятки практично неможливо, тим більше, що куштановицька група пам’яток Закарпаття середини І тис. до н. е., яку залиши­ло в основі своїй місцеве населення, має виразний скіфізова- ний вигляд. До того ж, є дуже мало відомостей про релігійно- міфологічні уявлення іллірійців. Очевидно, у загальних рисах вони були близькі до фракійських.

Іншу ситуацію маємо у випадку з кельтами, присутність яких на теренах Закарпаття, Прикарпаття та Нижнього Подунав’я з початку III ст. до н. е. виразно засвідчується археологічно та (стосовно Подунав’я) писемними джерелами. Цілком можливо навіть, що самі назви Галич-Галичина та Буковина походять саме від кельтів. Друга їхня назва гали (галати, гели та ін.). Звідси Галатія, місцевість у Центральній Анатолії, де осіла одна з їхніх груп, та Галісія — Північно-Західна Іспанія. Останні, як і Галичина, виявилися найвіддаленішою периферією кельтсько­го розселення. Відповідно і назву Буковини можна пов’язува­ти з просуванням сюди частини великого кельтського етнопле- мінного об’єднання бойїв (бойків), основною територією яких були терени сучасної Чехії (Богемії).

На початку ранньозалізного віку кельти (на той час носії власне гальштатської культури) займали північні передгір’я Альп та верхні басейни Рейну і Дунаю, поступово поширю- 136 ючись в бік Атлантичного океану, Іспанії і Британії. Скіфська експансія докотилася в середині І тис. до н. е. і до східних меж кельтських областей, але незабаром, з другої половини V ст. до н. е., кельти самі розпочинають рух на південь і схід.

Кельтські легенди розповідають про могутнього, спільного для всіх представників цієї етноплемінної групи короля Амбіка- ра (приблизно 450—400 рр. до н. е.), який відрядив двох своїх племінників — Беловеса та Сеговеса — на ці завоювання. Кель­ти, яких очолив Беловес, з’явилися в Північній Італії, спустоши­ли міста Етрурії та у 390 (або 387) р. до н. е. спалили Рим, після чого опанували долину р. По й утвердили свій центр у місті Бо- нонії (сучасній Болоньї). Відповідно ті, чиїм провідником став Сеговес, вирушають на схід, підкорюють територію сучасних Чехії та Нижньої Австрії зі східними передгір’ями Альп.

Подальший рух нащадків кельтів (серед яких найзначнішу роль відігравали вже згадані раніше бойї) після смерті Алексан­дра Великого, з межі IV—III ст. до н. е., призводить до того, що на певний час під їхньою владою опиняються майже всі бал- кано-дунайсько-карпатські землі з місцевим (здебільшого до того переможеним скіфами, а потім македонцями) іллірійським та фракійським населенням — до Нижнього Подунав’я, Буко­вини та Галичини включно. Так що коли в другій половині III ст. до н. е. у Середньому Подніпров’ї утворюється давньо- слов’янська зарубинецька культура, в Середньому та Нижньо­му Подунав’ї вже існувало кілька ранньодержавних об’єднань. Основну масу їхніх мешканців складала місцева іллірійсько- фракійська людність, але військово-політична верхівка була пе­реважно кельтського походження. На цей час кельти стають домінуючою силою також уздовж північних схилів Судет і Кар­пат, безпосередньо взаємодіючи з давньослов’янськими племе­нами на теренах Південної Польщі та Західної України.

Внаслідок цих подій упродовж останньої третини І тис. до н. е. на теренах Європи, від Іспанії та Ірландії до Карпат і Бал­кан, складається й поширюється макрокультурна спільнота кельтських і таких, що підпали під їхній вплив, етносів (що ар­хеологічно відбилося у наявності так званої латенської куль­турно-історичної спільноти). Останні, у тому числі і в межах західних областей України, не могли не зазнати і впливу з боку кельтських релігійно-міфологічних уявлень.

Відомості про світогляд континентальних кельтів лише фрагментарні. Вони, головним чином, зводяться до того, що представники відповідної етномовної спільноти вірили в потой­бічне життя та перевтілення душ, вшановували різних богів та духів здебільшого у священних гаях, надавали великого значен­ня ворожінню та мали спеціалізовані жрецькі корпорації, зок­рема — друїдів.

Важливу роль відігравало вшанування дерев (у тому числі й відповідно до образу світового дерева), та передусім — омели. Серед тварин особливе значення мали бик, кінь та вепр. Але за браком археологічних джерел відтворити структуру кельтсько­го пантеону античних часів (як і фракійців чи, тим більше, іллірійців) практично неможливо.

Значно докладніше можемо уявити релігійно-міфологічний світогляд ранньосередньовічних (уже охоплених християнсь­ким впливом) кельтів Британських островів, зокрема Ірландії та Уельсу. Але якою мірою вірування острівних кельтів (пред­ки яких перепливли Ла-Манш ще десь у другій чверті І тис. до н. е. і змішалися там з якимось палеоєвропейським населенням приатлантично-дольменної культурної традиції, врешті-решт асимілювавши його) відповідали давньокельтським уявленням, залишається невідомим. Тому відтворення релігійно-міфоло­гічної системи кельтів континентальної Європи за аналогією з уявленнями їхніх острівних родичів навряд чи є цілком виправ­даним, хоча певні суттєві паралелі між ними, без сумніву, ма­ють місце.

З античних часів найбільше маємо інформації стосовно віру­вань та культів завойованої Юлієм Цезарем на середину І ст. до н. е. Галлії. Тут провідними богами були Єзус, Тараніс і Тев- тате, яким характерними для кожного з них способами прино­сили криваві жертви.

Постійним епітетом Єзуса був «гнівний». Він зображався як чоловік (бородатий чи безбородий) з сокирою чи серпом у ру­ках біля дерева. Очевидно, його священною твариною був бик. Цілком імовірно, що він був загальнокельтським богом, мож­ливо, як інколи припускають, богом війни. Але на цю роль з не меншим правом міг би претендувати і громовержець Тараніс, бородатий (часто зображений повністю оголеним) велетень з колесом та спіралями в руках. Інколи з ним пов’язуються зміє- морфні мотиви. Як бог грози він зіставимий зі співзвучним дав­ньогерманським Тором, який водночас, як і Індра чи Перун- Перкунас, був і богом війни, перемоги, родючої сили. Крім того, войовничі риси спостерігаємо і в пов’язаного з вогненною стихією Тевтата, який у галло-римські часи ототожнювався з Марсом.

Таким чином, усі три провідні сакральні постаті давніх кон­тинентальних кельтів (принаймні в межах Галлії) тією чи іншою мірою співвідносяться з військовою функцією та смертю, а та­кож, очевидно, з вітально-енергетичними силами природи і чо­ловіків. Але щось більше з впевненістю про них сказати важ­ко. Ще менше знаємо про інших богів та богинь, відомих тільки за іменами: Епона (богиня, пов’язана з культом коня, яка зоб­ражалася на коні — сидячи або стоячи), Цернун (з оленячими 138

рогами, в оточенні диких тварин), Суцел, Нантосвельта тощо. Крім них, відомі боги-патрони-епоніми окремих етноплемінних груп галлів: Аллоброкс — аллоброгів, Арамо — араміків, Во- контія — воконтіїв і т. д.

Завдяки Цезарю маємо і відомості про уявлення кельтів щодо потойбічної долі душі. Римський завойовник Галлії та Британії писав, що за вченням друїдів людські душі є безсмерт­ними і після смерті тіла переходять в інші тіла.

Ранньосередньовічна традиція кельтів Британських ост­ровів надзвичайно багата легендарно-епічними переказами і символічними образами, які вже зазнали певного християнсь­кого впливу. Мається на увазі цикл про короля Артура та ли­царів Круглого столу, сюжет кохання Трістана та Ізольди, деякі з котрих можуть мати і спільнокельтські витоки, леген­ди про чарівний келих Грааля тощо. Нове життя вони набули в західноєвропейському лицарському романі, але до певної міри у своїх ранніх варіантах могли бути поширеними і в дав­ній Європі, принаймні на теренах, де засвідчуються пам’ятки кельтської латенської культури, зокрема в західних областях України.

Кельтська експансія в Дунайсько-Карпатському ареалі сти­мулювала процеси політогенезу серед етнічних груп, які уві­йшли з носіями латенської культури в безпосередній контакт, але, зазнавши з їхнього боку значних впливів, змогли уникну­ти прямої влади кельтської військової аристократії. Головно це стосується народів Карпат, карпів верхів’їв Тиси та, особливо, даків Трансільванії. Даки, підкорюючи численні етнополітичні групи різного, переважно північнофракійського, походження, наприкінці II ст. до н. е. створюють власне ранньодержавне об’єднання. Під час його першого піднесення за доби правлін­ня царя Буребісти в середині І ст. до н. е. межі Дакії на сході досягли Чорного моря та Дністра, при тому, що найпотужніші з грецьких міст Північно-Західного Причорномор’я, які нама­галися чинити цьому опір, як Істрія та Ольвія, були захоплені й спустошені. Владу Буребісти визнавали всі етноси Карпат­ського ареалу, а вплив Дакії поширювався, очевидно, і на весь басейн Дністра, а відтак і на давньослов’янські племінні об’єд­нання Поділля й Галичини. Це, мабуть, сприяло поширенню в середовищі останніх і впливів дако-фракійських релігійно- міфологічних уявлень.

Дако-фракійський вплив на населення Придністров’я, а можливо, і більш віддалених від Карпат областей Лісостепової України, був досить тривалим. Розпад царства Буребісти після його смерті та подальше безладдя, викликане рухом сарматів- язигів з Північного Причорномор’я до Середнього Подунав’я, не призвели до знищення основ дакійської державності.

У кінці І ст. н. е. Дакія під проводом Децебала знову консо­лідується в потужне царство, яке тоді кидає виклик навіть Риму, але на початку II ст. н. е. гине під ударами легіонів імпе­ратора Траяна. Це завоювання деякою мірою навіть сприяло посиленню дако-фракійського впливу на Галичині та Поділлі, оскільки певна частина карпатської людності тікає сюди від римських військ. Так само збільшується присутність даків у Північних Карпатах, які не були завойовані й де утворюється область так званих «вільних даків».

Очевидно, їхніми нащадками були місцеві племена II—V ст., відомі, зокрема, за матеріалами так званої культури карпатсь­ких курганів. Після буремних подій доби Великого переселен­ня народів це населення у Прикарпатті було переважно слов’я­нізоване. Але його релігійно-міфологічні уявлення відіграли свою роль у становленні самобутнього духовного світу кар­патських слов’ян переддавньоруських часів та карпатських ру- синів-українців.

Але, на жаль, відомості про релігійно-міфологічний світ дако-фракійців украй обмежені. Можемо лише припускати, що він був досить подібний до уявлень найближче споріднених з даками гетів, а отже містив віру в безсмертя душі (можливо, з ідеєю перевтілення) та шанування як верховного бога громо­вика Сальмоксія, можливо, у вигляді озброєного вершника. Поширеними були солярний культ, пов’язаний з вшануванням вогненної стихії, а також різноманітні аграрні та скотарські культи.