ВИРОБНИЦТВО ФОРМИ СПІЛКУВАННЯ

Вивчення суперечливого процесу виробництва, потреб людини перебувають на початковій стадії. Це стосується і проблеми виробництва форми спілкуван­ня. Сьогодні важко назвати хоч одну філософську монографію, безпосередньо присвячену аналізу цього виду виробництва.

Форма спілкування - це конкретно-історичний спосіб зв’язку між людьми в процесі їхньої суспільної взаємодії, це засіб організації суспільних відносин у межах конкретної соціальної системи. Форма спілкування є продуктом пошуко­вої діяльності людини, спрямованої на встановлення оптимально можливої (в межах тих чи інших економічних, соціально-політичних, культурно-історичних умов) соціальної злагоди, єдності соціуму. Це - відповідь на потребу упорядку­вання суперечливих суспільних відносин, подолання конфліктів, організації на­явного соціуму в єдине ціле.

Історично першою формою спілкування була первісна община, що узагаль­нила досвід суспільних відносин первісного стада, роду, сім’ї. Другою формою була держава. Державність як форма спілкування існує й нині. В історії вона постає як оптимальна форма упорядкування суспільних відносин. Змінюються час й люди. Змінюються форми держави. Проте інститут держави як форми спіл­кування залишається й продовжує виконувати соціально-організаційні функції. Поряд з державою і в межах її існують інші, менш загальні форми організації спілкування - громади, спілки, товариства, братства тощо. Звідки вони беруть­ся, хто є їх творцями, завдяки чому і яким чином вони змінюють одне одного? Грунтовна відповідь на ці запитання наводиться в наступних розділах книги.

Суспільне спілкування здійснюється відповідно до наявних умов буття, а не суб’єктивно. У виробництві форми спілкування суб’єктивне не приживається вза­галі-значно більшу, якщо не визначальну, роль відіграють об’єктивні обстави­ни й історично-культурні чинники суспільного розвитку. Суб’єктивне прагнен­ня нав’язати народові ту чи іншу форму спілкування без врахування об’єктив­них підвалин і культурно-історичних засад його життєдіяльності приречене на провал, яким би ефективним не зарекомендувало воно себе у інших народів, на іншому об’єктивному грунті, в інших культурно-історичних типах. Кожен на­род має індивідуальну культуру, психологію, характер, тобто живу душу - са­мобутність, без врахування якої не може бути й мови про впровадження нової форми спілкування. «...Самобутність політична, культурна, промислова стано­вить той ідеал, до якого має прагнути кожен історичний народ, - писав М.Дани- левський, - а де самобутність недосяжна, там, принаймні, має зберігатися неза­лежність» (Данилевский Н.Я. Россия и Европа. - C.274).

Історично першою цивілізаційно-суспільною формою спілкування українців була князівська держава - Київська Русь, що особливо прославилась за часів правління князів Володимира та Ярослава Мудрого. Як пише історик М.Аркас, «...на чолі тодішньої Русі стояв... великий князь... Найближче до князів стояла дружина, з котрою вони радились про всякі справи... Віче за князів стало більше залежати від князя, як було то раніше, але все ж не раз і князь мусив слухати його поради. Як ми бачили не раз, віче наставляло і прогоняло князів і мало таки чималий вплив на діла політичні» (Аркас М. Історія України-Русі. - K., 1990.-С.61-63).

У XVIct. народжується нова форма спілкування українців - Запорозька Січ як християнська демократична республіка. Її визначальними рисами були воля й козацтво, що розливалися, за висловом М.Гоголя, на всю Україну. Саме з Січі розпочала свій відлік українська Гетьманщина, привабливість упорядкування форм співжиття народу якої не втратила свого значення й нині.

У 1918р. Україна збиралася прийняти президентську форму правління. Пер­шим президентом України мав стати всесвітньовідомий вчений, історик М.Гру- шевський.

Виробництво форми спілкування, як бачимо, є справою всенародною. Воно має безпосередньо суспільний характер, тобто здійснюється всією громадою від­повідно до конкретних економічних, політичних, психологічних умов існуван­ня народу як самостійного суб’єкта суспільно-історичного процесу. Звичайно, це не заперечує ролі особистості в історії, а навпаки, підкреслює її. Разом з тим діяльність особистості, індивідуальність якої, безумовно, позначається на формі спілкування, підпорядкована загальній справі пошуку оптимальних форм забез­печення соціальної злагоди. Визначальна роль народних мас у цій справі є неза­перечною.