ПРАСЛОВ’ЯНИ ПЕРЕДСКІФСЬКИХ Й РАННЬОСКІФСЬКИХ ЧАСІВ ТА ЇХНІ РЕЛІГІЙНО-МІФОЛОГІЧНІ УЯВЛЕННЯ

Праслов’янство як певна етнокультурна макроспільність, що складалася з бага­тьох споріднених племен і не мала чіт­кого розмежування в басейні Західного Бугу, Прип’яті та Дес­ни з прабалтськими племінними об’єднаннями, у загальних ри­сах консолідується на середину II тис.

Отже, процес утворення праслов’янської етномовної спіль­ності у цілому завершується в останні сторіччя II тис. до н. е., саме тоді, коли в межах Поділля, Східної Волині, Правобереж­жя та частково Лівобережжя Середнього Подніпров’я на ґрун­ті місцевих східнотшинецької та, певною мірою, комарівської культур формується білогрудівська землеробсько-скотарська культура доби фінальної бронзи та переходу до ранньозалізно- го віку. Зазначимо певний вплив на процес її формування роз­винутіших племен Північно-Західного Причорномор’я арійської традиції, зокрема — культури Ноа, як пізніше і племен фракійсь­кого гальштату з Карпат, утім підґрунтя було місцевим.

Паралельно західнотшинецька культура (представлена голов­но у Південно-Східній Польщі) поступово інтегрується у цент­ральноєвропейську — лужицьку (правенедську, проміжну між тодішніми праслов’янами, прабалтами та прагерманцями) — 100 спільність, тоді як на основі західних груп комарівської куль­тури під значним лужицьким впливом утворюється висоцька культура Львівщини та Тернопільщини (яка, очевидно, репре­зентує найзахідніше з власне праслов’янських племінних об’єд­нань того часу).

Вирішальну роль у піднесенні праслов’янських племен Лісостепової України (представленими білогрудівською та чорноліською культурами передскіфської доби) у першій тре­тині І тис. до н. е. відіграло освоєння заліза. Використання за­лізних знарядь значно підвищило продуктивність землеробсь­кої праці, сприяло залученню до господарського використан­ня нових площ. Оволодіння чорною металургією дало мож­ливість перейти на залізне озброєння та сприяло зведенню по­тужних укріплених городищ, що було вкрай актуальним за умов посилення тиску з боку кіммерійських скотарських племен зі степу. Адже саме на цей час, упродовж останньої чверті II тис. до н. е., в степовій зоні Євразії відбувся перехід до кочівницт- ва, що сприяло зростанню мобільності відповідних, здебільшо­го іраномовних, племен, представники яких у військовій справі почали орієнтуватися на стрімкі напади легкої кінноти.

За умов зростання загальної продуктивності праці, при постійній загрозі з боку північнопричорноморських номадів у середовищі праслов’ян Лісостепової України виразно посилю­ються процеси політогенезу. Починають складатися ранньопо- літичні, протодержавного типу, міжплемінні об’єднання з ук­ріпленими центрами перебування очевидно вже спадкоємних вождів-князів та інших представників вищої аристократії.

За доби чорноліської культури (X—VIII ст. до н. е.) на за­гальному тлі тогочасних праслов’ян Середнього Подніпров’я, Поділля та Волині починає увиразнюватися осередок у басейні р. Тясмин (південь Лісостепового Дніпровського Правобереж­жя), провідним протоміським центром якого було Суботівське городище (на околиці села Суботів Чигиринського району, де народився Б. Хмельницький). Воно, як на ті часи, добре укріп­лене, було політичним, а можливо, й культовим центром усьо­го Потясминського (чи навіть ширше) регіону. На ньому вираз­но простежуються сліди металургійного, ювелірного та інших видів ремісничого виробництва.

Поблизу Суботівського городища, оточеного системою не­величких городищ-фортець, зосереджені й найбагатші похо­вальні комплекси чорноліської культури: підкурганні дерев’яні гробниці з рештками представників правлячого прошарку (з відповідним інвентарем) та людей, що супроводжували їх у по­тойбічний світ.

басейн Тясмину з боку Степу) з прилеглими до них селищами, а й виразне соціальне розшарування. В суспільстві вже склала­ся пануючо-керівна верства родоплемінної аристократії та по­в’язаний з нею вершницький, дружинний прошарок.

Подібні (часто-густо й більш яскраві) процеси в той самий час (на початковій фазі ранньозалізного віку) мали місце в ме­жах Степової Євразії, Кавказу та Південно-Східної, Централь­ної і Південно-Західної Європи. Повсюдно набирав сили про­цес формування ранньодержавних, ранньоцивілізаційних сис­тем, які з півночі широкою смугою охоплювали вже наявні ци­вілізації Східного Середземномор’я, Закавказзя та Передньої Азії. Вплив останніх на розвиток пізньопервісних мешканців Європи ставав дедалі помітнішим, при тому що серед них вираз­но проходив поділ на кочовиків Степової Євразії та осілих мешканців лісостепових і передгірських областей.

Протягом першої половини І тис. до н. е. у взаєминах між двома останніми надетнічними господарсько-культурними спільнотами ініціатива майже повністю належала номадам. Вони активно тиснуть на своїх землеробських сусідів, викорис­товуючи переваги маневреної легкої кінноти. Неабияку роль тут відігравала наявність у кочовиків досконалої кінської збруї, складного лука зі стрілами, оздобленими тригранними наконечниками, короткого (зручного в близькому бою) меча- акінака тощо.

Між тим і в самому середовищі номадів не вщухала бороть­ба між різними племінними об’єднаннями. Як вважається, перші носії протоскіфської культури з’являлися в заселених кімме­рійцями степах Східної Європи ще в X ст. до н. е., але швидко розчинялися в місцевому середовищі. У середині — третій чвер­ті VIII ст. до н. е., внаслідок не зовсім з’ясованих військово- політичних подій у Центральноазійських степах, під тиском споріднених із ними в етнокультурно-мовному відношенні ко- чівників-масагетів, або іседонів, скіфи, або точніше ще прото- скіфи (які склали ядро майбутнього скіфського народу), пере­йшли Волгу та частково витіснили, частково асимілювали близьких до них кіммерійців.

не дивно, що протягом названого століття в межах Лісостепо­вої України на місцевій основі, але при найширшому сприйнятті культурних надбань кочовиків Степової Євразії з їхнім вираз­ним так званим скіфсько-сибірським культурним стилем ство­рюється своєрідна культура. Тоді ж були встановлені й перші контакти між праслов’янами цих областей та давніми греками, які саме з середини VII ст. до н. е. починають колонізацію Північного Причорномор’я. Зв’язки з ними значно активізува­ли розвиток давніх мешканців України.

Ці та інші обставини сприяли формуванню лісостепових ва­ріантів скіфської культури, за якими в Середньому (особливо Правобережному) Подніпров’ї та на Поділлі стояли прасло­в’янські ранньополітичні об’єднання типу чіфдомів-вождівств. Серед них виразно вимальовуються такі осередки: подільський з центром у Немирівському городищі, середньодніпровський правобережний, який складався з черкаського з центром у Мотронинському городищі Потясминня та київського з імовір­ними центрами у Трахтемирівському городищі на Канівщині та іншими, меншими за розмірами, городищами Київщини; серед­ньодніпровський лівобережний з центром у Більському горо­дищі на р. Ворсклі, який, скоріш за все, утворився внаслідок об’єднання праслов’ян та близьких до скіфів в етномовному відношенні гелонів Полтавщини з залученням більш давнього місцевого населення — будинів.

Будини належать до етносу балто-слов’янського походжен­ня, основною зоною поширення якого було Подесення (юхнів- ська культура).

Такий рівень розвитку відповідав і підвищенню рівня етніч­ної самосвідомості, тим більше що протягом другої чверті І тис. до н. е. праслов’яни (можливо, за участю й скіфів, які мали гра­біжницькі цілі) просуваються в західному напрямку, опанову­ючи Прикарпаття (де до того домінував фракійський елемент) та Південно-Східну Польщу, поступово асимілюючи східну ча­стину венедського масиву (при тому що з межі ер венеди вис­тупають вже як західна група давніх слов’ян, поширена голов­но у Повісленні).

Імовірно, що не пізніше цього часу остаточно складається й спільнослов’янська макроетнічна самосвідомість та самоназ­ва: «с(к)лавени» — «слов’яни», яку Геродот із вуст своїх інфор- 103

маторів, ольвійських греків, сприйняв як «сколоти». Принаймні те, що сколоти не є власне скіфами (як їх неточно звуть греки), випливає з тексту «батька історії», за словами якого, їхня наз­ва походить від імені царя (цілком можливо, міфічного пред- ка-епоніма). Запропонована Б. Рибаковим їх ідентифікація як праслов’ян Лісостепової України виглядає цілком слушною.

Завдяки Геродоту до нас дійшли три версії походження скіфів: 1) за словами скіфів, як вони самі про себе розповіда­ли; 2) відповідно до того, як про це розповідали елліни, що жили в Північному Причорномор’ї; 3) версія, яка здавалася найправ- дивішою самому Геродоту, — про їхній прихід з Центральної Азії. Остання у цілому відповідає оповіді про ранню історію скіфів Діодора Сицилійського, має найреалістичніший вигляді сьогодні визнається фактично усіма дослідниками за схематич­не відображення реальних подій доби перемог скіфів над кімме­рійцями.

Найдокладнішою є перша версія. За нею в найдавніші часи («за 1000 років» до походу Дарія, тобто, якщо це перекладати на календарні дати, у середині II тис. до н. е.) від шлюбу «Зев­са» (верховного місцевого бога неба) та дочки Борисфена (Дніпра) народився герой-першопредок Таргітай. У нього було троє синів: старший — Ліпоксай, середній — Арпоксай, молод­ший — Колаксай. У їхній присутності з неба впали священні речі: золоті рало, ярмо і чаша. Двоє старших братів не змогли доторкнутися до них, бо золото пашіло вогнем. Але коли пі­дійшов молодший брат, то полум’я згасло, й він відніс речі до своєї домівки. Відтак старші брати визнали першість і владу молодшого.

Від Ліпоксая пішло плем’я авхатів, від Арпоксая — катіарів і траспіїв, а від молодшого — паралатів. Разом вони всі звуть­ся сколотами, а елліни називають їх скіфами. Геродот підкрес­лює, що самі по собі етноси, які походять від синів Таргітая, є сколотами, а не власне скіфами, і відразу додає, що називають­ся так вони за ім’ям царя. Якого царя? Очевидно, Колаксая (Сколаксая) — того, кому належала влада над ними. За такого припущення легенда набуває реального сенсу, і етимологія на­зви «сколоти» дістає логічне пояснення.

Згодом Колаксай розділив належну йому долю батьківської землі-спадщини між своїми трьома синами, зробивши найбіль­шим те з царств, де містилися священні золоті реліквії. З цього випливає, що сакральні речі зберігалися в певному святилищі, розташованому в межах володінь головної серед трьох генеа­логічних ліній, які пов’язували своє походження з міфічним Колаксаєм.

Найретельніше вивчення семантики імен сколотських пер- шопращурів та пов’язаних із ними етноплемінних назв з точ­ки зору іраністики (за припущенням, що йдеться про власне скіфів — іраномовних номадів центральноазійського похо­дження) не змогло навести аргументів на користь їхнього іранського походження. Дослідники неодноразово підкреслю­вали, що «Арпо», «Ліпо»та «Коло» («Сколо»)не можуть мати іранське походження, а належать іншим групам давнього насе­лення півдня Східної Європи. Іранським є лише закінчення «ксай», яке означає «цар», «володар». Воно, як додане до імен Таргітаєвих синів, сприймалося разом з останніми як одне сло­во.

Отже, наведена генеалогічна легенда не є скіфського похо­дження і не склалася в іраномовному середовищі доскіфських племен Степового Причорномор’я. Тому, враховуючи її при­в’язку до Дніпра-Борисфена, маємо виводити її походження від праслов’янської, осілоземлеробської людності Середнього Подніпров’я, яка (на відміну від скіфів) вважала себе автохтон­ною на рідній землі. На користь цього свідчить і те, що ярмо та рало як сакральні символи є природними саме для осілих зем­леробів, а не кочовиків, тоді як символ чаші однаково може бути притаманним як першим, так і другим.

Зіставимо тепер цю легенду з етнополітичними (яким відпо­відають своєрідні археологічні варіанти місцевої культури ран- ньоскіфської доби) об’єднаннями праслов’ян. У ті часи люди усвідомлювали міру своєї спорідненості за допомогою міфо- генеалогічних схем. Відтак структура останніх має відповідати реальним об’єднанням у межах Лісостепової України другої чверті І тис. до н. е. Тому правомірно припустити, що названі Геродотом групи сколотів (котрі походять від синів Таргітая) відбивають реалії тогочасного етнотериторіального поділу лісостепових праслов’ян.

Виходячи з цього, землю паралатів, нащадків Колаксая (об­раз якого був відомий грекам принаймні з VII ст. до н. е., коли поет Алкман згадував «колаксаєвого коня»), логічно зіставля­ти з найрозвиненішими і багатими районами, тобто середньо- дніпровським Правобережжям. У його межах, на півдні, легко виділяється провідне ядро — Потясминня з Мотронинським го­родищем. Тому доцільно вважати, що саме цей реґіон варто співвідносити з «царством» того з синів Колаксая, який успад­кував від батька золоті раритети. Тоді землі нащадків двох інших синів Колаксая — північніші райони Канівсько-Порось- кого та Київського ареалів поширення пам’яток ранньоскіф- ського часу.

Отже, володіння синів Колаксая, нащадками яких були па- ралати, обґрунтовано пов’язувати з києво-черкаською групою 105

пам’яток Лісостепового Правобережжя від Чигирина до Киє­ва. З такою локалізацією паралатів добре узгоджується і за­пропонована В. Петровим структура назви Дніпра — «Дона- поріс». «Доном»/«Даном» давні іраномовні мешканці степів називали всі великі річки (від значення відповідного кореня — «велика вода»). Звідси походять назва Дону, перші склади в на­звах Дінця, Дніпра, Дністра, Дунаю. Отже, для іраномовних скотарів Північного Причорномор’я Дніпро був «великою во­дою/річкою порів/паралатів».

Оскільки з нащадками Ліпоксая пов’язується одне плем’я, а від Арпоксая походять два, можемо припускати, що першому відповідає одна компактна група археологічних пам’яток, а другому — дві споріднені. За такою логікою, ймовірно, з авха- тами співвідноситься поворсклинська група пам’яток, яка має своїм центром західне укріплення Нільського городища. Каті- арів і траспіїв можна тоді локалізувати на Поділлі, де архео­логічно виділяються східноподільська (з Немирівським городи­щем) та похідна від неї західноподільська (в Подністров’ї) гру­пи. До речі, назва траспіїв (тіраспіїв) перегукується з античною назвою Дністра — Тірас, що якоюсь мірою підтверджує вислов­лене припущення.

О. Стрижак зазначає, що гідронімія України до наших днів зберігає реалії, які нагадують про сколотів: поліські річки Ско­лот, ліва притока Дніпра — Оскол тощо. Відносно ж походжен­ня самого слова «сколоти», то його цілком переконливо мож­на пов’язувати зі слов’янськими лексемами типу «коло», «ска­ла »/«скеля», «сколювати» тощо.

Так само важко не помітити збігу в етнонімах «сколоти» — «склавени»: структура їхніх коренів (с-к-л) тотожна. Геродот, таким чином, і доніс до нас самоназву праслов’ян Лісостепо­вої України, якою була вона за його часів, у її скіфсько- північноіранській або грецькій транскрипції.

Зупинимося коротко й на другій з Геродотових версій по­ходження скіфів, хоча прямого стосунку до праслов’янської міфології вона не має.

Як свідчить «батько історії», елліни, котрі живуть на Понті, переказують, що Геракл, коли гнав биків Геріона, прибув до скіфських земель, тоді ще безлюдних. Там, у місцевості Гілея, в печері він зустрів напівжінку-напівзмію (її образ ототожню­ють зі скіфською «змієногою богинею»), яка згодом народила від нього трьох синів: Агафірса, Гелона та Скіфа. Коли вони виросли, тільки молодший — Скіф — зміг натягнути тятиву батькового лука. Тому (відповідно до наказу Геракла) йому й дісталися землі майбутніх скіфів, тоді як двох старших синів мати вигнала за межі своєї країни. Від Скіфа пішов рід скіф­ських царів. Разом із луком до нього перейшли також батькові пояс і золота чаша, що підвішувалася до нього. І, як зазначає Геродот, на пам’ять про ту золоту чашу скіфи зберігають зви­чай носити чаші на поясі.

Наведений переказ принципово різниться від легенди, що виводила сколотів від Таргітая. Спільні риси пояснюються зде­більшого «законами жанру»: народження трьох братів, серед яких молодший виявляється найздібнішим, від шлюбу бога чи героя сакрального походження з жіночою істотою, яка симво­лізує певну місцевість з її водно-хтонічною природою.

Проте персонажі-епоніми двох переповіданих Геродотом легенд зовсім різні. Так само різні (за винятком чаші — універ­сального індоєвропейського, і не лише індоєвропейського, культового предмета) й священні речі, при тому що лук та бо­йовий пояс цілком відповідають кочівницьким реаліям, так само як ярмо і рало — землеробським.

Варта уваги ще одна обставина. Діодор Сицилійський, який жив чотирма сторіччями пізніше від Геродота, записав такий переказ. Після того, як предки скіфів, що спочатку мешкали біля р. Аракс, заволоділи країною в горах Кавказу, в болотах Мео- тиди (Азовське море) землею була народжена діва зі зміїною нижньою частиною тіла. З нею зійшовся Зевс, і від нього вона народила богатиря Скіфа, котрий всіх перевершував силою і став володарем місцевої людності, яка від нього й почала називати­ся скіфами. Від його нащадків, братів Пала і Напа, пішли два народи Скіфії— пали (ім’я яких співвідносять з паралатами ра- ніших часів та порами і полянами — пізніших) і напи.

Діодорів переказ добре доповнює розповіді понтійських греків Геродотових часів, при тому досить чітко локалізуючи територію, з якої походив Скіф — Передкавказзя зі Східним Приазов’ям. В обох випадках «змієнога богиня» пов’язуєть­ся з хащами річних понизь, які у Геродота фігурують під на­звою «гілей» (одна — нижньодніпровська, друга — на р. Пан- тікапі, яку ототожнюють з Ворсклою). Тому можемо розгля­дати цю розповідь Геродота та оповідь Діодора Сицилійсько- го як похідні від одного кола, імовірно — власне скіфських, міфів (з локальними відмінностями) та такі, що доповнюють одна одну.

Відтак можемо пов’язувати прототип Геродотової версії про народження Агафірса, Гелона і Скіфа саме з Приазовсь- ко-Передкавказькими областями (де й містився центр скіф­ського «царства Ашкуза» наприкінці VIII — у першій половині VI ст.), звідки скіфи на початку VI ст. витіснили агафірсів і ге- лонів, а потім виселилися й самі, перенісши центр своєї влади у Нижнє Подніпров’я. Це відбулося приблизно за сторіччя до відвідин Геродотом Північного Причорномор’я, так що місцеві греки (зокрема — ольвіополіти) цілком могли перетлумачити

власне скіфські перекази на свій лад, пов’язавши їх з нижньо­дніпровськими реаліями.

Цей висновок добре узгоджується й з одним із давньогрець­ких епіграфічних написів. За ним, Геракл, прийшовши з Фракії до Скіфії, переміг Аракса і зійшовся з його дочкою Єхидною, яка народила йому синів — Агафірса і Скіфа. Додамо, що гре­ки ніколи не називали Дніпро (Борисфен) Араксом: ця назва стосувалася річки чи річок на схід від Меотиди.

Відсутність у цьому написі згадки про Гелона наводить на певні роздуми. Не виключено, що гелони не були такими близь­кими за походженням, мовою і культурою до скіфів, як агафір- си (чиї звичаї мають багато спільного з масагетськими). Отже, ймовірно, що виселення гелонів зі Східного Приазов’я могло відбутися значно раніше, можливо ще за часів утвердження в Передкавказзі скіфського панування (побічне свідчення цього міститься, як гадає Б. Шрамко, в одному з текстів Плутарха).

Але, хоч як там було, спочатку походження Агафірса — (Ге­лона) — Скіфа пов’язувалося не з Північним Причорномор’ям, а саме зі Східним Приазов’ям — Передкавказзям, якщо взагалі не з Нижньою Волгою та Прикаспієм. Версія ж про Таргітая та його синів цілком місцева, придніпровська і має праслов’янсь­ке (сколотське) походження. Таким чином, до нас дійшла гене­алогічна легенда придніпровських праслов’ян. Коли вона скла­лася, визначити неможливо, але не викликає сумніву, що оста­точного вигляду вона набула не пізніше другої чверті І тис. до н. е.

У цій легенді як дід Таргітая (батько його матері) фігурує Борисфен-Дніпро. Він, судячи з усього, був одним із провідних міфологічних персонажів придніпровського праслов’янства, де в чому, очевидно, подібний до постаті Нілу (єгип. — Хапі) в уявленнях давніх єгиптян. Схоже й на те, що давньослов’янські, як і пізніші українські, міфопоетичні асоціації, пов’язані з об­разом «Дунаю», на праслов’янському рівні стосувалися саме Дніпра.

Дійсно, в давньослов’янському фольклорі «Дунай» — це мі- фологізований образ головної річки прабатьківщини, свого роду центр, до якого прямують всі інші ріки. Разом з тим, це і шлях до моря, і велика водна межа, за якою лежать багаті, але небезпечні землі. «Дунай» асоціюється з добробутом та мир­ним побутом, з вільним дівочим життям, але юнак-воїн (зго­дом — козак) їде «за Дунай» на війну і часто не повертається.

В давньоруських билинах «Дунай » інколи тече під Києвом і, отже, прямо ототожнюється з Дніпром. У тих же билинах фігу­рує непереможний велетень Дунай-богатир, котрий гине саме в Києві (на бенкеті князя Володимира Красного Сонечка), обер­тається річкою Дунаєм, яка, таким чином, знову пов’язується ______________ 108 із Середнім Подніпров’ям. Саме тут незліченні річки (Ворскла, Сула, Псел, Десна, Сож, Прип’ять, Тетерів, Ірпінь, Рось, Тяс- мин тощо) стікалися до Дніпра, який вів до моря. За ним (Дніпром-Дунаєм) на схід відкривалися землі Лівобережжя, звідки праслов’янам постійно загрожувала воєнна небезпека і куди часто вирушали їхні дружини. Відповідно до цього билин­ний образ богатиря-Дуная може тлумачитися як епічне пере­осмислення міфологічного образу божества Борисфена-Дніпра (Дніпра-Дунаю) Геродотового переказу.

Якщо погодитися з таким припущенням, то стає зрозумілі- шою й літописна версія щодо «дунайської» прабатьківщини слов’ян. Автор «Повісті временних літ» (якого часто ототож­нюють з Нестором), намагаючись з’ясувати, де і коли перебу­вали слов’яни, спирався, головним чином, на народні перекази, які мали за основу праслов’янські міфи і в яких саме під іме­нем «Дунаю» виступав Дніпро. Однак за доби Київської Русі освічені люди вже досить добре уявляли географію і гідрогра­фію Європи, де за окремими річками були чітко закріплені власні назви. Тому міфічний «Дунай» праслов’янства був спри­йнятий ним як конкретна річка Дунай, «де єсть нині Угорська земля і Болгарська», долина якого у І тис. до н. е. була зайня­та (з верхів’їв до пониззя) кельтами, іллірійцями та фракійця­ми і який в ті часи звався Істром чи (у нижній течії, принаймні з сарматських часів, тобто з межі ер) Данубієм. Міфічний же «Дунай» було ототожнено з Істром-Данубієм не раніше сере­дини І тис. н. е., за часів великого слов’янського розселення, коли ця велика річка дійсно стала відповідати всім тим міфо­логічним ознакам, які за тисячу років до того були притаманні «Дунаю» — Дніпру — Борисфену.

Таким чином, маємо певні підстави припускати, що прасло­в’янський бог «Дніпра-Дунаю» (згодом перетворений на Дуная- богатиря) був відомий Геродоту за генеалогічним міфом око­лотів, які виводили себе від Таргітая, що народився від шлюбу дочки Борисфена-Дніпра з небесним богом. Що то був за бог, який сприймався греками як варіація образу Зевса? Певно, ним був Сварог — бог спокійного, погідливого неба (син його, со­нячний Дажбог, в пізніші, давньослов’янські та давньоруські часи вважався, за «Словом о полку Ігоревім», пращуром при­дніпровських слов’ян-русичів). Саме від Сварога чи Дажбога логічно очікувати дарування людям таких священних раритетів, як золоті рало з ярмом, а також сокира і чаша.

Якщо погодитися з наведеними вище міркуваннями, то мож­на відтворити праслов’янський генеалогічний міф досить роз­лого. Від шлюбу небесного бога Сварога (пізніше заміненого його сином Дажбогом) та дочки Борисфена-Дніпра (міфічно­го «Дунаю») у прадавні часи в Середньому Подніпров’ї наро- 109

джується місцева першолюдина — Таргітай. Його слід розгля­дати, мабуть, не лише як міфічного першопредка, а й як куль­турного героя, обов’язкову постать практично всіх міфологій. Від нього походять три сини: Арпоксай, Ліпоксай та Колаксай (основи чиїх імен, як зазначалося, не є іранського походження і належать місцевому населенню доскіфських часів).

Від молодшого — Колаксая, якого Б. Рибаков переконливо наближає до постаті «Царя-Сонця» (Дажбога), походять пара- лати, провідний етнос серед праслов’ян-сколотів. Д. Раєвський, хоча й виходячи з виключно іранських паралелей, переконли­во ототожнює Колаксая Геродотового переказу з Палом Діо- дора Сицилійського, тоді як Пал цілком може розглядатися як пращур-епонім полян, автохтонного давньослов’янського на­селення Середнього Подніпров’я. Саме до Колаксая-Пала по­трапляють магічні золоті речі, які символізують землеробську працю — основу добробуту праслов’ян лісостепової зони.

Ще один цікавий праслов’янський міф реконструйовано Б. Рибаковим на підставі записаної В. Гіппіусом та В. Петро­вим української, точніше — середньодніпровської, казки про ковалів Козьму і Дем’яна (або коваля Козьмодем’яна), які пе­ремогли Змія, що налітав з боку Чорного моря і спустошував їхню країну. Ці ковалі усвідомлюються як орачі, котрі вигото­вили перше рало, в яке й впрягли Змія.

Формування цього міфу відповідає реаліям праслов’янства передскіфської доби, власне першим століттям ранньозалізно- го віку. Народна свідомість слушно пов’язала виникнення ко­вальства (на основі місцевої чорної металургії) з успіхами в землеробстві та можливістю боронитися проти нападів кочо­виків (з якими, очевидно, і зближався прадавній образ літаю­чого Дракона-Змія). Образ триголового Дракона-Змія, Даха- ка, якого перемагає герой Трайтаона, відомий і давньоіранській авестійській традиції. Він розроблений у «Шахнаме» Фірдоусі, за яким змія-тирана Заххака перемагає народне повстання, очолене ковалем Кавою. Паралелі з українською казкою до­сить виразні, й тому запозичення цього сюжету праслов’янами від іранців або, скоріше, навпаки — цілком імовірне.

Дослідники неодноразово підкреслювали глибинні духовні зв’язки праслов’ян з іраномовними народами. В. Абаєв дово­дить скіфсько-сарматське походження таких богів Володими- рового пантеону, як Хоре і Сімаргл, і звертає увагу на етимо­логічну й семантичну спорідненість українського Вія з ірансь­ким богом вітру, помсти та війни Ваухка-сура, так само як і з індо-арійським богом вітру Вайю. Численні сліди іранських мовних впливів на слов’янські мови, особливо на українську, лінгвістично добре простежуються.

Як уже зазначалося, праслов’яни лісостепової зони та пів- 110

нічні групи іранців активно контактували і частково змішува­лися від часів поділу індоєвропейської спільноти і утворення відповідних її гілок до часів Київської Русі (коли на Харківщині та Донеччині ще зберігалися аланські осередки). Але, мабуть, найінтенсивніше цей процес відбувався у VII—III ст. до н. е., коли кочовики-скіфи та праслов’яни (сколоти) утворювали цілісну соціально-політичну систему, яка в VI ст. до н. е. пере­росла у ранньодержавне об’єднання — Велику Скіфію.

Велика Скіфія між серединами VI та IV ст. до н. е. охоплю­вала Північнопричорноморські степи від Нижнього Дунаю до Нижнього Дону та області Лісостепової України, населені пе­реважно праслов’янами. Домінування в ній кочівницької знаті сумнівів не викликає, але основною виробничою базою Вели­кої Скіфії був саме хліборобський лісостеп, де також на основі болотяних руд розвивалися і місцеві центри чорної металургії.

Частина сколотської аристократії, починаючи принаймні з доби очолюваних скіфами походів у Передню Азію в VII ст. до н. е., сприймала скіфську культуру та сама брала найактивні­шу участь у формуванні комплексу, який відомий під цією на­звою на теренах південної частини Східної Європи. Судячи з усього, окремі представники військового прошарку прасло­в’янського суспільства входили до вищих кіл Скіфського цар­ства, вступали у шлюбні стосунки з власне скіфами та значною мірою іранізувалися — і в мовному відношенні, і навіть на рівні поховального обряду. З іншого боку, рядове кочівницьке насе­лення, переходячи до осілості, сприймало хліборобський жит­тєвий устрій праслов’ян та, за умов змішаних шлюбів, почина­ло слов’янізуватися.

Існування кількасотрічного скіфсько-праслов’янського симбіозу в межах території сучасної України при формуванні на її теренах спочатку протодержавних племінних князівств (чіфдомів-вождівств) передскіфської доби, а потім і власне ранньодержавного об’єднання — Велика Скіфія, висуває пи­тання історичної еволюції і трансформації праслов’янської ре­лігійно-міфологічної системи впродовж двох перших третин І тис. до н. е.

Бінарно-трирівнева модель світу, притаманна давнім індо­європейцям та праслов’янству на стадії його виокремлення з відповідної спільності, пов’язується саме з пізньопервісною стадією розвитку, яка завершується на теренах України десь у VII—VI ст. до н. е. Тоді ж, за умов формування ієрархічно-мо­нархічних форм влади як у межах сколотських племінних кня­зівств, так і з поширенням на них влади скіфських царів, мала відбуватися і трансформація уявлень про світоустрій та його сакральних персонажів. Замість щаблевої ієрархії суспільних станів та груп богів, які на кожному рівні упорядковувались, в цілому, згідно з принципом бінарних опозицій, розвивається пірамідально-ієрархічна модель усвідомлення-конструювання суспільних відносин і пантеону. Це, у свою чергу, веде до ви­сування на перший план певних груп богів та усунення інших. Цей процес відбувався (особливо починаючи з другої полови­ни VI ст. до н. е.) у взаємозв’язку з синкретизацією сколотсько- скіфських релігійно-міфологічних уявлень і зіставлення (ймо­вірно, в деяких випадках ототожнення) богів праслов’ян та ко­чових скіфів.

Істотний поступ в усіх галузях життя, що спостерігався в праслов’янському суспільстві протягом першої половини — се­редини І тис. до н. е., попри періодичні збройні зіткнення, спри­яв світоглядним змінам. Життя ставало організованішим і впо- рядкованішим, зростала щільність населення, збільшувалося суспільне багатство (у тому числі й завдяки розвитку торговель­них зв’язків із греками), розвивалася культова сфера, особливо вшанування тих богів, від яких залежала доля врожаю.

Дані міркування дають підставу висловити припущення, що з трьох основних чоловічих пар богів Верхнього, Середнього та Нижнього світів на перший план висуваються саме ті, які гаран­тують злагоду, спокій і мирну працю. Маються на увазі Сварог, Дажбог та Род, які відповідали сакральній владі суддів-жерців, світським функціям ранньодержавної адміністрації (ще майже не відділеної від традиційних родоплемінних структур) та по­всякденній праці широких верств хліборобів.

Це, зрозуміло, не означає, що їхні більш невгамовні і не­постійні у своєму ставленні до людей «колеги» за бінарними опозиціями були забуті. Враховуючи, яку роль Перун і Велес відігравали в культовому житті слов’ян раннього Середньовіч­чя, цього не відбулося. Слід пам’ятати і про те, що впродовж всіх передскіфських та скіфських часів праслов’яни, а особли­во їхній дружинний прошарок на чолі з вождями-князями, були залучені до різних воєнних подій (відсіч нападів кіммерійців, участь у походах до Передньої Азії тощо). Так само неодмін­но зростала і роль торгівлі як із кочовиками-скіфами, так і з греками міст Північного Причорномор’я, особливо з ольвіопо- літами та боспорянами. Все це мало забезпечувати високий рейтинг богів, які були покровителями військової та торго­вельної (як і скотарства) справ, тобто Перуна і Велеса, тим більше, що й у суспільстві кочових скіфів сакральні патрони війни та скотарства займали чи не найважливіше місце. Однак за таких умов темний і таємничий Стрибог повинен був посту­патися Сварогу, впорядкований світ якого — структурований Космос хліборобського Лісостепу — тривалий час протистояв як руйнівному хаосу кочівницького Степу, так і небезпечним болотяним хащам Полісся.

Таким чином, трищаблевий спільноіндоєвропейський Все­світ набував (як і в інших аналогічних випадках) пірамідаль­но-ієрархічного вигляду, якому відповідала і конічна ієрархія богів. Більшість серед них, принаймні персонажі «другого по­верху буття» (між Небом та Землею), групувалися навколо центрального (вищого, небесного) персонажа — «батька», котрий, відповідно, мусив мати дружину. Водночас «батько» вже починав віддалятися від реальних життєвих проблем і потреб пересічної людини. Його образ ставав дедалі абстрак- тнішим, як це трапилося з грецькими Ураном і Кроносом. На­вряд чи у праслов’ян цей процес зайшов так далеко, але на­явність такої тенденції (яка мала повною мірою реалізувати­ся в світогляді давніх слов’ян наступного тисячоліття) цілком імовірна.

Найвірогідніше, що в праслов’ян-сколотів такою вищою центральною (батьківською) постаттю був Сварог. Він, мабуть, і вважався батьком чи дідом більшості богів, як і (через Таргі- тая) місцевої людності, принаймні сакральних князівських ро­дів. Сварог втілював ідею порядку, справедливості, ієрархії, гармонії Космосу. За цими ознаками він подібний до скіфсько­го Папая. Йому ж як усунута (чи переможена?) сила десь на периферії Всесвіту міг протистояти Стрибог.

Безпосередньо за Сварогом ішли боги наступної генерації, насамперед його син, Цар-Сонце Дажбог — упорядник, суддя та адміністратор людських справ і вчинків; Перун — перемо­жець змія первинного Хаосу, бог князів та дружинників; Во- гонь-Сварожич — патрон ремісників, головним чином ковалів. Усі ці постаті, як уже зазначалося, мають виразні аналогії в інших міфологіях.

Цілком імовірно, що на цьому етапі розвитку праслов’янсь­кої міфології «зміїне» походження Велеса вже починало по­ступово забуватися, і він як патрон скотарів (зокрема власників стад худоби, основного багатства тодішніх людей) та торговців входить до складу групи, так би мовити, праслов’янського Олімпу. Так само Велес вже в ті часи міг пов’язуватися з ідеєю переходу до потойбічного світу. За всіма цими функціями він наближається до античного Гермеса-Меркурія.

Серед провідних постатей праслов’янського пантеону скіф­ських часів, без сумніву, були й жіночі. Очевидно, багато хто з богів мав дружин, які уособлювали окремі функції відповідних персонажів. Так, дружину мусив мати Сварог (адже ж він мав синів). На небі перебувала, скоріш за все, і богиня-діва світла й хатнього вогнища на зразок грецької Гестії та римської Вес­ти, якоюсь мірою пов’язана з Табіті скіфського пантеону (про неї мова піде далі).

Дещо виразніше проглядається образ Лади, сколотської недиференційованої Артеміди-Афродіти-Кори. Не виключено, що (подібно до Деметри у грецькому пантеоні) вшановувалася й Мокоша — Матір-Сира Земля (мати Лади?). Але здається імо­вірнішим, що вона, як і грецька Гея, не входила до центрально­го кола богів, а разом з провідним хтонічним богом Родом була дещо від них відчуженою. Таке протистояння могло відбивати і соціальне розшарування тогочасного праслов’янського су­спільства, похідним від якого мав бути поділ на небесних (ари­стократичних) та хтонічних (широких верств хліборобського населення) богів.

Таким чином, можемо припускати, що на чолі праслов’ян­ського пантеону ранньозалізного віку стояв Сварог, поруч з яким маємо припускати наявність на небі його дружини (мож­ливо, близької за характером і функціями до Гери і Юнони) та ще однієї богині, подібної за своїми рисами до Гестії та Вести. Ці дві богині могли (якщо враховувати античні та інші паралелі) вважатися і сестрами Сварога.

Нижче цієї групи у сакрально-генеалогічній ієрархії, але ближче до реальних потреб людей припускаємо Сонце-Дажбо- га (безпосереднього провідника у світі волі свого небесного батька Сварога), войовничого, грозового Перуна (чиє похо­дження від Стрибога не перешкоджало йому бути однією з про­відних фігур пантеону), Лади (можливо, також дочки Сварога від його дружини чи Мокоші), Вогня-Сварожича та інших, не­відомих нам богів, наприклад божественні близнюки-вершни- ки на зразок Ашвінів і Діоскурів.

Крім цих постатей, проглядається й група хтонічних бо­жеств, пов’язаних зі смертю та відродженням, продуктивними силами землі й родючості, шляху в загробний світ та мандрами по ньому. Йдеться про Рода, Велеса і Мокошу — Матір-Сиру Землю. Остання, як персоніфікація землі та її родючих сил, могла вважатися (як то було в міфологіях більшості народів відповідної стадії розвитку) дружиною небесного Сварога. Мала тут бути присутньою і богиня смерті, відома в міфології давніх слов’ян не під власним ім’ям (воно, очевидно, було та- буйоване), а просто як Баба. Вона могла бути сестрою Мокоші або однією з її іпостасей.

Названі боги утворюють певну систему провідних персо­нажів праслов’янського пантеону. До неї мали входити і боги- духи великих річок, зокрема — Дніпра. Поруч з ними були чис­ленні образи так званої нижчої міфології: лісовики, мавки тощо. Так само мав існувати і певний гурт героїв, серед яких виразно проглядаються Таргітай з його синами та коваль, який врятував людей від Змія.

Цьому впорядкованому Космосу протистояв Хаос — тем­ний, небезпечний, невпорядкований світ навколо структурова-

ного Всесвіту. Імовірно, з ним пов’язувався образ Стрибога та його породжень-синів, зокрема таких, як буремні вітри.

Зрозуміло, що наведена схема є не більш як гіпотетичним припущенням. Але якщо не наважуватись на побудову такого роду конструкцій, наблизитися до розуміння світогляду наших далеких предків узагалі неможливо.

Кілька слів варто сказати й про лісостепові святилища скіф­ського часу. Тут, на городищах (Мотронинське, Пастирське, Трахтемирівське тощо) та поселеннях (як Жаботинське), від­найдено культові споруди, зокрема глиняні жертовники від­критого типу з ямами для попелу й кісток, невеличкі вівтарі в приміщеннях, ритуальні майданчики. На всіх жертовниках про­стежуються сліди вогню, з ними пов’язуються уламки куль­тового посуду, перепалені кістки, здебільшого свійських (биків, коней, овець, свиней) тварин, та глиняні вотивні зображення, зокрема — хлібців.

Окреме місце в ритуальному житті населення Лісостепово­го Лівобережжя відігравав гелонсько-праслов’янський ран- ньоміський осередок на р. Ворсклі — місто Гелон (Більське го­родище). Його населення мало поліетнічний склад, і тому про нього піде мова нижче.