Гоніння

Імперський Рим поступово став ставитися до християнс­тва вороже. Насамперед потрібно було з'ясовувати відношен­ня між християнством і державою. Але з'ясування відносин між християнською церквою (точніше - церквами) і держа­вою дещо гальмувалося через ряд обставин.

У 1891 р. на лекції в актовому залі Київського університе­ту св. Володимира професор Юліан Кулаковський прочитав на користь потерпілих від неврожаю лекцію “Християнська церква і римський закон протягом перших двох століть”, у якій розглянув питання про гоніння на християн у перші віки існу­вання нової релігії. Він дійшов висновку, що жодних гонінь не було. Влада не переслідувала переконання віруючих, оскільки виявляла віротерпимість. Проти лектора виступив один з міс­цевих київських богословів - М.Г.Ковальницький з рецензі­єю в журналі “Труды Киевской духовной Академии” (1892), де на 214 сторінках доводив протилежне. Різні думки з приво­ду гонінь висловлюються і в сучасній літературі.

Християнська література, присвячена цьому періоду, пе­реповнена численними згадками про гоніння на християн збо­ку імператорської влади. Римська влада взагалі додержувалась такої-сякої віротерпимості, хоча відомий історик християнст­ва А.Дніні називає релігійну терпимість Риму міфом. Але він трохи перебільшує.

Гоніння йшли хвиля за хвилею, залежно від політичної ситуації в державі, були одним із заходів, щоб вибратись із си­стематичних поглиблень кризи імперії.

Перше гоніння відбулося в часи Нерона (54-68), воно обмежилось Римом. Для організацій масових репресій проти християн був використаний привід - пожежа в Римі 64 р. Від­повідальність за пожежу було покладено на християн. За на­казом Нерона їх розпинали на хрестах, кидали на розтерзання звірам на аренах цирків. На масових гуляннях з них робили палаючі смолоскипи. Потім гоніння Доміціана 81-96 рр. і Тро­яна 98-117 рр. Саме Доміціан у 95 р. вислав на острів-пустелю Патмос престарілого останнього на той час апостола Івана, де той нібито написав Апокаліпсис. Повернувся він у 98 р. вже за часів імператора Нерви, який припинив гоніння християн. Але його спадкоємець імператор Троян знову їх розпочав.

Вороже ставився до християнства Марк Аврелій (161­180), який висловлював велику схильність до античної, зокре­ма стоїчної філософії. Відомий у цьому відношенні його указ 176 р. У 202 р. новій хвилі для переслідувань дав поштовх едикт Септимія Севера (193-211). Потім були гоніння за часів прав­ління Максиміна-Фракійця (235-238).

Посилення гонінь відбувається за імператора Деція (249­251). Але вони були короткочасними і негайно припинилися після його смерті, хоч його едикт 250 р. про гоніння одержав статус документа, дійсного на тривалий час. Християн змушу­вали у визначені дні в присутності спеціальної комісії прино­сити жертви язичеським богам і статуям імператора та одер­жувати про це спеціальне посвідчення.

Гоніння проти християн спалахували за імператорів Діо- клетіана (284-305) і Галерія (293-311). Укази 303 і 304 років змушували християн приносити жертви язичеським богам. Взагалі гоніння Діоклетіана були дуже жорстокими, вони три­вали аж до приходу до влади Костянтина (306-337).

У християнстві, починаючи з ІІІ ст., розвивається особ­ливий жанр літератури - агіографічний, тобто житійний, у якому зображуються житія і страждання мучеників. Видають­ся відповідні збірники “Діянь” (“Актів”) і “Страстей” (“Пансі­онів”).

Отже, майже два з половиною століття йшло жорстоке нищення інакодумців. Рівень жорстокості переслідувань змі­нювався, іноді наставали часи легалізації, але загальна тенден­ція до придушення християнського руху не послаблювалась. Для християн це були часи природного добору: слабкі духом не витримували. Це було моральне та ідейне загартування хри­стиянства. І разом з тим ця боротьба змушувала християнство рухатись уперед в ідейному і віронавчальному напрямах, від­биваючи напади зовнішніх і внутрішніх ворогів.

Значно небезпечнішою, ніж гоніння, для християнства була ідейна боротьба проти нього, що велась в освічених язичницьких колах римського суспільства. Для цієї боротьби були вагомі підстави. В інтелектуальному житті давньоримсь­кого суспільства поява християнства була видатною подією, це була істотна альтернатива античному світоспогляданню. Християнство вороже ставилось до античної культури і філософії, у яких вбачало вияв язичництва. Безумовно, це не був однобарвний процес, християнство багато чого взяло з античної культури і філософії.

Богослов Юстін (100-163) поважав античну філософію, а Сократу і Геракліту навіть знайшов місце в царстві небесно­му. Климент Александрійський (бл. 150 - 215) вважав доціль­ним зіставлення філософії та християнства. Оріген (бл. 185­254) вважав християнство завершенням античної філософії [6, 62]. Августин (354-430) взагалі заявив, що істинна релігія та істинна філософія тотожні. І вони мали рацію, коли брали до уваги ідеалізм, започаткований у стародавніх греків і рим­лян. Але щодо матеріалізму стародавніх, то він відкидався хри­стиянством без будь-яких застережень. У перші віки христи­янства проти нього були здійснені енергійні виступи. Лукіан (бл. 125 - після 180) пише памфлет “Про смерть Переграна”, Цельс (Кельс) (ІІ ст. н.е.) - “Правдиве слово”, Порфірій (бл. 233 - 304) написав полемічний твір “Проти християн” у 15 томах. Значну літературно-полемічну діяльність вів імпе­ратор Юліан, названий Відступником (332-363). Не дивно, що всі ці виступи проти християнства відразу піддавались нещадній критиці збоку представників останнього. Церква ретельно дбала про те, щоб в історії залишилось якнайменше літератури з критикою християнства.