УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА КУЛЬТУРА В КОНТЕКСТІ НАДБАНЬ СВІТОВОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Особливо невтішна картина спостерігається в регіонах, що донедавна іме­нувалися національними республіками, а нині стали на шлях самостійного дер­жавного будівництва і культурного відродження.

нення до волі та незалежності. Від татаро-монгольської навали і до наших днів українська культура витримувала політичний, ідеологічний, економічний, мо­ральний тиск з боку держав, у співдружність з якими кидала український народ історична доля. Характерно, що своєрідна й унікальна культура українців май­же завжди функціонувала в ньому, не втрачаючи цілісності й якісної історично- типологічної визначеності, щедро ділилася власними культурними надбаннями, розвивалась і квітла, спадкоємно переймаючи від інших культур все життєдай­не, гуманістичне.

Найбільш глибокий вплив українська культура справила на російську. Як підкреслює І.Огієнко, «український вплив широкою річкою поплив на Москву і дедалі він ширшав все більше та більше. Українці принесли з собою всю свою велику культуру, і вплив їхній одбився на Москві на всьому житті. Він одбився на будівлі, на малюванні, на одежі, на співах, на музиці, на звичаях, на нраві, на літературі і навіть на самій московській мові» (Огієнко І. Українська культура. - K., 1991. - С.75-76). Як не парадоксально, але саме російська держава найжор- стокіше ставилася до української культурно-національної традиції, пересліду­вала та викорінювала її всіма можливими заходами. Апогеєм гоніння українства в дореволюційні часи став відомий валуєвський указ 1863р.: «Никакого мало­россійскаго языка не было, нет и быть не может», а після Жовтневого переворо­ту 1917р.

У різні роки гоніння на українську культуру здійснювали Литва та Польща, Ні­меччина й Австрія, Швеція і Туреччина. Проте російський тиск був найбільш від­чутний саме тому, що відбувався історично найдовше (понад 300 років), виходив з найближчої для українців культурно-типологічної основи, провадився, як прави­ло, руками відомих діячів науки і культури, а не лише політиків та державних струк­тур. Наприклад, всесвітньо відомий російський вчений М.Ломоносов, що свого часу навчався в Києві, відмовляв українській мові в самобутності, вбачав у ній лише оригінальний діалект російської мови, зіпсований через довге поневолення україн­ців поляками. Не менш відомий діяч культури революційно-демократичного на­пряму Росії В.Бєлінський виправдовував арешт Т.Шевченка, називав його, П.Кулі- ша та інших видатних представників культурного українства негідниками, що спо­відають «дрібний хохляцький патріотизм...». Подібні приклади не поодинокі. Як писав у 1905р. «кающийся великоросе», «все наше общество апатично молчало и молчит или косо, недоверчиво поглядывает на подымающее голову «хохломанст- во-украинофильство», как не стесняется и до сих пор обозначать культурное дви­жение украинцев» (див.: Киевская старина. - 1905. - Кн.6).

Тенденція зверхнього погляду на українську культуру з боку Росії не зазнала суттєвих змін ні під час реалізації ленінської програми культурної революції, ні за років сталінського великого перелому, ні в благодатні дні «хрущовської від­лиги», ні в перебудовний і післяперебудовний періоди.

Ми не схильні історію взаємодії української культури з російською трактувати лише як історію протистояння чи конфронтації. Вона глибша, хоч, звичайно, і супе­речлива. Українці і росіяни разом з іншими народами пліч-о-пліч стояли на Кули- ковому полі та під Бородіним, боролися проти фашистів і піднімали країну з руїн, несли тягар сталінських індустріалізації та колективізації, голодомору 1933р.

21* Сучасна соціальна філософія

основна культурно-історична традиція, споконвічна співдружність народів слов’янського кореня створювали умови для єдності, культурної співтворчості. Багато культурних надбань для українців і росіян є спільними. Десятки поетів, ху­дожників, науковців, літераторів постають водночас як діячі двох культур. їхні доля і творчість органічно вплетені в життя російського і українського народів. Все це - така сама реальність, як і та, що пов’язана з тиском, гонінням та репресіями.

Історичні реалії взаємодії української і російської культур є суперечливими. За умов самостійного державного будівництва суперечності можуть загостри­тися. Проте спільна гуманістична спрямованість культур все ж візьме гору. Вза­ємодія, співдружність, взаємозбагачення вільних незалежних і самостійних на­родів, держав і культур є тією історичною необхідністю, що прокладе шлях че­рез масу випадковостей і незаперечно вийде на широкий простір історичного культурного творення.

Надбання української культури дістали світове визнання. Серед архітектурних шедеврів України вирізняються Києво-Печерська лавра, заснована ще за Ярослава Мудрого, Софійський собор, Андріївська церква у Києві, Собор св. Юри у Львові, Покровський собор у Харкові, замки у Луцьку, Володимирі-Волинському, Кременці, Кам’янці-Подільському, Острозі тощо. Україна славиться дерев’яною архітектурою. Саме у нас найбільше збереглося цінних мистецьких зразків європейського де­рев’яного будівництва. Живопис України представляють такі імена, як А.Лосенко, Д.Левицький, В.Боровиковський, В.Тропінін, Т.Шевченко. Багато з українських живописців працювали для інших культур. У ХІХст. до польського мистецтва на­лежали такі українські художники, як Р.Гадзевич, Ю.Коссак, до угорського - М.Мунчак; у Відні працював Т.Якимович; для російського малярства - О.Литов- ченко, І.Сошенко, І.Крамський, І.Рєпінта інші митці.

Світового визнання дістали український театр (М.Кропивницький, М.Ста- рицький, І.Тобілевич, І.Карпенко-Карий, М.Садовський, П.Саксаганський, М.Заньковецька, Л.Курбас) та українська музична культура (М.Березовський, Д.Бортнянський, А.Ведель, С.Гулак-Артемовський, П.Ніщинський, М.Вербиць- кий, М.Лисенко, Л.Ревуцький, Б.Лятошинський, М.Вериківський та ін.). Наукова громадськість світу знає і шанує імена вчених-гуманітаріїв П.Куліша, М.Косто­марова, М.Грушевського, М.Аркаса, Д.Баталія, О.Потебню, О.Кістяківського, Ф.Вовка, М.Драгоманова, !.Франка, Д.Чижевського та ін.

ХХст. дало світу нову плеяду українських діячів культури, освіти і науки, таких як М.Амосов, Б.Патон, В.Вернадський, О.Богомолець, Г.Тютюнник, О.Гончар, О.Вишня, В.Стус, Л.Костенко та ін.

Разом з тим соціологічні дані свідчать, що за останнє десятиріччя на 16% змен­шилася кількість кіновідвідувань, половина нових театрів заповнюється лише на 50%; 3/4 старшокласників Нільських шкіл і 1/3 - міських майже не відвідують музеї; 31,3% жителів малих та середніх міст не бувають у театрах; 35% - не користуються послугами бібліотеки, 60,5% - ніколи не відвідують клубні установи. Лише 4,2% вільного часу витрачає міський житель на відвідування культурних закладів.

Дефіцит культури - наслідок затяжної неуваги до цієї сфери - негативно поз­начається на стані справ у суспільстві. Культури не вистачає виробництву - і економіка країни перебуває у занедбаному стані. Виробниче безкультур’я вили­вається в екологічну проблему, кризові та катастрофічні явища (Чорнобиль, Чернівці, Запоріжжя тощо). Культурний дефіцит позначається на політичній практиці (нескінченні образи парламентарів, нехтування прийнятими рішення­ми, невиконання постанов, зневажливе ставлення до закону). Культури не вис­тачає соціальній сфері, побуту, освіті, вихованню. Дефіцит культури є одним з фундаментальних чинників міжнаціональних зіткнень і конфліктів.

Сьогодні ясно майже кожному: поза культурою ні про яке оновлення суспіль­ства не може бути й мови.

Відродження й збільшення культурного потенціалу - необхідна умова по­вернення країни до загальноцивілізаційних засад суспільно-історичного розвит­ку людства. Першочерговими в цьому плані є такі основні завдання:

зміцнення матеріальної бази культури, викорінення залишкового принципу її фінансування, впровадження нових форм фінансового забезпечення;

докорінна перебудова системи народної освіти;

демократизація культурної політики;

залучення у сферу соціокультурно!' творчості широкого загалу, а в перспек­тиві - забезпечення органічної єдності людини і культури;

формування нової парадигми мислення на основі загальнокультурних над­бань людства і загальнолюдських пріоритетів;

впровадження культури у всі сфери громадського життя суспільства: працю, побут, політику, національні відносини тощо.

Суспільно-історичний досвід людства свідчить, що некультурна особа не може користуватися надбаннями цивілізації й створювати щось таке, що зацікавило б інші держави і народи, що оцінювалось би як загальнолюдське надбання. Спро­би побудувати соціально справедливе суспільство поза загальноцивілізаційни- ми надбаннями людства приречені. Звідси висновок: треба повертатися в лоно цивілізації, засвоювати її загальнокультурні надбання, розвивати творчість на підставі загальнолюдських гуманістичних пріоритетів.