Послання

Наступні твори Новозавітного канону цілком зберегли свою індивідуальність, вони називаються Посланнями, їх два­дцять одне.

Перші сім називаються соборними Посланнями. Вони присвячені актуальним на той час проблемам віровчення.

Серед авторів соборних Послань з’являється одна з клю­чових осіб нової релігії - апостол Петро, який вважається бу­дівничим християнської церкви.

Послання апостолів написані на початку, а частина - в кінці ІІ ст. Послання являють собою ряд листів інструктивно­го спрямування, вони також адресовані різним общинам і осо­бам. Проте тут уже християнство відокремлене від іудаїзму, чітко формулюються специфічні християнські ідеї покірності й примирення з дійсністю. Ідеї месіанізму виражені значно слабше, прихід Месії і “Страшний суд” відкладені на невизна- чене майбутнє. Втім, з’являється нова ідея - спокутної смерті за гріхи людства і воскресіння божества. Це пояснюється змі­ною політичної обстановки в Римі - імператорська влада змі­цнюється, народні повстання придушені. Судячи з усього, се­ред християн перемогли ті, хто стояв на позиціях примирення з існуючим ладом. Мабуть, це і є початок існування християн­ства як нової релігії. Як уже сказано, його пов’язують з діяльні­стю Павла, який “відредагував” християнство і остаточно ви­травив з нього демократичний дух. Цілком слушно багато до­слідників у зв’язку з Посланнями говорять про “допауліансь- ке” і “пауліанське” християнство.

Найдавніший документ Нового Завіту -Апокаліпсис. Доведено, що точною датою його написання є період між 9 че­рвня 68 р. - 15 січня 69 р. Це період царювання імператора Гальби. Свого часу ці дати вирахував Ф.Енгельс, і вони досі вважаються найвірогіднішими.

Апокаліпсис являє собою ряд послань, адресованих семи християнським общинам у Малій Азії, кожній окремо. У пос­ланнях зазначається, що всередині общин є свої групування, між общинами і всередині їх відбувається боротьба віровчень. Зрозуміло, що єдиного християнства ще немає, немає навіть назви його, йдеться про іудеїв, що перебувають у якійсь секті. Апокаліпсис свідчить про початок створення нової релігії.

Найбільше місця в Апокаліпсисі відведено пророцтвам “кінця світу”, приходу антихриста, битві з ним, встановлення після перемоги Бога Царства небесного. Ці пророцтва викла- деніу фантастичних образах і туманних висловах, що допус­кають найрізноманітніші тлумачення. А фактично Апокаліп­сис, написаний під час повстання в Іудеї та боротьби за владу після смерті Нерона, відображає настрої пригноблюваних Ри­мом народів і рабів, які чекають краху імператорської влади - “кінця світу”, “страшного суду” і встановленого месією царст­ва праведних. Дух месіанізму, запозичений з іудаїзму, прони­зує цей твір: за Апокаліпсисом, Месія повинен прийти негай­но, якщо не сьогодні, то завтра - обов’язково.

За християнською традицією автором Апокаліпсиса вва­жається апостол Іван, якому нібито належить також авторст­во четвертого Євангелія і три соборних Послання. Але Пос­лання написано значно пізніше, за час більший, ніж життя однієї людини.

Дослідження текстів Нового Завіту дає чимало свідчень про зв’язок їхнього змісту з іншими, попередніми джерелами у сфері анімістичних і міфологічних ідей та проблематик. Але вони можуть бути названі “запозиченими” лише з позицій вульгарної критики християнства. Насправді ж Новий Завіт постає як оригінальна світоглядна система, тісно пов’язана з культурним розвитком усього попереднього людства, певним наслідком духовного розвитку цивілізації, що успадковує до­сягнення попередників і робить крок уперед відповідно до нових етапів суспільного прогресу.