6.5. СОКРАТ, МЕГАРЦІ І КІРЕНАЇКИ

Сократ був переломною постаттю в історії світової культури, людиною, яка заклала нові філософські проблеми та вплинув на формування всієї європейської культури.

• СОКРАТ

Сократ (Σωκράτης, 469-399 роки до РХ) народився і все жит­тя прожив у Атенах.

Філософія Сократа є новою сторінкою в історії грецької думки передовсім тому, що він кардинально змінив її акценти. Якщо до­сі головною темою філософських розмислів була метафізика, то Сократ відмовився міркувати про αρχή, вияснювати структуру світу, будувати картину уявлень про природу.

Сократ вважав, що кожна людина схильна до добра. Кожна людина за нормальних обставин і за наявності можливості віль­ного вибору робить тільки добро. Якщо людина обирає зло, то робить це не тому, що є злою і прагне зла, а тому, що не знає, що вона чинить саме зло, і думає, що робить добро. Злочинець, коли зважується на злий вчинок, вважає, що цей вчинок є для нього добром. Наприклад, крадіжка, хабар, обман видаються злочин­цю засобом збагачення, а тому добром. Ці висновки виникають не зі злої природи людини, а з незнання того, що є добром. От­же, щоби людина робила добро її потрібно навчити. Сократ все своє життя займався навчанням інших добру. Його навчання бу­ло особливим. Оскільки людина за своєю природою є доброю, то їй не потрібно нав’язувати добро зі зовні. Якщо добро й істи­на є в душі людини, то їх потрібно лише звідти вийняти. Інши­ми словами, добро й істина притаманні людині як її потенціал, який потребує тільки актуалізації. Тому Сократ не читав лекцій і не писав трактатів. Він не вважав себе вчителем, який усним або письмовим словом прививає учням знання. Він вважав себе тільки помічником, який допомагав іншим актуалізувати наяв­ні в душі добро й істину. Своє заняття він прирівнював до занять своїх батьків. Його батько був скульптором, який актуалізову- вав фігуру з каменю. Камінь має все, що має й скульптура, яку виготовляють з цього каменю, але щоби скульптура з’явилася, її потрібно наче вийняти з цього каменю. Мати Сократа була пови­тухою, тобто вона допомагала народитися дитині. Заняття бать­ків стали для Сократа символом його власного заняття.

Позаяк істина і добро міститься в людській душі, то щоби їх пізнати потрібно досліджувати не зовнішню дійсність, а вну­трішній світ людини. Життєвим кредо Сократа стали слова, на­писані на храмі Аполлона в Дельфах: «γνωθι σεαυτόν» (пізнай самого себе). Очевидці розповідали, що Сократ багато часу про­водив у медитації і внутрішній зосередженості. Він стверджував, що в ці моменти спілкувався зі своїм даймоніоном (δαιμόνιον). Слово «демон» чи «даймоніон», яке сьогодні означає злого духа, в той час мав ширше значення; ним означували духа, незалеж­но від його якостей. Занурення в себе є, на думку Сократа, най­кращим шляхом пізнання. Відповідно, усвідомлення цінності самопізнання є найбільшим відкриттям у житті кожної людини. Допоки людина не вникла в себе, вона не має знань, і їй тільки видається, що вона володіє знаннями. Знаменита фраза «Я знаю, що я нічого не знаю, але інші не знають і цього» виражає саме цю думку. Насправді, Сократ цих слів не говорив. Вони належать Ці- церону, але є перефразуванням слів Сократа, переказаних Плато­ном в діалозі «Апологія Сократа» (21й-22а). Утім ці слова вира­жають Сократові переконання. Філософ вважав, що збільшення знань спричинює скромність, а недостатність знань - гордість. У філософській традиції вкоренилась схема «кола Сократа», за допомогою якої прийнято зображати залежність скромності від кількості знань.

Головною ціллю навчання є досягнення чесноти і досконалос­ті - αρετή. Навчання і виховання для Сократа були не приватною справою, а завданням держави. Поліс повинен дбати про те, що­би народ міг отримати добре виховання, яка сприяє розвитку αρετή. Необхідним елементом навчання були традиції полісу і його релігія. За своїми релігійними поглядами Сократ був моно­теїстом. Він уявляв космос аналогічним до людини: як у людині існує тіло й душа-даймоніон, так і у світі виділяється матеріаль­на дійсність і Бог - розумний упорядник і керівник світу, якого Сократ, схоже до Анаксагора, називав νοΰς. Однак, він не запере­чував і традиційних божеств грецької релігії. Їх Сократ сприймав не за окремих істот, а за партикулярні прояви Бога. Філософ за­кликав зберігати й розвивати всі елементи традиційної релігії, оскільки вони допомагають розвивати добрі схильності людей.

Сократ, як і кожен геній, поставив більше питань, аніж дав відповідей. Питання, поставлені і невирішені Сократом, стали вихідною точкою для подальших філософських дискусій і роз­витку нових шкіл. Першим питанням, яке випливало з філософії Сократа і на яке він не відповів, була проблема природи добра.

• МЕҐАРЦІ

Першим напрямом, у якому розвивалась філософія Сократа, була меґарська школа, представників якої також називали діа- лектиками і еристами. Засновником цієї школи був Евклід із Ме- ґари (ЕикАєібцф). Відомо, що Евклід був чверть століття старший Платона, і до того, як познайомився зі Сократом, здобув добру освіту в елейській школі. Погляди Парменіда і Сократа стали згодом визначальними для філософії Евкліда. Після смерті Со­крата Евклід відкрив у рідному місті Меґарі власну філософську школу. В основі вчення Евкліда лежить синтез Парменідового вчення про єдине буття і Сократового вчення про добро. Евклід, як і Парменід, вважав, що емпіричний світ не дає істинного піз­нання. Кожна річ є тільки оманливою видимістю. Справжнім знанням про речі є їхні 'аошрата є”(6ц (безтілесні ідеї). Безтілес­ною ідеєю, тобто сутністю кожної речі є те, що вони не є окре­мим буттям, а партикулами єдиного буття.

Меґарська школа розвивалась у ІУ-ІІІ століттях до РХ. Після смерті Евкліда його послідовники дотримувались його поглядів і розвивали їх. Як і Зенон в елейській школі, представники ме- ґарської школи розробляли апорії. Найвідоміші апорії залишив після себе Евбулід (ЕивооМбцф).

Парадокс «Брехун» має такий зміст: якщо хтось каже: «Я бре­шу», то він у той момент каже правду, чи бреше, адже ж, якщо він бреше, то фраза «Я брешу» є неправдивою, і він каже прав­ду, а якщо він каже правду, то фраза «Я брешу» правдива, і він бреше.

Парадокс «Купа» формулюється так: якщо до однієї зернини додати ще одну, купи не вийде, якщо додати ще одну, купи теж не вийде, то скільки ж зернин потрібно додати, щоби вийшла купа, зважаючи, що жодна зернина не здатна створити купу. Схоже, але у зворотному напрямі, формулюється парадокс «Лисий»: втративши один волосок, людина лисою не стає, то скільки ж волосків потрібно втратити, щоби стати лисим.

Парадокс «Рогатий» виглядає так: кожен, володіє тим, що не втрачав, отже, той, хто не втрачав роги, рогатий.

Меґарська школа зникла в кінці ІІІ століття до РХ, але вона мала величезний вплив на подальший розвиток думки. Зокрема Платон перейняв чи не всі основні ідеї Евкліда. Вчення меґарців про божественне Добро-Буття і про безтілесні ідеї стало осно­вою платонізму.

• КІРЕНАЇКИ

Ще одним напрямом, який розвинувся відразу ж після смерті Сократа, була школа кіренаїків. Засновником школи був учень Со­крата Арістіп з Кірени (Αρίστιππος). Він зосередився на етиці, як це робив і Сократ, але спробував дати відповідь на питання, що є добро і як слід жити. Арістіп, після смерті Сократа, відкрив влас­ну школу, яка була дуже схожою на софістську: він брав плату за навчання і вчив своїх учнів зосереджуватись на власній вигоді. В питаннях етики Арістіп починав свої міркування з тез Парменіда. Як і софісти, він зосередився не на тому, що потрібно пізнавати, тобто справжньому бутті, а на тому, що людина сприймає фак­тично, тобто на світі. Якщо те, що ми сприймаємо, насправді не є істинним буттям, тобто його немає, тоді ми сприймає ніщо інше, як наші власні відчуття. Це означає, що саме відчуття є основою нашого знання, орієнтування у світі, а тому й діяльності. Якщо світом людського життя є відчуття, то й в етиці потрібно зосе­реджуватись не на якомусь абстрактному ідеалі буття чи добра, а на відчуттях. Відчуття бувають різні: одні чинники спричиню­ють приємні відчуття, інші - неприємні, а ще інші не спричиню­ють жодних відчуттів. Якщо людина живе виключно у світі своїх відчуттів, а вони бувають різними, то завданням етики є корегу­вати їх так, щоби вони робили людину щасливою. Безперечно, що приємні відчуття роблять людину щасливішою, ніж непри­ємні відчуття. Тому Арістіп закликав дбати про приємні відчут­тя. Саме вони, на думку філософа, є добром для людини. І не має значення, чи приємності є об’єктивним добром. Для Арістіпа, як і для софістів, об’єктивності немає, а якщо вона й існувала б, то її неможливо було б осягнути. Добро приносить щастя, отож, при­ємні відчуття і є щастям. Життєвим кредо Арістіпа став заклик примножувати приємності та уникати злих відчуттів.

Завданням філософії, на думку філософа, є донести до кожно­го, хто шукає щастя це життєве кредо. Арістіп також наголошу­вав, що цінними є тільки ті відчуття, які вільні від страждань. Та приємність, яка неодмінно спричинює страждання, є не­справжньою. Страждання спричинює будь-яка приємність, яка робить людину залежною від себе. Тому філософ закликав уни­кати будь-якого ризику узалежнення. Найпростішим способом зберегти свободу є забезпечувати собі різні задоволення водно­раз. У комплексі вони розсіюють людину, і жодне з них не стає їй необхідним. Арістіп закликав не цікавитись смертю, бо вона не впливає на відчуття. Коли є людна, немає смерті, коли ж є смерть, немає людини. Тому людина і смерть не перетинаються, і не впливають одна на одну. Позиція, сформована і висловлена Арістіпом, отримала назву гедонізм, від грецького слова ηδονή - задоволення.

Далеко не всі представники кіренайської школи букваль­но розуміли Арістіпові тези. Його послідовники розвинули з них як крайній гедонізм, так високу моральну доктрину. Так, представник кіренайської школи Теодор Атеїст (Θεόδωρος) вважав, що окремі короткочасні відчуття не спроможні при­нести справжнє задоволення. Тому ціллю життя повинні бу­ти не окремі відчуття, а осягнення стану внутрішньої душев­ної радості. Ця внутрішня радість і є справжньою αρετή. Хто її досягнув, той справжній мудрець, і діє відповідно до свого внутрішнього закону. Загальна маса людей мудрецями не є, а тому вони й не мають внутрішнього закону. Для них суспіль­ство створило законодавство, звичаєве право, моральні норми тощо, щоби їхня поведінка також була чимось керована. Геґезій (Ήγησίας) у своїх міркуваннях ішов ще дальше, ніж Теодор. Він вважав, що не тільки короткочасні відчуття не є справжнім за­доволенням, але й душевний стан радості є недосяжним. Тому все, на що людина здатна, так це на уникнення від страждань. Єдиним певним способом уникнути страждань є смерть. Геґе- зія прозивали Πεισιθάνατος, що означає «проповідник смерті». Аннікеріс (Άννίκερις), хоч і належав до кіренайської школи та використовував їхню термінологію, все ж пропагував високу мораль. Він погоджувався з тим, що ціллю життя є пошук задо­волення, проте вважав, що духовні задоволення значно вищі та приємніші, ніж тілесні. Вірність, дружба, любов, щирість тощо приносять справжнє задоволення. Навіть героїчна смерть за батьківщину є приємним відчуттям.

Отже, кардинальну зміну напряму думки Стародавньої Греції спричинила постать Сократа. Він переніс акценти думки з при­роди на людину, а головною темою своїх міркувань обрав етику. Філософ вважав, що людина за природою добра. Щоби це добро експлікувати, потрібно навчити людину, що є справжнє добро. Завдання вчителя в такому випадку схоже до завдання повиту­хи - допомога при народжуванні. Ідеї Сократа стали вихідною точкою для міркувань багатьох філософських шкіл античності. Засновник меґарської школи Евклід ототожнив Сократове до­бро з Парменідовим буттям, надавши першому онтологічне зна­чення, а другому - етичне. Засновник кіренайської школи Аріс- тіп ствердив, що справжнім добром є задоволення поклавши по­чаток гедоністичної етики. Третя сократівська школа - кініки - осягла апогею свого розвитку дещо пізніше, а тому належить до елліністичної культури. Втім найвидатнішим учнем Сократа був Платон - найбільший філософ усіх часів і народів.