ЕТНОМОВНІ СПІЛЬНОТИ ПЕРЕДНЬОАЗІЙСЬКО- СЕРЕДЗЕМНОМОРСЬКОГО РЕГІОНУ ПІЗНЬОГО ПАЛЕОЛІТУ ТА ВИТОКИ ДАВНЬОІНДОЄВРОПЕЙСЬКОЇ СИСТЕМИ ВІРУВАНЬ

Завдяки лінгвістичній компаративістиці та кореляції її висновків з археологічними даними протягом останніх десятиліть склалося принципово нове розуміння формування та поши­рення праетномовних спільнот у Східносередземноморсько- Передньоазійсько-Кавказькому регіоні протягом доби піз­нього палеоліту, мезоліту і неоліту.

Уже в 60-х роках В. Іллічем-Світичем було доведено, що мовні предки сучасних індоєвропейських, уральських, алтай­ських, картвельських та дравідійських (у давнину — еламо-дра- відійських) народів за часів палеоліту складали певну спіль­ноту, яку вчений назвав «ностратичною». До цієї ж спільноти він відносив і семітську мовну сім’ю, але подальші досліджен­ня показали, що наявність схожої лексики у давніх семітів, з одного боку, та давніх індоєвропейців і картвелів — з іншого, пояснюється мовними запозиченнями, а не спільністю похо­дження.

У 80-х роках розробка даної проблематики піднялася на новий рівень. М. Андреєв підтвердив незаперечними доказа­ми існування десь на межі палеоліту та мезоліту прамовної спільноти (її він назвав бореальною), подальша диференціа­ція якої у перші тисячоліття голоцену привела до розгалужен­ня на ранньоіндоєвропейську та ранньоуральсько-ранньоал- тайську прамовні спільноти. Водночас Т. Гамкрелідзе та В. Іва­нов дали загальну схему розгалуження давньоіндоєвропейсь- кої спільноти, датуючи початок цього процесу не пізніше як першими століттями IV тис. до н. е., а скоріше, ще попереднім тисячоліттям.

Завдяки працям І. Дьяконова, О. Мілітарьова, О. Старо- стіна, І. Пейроса, В. Шнірельмана та інших дослідників значно поглибилося наше розуміння взаємозв’язків, структури та ди­наміки первісних етномовних спільнот Середземноморсько- Передньоазійсько-Кавказької зони.

відповідних говірок потрапили дещо пізніше. Тому для нашої теми доцільніше буде її називати малоазійсько- або анатолійсь- ко-північнокавказькою.

Узагальнюючи висновки лінгвістів та порівнюючи їх з архе­ологічними матеріалами, можна скласти уявлення щодо фор­мування та поширення етномовних спільнот не лише в Серед­земномор’ї, Закавказзі та в Передній Азії, а й на теренах Пів- нічнокавказько-Північнопричорноморського та Балкансько- Карпатського регіонів, тобто також на території сучасної Ук­раїни. Пояснюється це тим, що впродовж неоенеолітичних часів, тобто у VI—IV тис. до н. е., її степові простори з Кри­мом та Лісостеповим Лівобережжям були заселені пастушими етносами, які, судячи з усього, за суспільно-господарськими та культурно-мовними характеристиками належали до давньоін- доєвропейського масиву скотарських племен Передкавказзя та степового Півдня Східної Європи. Водночас давньоземлероб- ські спільноти східного Прикарпаття та Подністров’я, а пізніше і всього лісостепового Правобережжя, були спорідненими з етносами Балкано-Дунайського регіону, які, у свою чергу, вхо­дили до анатолійсько-егейської, ширше — східносередземно- морської культурної спільноти неоенеолітичної доби.

Отже, аби прозоріше уявити світогляд давньоскотарських та давньоземлеробських племен України та прилеглих територій, необхідно у найзагальніших рисах ознайомитися з етнокуль­турною історією Передньоазійсько-Середземноморського ре­гіону з прилеглими до нього Кавказом, Північним Причорно­мор’ям і теренами Південно-Східної Європи. А щоб зробити це системно і послідовно, починати слід ще з глибин палеоліту.

Можемо припустити, що якась етномовна праспільнота (в ан­тропологічному сенсі — південних європеоїдів) на Близькому Сході існувала вже на початку пізнього палеоліту, тобто десь 30—40 тисячоліть тому. Вона вела рухомий мисливсько-збираль­ницький спосіб життя кровноспоріднених ранньопервісних об­щин, які складалися з кількох невеликих сімейних груп.

На тлі їхніх говірок десь, можливо, близько XXX—XXV тис. до н. е. починають виокремлюватися три групи початково спо­ріднених діалектів (прамов), становлення і поширення яких три­ває протягом багатьох наступних тисячоліть: афразійський (Близький Схід від Єгипту до Месопотамії), малоазійсько- північнокавказький (Анатолія та, ймовірно, пов’язані тоді з нею суходолом Південні Балкани) та ностратичний (Закавказзя й Іран, передусім його північні та західні області). Очевидно, з цієї праспільноти походили, чи були до неї дотичними, і пред­ки інших мовних груп, які зникли ще в первісні часи (так звані «прототигрські», або «бананові», мови) або дожили до ранньої давнини (як шумерійська). Однак це питання виходить за межі 39

нашої теми і прямого стосунку до духовного розвитку давньо­го населення України не має.

Відповідно до кліматичних змін, в часи нетривалих потеплінь окремі групи носіїв ностратичних (через Кавказ та закаспійські області) та малоазійсько-північнокавказьких (через Балкани) говірок могли просуватися на північ, досягаючи Передкавказ- зя та Північного Причорномор’я. Вперше сприятливі для цьо­го умови склалися в Дунаєвському міжльодовиков’ї (XXVIII— XXVI тис. до н. е.). Однак за цим прийшло похолодання пізньо- валдайського часу (XXIII—XVIII тис.

Нове потепління починається з XV тис. до н. е. Відтоді на Північному Кавказі та у Північному Причорномор’ї починає селитися мисливсько-збиральницька людність з півдня. Носії ностратичних говірок мали просуватися саме з Закавказзя. Вони спеціалізувалися на полюванні: з виходом у степи влітку, а взимку — переховуючись в передгір’ях та сосново-березових лісах понизь тогочасних великих річок, зокрема там, де русла Пра-Молочної, Пра-Дону і Пра-Кубані з’єднувалися в межах акваторії сучасного Азовського моря. Подібна картина спо­стерігалася й у Північному Прикаспії.

Внаслідок адаптації до нових умов і чисельного зростання общин, чиї предки вийшли з Передньоазійсько-Закавказько- го ностратичного ареалу, протягом останніх тисячоліть піз­нього палеоліту в межах Передкавказзя з північними облас­тями Причорномор’я та Прикаспію утворюється своєрідна господарсько-культурна спільнота, яку можна пов’язувати з виділеною М. Андреєвим бореальною прамовною спільнотою. Останню складали групи общин, говірки яких, як уже зазнача­лося, згодом розвинулися в групи індоєвропейських, ураль­ських та алтайських мов. Етномовні предки двох останніх про­тягом фінальнопалеолітично-мезолітичних часів просувалися на схід, поступово займаючи тоді ще достатньо зволожені про­стори Центральної Азії і Південного Сибіру та здебільшого асимілюючи тих, з ким їм доводилося вступати у контакт. Ті ж групи людей, від яких пішли індоєвропейські племена, дедалі щільніше обживали південні, переважно степові, простори Східної Європи, переміщуючись угору вздовж порослих за­плавними лісами русел великих рік.

Таким чином, на початок голоцену, тобто на момент потеп­ління, що почалося з кінцем льодовикового періоду, з встанов­ленням близьких до сучасних природно-кліматичних зон на початок VIII тис. до н. е., носії ранньоіндоєвропейських діа­лектів займали переважно степовий південь Східної Європи, мешкаючи здебільшого в багатих на деревину й дичину, рибу річкових заплавах та надзаплавних терасах. Десь ближче до середніх течій Дніпра й Дону вони взаємодіяли з носіями тра­дицій лісового центрально-східноєвропейського мезоліту, а в Північно-Західному Причорномор’ї — з представниками про- тонеолітичних, а згодом — неолітичних культур балкано-ду- найського (ширше — середземноморського) кола.

Отже, розмірковуючи над витоками світогляду давніх індо­європейців, не зайве враховувати тривалий шлях його форму­вання в гущі їхніх предків з пізньопалеолітичних часів. На жаль, сьогодні, за обмаллю джерел, важко конкретизувати загальні уявлення про специфіку ранньопервісної свідомості відносно носіїв бореальної спільноти.

В археологічному плані тут варто згадати, слідом за В. Да- ниленком та М. Чмиховим, лише про знайдені свого часу в од­ному з гротів Кам’яної Могили (на р. Молочній північніше Ме­літополя) кілька захованих давньою людиною кам’яних пред­метів, у яких проглядаються зоо- (зокрема іхтіо-) та антропо­морфні форми. Хоч би як там було (тлумачення форм диску­сійне), але висновок дослідників стосовно того, що ці предме­ти мали велике релігійно-магічне значення і можуть бути інтер­претовані, за аналогією з чурингами австралійських аборигенів, як пов’язані з тотемічними віруваннями фетиші, виглядає ціл­ком переконливо.

Таким чином, маємо припускати поширеність у цьому, най­імовірніше — бореально-ранньоіндоєвропейському, ареалі то­темічних, як і магічних, анімістичних та фетишистських, уяв­лень.

Певною мірою проливає світло на духовне життя людини бореальної спільноти виконана М. Андреєвим реконструкція її лексики, зокрема тієї, що відбиває реалії духовно-культурно­го життя. За логікою його дослідження, вже тоді предки індо­європейців, уральців та алтайців найістотнішою ознакою люди­ни вважали розум. Про це свідчить, зокрема, те, що одне сло­во — «М-И» — водночас мало такі значення: «людина», «ро­зумний», «пригадувати», «пам’ять». Існували також поняття: «любов», «кохати», «лагідний», «хоробрий», «добрий», «ре­тельний», «говорити», «розповідати», «виголошувати», «оспі­вувати», «умовляти», «благати» тощо. Імовірно, що деякі з цих слів відбивали реалії не лише міжлюдських взаємин, а й риту­альних церемоній, звернень до потойбічних сил та молитов.

Люди вже мали глибокі емоційні переживання й потребу· в їх висловленні, в тому числі засобами різьби по дереву та кістці. Так, слово, яке реконструюється як «Є-Я», мало такі значен­ня: «робити пам’ятні зарубки», «вирізати значущий (мабуть, магічно — Ю. П.) узор або орнамент» тощо. А слово, що зву­чало як «D-xw», тлумачиться М. Андреєвим у семантичному полі: «давати», «дар», «жертовна їжа для небіжчиків», «при­носити жертву померлим». Отже, жертвоприношення, віра в духів померлих предків (анімістичні уявлення), нанесення ма­гічних (зокрема орнаментальних) зображень реконструюють­ся лінгвістичними засобами, що відповідає теоретичним уявлен­ням про вірування ранньопервісних людей та реаліям «гроту чуринг» Кам’яної Могили.

Водночас за доби неоліту, з поширенням рибальства за до­помогою сітки й човна, а також з набуттям перших навичок обробітку землі та розведення свійської худоби, переміщую­чись із Передньої та Малої Азії через Кавказ та Балкани, зок­рема вздовж чорноморських узбереж, Східну Європу починає замешкувати нова, ще досить нечисленна людність більш висо­кої культури. Є підстави вбачати в ній носіїв найдавніших мало- азійсько-північнокавказьких діалектів, що підтверджується ви­явленим О. Старостіним широким запозиченням давніми індо­європейцями нової господарсько-культурної лексики саме від цього населення. Її сприйняття мало відбуватися як через Кав­каз, так і в контактній зоні Північно-Західного Причорномо­р’я, до того ж В. Івановим була встановлена наявність північно- кавказької гідронімії в Дунайському басейні.

Господарсько-культурна лексика запозичувалася також із прасемітської мови, і є деякі підстави припускати інфільтрацію окремих носіїв останньої з неолітичної Північної Месопотамії на Кавказ. Але найімовірніше більшість семітсько-індоєвро­пейських мовних збігів варто пояснювати проникненням відпо­відної лексики в давньоіндоєвропейський ареал через пракарт- вельське Закавказзя. Через Кавказ до давньоіндоєвропейсько- го ареалу потрапляли навіть окремі шумерійські та еламські слова.

Без сумніву, поширення культурної лексики передньоазійсь- ко-близькосхідних народів у ранньоіндоєвропейському середо-

вищі неоенеолітичної доби відбивало й певні релігійно-світо­глядні впливи, але конкретизувати це твердження за браком не­обхідних джерел важко. Між тим, слід звернути увагу на пе­рехід із семітського мовного ареалу до картвельського та індо­європейського не пізніше неоенеолітичної доби таких слів-сим- волів, як «septa» (сімка — священне число близькосхідно-се­редземноморських народів давнини) та «aster» (зірка, головно у значенні планети Венера, з якою співвідносили велику боги­ню давньосемітських народів Ашера-Астарта-Іштар). Очевид­но, пов’язані з цими поняттями уявлення якимось чином впли­нули на світогляд давніх індоєвропейців: або безпосередньо — при спілкуванні з торговцями-семітами, або опосередковано — через картвелів, котрі мали більше контактів з представника­ми семітських народів.

Запозичення пізньомезолітично-неолітичними індоєвропей­цями лексики, пов’язаної з ранніми формами землеробства та скотарства, а також з обмінно-торговельними операціями, культурною сферою тощо, від розвинутіших південних сусідів відповідає археологічним свідченням про поширення на півдні Східної Європи нових форм господарства. З’являються перші дані про вирощування злаків (просо, ячмінь, пшениця, жито), надходження з Північного Кавказу дрібної, а з Балкан великої рогатої худоби. Але на цей час, тобто на VI тис. до н. е., меш­канці Дунайсько-Карпатського ареалу, Північного Причорно­мор’я та Передкавказзя вже самостійно одомашнили свиню, що стало можливим лише за умов їх попереднього переходу до осілості. Осілість же безпосередньо пов’язана з розвитком ри­бальства за допомогою сітки та човна.