ДАВНЬОСЛОВ’ЯНСЬКІ СВЯТИЛИЩА ТА САКРАЛЬНА ТОПОГРАФІЯ ЯЗИЧНИЦЬКОГО КИЄВА

Яскравим свідченням досить розвинутого релігійно-культового життя давніх сло­в’ян України І тис. є їхні святилища та поховальні споруди. Як зазначає Д. Козак, для II ст. до н. е.

Ця традиція, очевидно, збереглася і в подальшому, хоча й набула більш приватного характеру. Прикладом може слу­гувати споруда X ст., виявлена в центрі сучасного Києва, на вул. Малій Підвальній, 29 — у місцевості, яка в давні часи ле­жала за мурами міста. Ця споруда інтерпретується як оселя й майстерня гончара. Але в ній стояв на підвищенні в кутку дерев’яний ідол, на якому можна простежити довгі вуса, бо­роду, глибокі западини очей, гривну на шиї та схематично по­значені ручки. Решта все згоріло — найімовірніше (попри припущення деяких учених) не під час уведення християнства Володимиром (навряд чи хтось тоді почав би палити житла і майстерні своїх підданих, навіть язичників), а дещо раніше — у 968 р., коли печеніги, скориставшись тим, що князь Святослав воював на Дунаї, зробили спробу заволодіти Києвом. Місто вистояло, але, зрозуміло, садиби передмістя у своїй більшості були спалені.

Отже, давні слов’яни (як і праслов’яни) добре знали тип за­критого святилища з вогнищем та ідолом бога. Але їх публіч­ний культ передбачав великі жертовні багаття та спорудження значних за розмірами кумирів, біля яких мали збиратися сотні, а то й тисячі людей. Під дахом, у дерев’яній споруді це було неможливо.

Тому відповідні святилища (як і в праслов’ян-сколотів, що, зокрема, засвідчується розкопками С. Безсонової та С. Сорим святилища на Мотронинському городищі скіфської доби) мали відкритий характер. Богослужіння, одним із найважливіших моментів яких були жертвоприношення, здійснювалися просто неба.

Відкриті святилища, поблизу яких мали збиратися значні 281

маси людей, відомі вже у придніпровських комплексах зару- бинецької культури. Таким, зокрема, як переконливо дово­дить Б. Рибаков, слід вважати обнесене валами невеличке (усього 8—10 соток) городище на верхівці Бабиної гори (над Дніпром, поблизу Трахтемирова), поруч з якою розміщував­ся великий могильник того часу (Дідів шпиль). Б. Рибаков вва­жає, що це святилище було присвячене Мокоші. Але з цим, мабуть, можна погодитися лише в тому випадку, якщо роз­глядати Мокошу у її можливій іпостасі Баби — богині смерті (а відтак, очевидно, й відродження — до нового життя у по­тойбічному світі або через перевтілення). Можливо, цій су­ворій богині приносили в жертву дітей.

Так само зарубинецьким часом датується святилище на Ді- вич-горі над Дніпром, на околиці с. Трипілля. Там виявлено жертовник з вогнищем і виразні сліди аграрного культу, зок­рема — дев’ять заглиблень, де, за Б. Рибаковим, мали стояти посудини з зерном та бобами різних аграрних культур. Присвя­чене це святилище було, найімовірніше, Ладі. До речі, тут та­кож відкрито кілька поховань зарубинецького часу.

Відкриті святилища III—IV ст. поширюються на Поділлі та Лісостеповій Правобережній Україні. Вони споруджувалися на околицях селищ черняхівської культури (Ставчани, Іванківці) або осторонь від них (Ягнятин, Бакота). Головними ознаками святилищ відкритого типу І тис. були один або кілька ідолів (кам’яних у Подністров’ї та дерев’яних у Придніпров’ї) і від­повідні комплекси ритуальних споруд — огорожі — інколи з незначними будівлями поблизу від них, вогнища, жертовники та ритуальні ямки, куди складали рештки жертвоприношень. Наявність битого посуду свідчить про ритуальні бенкети, що влаштовувались на честь богів.

Найбільша гущина кам’яних ідолів, за І. Винокуром, фік­сується в лісостеповому межиріччі Дністра та Південного Бугу, де багато виходів придатного для їх виготовлення вапняку. Переважна більшість цих скульптур датується черняхівським часом, у межах III—IV ст. Деякі з них мали виразну атрибути­ку. Так, ідол із с. Калюс на Дністрі тримав в руці ріг тура. По­дібна іконографія має паралелі в іконографії сколотсько-скіф- ської доби, але така характерна для скіфської доби деталь, як меч-акінак на поясі, в І тис. вже ніде не трапляється. А в с. Іванківці на Хмельниччині було знайдено триликого кам’я­ного ідола. Можливо, він був присвячений богу «трисвітлого сонця» — Дажбогу — в його іпостасях Коляди, Лада/Ярила та Купала, отже Дажбогу як Трояну. Навкого цього ідола розмі­щувалися ритуальні вогнища. Зрозуміло, що в Середньому По-

дніпров’ї, небагатому на придатний для обробки камінь, пере­важали дерев’яні ідоли.

Найвиразнішим серед давньослов’янських святилищ По­ділля є ритуальний комплекс над р. Збруч, на горі Богит, по­близу с. Городниця Гусятинського району Тернопільської об­ласті, досліджений І. Русановою та Б. Тимощуком. Святилище розміщувалося на скелястому мисі й було добре укріпленим. Потрапити до нього можна було через прохід в огорожі, тре- бищем (навколо якого розташовувалися споруди-хороми), і далі до основи капища, на якому над глибоким урвищем стояв знаменитий Збручський ідол.

Така система планування святилищ відкритого типу є уні­версальною у слов’янських землях, зокрема на теренах Східної Європи, у І тис., особливо в його другій половині — у перед- державний період. Повсюдно святилища оточені валами з час­токолом чи дерев’яними стінами. Навколо майдану-требища розміщувалися дерев’яні будівлі культового чи господарсько- культового призначення. Під час культових дій на майдані зби­ралася основна маса народу, а потім справлявся бенкет чи триз­на.

Крім уже згаданих, виявлені святилища над р. Збруч (роз­міщене неподалік від першого, поблизу с. Крутилів), Ржа- винське, Рудниківське, Кулішівське городище-святилище на Буковині (Чернівецька обл.). Досліджені також «болотяні» городища-святилища Смоленщини, переважно VIII—X ст. (поруч з якими трапляються й могильники), та Білорусі (деякі з них датуються ще зарубинецьким часом, близько до межі ер), на Благовіщинській горі у Вжищі (над Десною в Брян­ському Поліссі).

Подібними до них, очевидно, були й інші святилища, на­приклад — Рода, розміщене на горі Пластунці, в тому місці, де р. Рось впадає у Дніпро. Ім’ям цього святилища було назва­но місто-фортецю Родня, збудовану на сусідній горі десь у VII—Vili ст. Археологами досліджені капище на високому правому березі р. Роставиця в урочищі Замчисько поблизу с. Ягнятин на Житомирщині (де виявлено п’ять кам’яних ідо­лів, з яких один зберігся), велике святилище на р. Гнилоп’ять під Житомиром тощо.

Святилища такого типу, пов’язані з могильниками, були й на території сучасного Києва. Але для того, щоб краще уявити їхнє місце в загальній системі його історичної топографії, роз- 283 крити її семантичне навантаження, необхідно спочатку дослі­дити, як відбувалося формування ядра давнього Києва впро­довж І тис. у цілому.

На території Києва люди жили з найдавніших часів, про що свідчить знаменита Кирилівська стоянка палеолітичних мис­ливців на мамонта, інші стоянки доби льодовикового періоду (над Протасовим яром поблизу Байкового кладовища тощо). Так само добре відомі мезолітичні матеріали, виявлені в пів­нічній частині сучасної території міста (поблизу Дніпровської водонасосної станції) та південній (урочище Перетичок побли­зу Чапаєвки).

З переходом до осілості за доби неоліту в межах Києва, по річкових заплавах, особливо поблизу Дніпра, з’являються ста­ціонарні поселення мисливців та рибалок, які поступово за­своюють і навички раннього землеробства: Оболонь, Пріорка, Вигурівщина, Микільська Слобідка, Чапаєвка, а також на Ки­рилівських висотах (печери) та Лисій горі, в районі Солом’ян- ки, Совок, Жулян тощо.

За умов остаточного утвердження землеробства і скотар­ства (на теренах Середнього Подніпров’я — трипільська доба) кількість поселень на плато Києва значно збільшується. Жит­ла трипільських та посттрипільських часів, тогочасні окремі предмети трапляються в смузі від Сирця через Кирилівські ви­соти та підгір’я по вул. Фрунзе, на Юрковиці та Старокиївській горі, поблизу Історичного музею, по вулиці Ярославів Вал і на Печерську — в районі Кріпосного провулка. Південніше кущ поселень енеолітичної доби відомий у межах Корчуватого -- Пирогова — Чапаєвки.

До того ж на лівому березі Дніпра (Червоний хутір) розко­пано великий могильник, який повністю складався з трупоспа- лень, приблизно порівну — урнових (101) та безурнових (94). Такі ж могильники виявлено під Києвом: Софіївський у Борис­пільському районі та Чернінський у Вишнедубечанському ра­йоні. З часів неоліту на Київщині упродовж кількох тисячоліть, до прийняття християнства, переважає (а в деякі періоди по­вністю панує) ритуал трупоспалення. Все це дає підстави ствер­джувати про певну спадкоємність етнічного процесу та розвит­ку культури, в тому числі й релігійно-міфологічних уявлень, місцевих мешканців.

Майже по всій території сучасного Києва виявлені також поселення та окремі предмети, що датуються добою бронзи. В цей період, порівняно з попереднім часом (в умовах сухішого клімату), більш обживається заплава Дніпра (Микільська сло­бідка, Труханів острів, Поділ тощо). Але обжитими і, мабуть, укріпленими були й гори. Зокрема, в цей час, з III тис. до н. е., функціонувало поселення на Киселівці (Замковій горі) над 284

Подолом. Ця гора — вузький останець (нині — площею близь­ко 10 га), майже вертикальні схили якого підносяться над за­плавою Дніпра на 70—80 м, — є надзвичайно зручною для обо­рони, але не дуже придатною для господарювання.

Киселівка залишається обжитою і в ранньозалізному віці, у передскіфські та скіфські часи. Тоді ж праслов’янські горо­дища функціонували і на Кирилівській та Байковій горах, а ке­раміка того часу трапляється на Куренівці та по схилах Ки­рилівських висот. Отже, район Кирилівських висот і Куренів- ки був заселений досить густо, очевидно, уздовж схилів на південь до Киселівки включно. До того ж типові скіфські три­гранні стріли знайдено на Старокиївській горі, поблизу Со­фійського собору, а також північніше Куренівки — на Прі- орці.

За скіфських часів основний центр людської життєдіяль­ності в межах сучасної міської території містився південні­ше, за пониззям Либеді, в районі Феофанії — Хотова — Хо- досівки. Тут виявлені великі й добре укріплені городища скіфського часу, а поруч з ними — неукріплені селища в по­низзях, у заплавині Дніпра (Підгірка та район Червоного ху­тора на лівому березі). Отже, кущ поселень на північ від цен­тру сучасного Києва був тоді своєрідним супутником потуж­ного осередку, який маркується величними укріпленнями Хотова та Ходосівки.

Проте ситуація радикально змінюється за часів давньосло- в’янської зарубинецької культури. Городища та селища на південній околиці сучасного Києва (як і інші великі лісостепові городища) на рубежі IV—III ст. до н. е. занепадають. Натомість зростає значення куща поселень у районі історичного центру давнього Києва. Виразні свідчення постійної життєдіяльності на зламі ер виявлені на Киселівці, Старокиївській горі та най­ближчих до неї ділянках плато, в районі Львівської площі (Ко­пилів кінець давньоруських часів).

Цілком можливо, що обжитою була вже й Щекавиця. Ок­ремі знахідки перших століть н. е., у тому числі й римські мо­нети, відомі майже в усіх частинах сучасного Києва: на Лук’я- нівці, Сирці, Кирилівських висотах, Оболоні, Подолі, Печер- ську, заплавині Либеді та південніше її гирла — у Корчувато­му, Пирогові, а також на лівому березі. Важливо, що у більшості випадків, попри певний занепад району Києва у V ст., життя на цих місцях не припинялося упродовж І тис., аж до ут­вердження Києва як столиці Давньоруської держави. Це перед­усім стосується району гір над Подолом (Киселівка, Староки- ївська, район Львівської площі) та прилеглих до них місцевос­тей Подолу.

Як писав із цього приводу М. Брайчевський, маємо припус­кати, що таке гніздо поселень, пов’язаних між собою топогра­фічно, визначало певний центр суспільного життя певної тери­торії з іншими, розташованими на ній селищами. Велика кіль­кість римських монет, знайдених у вигляді скарбів та окремих екземплярів, разом з імпортними предметами, свідчить про ве­лике торговельне значення цього осередку давньослов’янсько- го життя першої половини І тис. Ці поселення заклали основу формування Києва у другій половині І тис. як ранньоміського центру.

Поділяючи цей висновок, варто звернути увагу на те, що такого роду протоміський осередок поселень мусив мати свій потужний культовий центр, точніше — систему культових осе­редків. Крім того, довготривале проживання на цій території значної кількості людей передбачало і функціонування по­тужних некрополів. І, нарешті, сам цей протокиївський вузол поселень мав якесь центральне городище, з яким, очевидно, і було пов’язане центральне святилище та найзначніший мо­гильник.

Почнемо з питання щодо провідного центру гнізда цих поселень. Найбільше підстав локалізувати його на Киселівці. До речі, саме на цій горі знайдена і найдавніша на теренах Києва (і, мабуть, усього Середнього Подніпров’я) римська монета, викарбувана ще у II ст. до н. е. Приблизно до середини X ст. сучасного Андріївського (давньоруського Боричевого) узвозу не існувало, а гора, де стоїть Андріївська церква, вузькою пе­ремичкою була зв’язана з Киселівкою, де життя не припиняло­ся принаймні з початку нової ери. Зрозуміло, що в найвужчо- му місці цієї перемички з давніх-давен існував рів, який захи­щав це майже неприступне поселення з боку плато. Дощі роз­мивали лесові ґрунти, і рів з часом перетворювався на прірву. З іншого боку, поступово зростала потреба у зручнішому зв’яз­ку з Подолом. Об’їзд Киселівки сучасною Воздвиженською ву­лицею та проїздами Верхнього й Нижнього валів, уздовж Гли- бочиці, мав забирати немало часу.

Отже, коли резиденція київських князів уже була перенесе­на на Старокиївську гору, десь за часів Ігоря чи, ймовірніше, початку правління Ольги, виникла об’єктивна потреба розчи­щення шляху між сучасними Андріївською горою та Киселів­кою (Замковою) для прямого сполучення з торжищем та при­чалом Подолу. Це, зокрема, підтверджують дослідження М. Са­гайдака. За його даними, на Андріївському узвозі відсутні ма­теріали, що датувалися раніше X ст. (тоді як на Вознесенсько- му узвозі їх виявлено чимало, зокрема римських монет).

Отже, по-перше, життя та культурний шар на Киселівці (Замковій горі) не переривалися принаймні з межі ер (і тому є 286

безліч доказів); по-друге, між Киселівкою та горою, де нині стоїть Андріївська церква, принаймні до X ст. був перешийок, який з’єднував Киселівку з плато; по-третє (що випливає з по­переднього твердження), між Киселівкою — горою Андріївсь­кої церкви — Старокиївською горою — схилами, що йдуть під вул. Великою Житомирською — Копиревим кінцем (район Львівської площі та садиби Художньої академії), існувала за­хищена звідусіль місцевість, власне — широкий яр, головне русло якого маркує сучасна вул. Воздвиженська. Ліворуч від неї (якщо спускатися на Поділ) пролягають урочища-яри Гон­чарі та Кожум’яки. Обидва ці виробництва потребували знач­ної кількості води, тому майстерні стояли поблизу струмків, які стікали з плато. Там, особливо в яру вздовж сучасної вул. Воз- движенської, розміщувалися городи мешканців навколишніх поселень.

Можна припускати, що згадана Константином Багряно- родним у X ст. київська фортеця Самбатас (Сарбатас), а відтак і попереднє протомісто-фортеця Cap, відома за тво­ром Птолемея, мають ототожнюватися саме з Киселівкою. На ній життя не припинялося упродовж усього І тис. Саме тут були знайдені мідні монети (фоліси) візантійських імпе­раторів Анастасія І Дікора (491—518 рр.) та Юстиніана І (527—565 рр.). Тут, як зазначали свого часу М. Каргер і П. Тре­тьяков, добре представлена кераміка зарубинецьких та чер- няхівських часів (І—IV ст.).

Важко сказати, чи було захоплене це городище під час ант­сько-готської війни (приблизно 390 р.). Але за умов відносно­го занепаду місцевого життя у V ст. Кий, який утвердив свою владу в цій місцевості десь у 20—30-х роках VI ст., мав обрати для своєї резиденції саме цю, найбезпечнішу у цій місцевості, гору. З VI ст. потужність культурного шару на цій горі не­змінно зростає. Слід ураховувати також (на що звертав увагу той же М. Каргер), що найзаселенішою у другій половині І тис. була північно-західна частина Киселівки, перекопана та знище­на під час будівництва замку у XIV ст.

Отже, якщо Кий дійсно обрав своєю резиденцією саме Ки­селівку — давній Сар (Б. Рибаков, П. Толочко та інші фахівці з археології Києва переконливо обґрунтовують цю думку), то єдиною дорогою на плато мала бути та, що проходила перемич­кою від Киселівки до гори Андріївської церкви, тобто там, де нині знаходиться Андріївський узвіз, трохи вище будиночка М. Булгакова. Далі ця дорога перетинала величезний некрополь Старокиївської гори, який простягався до території Со­фійського собору. На цій території виявлено святилища най­давніших часів. Передусім це величне святилище на території садиби Історичного музею, розкопане В. Хвойкою у 1908 р.

Ця споруда не піддається точному датуванню, але її можна віднести і приблизно до першої половини VI ст., тобто до тих часів, коли в районі київських гір, що височать над Подолом, утвердилася влада князя Кия. Від капища збереглася кам’яна вимостка, що утворювала еліпсоїд (2,4 х 3,5 м). На кожній із його чотирьох сторін містився чотирикутний виступ, орієнто­ваний на певну сторону світу. Біля споруди зберігся товстий шар бутової глини зі згладженою поверхнею. На західному боці капища здіймався масивний стовп, поблизу якого виявле­но багато кісток і черепів свійських тварин, а також шари пе­репаленої глини, вугілля та попелу.

В. Хвойка вважав, що цей комплекс «... належить слов’ян­ському язичницькому капищу, а стовп є жертовником, на яко­му протягом тривалого часу відбувалося жертвоприношення, на що вказують численні кістки тварин і шари перепаленої гли­ни, що чергуються з прокладками попелу та вугілля. Останнє пояснюється тим, що часом жертовник вирівнювали, і на нього накладався новий шар глини, тому зрештою і утворювався ви­сокий масивний стовп».

Того ж року газета «Киевская мысль» надрукувала мате­ріал, де висловлювалося припущення, що на цьому місці не тільки здійснювалися жертвоприношення, а й влаштовували­ся поминки небіжчиків. Це засвідчували виявлені під час роз­копок атрибути, які супроводжували давньоруські тризни. Пригадаймо, що цей комплекс розміщувався на горі-останці, праворуч від давньої дороги, що вела з городища Киселівки горою, де стоїть Андріївська церква, на плато, на території величезного могильника, який функціонував тут з перших століть н. е. до давньоруських часів. До того ж подальшими археологічними розкопками було з’ясовано, що гору-оста- нець оточували рів та вал (мабуть, із частоколом), які за ке­рамікою датуються приблизно VII—Vili ст. Тим же часом датується й кераміка кількох жител, що стояли неподалік від капища. Саме ж укріплене місце, тобто відрізаний від плато ровом та валом мис Старокиївської гори з жертовником по­середині, займало лише 2 га.

Ніяких підстав вважати цю територію місцем постійного проживання людей до X ст. немає. За своєю структурою це — типове давньослов’янське капище. Від інших воно відрізняєть­ся хіба що трохи більшими розмірами. Капище огороджене ва­лом і ровом, має рештки споруд по периметру (хороми), цент­ральне місце з жертовником та численні сліди жертвоприно­шень і тризн. А безпосередньо за ровом починався величезний некрополь.

Отже, маємо типове давньослов’янське святилище середи­ни — другої половини І тис. (на високій горі-останці, огоро- 288

джене ровом і валом з частоколом, з вимосткою, де, очевид­но, стояв ідол, та вівтарем і рештками перепалених жертв, за­лишками тризни, господарсько-культовими спорудами побли­зу, серед величезного некрополя). Цілком імовірно, що воно (з огляду на найдавніші поховання некрополя Старокиївської гори) функціонувало вже з перших століть н. е., але з утвер­дженням резиденції Кия на Киселівці було реконструйоване й оновлене.

На честь кого було споруджене капище? Прямої відповіді на це немає. Але рештки тризни, виявлені ще в 1908 р., свідчать про його зв’язок з поминальною обрядовістю. До того ж вар­то пригадати, що майданчик поблизу нього, де нині сходяться вул. Володимирська та Десятинна і разом переходять в Андрі­ївський (колишній Боричів) узвіз за давньоруських часів нази­вався Бабин торжок. Хто така ця Баба, ми вже знаємо — боги­ня смерті. Отже, цілком природно, що саме при виїзді з горо­дища Киселівки (Capa — найдавнішого Києва), трохи праворуч, на початку (якщо дивитися від городища) величезного некро­поля й було споруджене святилище на її честь, де справлялися поминальні обряди і тризни за померлими мешканцями відпо­відного куща поселень.

М. Каргер звернув увагу на те, що у найближчому оточенні капища відкриті поховання всіх місцевих археологічних куль­тур, починаючи з перших століть н. е. до X ст. Виходячи з цьо­го, він дійшов висновку, що капище і в VIII—IX ст. розташову­валося не в центрі поселення, а на його околиці, на території давнього могильника.

Поступово, коли площа давньокиївського некрополя збіль­шувалася, у різних його частинах з’являлися й інші, так би мо­вити, локальні капища та місця проведення жертовних ритуалів і тризн. Я. Боровський подає їх загальний перелік та стислі описи. Так, у 1988 р. по вул. Великій Житомирській, 2 були ви­явлені окремі об’єкти, безпосередньо пов’язані з язичницьким культом. Це різні жертовники-святилища, що функціонували до кінця X ст. поблизу багатих курганних дружинних похо­вань — дерев’яних гробниць.

Тут виявлено сліди вогнищ, жертвоприношень і тризн. По­руч із жертовником розміщувалося житло, де міг мешкати хтось із жерців. Так само воно могло мати господарсько- культове призначення: використовуватися для підготовки жертвоприношень, готування страв тощо. Неподалік, дещо східніше, виявлено складнішу язичницьку культову споруду, що являла собою у плані три фігури у вигляді апсид, заглиб­лених у материковий лес. Усе заповнення споруди — вуглисто- золиста суміш з великою кількістю порубаних кісток та битої кераміки X ст. На південний захід від неї виявлено ще одне ри- 289 туальне місце у вигляді неправильної параболи, спрямованої вершиною на північ, також зі слідами вогнища, жертвопри­ношень і тризн.

Отже, на місці кварталу по вул. Великій Житомирській між Михайлівською площею та вул. Володимирською у X ст. функціонував складний язичницький ритуальний комплекс по­ховально-поминального призначення. Його спорудження є цілком природним, оскільки палацовий центр Києва на X ст. (можливо, ще за часів Аскольда чи Олега, тобто у другій по­ловині IX ст.) вже перемістився на Старокиївську гору, на місце найдавнішого, відкритого В. Хвойкою, капища. Відтак для об­слуговування ритуальних потреб некрополя необхідно було спорудити нове капище і требище, але десь неподалік — у ме­жах дружинного некрополя.

Як відомо, при укладанні договорів з візантійцями Олег та Ігор з дружинниками клялися своєю зброєю перед кумиром Перуна десь на горі, в Києві. Де саме? Навряд чи це було в са­мому некрополі, оскільки Перун мало асоціювався зі смертю. Логічніше припустити, що це відбулося на якомусь високому пагорбі над Дніпром на Старокиївській горі, можливо, на від­різку між Андріївською церквою і будинком Міністерства за­кордонних справ, оскільки безпосередньо на південь від ньо­го, в районі фунікулера, у давні часи був глибокий яр, який відділяв Михайлівську гору від Старокиївської. Уздовж висо­кого схилу Старокиївської гори, в напрямку вул. Десятинної, у найдавніші часи проходила дорога до князівського городища на Киселівці — «Києвиці». Цілком природно, що саме тут мог­ло міститися святилище Перуна доволодимирових часів. Ця місцевість здавна забудована, і тому знайти рештки цього свя­тилища практично немає шансів. Але є деякі припущення щодо його розташування.

Як відомо, перші церкви на Русі, зокрема в районі Києва, споруджувалися переважно на місці капищ. На зазначеному відрізку вздовж східного боку вул. Десятинної з давньорусь­ких часів відомі дві церкви: Хрестовоздвиженська (на місці ни­нішньої Андріївської) та Василівська, або Трьохсвятительська (нині на її місці будинок Міністерства закордонних справ).

Найдавніше капище Перуна могло розміщуватися і там, і там. Але другий варіант видається імовірнішим, оскільки, як уже зазначалося, це місце у давньослов’янські часи являло со­бою високий мис між схилом Старокиївської гори в бік Дніпра і глибоким яром, який розділяв тоді Старокиївську і Ми­хайлівську гори. Дорога, що вела з півдня до ядра найдавні­шого Києва — Киселівки-Києвиці, проходила повз це капище, яке, так би мовити, зустрічало тих, хто наближався до міста з боку Печерська та Хрещатика, і сакрально охороняло Київ з 290 південного боку. У 1885 р. в садибі Трьохсвятительської цер­кви було виявлено яму з людськими кістками. Цілком можли­во, що вони належали людям, яких принесли в жертву грізно­му богові.

Варто зауважити, що на сучасній Андріївській горі місця для величного Перунового святилища (яке б мало займати площу не менше 0,5—1 га) просто не було. Ця гора на той час, власне, була не горою, а частиною перешийка, який до X ст. з’єднував Киселівку-Києвицю з плато Старокиївської гори. Горою вона стала після того, як через найвужче місце цього перешийка був проритий Боричів (Андріївський) узвіз. Цілком імовірно, що святилище Перуна сильно постраждало під час печенізької облоги Києва у 968 р. і було занедбане, оскільки Святослав по­стійно перебував на театрі воєнних дій на Балканах. Київ він узагалі не любив і мав намір перенести столицю до Переяслав- ця в гирлі Дунаю, а його спадкоємець Ярополк — прихильник християнства — спирався вже на християнізований значною мірою адміністративний апарат, що дістався йому у спадок від бабусі — християнки Ольги.

Утвердившись у 980 р. в Києві на хвилі антихристиянської реакції, Володимир почав укріплювати і реконструювати кня­зівсько-дружинний осередок на Старокиївській горі, звів величне капище навпроти свого палацу. Про нього відомо з літопису та завдяки археологічним дослідженням, здійсненим на території садиби по вул Володимирській, 3 у 1975 р. Є. Бо- ровським, П. Толочком та В. Харламовим. Це капище добре описане в літературі. До того ж згадані вчені, а також Б. Риба- ков доклали чимало зусиль для історичної інтерпретації і ре­конструкції споруди.

Підсумовуючи ці дослідження і приймаючи версію щодо тотожності Хорса і Дажбога у Володимировому пантеоні, мо­жемо стверджувати, що в центрі цього святилища стояв кумир Перуна. Перед ним розміщувався великий жертовник, а по бо­ках від нього стояли кумири Хорса-Дажбога та, за Б. Рибако- вим, Семаргла (з південного боку, як пов’язані з сонцем, а част­ково — південно-східного походження) і, відповідно, Стрибог та Мокоша (з північного). Трохи південніше від цього ансамблю була велика яма з рештками перепалених жертвоприношень та ще одна невеличка ямка, навколо якої стояло 12 кілків (мож­ливо, вони символізували 12 місяців). Десять років потому ка­пище було зруйноване Володимиром Святославичем після прийняття ним християнства.

Другим за значенням (а можливо, для більшості пересічних киян і першим) вважалося святилище Велеса на Подолі. Ок­ремі археологічні дані про життя у цьому районі маємо упро­довж І тис. Проте постійне проживання тут було небезпечним __ 291

через періодичні сильні повені. За дослідженнями М. Сагай­дака, найбільш стабільними місцями заселення Подолу в І тис. були: по-перше, місцевість у підгір’ях Киселівки та Щекавиці, де тодішня річка Глибочиця (нині її руслом проходить вул. Гли- бочицька) виходила на Поділ поблизу сучасного Житнього ринку; по-друге, місцевість, де р. Глибочиця впадала у Дніпро (нині тут стоїть Іллінська церква); по-третє, уздовж схилів гір Лиса, Юрковиця й далі, маршрутом вул. Фрунзе до Кирилів­ських висот.

Логічно припустити, що капище Велеса розміщувалося по­близу Дніпра, зокрема там, де проходить сучасна вул. Волоська. За Я. Боровським, у північній її частині, де пізніше була спо­руджена церква св. Власія (він як покровитель худоби за хрис­тиянських часів замінив Велеса), а поблизу, на місці сучасного будинку по вул. Оболонській, 25, виявлені залишки давньої корабельної верфі.

Така локалізація могла б вважатися цілком імовірною, якби не дві обставини. По-перше, цій місцевості постійно загрожу­вали повені, і споруджувати тут стаціонарне капище було не­безпечно. По-друге, місцевість, де з’єднуються вул. Волоська та Оболонська, віддалена від споконвічного подільського тор­жища (нинішня Контрактова площа та Житній ринок). А кумир Велеса мав, очевидно, перебувати неподалік цього торжища. Саме в цій частині Подолу з прийняттям християнства були зведені Успенська церква (Пирогоща Богоматір), церква Бори­са і Гліба (Турова божниця) та церква Миколи Набережного (Новгородська божниця). Десь поблизу стояла й відома ще з часів князя Ігоря Іллінська церква.

Цілком можливо, що з культом Велеса була пов’язана вся ця місцевість — у напрямку вул. Волоської: від подільського тор­жища при впадінні р. Глибочиці в Почайну, а Почайни в Дніпро, до північної околиці Подолу — до вул. Оболонської, де місти­лися корабельня й, очевидно, якесь невелике (менше, ніж цен­тральне на Подолі) капище Велеса.

З Подолом дослідники пов’язують і культ Тура. Церква Бо­риса і Гліба в південній частині цього району названа в літо­писі Туровою божницею. Виходячи з цього, деякі дослідники вважають, що раніше на її місці було святилище бога Тура. А в північній частині Подолу до нашого часу збереглася назва вулиці — Туровська. З писемних джерел (візантійських, араб­ських) та археологічних даних добре відомо, що давні слов’яни приносили в жертву богам биків. Можливо (що типово для ба­гатьох язичницьких народів), бик, а особливо найсильніший з биків — тур, асоціювався з божественною силою, адже культ тура в Україні зберігався до XVII ст.

Таким чином, ми визначили (де чітко, де приблизно) основні 292

язичницькі святилища І тис. на плато Старокиївської гори та на Подолі. Щодо їх наявності на Києвиці-Киселівці-Замковій нічого конкретного науці не відомо. Не виключено, що якесь капище тут могло також існувати з найдавніших часів, але його сліди були знищені під час генеральної реконструкції розміще­них тут укріплень у XIV ст. та в подальші часи.

Проте, як зазначалося вище, з перших століть нової ери ви­разні сліди постійного життя знаходимо майже в усіх районах історичного центру стародавнього Києва та на його околицях. Так само, принаймні на середину — третю чверть І тис., уже склалася легенда про трьох братів — засновників міста, які сиділи на своїх горах — Кия (за яким, мабуть, приховується давніший Сар, Куар Зеноба Глака), Щека (корелятом йому в Зеноба Глака виступає Мелтей) та Хорива (Хореана).

Зі Щеком однозначно пов’язується гора Щекавиця. Києви- ця, як уже згадувалося вище, це не Старокиївська гора, а Ки- селівка-Замкова. А де ж височіла Хоревиця?

Серед різноманітних версій локалізації Хоревиці, висловле­них раніше, на сьогодні свою актуальність зберегли дві. Згідно з першою, прихильником якої виступає М. Брайчевський, за давньоруських часів Хоревицею була сучасна Киселівка — Зам­кова гора. Головним аргументом на користь цього твердження є той факт, що вулиця Хорева на Подолі упирається прямо в підніжжя цієї гори, всі відомі назви якої походять не раніше як з XIV-XV ст.

З такою локалізацією не погоджується П. Толочко, який звертає увагу на те, що сучасна вул. Хорева була прокладена, як і інші подільські вулиці в їхньому сучасному вигляді, внаслідок перепланування Подолу після великої пожежі 1811 р. Крім того, зауважує вчений, у літописі імена легендарних братів завжди подаються в одному порядку (Кий — Щек — Хорив), і цей поря­док, мабуть, зумовлений не лише старшинством братів, а й то­пографічним положенням гір по відношенню до центру міста. А відтак літописну Хоревицю слід шукати за Щекавицею по лінії від центру міста, тобто північніше — де стоїть Лиса гора. На ній також знайдено матеріали раннього Середньовіччя.

Дійсно, наявність вул. Хоревої, прокладеної за її сучасним маршрутом після пожежі 1811 р. поблизу Киселівки, не є до­статнім аргументом на користь ототожнення останньої з Хо­ревицею. Проте назва цієї вулиці не могла виникнути тоді ви­падково: адже й Іллінська, і Борисоглібська, і Волоська, і По- чайнинська, і Турівська вулиці Подолу після його переплану­вання не втратили зв’язок з однойменними вулицями попе­редніх століть.

І якщо ми подивимось на план Подолу до 1811 р., то поміти­мо, що сучасному напрямку вул. Хоревої приблизно відповідає 293

вулиця давнішого часу, яка, проте, не впиралася в Киселівку, а обминала її північний мис, перетинаючи територію сучасного Житнього ринку до місця, де нині сходяться вулиці Воздви- женська і Глибочицька й починається Вознесенський узвіз (за радянських часів — вул. Смирнова-Ласточкіна). Цим узвозом люди з давніх-давен (про що, зокрема, свідчать знайдені уздовж нього римські монети) підіймалися з Подолу на гору, де сьо­годні стоїть будинок Академії мистецтв, та в район Львівської площі, де також з перших століть нової ери існувало значне, важливе в торговельному відношенні поселення. За давньо­руських часів це місце називалося Копирів кінець, де мешкало єврейське населення.

Отже, за давньоруських часів вул. Хорева підходила до гори Академії мистецтв. Тому, якщо погодитися з логікою М. Брай- чевського, то саме вона й має бути Хоревицею. Такий висно­вок добре узгоджується і з аргументацією П. Толочка. За хри­стиянських часів центром Києва була Старокиївська гора. А якщо дивитися з неї на північ, як це робили тогочасні князі, бояри та літописець, то дещо праворуч можна побачити Ки­селівку (Києвицю), далі, лівіше від неї, прямо на північ, Ще- кавицю, а ще лівіше — гору Академії Мистецтв (тобто — Хо- ревицю) — у тій самій послідовності, як у літописі згадуються імена братів. До того ж, у районі гори Академії мистецтв — Львівської площі виявлені виразні й багаті матеріали першої половини І тис., зокрема грошові та речові скарби. Це посе­лення у ранньосередньовічній топонімії не могло не бути по­значеним.

З чим була пов’язана така назва гори? Дослідники зде­більшого схиляються до її неслов’янської етимології. З од­ного боку, неважко пов’язати цей топонім із сонячним бо­гом Хорсом іраномовних народів, зокрема сармато-аланів, який не пізніше X ст. був ототожнений зі слов’янським Даж- богом. У такому випадку логічно було б припустити, що десь на мисі садиби Академії мистецтв мало б міститися святили­ще Хорса.

З іншого боку, не менш переконливою є версія щодо зв’яз­ку назви Хоревиця з біблійною горою Хорів, що увінчує гір­ський масив Сінаю. Саме на ній Бог дарував Мойсею текст скрижалей Заповіту. З таким припущенням добре узгоджуєть­ся той факт, що у давньому Києві саме тут, на Копиревому кінці, містився єврейський квартал, мешканці якого вели актив­ну торговельно-фінансову діяльність. Адже за хозарських та давньоруських часів від Львівської площі на захід, вулицями Львівською (яка все ще носить ім’я Артема) й далі Великою Дорогожицькою (й досі вул. Мельникова), пролягав великий шлях на Галичину, до Кракова, Праги, Реґенсбурга та за Рейн, 294 до Франції. Через район Львівської площі цей шлях повертав Вознесенським узвозом на Поділ, до торжища та причалу, куди підходили судна з Балтійського (від варягів) і Чорного (від греків) морів. А далі, на схід, вів шлях на Булгар і Ітіль, до Хо­резма, Бухари і Самарканда. Мабуть, так само й у першій по­ловині І тис. Дніпром та шляхом зі сходу до причалу на Подолі потрапляли іноплемінні торговці, зокрема іраномовні — хо- резмійські, а також вихідці з сармато-аланського середовища та боспоряни, серед яких було багато іудеїв, пізніше — хо­зарські іудеї. В район Києва вони, мабуть, потрапляли надвечір чи, принаймні, у другій половині дня — саме тоді, коли сонце, якщо дивитися з подільського торжища, стоїть саме над сучас­ною горою Академії мистецтв. Тому її асоціація з сонцем, со­нячним Хорсом у свідомості представників іранських народів була цілком природною. Але вогонь—світло—сонце асоціюва­лися і з горою Хорів: саме там Бог явився Мойсею у вигляді вогненного куща. Отже, в іудейському середовищі цілком ви­правданою була асоціація пагорбів майбутнього Копиревого кінця (назва якого має виразне єврейське чи єврейсько- хозарське походження) з біблійною горою Хорів.

Таким чином, можемо припустити контамінацію значень Хорсова гора і гора Хорів у назві Хоревиці. На ній ще в першій половині І тис., й особливо пізніше, з поширенням на Київ хозарського впливу, розміщувалося поселення купців та, мож­ливо, ремісників східного походження, зокрема хорезмійців та іудеїв. Останні, за своїм звичаєм, мусили мати молитовний дім — синагогу. Так само, як уже згадувалося, цілком імовір­но, що десь неподалік було й святилище Хорса, який поступо­во ототожнювався з місцевим сонячним Дажбогом.

Отже, у свідомості давніх киян Хоре міг подекуди пов’я­зуватися і з єврейством, можливо, звідси й походить вислів «Хоре жидовин ». Документально наявність у Києві іудейської громади (до складу якої входили люди як із власне єврей­ськими, типу Яакова бар Хануки, так і з тюркськими — К’я- бар, Саварта, Манас, Манар, Кофін — іменами) засвідчується приблизно з 930 р.

Прибували до Києва за язичницьких часів, без сумніву, і християнські купці з Боспору і Херсонеса-Херсона, ширше — з Балкан та Кавказу. їхні духовні потреби мали задовольняти церкви, яких уже в 40-х роках X ст. було кілька — адже Іл- лінська церква названа соборною. Проте це вже інша тема.

Повернемося до язичницьких капищ давнього Києва та його найближчих околиць. Ціла низка їх простягалася на північ від його укріпленого центру пагорбами від Щекавиці до Кирилів­ських висот.

Почнемо зі Щекавиці. Тут також трапляються знахідки пер- 295

ших століть нової ери, зокрема римські монети, а в переддер- жавні часи у східній частині гори існувало, на думку М. Карге­ра, городище, пізніше вщент зруйноване. Але сліди жител та значний культурний шар IX—X ст. тут виявлені. На цій горі в давньоруські часи височів курган, відомий як Олегова могила. Мабуть, із цим місцем пов’язана назва вул. Олегівської. Відо­ме на Щекавиці й капище — на перешийку, який з’єднував цю гору з плато Лисої гори — Юрковиці — Татарки і з двох боків обмежувався р. Глибочицею та Юрківським струмком. Тут, на високому березі над Глибочицею, на відстані 100 м від будинку по вул. Лук’янівській, ЗО, у 1986 р. було відкрито жертовник зі слідами кострища та кількома десятками бичачих черепів з ро­гами. Очевидно, це було святилище локального значення, яким користувалися мешканці щекавицького поселення та невелич­ких селищ у районі сучасних Татарки та Лук’янівки.

Далі, на північ від Щекавиці, за Юрківським струмком, на пагорбах гір Лиса та Юрковиця, розміщувався великий не­крополь, на якому були відкриті й курганні поховання пред­ставників дружинного прошарку. Цей могильник тягнувся і під згаданими горами у напрямі Кирилівських висот, уздовж вул. Кирилівської (нинішня Фрунзе). До початку XX ст. на Лисій горі, над Йорданською церквою, ще були помітні залиш­ки валу, який оточував її північно-східний мис. Це обнесене в давнину валом місце своєчасно обстежене не було, а до наших часів вал майже не зберігся. Отже, його призначення зали­шається невідомим. Проте у києвознавчій літературі панує думка, що йдеться про населене городище. З цим важко по­годитися, оскільки ця місцевість пересічена ярами, малопри­датна для проживання, й до того ж з усіх боків оточена не­крополем.

При цьому привертає увагу згадка в літописному тексті місцевості Капич. Вона простягалася десь між давнім Києвом і Кирилівськими висотами й згадується у зв’язку з подіями 980 р., коли Володимир підходив до міста з півночі і став та­бором між Дорогожичами і згаданим Капичем. Дорогожичі, за назвами вул. Велика Дорогожицька (Мельникова) та Мала Дорогожицька (Герцена) добре локалізуються між Лук’янів- кою, Татаркою та урочищем Реп’яхів Яр. А Лиса гора і Юр­ковиця якраз і визначають межі Татарки в бік Подолу та Куренівки. Отже, місцевість Капич, найімовірніше, знаходи­лася саме на цих горах і була пов’язана з великим язичниць­ким некрополем. Напевно, Капичем звалося городище на зниклому мисі Лисої гори, яке було, очевидно, укріпленим капищем, де приносилися жертви і справлялися поховальні ритуали та тризни. Кому саме з богів або яким богам це ка­пище було присвячене, ми не знаємо.

І нарешті, як сакральну місцевість маємо визначити район Кирилівських висот із прилеглим до них Бабиним Яром. Як уже зазначалось, від Лисої гори до місця, де стоїть Кирилівська церква, тягнувся великий язичницький могильник з трупоспа- леннями та трупопокладеннями. Важко встановити, в який час на якій з його частин почалися захоронения, але в X ст. він ще функціонував. Принаймні ця місцевість була обжитою вже на початку І тис., оскільки в садибі Кирилівського монастиря було знайдено скарб, що складався приблизно із 350 римських мо­нет І—II ст.

Зважаючи на це та виразний топонім — Бабин Яр, який у до­воєнні роки доходив до Куренівки, отже, слугував північно-за­хідною межею мисової гори, на якій височить Кирилівська церква, можемо припустити, що вона стоїть на місці язичниць­кого капища, яке, ймовірно, було присвячене Бабі — богині смерті. Оскільки селища тяглися уздовж заплави Почайни По­долом та Куренівкою, а святилище Баби мало, очевидно, розмі­щуватися на Кирилівській горі, то й величезний яр, який закін­чувався під нею, дістав назву Бабиного.

Отже, ми простежили сакральні місця язичницького Києва на просторі від Михайлівської площі до Кирилівських висот. Здебільшого вони розміщувалися на пагорбах, але вшанування Велеса відбувалося на Подолі. Тепер згадаємо й про інші, які стали відомими суто випадково, святилища в межах міської території сучасного Києва. їх відносно небагато.

Одне з таких святилищ було відкрите в 1983 р. на місці ко­лишнього Святошинського бору, на високому березі р. Нивка по вул. Радгоспній, 7. Тут знайдені перегорілі кістки жертов­них тварин, вугілля, попіл та уламки кераміки X ст. Я. Бо- ровський припускає, що воно було присвячене Святовиту (Свєтовиту), звідки й походить назва цієї місцевості — Свя- тошин. Але не виключено, що Святовит — епітет-замінник імені якогось бога, пов’язаного зі світлом, сяйвом, найімові­рніше — Дажбога.

Вище вже йшлося про вшанування киянами та мешканця­ми київських околиць священних дубів, біля яких приносили в жертву кабанів, а їхні ікла вставляли у стовбур. Як вважає Г. Івакін, виявлені у Дніпрі в 1909 і 1975 рр. дерева походять зі священного дубового гаю, що ріс за язичницьких часів побли­зу місця, де нині Десна впадає у Дніпро - неподалік від колиш­нього монастиря Пустинного Миколи, спорудженого, очевид­но, на тому місці, де колись було святилище. У літописі під 1169 р. згадується також «Добрий дуб» «на Желяні», тобто десь у Жулянах.

Язичницькі святилища мали бути поблизу давніх некрополів у різних частинах сучасного Києва, які не входили до складу самого міста за давньоруських часів. Це стосується передусім великих некрополів із трупоспаленнями та дружинними підкур- ганними трупопокладеннями на Батиєвій горі та в урочищі Про­тасов Яр — над Либіддю (де найдавніші поховання датуються ще І—II ст.) і некрополя (зі значною кількістю курганних на­сипів) на південній околиці сучасного Києва, у Китаєві, похо­вання якого датуються в межах VIII—X ст. Культове значення могла мати і так звана Дірова могила — великий курган на схилі плато в бік Хрещатика поблизу сучасної вул. Ірининської. По­дальші археологічні дослідження значно збагатять картину сакральних місць язичницького Києва.