ЕТАПИ ТА ШЛЯХИ РОЗВИТКУ ДОХРИСТИЯНСЬКИХ ВІРУВАНЬ ДАВНЬОГО НАСЕЛЕННЯ УКРАЇН

Розглянувши процес еволюції язичницьких вірувань давніх мешканців території су­часної України, можемо констатувати, що він мав свої стадійні закономірності й окремі етно-терито- ріальні лінії спадкоємності.

Загальні стадійні закономірності полягали в переході від ранньопервісних вірувань (коли в свідомості панують тотемі­стично-демонологічні уявлення) через язичницький політеїзм пізньопервісних землеробсько-скотарських суспільств до фор­мування, вже на стадії цивілізації, релігійних систем вищого типу, які можуть виступати в пантеїстичній або монотеїстичній формах.

На теренах Східної Європи, як і в більшості інших регіонів світу, цей процес ускладнювався і коригувався обставиною, що випливала з факту нерівномірності розвитку людства, тобто з наявності центрів випереджувального розвитку та їхніх пери- ферій. Упродовж багатьох тисячоліть (за винятком хіба що ос­таннього, яке минає) областями випереджувального розвитку в межах Старого Світу були здебільшого регіони субтропічно­го клімату (Середземномор’я, Близький та Середній Схід) або субтропічного з порубіжними районами помірного (Китай) чи тропічного (Індія) кліматів. У цілому ж суспільства тропіків (Чорна Африка, Південна Індія, Південно-Східна Азія) та по­мірної і, частково, помірно-субтропічної зон (Європа північ­ніше Альп, Балкан і Кавказу, зона євразійських степів, Далекий Схід із Маньчжурією, Кореєю та Японією) розвивалися за складного переплетіння внутрішніх процесів і закономірностей самоорганізації з дією зовнішніх імпульсів, зокрема — сприй­няттям передових надбань більш розвинутих сусідів; для Східної Європи — переважно південніших суспільств.

Те, що південні суспільства виношували, формували і ство­рювали самі внаслідок довготривалих пошуків, їхні сусіди мог­ли сприймати вже у більш-менш усталеному вигляді, як, скажі­мо, Волзька Булгарія — іслам або Київська Русь — християн­ство.

адептами релігій вищого типу (зокрема буддизму — японці, тибетці, монголи та ін., талмудичного чи караїмського іудаїз­му — хозари, християнства — кельтські, германські та слов’ян­ські народи Європи, зокрема болгари, русичі, або ісламу — огу- зи, волзькі булгари, татари Золотої орди, як і негри ранньосе­редньовічних держав Судану) на тому соціально-економічно­му та культурному рівні, який був значно нижчим, ніж у їхніх сусідів-донорів на час утвердження в їхньому середовищі від­повідних релігійних систем. Навіть іслам тут не є винятком, оскільки склався він не в середовищі бедуїнських племен, як дехто вважає, а в розвинутому, давньому торговельно-ремісни­чому місті — Мецці, мешканці якого були добре знайомі з по­ложеннями іудаїзму і християнства.

Отже, розглядаючи духовний розвиток переддержавних і ранньодержавних народів, що розвивалися на периферії вже сталих цивілізацій, які сповідували релігії вищого типу, ми завжди маємо справу з двома суперечливо пов’язаними про­цесами.

По-перше, це внутрішній, еволюційний розвиток релігійно- міфологічної свідомості від язичницького політеїзму, який до певної міри долається через генотеїзм із подальшою перспек­тивою виходу на пантеїстичні чи монотеїстичні обрії.

По-друге, це сприйняття народами, що виходять на рівень ранньодержавних, ранньоцивілізаційних відносин розвинутої релігійної (з елементами міфології та філософії) системи ви­щого типу.

Так, скажімо, маємо достатньо підстав вважати, що в сере­довищі ранньосередньовічних слов’ян, так само як і ранньосе­редньовічних тюрків та монголів, намітилася тенденція до фор­мування релігійних уявлень вищого типу. Але сусідні, півден­ніші, цивілізації вже створили й опрацювали релігійні системи вищого типу, які, до того ж, були пов’язані з відповідними організаційно-політичними, інтелектуальними, художніми до­сягненнями, етичними доктринами тощо.

Сприйняття відповідної релігії — частково християнства, але, врешті-решт, буддизму монголами, частково іудаїзму (хозари) та маніхейства (уйгури), а потім ісламу тюрками, християнства сло­в’янами і т.

Тепер, з’ясувавши деякі загальні принципи, розглянемо ос­новні лінії розвитку релігійно-міфологічних уявлень давніх мешканців України, зокрема давніх слов’ян та їхніх предків.

Передусім слід наголосити на тому, що прямої спадкоєм­ності в еволюції світогляду на історичних теренах формуван­ня і розвитку слов’янства, на етнографічно українських про­сторах Середнього Подніпров’я, Поділля, Галичини, Волині, а також областей Південно-Східної Польщі і частково — зони Прип’ятського і Деснянського Полісся з палеолітичних часів (як вважають деякі дослідники, зокрема Б. Рибаков)—просте­жити неможливо.

Колективні мисливці на великих стадних ссавців прильодо- викової зони не мали практично ніякого відношення до етно­генезу мешканців середньої смуги Європи часів голоцену. З потеплінням клімату, зміною ландшафтів та відходом стад промислових тварин (насамперед — північних оленів) до при­полярних областей їхні общини також, слідом за стадами, по­ступово, малопомітно для самих себе, переміщувалися до сму­ги сучасної лісотундри. Отже, реліктові форми їхньої специ­фічної (і як на добу верхнього палеоліту — на диво високої) культури маємо шукати в етнографічно відомих народів Да­лекої Півночі.

Так само важко припускати прямий еволюційний зв’язок розвитку релігійно-міфологічних уявлень мезолітичних і нео­літичних мисливців, збирачів та рибалок лісостепової поліської зони Східної Європи. В них, усупереч поглядам деяких сучас­них українських дослідників, важко вбачати давніх індоєвро­пейців, тим більше (в носіях неолітичної дніпро-донецької культури) — балто-слов’ян. Предки цих мисливців та рибалок, що селилися уздовж річок, заселяли терени Центрально-Схід­ної Європи відповідно до поширення тут лісових ландшафтів та їхньої фауни (лось, благородний олень, косуля, кабан) на по­чатку голоцену, по закінченні льодовикового періоду.

Проте не викликає сумніву факт опосередкованої участі на­щадків мезолітично-неолітичного населення лісостепової полі­ської України в подальшому етногенезі місцевої людності, а відтак і успадкування останньою відповідних уявлень, зде­більшого у вигляді образів нижчої міфології (берегинь, мавок, лісовиків тощо). Відповідний шар народних вірувань, походя­чи приблизно з мезолітично-неолітичних часів, міцно утри­мується в народній свідомості і функціонує досить автономно стосовно пізніших образів язичницьких богів і пов’язаних з ними релігійно-міфологічних сюжетів. З тих самих, ще доіндо- європейських часів, у межах лісостепових-лісових просторів Східної та Центральної Європи можуть походити і вшануван­ня окремих сакральних місцевостей, урочищ тощо.

Значно складнішим є питання про участь у формуванні слов’янського пантеону, як і всієї релігійно-міфологічної карти­ни світу, образів і уявлень носіїв енеолітичних хліборобських культур мальованої кераміки. Йдеться передусім про культуру Кукутені-Трипілля. Її носіями, генетично пов’язаними з найдав­нішими неолітичними землеробсько-скотарськими суспільства­ми Анатолії та Балкан, часто вважають давніх індоєвропейців, проте з огляду на наведені у даній книжці та в попередніх до­слідженнях автора міркування з цим важко погодитися, так само як і з віднесенням цієї людності до кола давніх семітів.

Найобгрунтованішою, на нашу думку, є версія щодо іденти­фікації носіїв енеолітичних культур мальованої кераміки Ма­лої Азії та Південно-Східної Європи VI—IV тис. до н. е. як представників давньомалоазійсько-північнокавказької етно- мовної спільноти, нащадки якої збереглися (в етномовному відношенні) до нашого часу на Північному Кавказі (абхазці, адигейці, чеченці, лезгіни та ін.) та в Піренеях (баски), але за первісних і навіть античних часів були густо представлені по всьому Причорномор’ю та Північному Середземномор’ю.

Носії трипільської культури відіграли визначну роль в усьо­му подальшому розвитку населення лісостепових областей Молдови і України, від Карпат до Дніпра. Вони принесли сюди розвинутий хліборобський господарсько-культурний тип з тим набором культурних рослин, свійських тварин, побутових рис і реалій господарсько-ужиткової культури, які у своїй біль­шості органічно перейшли у пласт культури лісостепового пра- слов’янства й далі до місцевих давніх слов’ян — аж до етно­графічно відомих реалій українського села.

Те ж саме, хоча й з більшою обережністю, маємо припуска­ти і стосовно ролі трипільської (точніше — протохаттської, доіндоєвропейської західноанатолійсько-давньобалканської) духовної спадщини в подальшому розвитку слов’янського ре­лігійно-міфологічного світогляду. Це стосується передусім двох взаємопов’язаних сфер, а саме: сезонно-господарської хліборобської ритуально-культової обрядовості й ушанування жіночого божества родючості й урожаю, Богині-Матері, Бо- гині-Землі, образ якої повсюдно, навіть в індоєвропейських народів Давнини та раннього Середньовіччя, має доіндоєвро- пейське неоенеолітичне походження.

Уже в культурах анатолійського неоліту (що засвідчують, зокрема, матеріали Чатал-Гуюка) цей жіночий образ починав диференціюватися на власне Богиню-Матір як персоніфікацію родючих сил рослинно-тваринного світу та людської природи, її доньку — Богиню-Дівчину як утілення ідеї проростання і квітування природи, наливання колосся та плодів життєвими соками і Бабу-Смерть.

Два перші образи виразно простежуються за трипільськи­ми матеріалами, але й третій, очевидно, неминуче мав бути у свідомості тих людей. І, як можемо припускати, всі ці три по­статі, синкретизуючись і трансформуючись відповідно до істо­ричних обставин, проходять через тисячоліття і напередодні утворення Київської Русі постають перед нами у вигляді Мо- коші, Лади та Баби-Смерті.

Очевидно, на формування слов’янських богів певний вплив мали й чоловічі образи трипільського пантеону: небесний Бог- Бик, водно-хтонічний Дракон-Змій тощо, але простежити це важко, оскільки функціонально і семантично подібні постаті були й у давніх індоєвропейців.

Отже, неолітичне лісостепове поліське, мисливсько-рибаль­ське, й особливо, енеолітичне, трипільської культурної тра­диції, населення зробило свій потужний внесок у формування слов’янського язичницького світогляду. Але його матричну схему задавала структура релігійно-міфологічних уявлень дав- ньоіндоєвропейських племен, за неоенеолітичних часів, а в по­дальшому — переважно скотарських.

З мезолітичних часів їхні предки просуваються заплавами великих річок півдня Східної Європи і в неоліті обживають її степово-лісостепове порубіжжя, активно взаємодіючи за доби енеоліту з нащадками лісостепово-поліських мисливців і риба­лок та хліборобами трипільської традиції. Суміжною областю цих трьох спільнот, де незабаром розпочався процес слов’ян­ського етногенезу, було Середнє Подніпров’я. У фіналі трипіль­ської доби, на початку III тис. до н. е., процес індоєвропеїзації цього регіону набуває незворотного характеру, і з цього часу простежується вже спадкоємний розвиток господарсько-куль­турних та релігійно-світоглядних форм до давньоруських часів. Однією з виразних ознак цього є стале збереження основних форм поховальної обрядовості — передусім у вигляді кремації.

Паралельно подібний процес розгортався й у степовій зоні — серед індоєвропейських скотарських племен, які після відходу їхніх значних груп до Казахстану, Подунав’я, на Балкани, в Анатолію тощо, приблизно з III тис. до н. е. вже в цілому мо­жуть вважатися у своїй масі арійськими, тобто індоіранськи­ми, з подальшим розгалуженням на індо-аріїв та ірано-аріїв. Від останніх походять кочові народи, що панували у східноєв­ропейських степах до Великого переселення народів: скіфи, савромати-сармати та сармато-алани.

Отже, з III тис. до н. е. по І тис. н. е. на теренах України ви­разно простежуються дві основні, автономні, хоча й взаємопо­в’язані, лінії етногенезу та культурогенезу, а відтак — еволюції релігійно-міфологічного світогляду. Перша з них відбувалася в лісостепових поліських областях і стосувалася південної ча­стини балто-слов’янських племен доби бронзи, праслов’ян доби ранньозалізного віку і давніх слов’ян І тис. Друга — індо- іранців доби ранньої бронзи, ірано-аріїв (з їхніми нащадками скіфо-сарматами й аланами-ясами) та реліктових (сінди, мео- ти) індо-аріїв II тис. до н. е. — І тис. н. е., частково і після того, як у східноєвропейських степах провідною силою стали тюр­комовні народи.

Обидві ці лінії еволюції релігійно-міфологічного світогля­ду давніх мешканців території України виходили з матричної, спільноіндоєвропейської системи уявлень про триступеневу природу світу богів, центрального міфу суперництва і бороть­би небесного Бога-Громовика з водно-хтонічним Драконом- Змієм тощо. В обох випадках боги спочатку переважно природ­них явищ прибирали соціокультурні функції, пов’язувалися ро­динними і шлюбними зв’язками, утворюючи сталі сюжетно- міфологічні групи, а пантеон у цілому, особливо з посиленням процесів політогенезу за доби пізньої бронзи і з переходом до ранньозалізного віку, дедалі більше набував ієрархічно-піра­мідального вигляду. Очолювали його певні провідні боги небес- но-солярно-вогненної природи.

За часів існування Великої Скіфії, коли власне скіфи та лісо­степові праслов’яни-сколоти входили до складу одного ран- ньодержавного об’єднання, обидві релігійно-міфологічні сис­теми тісно взаємодіяли і, як можемо припускати, образи скіф­ських та праслов’янських богів з ідентичними функціями поча­ли синкретизуватися і ототожнюватися. Важко сказати, на­скільки далеко тоді пішов цей процес, тим більше що в наступні часи взаємопроникнення слов’янських й іранських (сармато- аланських) елементів на теренах Лісостепової України набуло ще більшого розмаху. Врешті-решт, за умов слов’янізації сар- мато-аланських груп, що осідали в лісостеповій смузі, а також посилення торговельних зв’язків мешканців Середнього При­дніпров’я з аланами-ясами та хорезмійцями це призвело до адаптації місцевими слов’янами-русами таких богів і демонів іранського походження, як Хоре, Семаргл, Див, Вій тощо.

З другої чверті І тис. до н. е. до цих двох ліній додалася тре­тя — давньогрецька, ширше — антична. Еллінська духовна культура була значно розвинутішою і витонченішою порівня­но з світоглядом етносів Центрально-Східної Європи. Релігій­но-філософські та релігійно-містичні пошуки давніх греків, а потім і римлян, у культурному відношенні — їхніх учнів, при- 305 водили до появи вчень на зразок орфізму, піфагореїзму та пла­тонізму, арістотелівського та стоїчного розуміння природи бо­жественного світу тощо.

У багатьох античних філософів, починаючи з Ксенофана Колофонського, виразно простежується монотеїстична тен­денція, в інших — ухил до пантеїзму, з визнанням Божествен­ного Логосу як структуроутворювальної та Світової Душі, що живить основи буття, серцевиною, центром якого є Бог як Єди­не і Благо. Прилучаючись до містерій, адепти Діоніса, Ізіди, Мітри та інші у стані трансу безпосередньо відчували себе при­четними до Божества, яке є Добро, Світло і Життя, з любов’ю, дбайливо ставиться до своїх вірних, як до дітей.

Подібні релігійно-філософські побудови та містичні відчут­тя сприяли переоцінці традиційного давньогрецького пантеїз­му, починаючи принаймні з середини І тис. до н. е. Це не озна­чало відмову від прабатьківських богів чи їх нешанування. На­впаки, вони стали розглядатися скоріше як образи, навіть сим­воли божественного світу, а не як схожі на людей (щоправда, безсмертні) істоти, про яких розповідали старі міфи.

У різних районах античного Причорномор’я взаємодія та синкретизація релігійно-міфологічних уявлень давніх греків та нащадків місцевого населення не були однаковими. Найінтен- сивніше ці процеси відбувалися на Боспорі, меншою мірою — в Херсонесі, Ольвії і Tipi. Але так чи інакше ця тенденція була універсальною й охоплювала навіть мешканців передгір’їв Кри­му і прилеглих до них степів Тавриди (Пізньоскіфське царство у Криму) та етнічно строкате населення нижньодніпровських городищ (борисфенітів, найближче пов’язаних з Ольвією). Пев- ною мірою до цього процесу залучалися мешканці Гірського Криму (тавроскіфи), сармати на Нижньому Доні (в околицях міста Танаїс), тірагети в пониззях Дністра поблизу Тіри.

З елліністичних часів в античному середовищі розгортаєть­ся потужний процес релігійного синкретизму через запозичен­ня різних богів східного походження і їх ототожнення з сак­ральними персонажами еллінської та греко-римської традицій. Останнє виразно засвідчується матеріалами грецьких міст-дер- жав Північного Причорномор’я, особливо Херсонеса та про­відних центрів Боспорського царства.

У цьому процесі важливу роль відігравав давньоєврейський принциповий монотеїзм, що частково перегукувався з моно­теїстичними висновками частини античних філософів. Іудей­ські громади активно діяли практично в усіх значних містах Се­редземномор’я та Причорномор’я (а на початку нової ери — й Північного Причорномор’я). Іудаїзм як такий серед неєвреїв приймало не так уже й багато людей. Але ідея про існування єдиного Бога, творця світу і людей, який невдовзі (сам чи че- 306 рез свого посланця-месію) влаштує над ними суд, урятує пра­ведних та покарає пекельними муками грішних, ставала дедалі популярнішою.

Відповідно (зокрема в містах Боспорського царства та, мен­шою мірою, у Херсонесі) поширювався культ такого Бога, який поєднував образ етнічно нівельованого Ягве з атрибутикою Зевса, Серапіса, Юпітера та інших провідних богів пізньоантич- ного світу. А це готувало ґрунт для виникнення і поширення християнства. Перші виразні свідчення про існування христи­янських громад у Північному Причорномор’ї датуються кінцем III — початком IV ст.

Отже, з другої чверті І тис. до н. е. на теренах України про­стежується паралельний і водночас взаємопов’язаний розви­ток трьох ліній еволюції релігійно-міфологічного світогляду населення (насамперед лісостепової, степової та узбережної смуг). Проте в кожній з них відбувалися певні трансфор­маційні процеси.

У слов’янському середовищі лісостепово-поліських облас­тей суттєва трансформація всієї системи життєдіяльності та ре­лігійно-міфологічного світогляду відбулася приблизно у III ст. до н. е. внаслідок бурхливих подій доби падіння Великої Скіфії та подальших змін. Із завершенням періоду сталого існування праслов’янства зазнав краху і побудований за пірамідально- ієрархічним принципом пантеон, центральними постатями яко­го були Сварог і Дажбог. На перший план висуваються культи окремих богів з виразними генотеїстичними рисами (передусім Перуна, Велеса і Рода). При цьому є досить вагомі підстави припускати наявність монотеїстичних тенденцій у трактуванні Перуна та пантеїстичних — Рода. На той час уже існували жрецькі корпорації, в середовищі яких могли вироблятися й досить складні релігійні ідеї, навіть на зразок тих, що вислов­лювалися у найстаріших упанішадах.

Менш виразною видається спадкоємність духовного розвит­ку племен і народів степів Східної Європи. Базові релігійно- міфологічні інтуїції та образи скіфів і савроматів-сарматів, як і їхніх східних родичів — центральноазійських саків і масагетів, мали бути дуже близькими. Проте в середовищі відповідних етнічних масивів вони все ж таки розвивалися автономно і па­ралельно, згідно з конкретними історичними та соціокультур- ними обставинами.

Так, на час падіння Великої Скіфії і переходу гегемонії на півдні Східної Європи до сарматських об’єднань скіфи вже за­знали впливу античної (у тому числі, мабуть, і релігійно-міфо­логічної) культури. Ще більшою мірою це стосується Пізньо- скіфського царства у Криму. А наскільки правомірно говори­ти про релігійно-міфологічну спадкоємність скіфів і сарматів 307 українських степів, стверджувати важко, хоча коріння їхніх вірувань, без сумніву, було спільним.

За доби Великого переселення народів спадкоємна лінія ду­ховного розвитку населення степової зони майже зовсім пере­ривається. Цей процес мали започаткувати вже готи, але підчас їхнього політичного домінування у Північному Причорномор’ї місцевий скіфсько-сармато-аланський компонент ще зберігав тут міцні позиції, не відмовляючись від своїх богів на користь германсько-скандинавських. До того ж готи, потрапивши в чуже середовище, самі досить легко переймали місцеві куль­турні традиції і відносно рано почали залучатися до християн­ства.

Іншими були наслідки вторгнення гунів, з якими у степи Східної Європи прийшла значна маса тюркомовних, передусім булгарських, племен. Унаслідок цих подій та наступних мі­грацій з Центральної Азії різноманітних, переважно (за винят­ком угрів) тюркомовних народів (аварів, власне тюрків-тюр- кютів, які визнавали владу каганів сакрального дому Ашина, печенігів, торків, половців), у степах Східної Європи з Донеч­чиною та Передкавказзям розгорнувся довготривалий і прак­тично не досліджений процес тюрксько-аланського синтезу, який, безперечно, мав і свій релігійно-міфологічний аспект. Хвилі тюркомовних, здебільшого ворогуючих між собою, но- мадів накочувалися одна за одною, тоді як алани-яси весь цей час у певних, особливо порубіжних між степом і лісостепом, місцевостях, а також передгір’ях Кавказу і Криму зберігалися як постійний активний фактор.

До того ж варто враховувати й ту обставину, що упродовж доби пізньої бронзи та ранньозалізного віку релігійно-міфо­логічний світогляд степових і лісостепових та степових і пе- редгірських груп тюрків у Центральній Азії формувався під впливом скотарських індоєвропейських, насамперед ірано- мовних, племен, зазнаючи додаткових імпульсів з початку І тис. до н. е. від також іраномовних землеробсько-міських на­родів Середньої Азії: хорезмійців, согдійців, бактрійців тощо. Тому не дивно, що у світогляді іраномовних, тюркомовних та монголомовних номадів усієї зони євразійських степів так багато схожих, а то й просто ідентичних рис (культи вогню, сонячного коня тощо).

Отже, було б неправомірно уявляти релігійний процес у сте­повій смузі Східної Європи як такий, що переривається і по­вністю втрачає спадкоємність за доби Великого переселення народів. Певними посередниками тут упродовж усього ран­нього Середньовіччя виступали алани-яси, а також ті групи тюркомовних номадів, які після перемоги нової хвилі входили до їхніх військово-політичних об’єднань. Інша справа, що за та- 308 ких умов важко припускати справжню (у строгому значенні цього слова) еволюцію релігійно-міфологічних уявлень, які скоріше міксувалися, аніж розвивалися.

Нарешті, не викликає сумніву спадкоємний зв’язок духовної культури мешканців північнопричорноморських міст. Проте й тут усе далеко не однозначно. Ольвія і Тіра, оговтавшися під захистом римлян після гетської навали середини І ст. до н. е., трьома століттями пізніше були вщент спустошені готами. Під владою останніх життя в них деякою мірою почало відроджу­ватися, але навряд чи у цьому процесі помітну роль відіграва­ли нащадки колишніх мешканців цих міст. До того ж після гунської навали ці місцевості тривалий час залишалися майже безлюдними.

Іншою була доля Херсонеса-Херсона з периферійними го­родищами Південно-Західного Криму та міст Боспору. Впро­довж трьох перших століть н. е., а подекуди й пізніше, тут збе­рігалася безпосередня спадкоємність у всіх сферах життєдіяль­ності і культури з попередніми часами. Новим моментом, особ­ливо на Боспорі, було поширення іудейства та, під його впли­вом, монотеїстичного, етнічно нівельованого Бога. Культ його фактично став прологом поширення християнства, яке, поряд з іудаїзмом, зміцнює тут свої позиції упродовж IV—V ст. за ра­хунок решток пізньоантичного синкретичного язичництва. Роз­гром гунами (що повернулися у Приазов’я з Центральної Європи) більшої частини боспорських міст наприкінці 20-х років VI ст. й наступне відновлення тут візантійської влади, а також посилення візантійського впливу в Південно-Західному Криму сприяли подальшим успіхам християнства.

З цього часу кримсько-боспорські іудеї та християни, кон­куруючи між собою, починають навертати до своєї віри окремі групи навколишніх язичників. Християни зміцнювали свої по­зиції переважно на південному узбережжі Криму та в його пе- редгірських районах, тоді як іудеї, що також були присутніми тут (зокрема в районах Ялти, Партеніт, Мангупа, Чуфут-Кале), успішніше діяли серед тюркомовних мешканців Таманського півострова в околицях Фанагорії, а потім і всього Північного Кавказу, здобувши перевагу в Хозарії.

Цілком імовірно, що, діючи з міст Боспору, вони вже в пер­шій половині І тис., задовго до утворення Хозарії та прийнят­тя її верхівкою Закону Мойсеевого, торгували зі слов’янами Середнього Подніпров’я і мали свій невеличкий осередок на території сучасного Києва, в районі Львівської площі. На­явність іудейської громади, а відтак і синагоги, у Києві на по­чатку X ст. сумнівів не викликає.

Так само з IV—V ст. в антсько-полянських землях могли торгувати і християни Північного Причорномор’я. А їхня (зок- 309 рема херсонесців-херсонців) економічна діяльність у районі Києва з середини VI ст. виглядає цілком природною з огляду хоча б на наявність тут відповідного амфорного матеріалу.

Дещо пізніше, приблизно з останньої третини VIII ст., у Києві мали з’явитися і перші купці мусульманського віроспові­дання — транзитом через Хозарію з Передньої Азії та Східно­го Закавказзя (Ірак, Іран, Азербайджан) та з навернених в іслам упродовж першої третини століття областей Середньої Азії (передусім — Хорезму і Согду).

З виходом на ранньодержавний рівень розвитку алани Пе- редкавказзя, тюрки Нижньої та Середньої Волги, алано-бул- гари Передгірського Криму та Донеччини, нарешті, слов’яни- русичі Середнього Подніпров’я підійшли до моменту принци­пової трансформації свого релігійно-міфологічного світогля­ду, чому сприяли їхні зв’язки з більш розвинутими носіями монотеїстичних релігійних традицій. Вони могли або видозмі­нити власне бачення світу за рахунок розробки вже наявних у ньому монотеїстичних чи пантеїстичних тенденцій, або здій­снити рішучий розрив з язичницьким світоглядом, відмовитись від власного політеїзму і прийняти одну з монотеїстичних ре­лігій, відомих їм на той час.

Практично всі обрали другий шлях, але вибір у різних на­родів був різним. У середовищі хозарської керівної верхівки панівним стає іудаїзм; волзькі булгари обирають іслам; перед- кавказькі та кримські алани — християнство, так само як і Русь, де, передусім у Києві, боротьба між християнством і язичниц­твом, за наявності іудейських і, меншою мірою, мусульман­ських впливів, точилася з 860-х до 980-х років, від часів Асколь- да до остаточної перемоги православ’я за Володимира Свято- славича.