3.4. РЕЛІГІЯ СЛОВ'ЯН

Слов’яни - це група народів, які сьогодні заселяють 20% те­риторії Європи і об’єднуються спорідненістю мов та історичним минулим. Історичною батьківщиною слов’ян є обширна тери­торія Прикарпаття і Придністров’я.

східні (українці, білоруси, росіяни),

західні (поляки, чехи, словаки, лужицькі серби, кашуби), південні (болгари, босняки, македонці, серби, хорвати, сло­венці, чорногорці).

Слов'яни є корінним населенням більшості країн Східної Єв­ропи, зокрема, Білорусі, Болгарії, Боснії і Герцеговини, Македо­нії, Польщі, Росії, Сербії, Словаччини, Словенії, України, Хорватії, Чехії і Чорногорії.

• ВІРУВАННЯ

Релігія древніх слов'ян неймовірно важко піддається рекон- струюванню та опису. Розвинена писемність прийшла до слов'ян разом із прийняттям християнства, а, оскільки письменними в той час були переважно монахи і священики, вони присвя­чували свою увагу християнським текстам, а не язичницьким. Оскільки християнські письменники у слов'янських країнах до­волі зневажливо оцінювали язичництво, вони його не вивчали і не описували. Незначні крупинки інформації про дохристиян­ські вірування слов'ян дозволяють скласти тільки поверхову картину давніх вірувань. Джерелами інформації про слов'янську релігію є, передовсім, археологічні знахідки. Також на допомогу дослідникам приходять нечисельні записи грецьких і арабських мандрівників. Безцінними носіями інформації є фольклор і на­родні звичаї. Ці джерела, однак, вимагають критичної оцінки, оскільки всі язичницькі елементи у фольклорі синкретизували- ся з масивом християнської культури.

Ще більшою трудністю для дослідників є реконструювання еволюції слов'янської релігії. Слов'яни живуть у Європі впро­довж декількох тисячоліть, а більш-менш детальне вивчення їх­ньої культури можливе, починаючи зі Середньовіччя. Більшість того, що відбувалось до того часу, назавжди кануло в забуття. Те, що вдається фіксувати, - це середньовічні вірування, напе­редодні християнізації. Слов'яни ніколи не жили ізольовано. Вони підтримували тісні контакти з сусідами. Торгівля, війни і міграція спричинювали культурні запозичення. Саме тому у слов'янській культурі і релігії присутні численні елементи куль­тур і релігій народів Північно-Західної Європи, зокрема кельтів, германців, скандинавів, народів іранського походження, зокре­ма скіфів і сарматів та інших, з якими контактували слов'яни. Оскільки слов'яни є народом арійського походження, то в їхній релігії присутній арійський культурно-релігійний пласт.

Отже, ранні слов'янські вірування недосяжні для дослідни­ків, а предметом вивчення є пізня форма релігії слов'ян. Давній іранській релігії притаманні прамонотеїстичні вірування, в яких Бог-Абсолют іменувався Дьяуш-Піта (Світлосяйний Отець). Вира­женням Дьяуш-Піта було Небо. Все суще пронизане його творчою силою, яку в релігієзнавстві прийнято називати полінезійським словом Мана. У слов'ян, як і в багатьох інших народів, трансцен­дентний Дьяуш-Піта витіснився його іманентними проявами, які й стали предметом культу. Втім, усі духи, яким поклонялися слов'яни, були вираженням трансцендентного і неосяжного Бога.

Відблиском древньоарійського культу Дьяуш-Піта був Стри- бог. Його культ доволі особливий. На відміну від інших духів слов'янської релігії, він не мав власної сфери панування, нато­мість він перебував понад усіма іншими істотами і понад усім сущим. Його називали батьком богів і дідом вітрів. Сьогодні неможливо достеменно ствердити, що Стрибог був Богом- Абсолютом слов'янської релігії, однак існують підстави вва­жати, що це було саме так.

Сварог - дух небесного вогню, який дарував людям культуру. Слов'яни саме йому завдячували осягненням цивілізаційних здобутків. Так, постать Сварога дуже схожа до грецького Ге­феста, який дарував людям вогонь, а з ним і культуру. Древні слов'яни вважали кожне вогняне полум'я частинкою Сварога. Тому, якщо Сварог опікувався вогнем небесним, частина яко­го була дарована людям, то вогнем, яким користуються люди у домівках, кузнях і на господарствах, опікується Сварожич - син Сварога.

Дажбог - персоніфікація Сонця. Він живе в золотому палаці на Сході, у країні непроминаючого літа. Щоранку він на колісни­ці проїжджає по Небу, щоби освітити людям день. Дажбог мав риси і завдання схожі до грецького Аполона і єгипетського Амона-Ра.

Ще одним солярним духом був Хорс - дух сонячного диску, який забезпечує врожай і достаток селянам.

Ярило - опікун весни і плідності. Він опікувався посівами, по­годою в час роботи на полях, допомагав сільськогосподар­ським рослинам зростати.

Перун - дух-опікун грози, грому і блискавки. Він також опіку­вався воїнами і забезпечував перемогу. Слов’янський Перун дуже схожий до скандинавського Одіна. Формування образу Перуна свідчить про тісні культурні зв’язки слов’ян з вікін­гами, особливо сильними ці зв’язки стали в Київській Русі на зорі правління династії Рюриковичів. У період князювання Володимира Великого, Перун став центральною постаттю слов’янського культу, а тому й головною ціллю критики хрис­тиян. Ще однією причиною зросту популярності культу Перу­на було зростання суспільної ролі військових. У період форму­вання державності, коли молоді країни повинні були застосо­вувати силу для утвердження центральної влади і захисту від кочових племен, суспільна роль військових зростала. З нею зростало й значення того духа, якого військові вшановували найбільше. Зріст популярності культу Перуна, навіть понад культ Стрибога, не виходив за межі традиції ототожнення Бо­га з Небом.

Велес (Волос) - дух, який відігравав у слов’янській міфології широкий спектр функцій. Його вважали покровителем свій­ських тварин, а тому зображали у вигляді пастуха. Також Велес вважався опікуном торгівлі. В Києві його ідол стояв на Подолі, відвічному центрі київської торгівлі. Оскільки тваринництво і торгівля були головними джерелами багатства, то Велес також був духом добробуту і комерційного успіху. Головною умовою для тваринництва і торгівлі, як і для будь-якої форми господа­рювання, є мир і стабільність, а вони можливі лише при відсут­ності війни. Тому Велес не любив війни. Перун і Велес - наче два полюси: перший войовничий і запальний, схильний до ри­зику, а другий мирний і прагне стабільності. В період осілості і державотворення джерелом багатства, окрім тваринництва і торгівлі, стало також рослинництво. Тому воно також було включене у сферу опіки Велеса. Ще в ХІХ столітті серед слов'ян існував звичай залишати на полі останні колоски, як дар для Велеса. Велес опікувався ще однією сферою - померлими. Таку саму роль він виконував і в міфології балтійських народів, де він зображався як пастух померлих. Поєдання функцій опіки над багатством і володінням царством мертвих - популярна міфологема. Багато давніх народів вважали, що, оскільки цар­ство мертвих знаходиться під землею, а все коли-небудь по­трапляє в землю, то всім, що поглинула земля, володіє покро­витель мертвих, а тому він неймовірно багатий.

Симаргл опікувався рослинами, насінням, корінням рослин. Також він - посередник між Небом і Землею, який зображався у вигляді собако-птаха.

Рожаниці - два жіночі духи, які опікувались народженням і зростанням. Ними були Лада - опікунка шлюбу і сім'ї, а також народжуваності, і Лель - опікунка рослин, які щойно пророс­ли. Рожаниці тісно пов'язані з Родом - опікуном народження і родини.

Важливе місце у слов'янській міфології займає Мокоша - головна опікунка жінок, до компетентності якої належало все, що пов'язане з жінкою, домівкою, домашньою жіночою роботою, ткацтвом, прядінням тощо.

• ДУХИ

Релігія древніх слов'ян була пронизана вірою в існування ду­хів нижчого рівня. Існували різні типи духів. Деяки з них відвіч­но були духами, а деякі в минулому були людьми.

Русалки - це духи молодих дівчат, які померли незвичною смертю. Оскільки вони за життя не отримали нормальної сім'ї і сімейного щастя, вони намагалися взяти своє після смерті, а тому зачаровували хлопців, втягаючи в любовні утіхи, часто призводячи їх до смерті. Русалок поділяли на три види: - берегині (водяні русалки) - це дівчата, які втонули у воді. Ін­коли їх зображали з риб'ячим хвостом замість ніг, хоч таке уявлення було дуже рідкісним. Берегині мешкали у водой­мищах (ріках, озерах і ставках), а вночі виходили на берег та співали жалібні пісні. Цими піснями вони заманювали хлопців. Через те, що водяних русалок зустрічали зазвичай на берегах водоймищ, їх і назвали берегинями;

- поляниці (польові русалки) - це дівчата, яких роздерли дикі звірі, або які повісились. Їх зображали у вінку на голові та в одязі із зелених рослин;

- мавки (лісові русалки) - це дівчата, які загинули в лісі з най­різноманітніших причин. Вони дуже схожі до поляниць, але їхній одяг складається з вербових віток.

Група духів пов’язувалась із лісом та вільною природою:

- лісовики - істоти, які жили в лісі та охороняли лісових тва­рин. Їхнє походження не пов’язувалось із померлими людь­ми. Це - нелюдські істоти, які мали сім’ї та народжували дітей. Лісовики вели такий самий спосіб життя, як і люди. Їхнім завданням було охороняти ліс. Якщо хтось приходив до лісу зі злими намірами, то лісовики могли наслати на нього чари, через які людина не могла знайти дороду додо­му і гинула в лісі;

- лісниці - це злі демони жіночого роду. Вони чіпляються до хлопців, приймаючи образ тих дівчат, у яких ці хлопці закохані. Якщо хлопцеві дев’ять разів насниться дівчина, яка йому подобається, і він про це нікому не скаже, тоді його обов’язково вчепиться лісниця, яка супроводжувати­ме його все життя.

- чугайстери - це міфічні істоти відомі тільки давнім україн­цям і повністю відсутні в інших слов’янських міфологіях. Це чоловіки, зачаровані ворожбитами. Вони мають вигляд звичайного чоловіка, але високі як тополі; живуть у лісах, одягаються в білий одяг, або взагалі не використовують одяг. Чугайстри веселі; вони співають і танцюють, та не за­вдають людям лиха. Але вони є справжньою бідою для ру­салок. Чугайстри полють на русалок, а коли їх спіймають, то роздирають на двоє і з’їдають;

- польовики - духи, які охороняють поля;

- водяники - духи водоймищ, які здебільшого не шкодять лю­дині;

- хухи - дрібні і добрі духи, зовні схожі до звірят, які мешка­ють у лісі.

- мороз - дух зимового холоду, якого зображали у вигляді ді­да з бородою та обвішаного бурульками. Образ Діда Моро­за був використаний радянською пропагандою для заміни Святого Миколая.

Група духів пов’язувалась із домівкою та домашнім господар­ством:

- домовики - духи, які живуть у домівкак. Їх зображали як ста­рих дідів дуже малого зросту, одягнутих у вивернутий кожух, які живуть за піччю, або як хлопчиків у шароварах. Домови­ками могли стати давно померлі родичі. Вони зазвичай допо­магали мешканцям будинку, але іноді могли й шкодити;

- дворовики - духи, які виконують таку саму функцію, що й домовики, тільки не в домі, а на подвір’ї, охороняючи двір від пожежі і нещастя;

- злидні - маленьки чоловічки, одягнуті в лахміття, завжди голодні та нещасні. Коли вони оселяються в домі, то в домі зникає добробут;

- нічниці - демони, які проникають у будинки крізь щілини та заважають дітям спати і б’ють дітей. Вони схожі на пта­хів або хробаків. Нічницями стають колишні відьми, які не мали дітей;

- перелесники - духи, які з’являється в хаті, де хтось помер, коли за померлим дуже тужать. Вони приймають вигляд померлого і з’являються живим;

- попелюхи - коли з печі виймають попіл і виносять із хати, його потрібно присипати землею. Якщо попіл не присипа­ти, то з нього можуть виникнути демони у вигляді старих і худих жінок, які вночі нападають на подорожніх і їх душать;

- стодольники - духи, які охороняють стодоли.

Група демонів, які шкодять людям:

- блуд - злий дух, який завжди шкодить людині. Він чіпля­ється до людей, які кудись прямують уночі, зводить із пра­вильної дороги, заводить у невідомі місця, виснажує і збит­кується над ними. Але як тільки заспіває півень, блуд зали­шає людину;

вихор - злий дух, який зображається як чоловік зі шкірою чорного кольору і покритий ворсом. Він немає шкіри на жи­воті, а тому в нього видно нутрощі. Вихри постійно і дуже швидко бігають по полях, особливо перед грозою, бо вони дуже бояться грому. Якщо, пробігаючи, вихор зачепить лю­дину, то людина захворіє;

- вій - зла істота, яка зображалась у вигляді старого діда з ду­же густими бровами і віями. Вій своїм поглядом міг наслати смерть і біди, знищити будинки. Рятувало від тих нещасть тільки те, що Вій нічого не бачив через свої брови і вії;

- вовкулака - загальна назва для двох видів істот. Вроджені вовкулаки - це люди, здатні перетворюватися на вовків. Вони живуть, як звичайні люди, але при потребі можуть пе­ретворитися на вовка і завдати іншим людям шкоду. Зача­ровані вовкулаки - це звичайні люди, яких зачарували злі ворожбити. Після зачарування вони постійно, впродовж де­кількох років, перебувають в образі вовка, але зберігають людську свідомість. Від цього вони страшенно страждають. Черед кілька років, коли минуть чари, вони знову поверта­ються до людсько образу;

- упирі - померлі, які не мають спокою у потойбіччі, вночі встають із могил та п'ють кров живих людей. Упирі стали праобразом вампірів у сучасній культурі;

- вурдалаки - сума упирів і вовкулаків. Вони є духами помер­лих людей, які не мають спокою у потойбіччі. Вурдалаки встають із могил та полюють за живими людьми, з яких ви­пивають кров, а також перетворюються на вовків. Людина, вкушена вурдалаком, також стає йому подібною;

- топельці - духи, які живуть у воді та топлять людей;

- щезні - злі духи, які приносять хвороби людям і звірям.

• ПОТОЙБІЧНЕ ЖИТТЯ

Слов'яни вірили у потойбічне життя після смерті. По всій те­риторії розселення слов'янських народів зустрічаються культо­ві місця поховань. Особливо вражаючими є кургани - велетен­ські насипи на місцях поховань видатних постатей. Кургани не є виключно слов'янським явищем; вони зустрічаються і в ін­ших народів, з якими комунікували слов'яни, зокрема у скіфів. У слов'ян існували вірування поняття раю і пекла. Рай - чудо­вий сад, у який потрапляли душі праведних; пекло - підземне царство грішників. Слов'яни звертали велику увагу на характер смерті, і відповідно до нього поділяли покійників. «Чисті покій­ники» - це ті, які померли звичною смертю, тобто від старості, хвороби, війни тощо. Їхня посмертна доля була доброю. «Нечис­ті покійники» - це ті, які померли негідною смертю, тобто вна­слідок самогубства, вбивства, нещасних випадків, які навіювали жах тощо. «Чисті покійники», якщо вони були предками роду, ставали його опікунами та охоронцями. «Нечисті ставали» зли­ми духами, які дошкуляли живим.

• СВЯТКОВІ ДНІ

Древні слов'яни відзначали низку релігійних свят. Із поши­ренням християнства більшість із них набрали християнський зміст, при чому давні страдиції почали відображати нові смисли.

Коляда - головне древньослов'янське свято, яке відзначалось 25 грудня, тобто після зимового сонцестояння. Серед 20-х чисел грудня присутній найкоротший день року і початок зростання світлового дня. Тому цей день вважався днем на­родження Сонця. Схоже свято відзначалось в усіх іранських народів, як день Різдво Мітри, тобто Сонця, а від них пере­йшло й до слов'ян. Апогеєм святкування була ніч між 24-им і 25-им грудня. В цю ніч учасники святкувань переодягались у театралізовані костюми та розігрували драматичні дійства, в яких були як страхітливі, так і приємні персонажі. Завдан­ням перших було налякати і прогнати сили зла і темряви, а завданням других було привітати новонароджене Сонце. Піс­ля християнізації слов'янських народів 25 грудня почали від­значати як Різдво Христове. Обряди коляди збереглися, але набрали християнізованого змісту.

Через півроку після коляди, коли відбулось літнє сонцесто­яння, слов'яни відзначали свято купала, змістом якого було очищення душі і тіла. З цією ціллю використовувалися дві протилежні стихії - вогонь і вода. Омивання у воді та переска­кування ватри були необхідними елементами святкування купала. Після християнізації це свято злилось із Різдвом Івана Хрестителя.

Важливе місце в релігійному календарі древніх слов'ян за­ймали дні згадування померлих. Таких днів у році було два: в середині весни та в середині осені. В ці дні люди збиралися на гробах померлих і влаштовували поминки, які супроводжува­лись трапезами та веселощами. Після християнізації слов'ян ці звичаї збереглися, особливо серед віруючих Православних Церков. Осінній поминальний день почали відзначати в субо­ту перед днем Святого Дмитрія (Дмитрівська субота). Весня­ний поминальний день перенісся на Томину неділю (неділя після Пасхи). Окрім цих головних поминальних днів, у різних регіонах існували й інші. Язичники вважали, що молитися за чистих і нечистих померлих в один день неприйнято. Тому в основні поминальні дні молилися за «чистих померлих». Для згадування «нечистих померлих» виділяли окремий день. Після християнізації цей день почали відзначати в сьомий четвер після Пасхи, тобто за три дні до П'ятидесятниці. Тому його назвали «семик» (сьомий четвер). Подекуди й сьогодні серед християн збереглось переконання, що молитися за са­могубців і нехрещених (нечистих померлих) не можна. Ці пе­реконання є виключно язичницькими і не мають нічого спіль­ного з християнством.