ПРИНЦИП СПАДКОЄМНОСТІ.

У союзі з імператорською владою церква зуміла нанести остато­чний удар по “безбожній” античній культурі. Так, в кінці IV - на початку V ст. були прийняті численні де­крети проти нехристиянських культів, що стимулювало розгул фанатизму, який часом набагато перевершував жорстокість колишніх гонителів християнства.

“Християнство, породжене еллінізмом, саме ж виконало роль його могильника”, - резюмував В.К. Чалоян [452, с. 108]. При цьому часом не тільки ліквідовувалася ідеологічна основа, але й руй­нувалися чи усувалися на цілі століття самі цінності й традиції. І це зумовлювало ситуацію, коли спа­дщина минулого іноді, здається, була для мас своєрідною “річчю-в-собі”. Якщо ж богослови й дозволяли що-небудь залишити, то лише для “зайвого напучування”. Так, наприклад, у “Житії Пиме­на Великого”, подвижника 17-7 ст., розповідається, що одного разу в пустинному храмі, де стояла скалічена статуя язичницького Божества, він зустрів “невченого” ченця, який, встаючи рано-вранці, кидав камінням в обличчя статуї, щоб таким способом засвідчити зневагу до нехристиянської куль­тури. Щоправда, високоосвічені богослови більш толерантно ставилися до античної духовності.

Закриття в 529 р. язичницьких шкіл і конфіскація їх майна завершили останню сторінку в історії анти­чної культури і знаменували “смерть еллінізму”. Тому в атеїстичній літературі часом натрапляємо на думку, що коли “негативний дух” християнства ствердився і став панівним духом часу як істинна аб­солютна сутність, перед лицем якої все інше мало зникнути як суєтне і нікчемне, то як неминучий наслідок цього загинули не тільки мистецтва, але й науки як такі.

Висновок, звичайно, трохи перебільшений, хоча, скована вузькими прагматичними цілями, церква справді подеколи лише частково включала в свій культовий ужиток театралізовані дійства, що виро­сли на античному ґрунті, тоді як назавжди змовк грецький театр. На перших порах християнське мис­тецтво не вирізнялося багатою творчістю, тому його ідеологи просто на свій лад “перетлумачували” готові рішення, знайдені еллінами. Філософська ж спадщина, як найбільше досягнення греків, підда­валася суттєвому “перекроюванню”, а деякі твори взагалі залишилися забутими чи нерозкритими в монастирських архівах. Щоправда, з апологетичною метою, для пропаганди християнської доброче­сності, складалися спеціальні збірники, що включали висловлювання не тільки ченців, але й грець­ких мудреців. І це означало, що, відсторонюючись від філософії, отці церкви водночас тяжіли до неї.

Богослови запозичували передусім ті елементи ідеалістичних побудов, які можна було використати для філософського обґрунтування релігії, хоча це й перетворювало філософію на служницю бого­слов’я. Християнство виступило з безумовною претензією на унікальну і всеохоплюючу істину. Це ставлення до істини визначило й ставлення християнства до філософії. Ті чи інші філософські вчен­ня могли увійти складовою частиною в християнську ідеологію, лише піддавшись християнізації.

У духовному плані рівень християнського віровчення, розрахованого на широкі маси, був значно нижчим за античну культуру з її основами наук, витонченою філософією, високохудожніми пам’ятниками мистецтва. І все ж у цілому не можна погодитися з думкою, що візантійське православ’я “піддало анафемі стихії, з яких воно виросло” [92, с. 39].

Історично так склалося, що в період Середньовіччя церква була чи не єдиним інститутом, який “без­посередньо зберігав і всіляко підтримував спадкоємний зв’язок із своїм античним минулим”, апелю­вав “до традицій, які склалися в античному світі” [264, с. 28]. Звичайно, подібна діяльність не була однозначною, оскільки детермінувалася факторами богословсько-ідейного характеру. Отці церкви вбачали триєдине завдання у прилученні до античної філософської спадщини: а) набуття знань для теоретичного розвитку богослов’я; б) оволодіння красномовством для пропагування віри; в) з’ясування християнського вчення з метою його захисту перед язичниками і єретиками. У результаті християнс­тво сприяло тому, що величезний пласт попередньої мудрості не залишився недоступним для при­йдешніх поколінь.

Звичайно, часом цій спадкоємності були властиві схематизм, спрощення, пристосування, тому те, що засвоювалося, було ніби “коротким конспектом античної культури” [421, с. 281]. І все ж із своєї переможної боротьби з язичництвом християнство вийшло не таким, яким вступило в неї. Щоправда, “до змісту вчення, даного церкві апостолами, не було додано нічого суттєво нового, але цей зміст став усвідомлюватися людьми значно ясніше й чіткіше, тому що він був підданий порівнянню з філософськими доктринами й витримав випробування у боротьбі з ними” [342, с. 236]. Будучи спо­чатку представлена неосвіченими проповідниками з Палестини, які вороже ставилися до античної мудрості, нова релігія, зрештою, постає у вигляді стрункої системи богослов’я, забезпеченої філософськими та іншими доказами.

Філософія нової релігії склалася в цілісну систему насамперед завдяки неоплатонізму, без наявності ідей якого перша просто б розпалася. На рівні фундаментальних принципів богослов’я вона стала закономірним підсумком зусиль отців церкви в процесі інтелектуалізації їх учення, оскільки, за сло­вами С. Аверінцева, “християнської філософії, як величини, порівнюваної з такою величиною, як не­оплатонічна філософія, не існувало хоча б тому, що філософія християнського філософа також могла бути неоплатонічною, але могла й не бути” [11, с. 44]. За допомогою неоплатонічних ідей отці “переробляли” (а не просто адаптували) образну біблійну мову, надаючи логічної послідовності своїй аргументації. Тому часто їхні міркування є прямим висновком із неоплатонізму й ніби демонструють подвійність світогляду отців.

Здатність до складних теоретичних побудов християнству надала саме патристика. Завдяки тому, що “християнські вчені й письменники намагалися поєднати й узгодити зі своїм релігійним світоспогляданням ідеї і принципи стародавньої греко-римської науки й літератури”, наповнюючи їх християнським змістом, “на ґрунті античної освіченості стала поступово розвиватися нова, християн­ська цивілізація” [55, с. 5].

Слід зазначити й те, що, знищивши язичництво як інститут, християнство не змогло знищити корені світоглядної традиції. Тому навіть у добу Середньовіччя офіційна релігійність співіснувала з багато- численними проявами вільнодумства в народній культурі. Зокрема, світська думка простежувалася в ученнях різних єресей (маніхеї, павликіани, катари, альбігойці та ін.), що мали в цілому антиклерика­льний характер. І це пояснювалося тим, що в епоху духовної диктатури церкви будь-які громадські та політичні рухи змушені були набирати теологічної форми.

Окрім того, імператорська влада, частина візантійської аристократії, представники середніх прошар­ків населення часом не обмежувалися християнством, але апелювали й до культурних традицій Ан­тичності, на які опирався освітній процес.

Таким чином, розвиваючись за умов суперечливих процесів, котрі відбувалися в пізньоантичному суспільстві, раннє християнство, зрештою, змушене було адаптуватися до його середовища в ім’я власного виживання. Це спричинило до обґрунтування в рамках східного богослов’я проблеми став­лення представників нової релігії до культурних надбань Античності, до розвитку положень власної релігії. Засобом такого обґрунтування могла стати лише та філософська традиція, яка сформувалася за багато віків попередньої історії і яка на пізній стадії виявляє активний потяг до систематизації, са- кралізації та універсалізації теоретичної думки. І першорядну роль у забезпеченні такого підґрунтя відіграв блискучий філософський синтез Античності - неоплатонізм, який сконцентрував у собі все найцінніше, що було вироблене греко-римською думкою за тисячолітній період її історії.