МІФОЕПІЧНІ ПЕРЕКАЗИ ДАВНІХ СЛОВ’ЯН СЕРЕДНЬОГО ПРИДНІПРОВ’Я

Безперечно, до давньослов’янської міфо­логії мали потрапити цілі сюжети або принаймні їхнє відлуння з праслов’ян­ських часів. Гіпотетичні реконструкції деяких із них наводи­лися в попередніх розділах (сюжети, пов’язані з першопред- __ 272

ком сколотів Таргітаєм та його синами, Дніпром — Дунаєм, першоковалем та ін.).

З’ясувати це питання можуть лише спеціальні дослідження. Тим часом окремі фольклорні мотиви щодо Дніпра-Дунаю ви­разно відбивають реалії праслов’янсько-сколотських часів, як і сюжет героя-коваля, переможця Змія (найближчий аналог яко­му знаходимо у давньоіранському епосі, опрацьованому Фірдо- усі, де коваль Кава здобуває перемогу над тираном, напівлюди- ною-напівзмієм — а в усній традиції просто Змієм — Закхаком).

Легенда про коваля-змієборця була, очевидно, співвідне­сена з міфом про виникнення Дніпра. Один із українських пе­реказів пов’язує походження Дніпра з божим ковалем: коваль переміг Змія, який наклав на країну важку данину, запріг його в плуг і виорав землю. З борозни виник Дніпро, а вздовж ньо­го — Змієві вали.

Бурхливі події римської доби та часів Великого переселен­ня народів стали причиною того, що численні епічні перекази праслов’янського походження відійшли на другий план або принаймні зазнали суттєвої модифікації. Нові події ставали основою нових епічних оповідей.

Вище вже йшлося про образ Трояна в язичницькій міфо­логії давніх слов’ян та русичів християнської доби, зокрема про його історичне підґрунтя — життя і діяльність войовни­чого римського імператора Траяна.

Дещо більше відомо про формування епічних сюжетів гот­ських часів, які, до речі, також знайшли відбиток у давньо­руських творах: автор «Слова...» згадує про «готських дів». У готському (переданому в історизованій версії Йорданом) епосі про короля Германаріха, невірну Сунільду (Либідь) та двох її братів, старший із них має виразне сармато-аланське ім’я Сар (голова). Його контамінація з Києм відповідає і дуже давній назві (сармато-аланського походження) київської фортеці Самбатас, а також самому вузлові київських посе­лень перших століть н. е. (за М. Брайчевським) — Сар (сарма­то-аланського походження).

Отже, схоже на те, що в Середньому Подніпров’ї у першій половині І тис. відбувається контамінація різних за змістом (але таких, що перехрещуються) та походженням слов’ян­ських, сармато-аланських та готських міфоепічних сюжетів, які з середини VI ст. починають групуватися навколо образу князя Кия та його діяльності. Відповідно до цього Куар (го­ловний герой легенди про заснування Києва, переданої вір­менським автором Зенобом Глаком, життя якого датується в межах VI—VIII ст., у його «Історії Тарона») з більшою під­ставою може бути співвіднесеним із Саром, а не з Києм.

Не виключено, що Зеноб Глак передає один із попередніх, сармато-аланського походження, варіантів виникнення Киє­ва. Цікаво, що за його версією засновники міста — брати Куар (згідно з висловленим припущенням — Сар), Мелтей (це ім’я, так само як і Щек, означає «змій») та Хореан (який відпові­дає Хориву) — за походженням є «індами», які певний час (до поселення в землі «Полуні», тобто — полян) жили при вір­менському цареві Валаршакі й традиційно вшановували богів Деметра (Деметру ?) та Гісанея (можливо, Гестію, тобто — во­гонь — ?).

Про яких «індів» ідеться? Якщо за цією легендою криються якісь реальні події, то версія про те, що вони були власне ін­дійського походження, а потім опинились у Вірменії та на схи­лах Дніпра, є практично нереальною. Але вони цілком могли походити з середовища сіндів, які з найдавніших часів мешка­ли у Прикубанні й тривалий час перебували під владою бос- порських царів.

Пригадаймо ще, якою популярною була Деметра серед хліборобського еллінського й варварського (у її синкретизо- ваній формі з якоюсь місцевою богинею землі та врожаю) на­селення Боспорської держави, а можливо, й на його північно- кавказькій периферії. А особливе шанування вогню було при­таманне всім індо-іранським народам: недарма Геродот писав про те, що у скіфському пантеоні однією з трьох найзначні- ших постатей була Табіті, яку він ототожнював з грецькою Гестією.

Зважаючи на це, цілком імовірною може видатися версія про походження Куара (Сара) з північнокавк^зько-прикубансько- го, сіндо-меотсько-сармато-аланського (власне — арійського, індо-іранського) середовища, яке зазнало впливу релігії боспо- рян. Можна припустити, що представники аристократичного роду цього походження приблизно на початку І тис. якийсь час перебували в Закавказзі під патронатом вірменського царя (пе­ребування тут аланських загонів на службі у місцевих воло­дарів — відомий факт), а потім після конфлікту з ним пересе­лилися на північну периферію роксоланських володінь — у ра­йон сучасного Киева, ймовірно, присягнувши на вірність тоді­шньому князеві-вождеві Роксоланії.

Характерно, що у версії Зеноба Глака ніякої згадки про се­стру трьох братів-«індів» немає. Вона — Сунільда-Либідь — уперше з’являється в готському епосі, хоча паралельно мог­ла фігурувати і в епічних переказах придніпровських слов’ян. Так само одночасно, на зламі IV—V ст., відразу ж після кри­вавих подій готсько-антської (готсько-полянської) війни, і в готському, і в антсько-полянському середовищі почали скла­датися міфоепічні перекази про Божа-Буса та його загибель.

Друге припущення видається ймовірнішим. У II—IV ст. ос­новна маса населення в межах сучасного Києва та його околиць уже концентрувалася на пагорбах поблизу Подолу, тобто пів­нічніше Бусового поля кілометрів на 7—8 (до того ж місцевість перетинали два глибоких яри — Хрещатицький, де нині прохо­дить Хрещатик, і той, яким тепер виходить до Дніпра бульвар Дружби народів).

Якщо припустити, що Бож-Бус дійсно був князем-вождем місцевої (в районі сучасного Києва) групи антів-полян і визна­вався головою антсько-полянського об’єднання в його широ­кому розумінні, в межах усього Середнього Подніпров’я, то логічно припустити, що саме на висотах поблизу впадіння р. Либідь у Дніпро (південніше основного вузла своїх поселень) Бож-Бус і зустрівся з готським володарем Вінітарієм, якого він переміг раніше. Можливо, що саме на Бусовому полі Бож і за­знав фатальної невдачі, а розіп’яли його з синами і старійши­нами готи саме на високій Бусовій горі.

Попри тісні й тривалі, як мирні, так і ворожі, стосунки між полянами-антами й готами важко визначити, чи відбилися вони (і яким чином) власне на природі їхньої релігійно-міфологіч­ної свідомості. Найімовірніше, за умов приблизно однакового рівня соціально-економічного, політичного і культурного роз­витку обидва етноси мали й схожих за функціями богів. Пере­дусім це стосується войовничих Перуна і Тора. Сказати з цьо­го приводу щось конкретніше важко, оскільки власне готський пантеон безпосередньо нам не відомий.

Так само немає достовірних даних і про те, які наслідки для духовного життя давніх слов’ян мали їхні стосунки з Гунами (тісніші й загалом приязніші, аніж з готами), що тривали упро­довж кінця IV — середини V ст.

Наступний, героїчний для антів і склавенів, період походів за Дунай, на балканські володіння Візантії упродовж майже всьо­го VI ст. не міг не відбитися у фольклорі. На жаль, це сюжетне коло пізніше було затінене билинним епосом давньоруського часу, який, своєю чергою, майже зітерся з пам’яті українців піснями та думами часів Козаччини. Проте деякі архетипічні сю­жети наскрізно проходять у фольклорі з праслов’янських часів. Наприклад, це стосується походу воїна (потім — козака) «за Ду­най».

За праслов’янських часів Дунай, як уже згадувалося, був міфоепічною рікою, з рисами Дніпра, яка власне і контаміну­валася з реальним Дніпром. І до початку нової ери він і вис­тупав як такий: загроза йшла з Лівобережжя, куди, очевидно, й спрямовувалися походи праслов’ян. Але, починаючи при­наймні з готських часів, слов’яни Придніпров’я (зокрема й району Київщини, що засвідчується матеріалами одного з то­гочасних скарбів, знайдених у Києві) у складі різноплемінних варварських з’єднань здійснювали походи вже за Дунай у його сучасному розумінні. Те ж саме робили вони й під проводом Аттіли, поки нарешті не почали здійснювати вторгнення через Дунай на Балкани самостійно — перші акції такого роду дату­ються, за візантійськими джерелами, 493, 499 та 502 рр. Особ­ливо вдалими дії антів на Нижньому Дунаї були в 533—545 рр., внаслідок чого між їхніми вождями й імператором Юстиніа- ном була укладена широкомасштабна, вигідна для антів, мир­на угода.

Події цих і наступних десятиліть відбилися у фольклорних переказах, які потрапили до літопису. Передусім це стосуєть­ся епічного образу князя Кия й остаточної, синкретичної версії про заснування Києва.

Свого часу М.

Перша з них розповідала про утворення протокиївського гнізда поселень (що виникли на кручах над Подолом десь на зламі ер). Центральне, найбільш укріплене з них, називалося Сар. У перші століття н. е. воно розвинулося як досить знач­ний для свого часу торговельний центр (про що свідчить знай­дена тут велика кількість римських монет) на межі лісостепо­вої та лісової смуг, у місці, де у Дніпро впадає остання його велика притока — Десна. Ця легенда розповідала про двох чи трьох братів, які заснували на горах поселення, та їхню сест­ру Либідь. Головне поселення, назва якого згодом поширила­ся й на інші, мало назву Сар (тобто, з алансько-осетинської, «голова »).

Очевидно, сюжет про заснування міста міг бути навіть по­бічним щодо головної теми: романтичної історії з Сунільдою- Либіддю та помсти Сара Германаріхові за її страту. Пізніше мотив «Либеді білої» — зрадливої дружини, яку часто назива­ють «подолянкою» (ймовірно — від київського Подолу) і яка неодмінно гине внаслідок зради чоловікові, після чого її брати помщаються вбивцеві, стає типовим для східнослов’янського фольклору (до речі, він архетипічно дожив до наших днів — пригадаймо у В. Висоцького: «И ударил ее, птицу белую...»). Чи мала ця легенда історичне підґрунтя, чи, навпаки, Йордан істо- ризував фольклорний переказ, запозичений готами у середньо- дніпровських слов’ян (який міг накластися й на власне готські перекази, оскільки цей сюжет є архетипічним), з’ясувати не­можливо.

Як уже зазначалося, серед дніпровських міст античний гео­граф II ст. Клавдій Птолемей називає Сар. Із твору візантій­ського імператора середини X ст., Константина Багрянородно­го, знаємо київську фортецю, фактично — цитадель, під назвою Самбатас, яку можна інтерпретувати і як Сарбатас. Якщо прий­няти останню назву, то її неважко витлумачити як «Сар-антас» («голова антів»), тобто — провідний центр антів, столиця антів. І справді, ніде, ані в середньодніпровській, ні взагалі у лісосте­повій чи, тим більше, лісовій Україні першої половини І тис., ми не знайдемо більш потужного гнізда поселень, аніж на київ­ських горах над Подолом.

Отже, найдавніша версія щодо заснування провідного укріпленого центру на місці сучасного Києва Саром (тобто — «головою»: це могло бути і власне ім’я, і титул одного з сар- мато-роксоланських вождів, а можливо, це слово походить від етноніма «сармати») простежується у топоніміці з II по X ст. Очевидно, під цим Саром мається на увазі укріплене поселен­ня на Киселівці (Фролівська, або Замкова, гора над Подо­лом), де, за археологічними даними, життя не переривалося з межі ер.

Друга легенда про заснування Києва трьома братами — Києм, Щеком і Хоривом — загальновідома. Ось як вона викла­дена в літописі: «Коли ж поляни жили особно і володіли рода­ми своїми, — бо й до сих братів існували поляни і жили кожен із родом своїм на своїх місцях, володіючи родом своїм, — то

було [між них] три брати: одному ім’я Кий, а другому — Щек, а третьому — Хорив, а сестра їх — Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів... Зробили вони городок [і] на честь бра­та їх найстаршого назвали його Києвом. І був навколо города ліс і бор великий, і ловили вони [тут] звірину. Були ж вони му­жами мудрими й тямущими і називалися полянами. Од них ото є поляни в Києві до сьогодні.

Інші ж, не знаючи, говорили, ніби Кий був перевізником, бо тоді коло Києва перевіз був з тої сторони Дніпра. Тому [й] ка­зали: «На перевіз на Київ». Коли б Кий був перевізником, то не ходив би він до Цесарограда. А сей Кий княжив у роду своє­му і ходив до цесаря. Не знаємо [щоправда, до якого], а тільки про те відаємо, що велику честь, як ото розказують, прийняв він од [того] цесаря...

А коли він вертався назад, [то] прийшов до Дунаю і впо­добав місце, і поставив городок невеликий, і хотів [тут] сісти з родом своїм. Та не дали йому ті, що жили поблизу. Так що й донині називають дунайці городище те — Києвець. Кий же повернув у свій город Київ. Тут він і скінчив життя своє. І два брати його, Щек і Хорив, і сестра їх Либідь тут сконча- лися.

А по сих братах почав рід їхній держати княжіння в по­лян».

З наведеного уривка, незважаючи на його певне фольклор­не забарвлення (сюжет стосовно трьох братів та їхньої сест­ри, при тому, що реальною дійовою особою є лише Кий), мож­на зробити конкретні історичні висновки. Зокрема, як ви­дається, Кий прийшов і укріпився на Дніпровських кручах над Подолом, очевидно, напередодні важливих воєнно-політич­них подій на Дунаї, в яких Візантія та поляни-анти брали участь. Головною з цих подій, найімовірніше, була тривала і в цілому вдала для антів війна з імперією, що розпочалася на­прикінці 20-х років VI ст. і закінчилася мирною угодою 545 р.

У ці роки Кий мав періодично і тривалий час перебувати в Подунав’ї. Не виключено, що саме він керував полянськими з’єднаннями. Принаймні, він був одним із тих, хто укладав ант­сько-візантійську мирну угоду 545 р. Після цього він мав намір закріпитися на придунайських землях (антський суверенітет над якими визнала Візантія), так само, як пізніше це хотів зро­бити Святослав, — але не порозумівся з місцевими мешканця­ми й десь близько до 550 р. повернувся до Києва.

Як бачимо, нічого нереального в цій оповіді не міститься, і вона добре вписується в контекст історичних подій першої по­ловини VI ст. Так само немає суперечності й між двома, відо­мими літописцю, версіями щодо того, ким був Кий. Літописець обирає версію, за якою Кий був князем, і наводить на користь ______________ 278

цього твердження вагомі аргументи. Безперечно, Кий не міг бути звичайним перевізником через Дніпро. Прихильники дру­гої версії посилалися на фразу, що увійшла в прислів’я «На перевіз на Київ». Очевидно, вона мала під собою ґрунт: Кий контролював переправу через Дніпро в районі Києва. Отже, й цей перевіз назвали його ім’ям.

Проте не виключені й міфологічні контамінації. Переправа у давніх слов’ян, ширше — взагалі в індоєвропейців (і не лише у них), асоціювалася з чимось найсуттєвішим, з подоланням найважливішої межі в житті (відомі російські весільні пісні з цим мотивом), тим більше - з переходом у царство мертвих (підземні ріки давніх греків: Лета, Стікс, Ахерон тощо). Отже, перевіз та перевізник, крім іншого, мають і містичний зміст (як Харон у греків).

Не все однозначно і з іменем Кия. З одного боку, воно має прозору слов’янську етимологію, навіть подвійну: по-перше, «кий» — це палиця, по-друге, назва може походити від давньо- слов’янського ки] — той, хто кує, коваль. Втім не менш ваго­мою є й іранська етимологія цього імені. О. Трубачов ім’я Кий виводить від іранського імені Киуа (Киуе), що розвинулося з Каоуа (цю думку поділяє і В. Топоров). З цією етимологією по­в’язується й назва найдавнішої міфоепічної іранської династії Каянідів (Кейянідів). Заради об’єктивності зауважимо, що знач­но раніше таку етимологію запропонував М. Семашко у своє­му романі «Маздак» (дія твору відбувається наприкінці V — на початку VI ст.).

Пояснити іранське ім’я полянського князя неважко: сло- в’яно-скіфський та слов’яно-сарматський (зокрема через рок- соланів-росомонів-росів/русів) симбіоз тривав багато століть. Цілком імовірна й контамінація співзвучних імен слов’янсько­го та іранського походження.

Отже, вважаючи Кия історичною фігурою, діяльність якої розгорталася, очевидно, в другій чверті VI ст., можемо при­пустити, що десь після цього часу почалося об’єднання двох легенд щодо походження Києва. На початкову, де діяв Сар з одним чи двома братами та фігурувала Либідь-Сунільда, на­клалася історична постать Кия. Події, пов’язані з Саром і Либіддю, припадають приблизно на 370 р. Місто Сар (оче­видно, гніздо київських поселень над Подолом) відоме було вже у II ст. Можливо, Сар Йордана був володарем київсь­кого гнізда поселень. Не виключено, що серед місцевого ро- сомонського правлячого дому ім’я Сар було спадкоємним (як, скажімо, Людовик у Франції XVII—XVIII ст.). Можли­во, Сар — це взагалі не власне ім’я, а титул («голова»), тоді як відповідна назва групи поселень указує на їхній централь­ний, провідний статус.

Трагічна загибель Божа/Буса відбулася близько 390 р Якщо пов’язані з цим події дійсно розгорталися на південній околиці сучасного Києва (Бусова гора, Бусове поле), то подаль­ший розгром готами Вінітарія гнізда київських поселень над Подолом (Сара) видається більш ніж імовірним. Археологічні дані засвідчують, що на території сучасного Києва у V ст. відбу­вався відносний (порівняно з попередніми та наступними сто­літтями) занепад. Звинувачувати у цьому гунів немає підстав: саме вони втрутилися в антсько-готський конфлікт на боці сло­в’ян. Так само не причетні до цих подій і авари: вони пройшли антсько-полянськими землями на межі 50—60-х років VI ст. Отже, винуватцями занепаду життя на київських пагорбах на­прикінці IV ст. можуть бути лише готи.

Але ж «святе місце пустим не буває». Упродовж V ст. туї ледь жевріло життя, а десь наприкінці першої третини VI ст. гору над Подолом обрав для своєї резиденції полянський князь Кий. З цього часу й відома назва Київ, яка заміняє стару назву Сар (хоча остання у формі Самбатас/Сарбатас доживає при­наймні до X ст.). Якщо вважати, що такі топоніми, як Щекави- ця і Хоревиця (а можливо, і річка Либідь), на середину І тис. на території сучасного Києва вже існували (а для цього припущен­ня є вагомі підстави: як зазначалося вище, Зеновій Глак у третій чверті цього тисячоліття згадує поруч з Куаром також Мелтея (чиє ім’я за змістом тотожне Щеку) та Хореана (який відпові­дає Хориву)), то правомірно припустити, що колоритна фігура Кия замінила легендарного й, мабуть, уже майже забутого Сара. В образі Сара могли злитися дві постаті: Сар, брат Ам- мія і Либеді/Сунільди доби Германаріха та якийсь Сар, сар- матсько-роксоланський володар початку І тис. (якщо припус­тити, що сама назва дніпровського «міста» Сара II ст. походить від імені його засновника). Пов’язані з Саром його легендарні брати та сестра Либідь могли «перейти» від нього до Кия, що й утворило структурну основу нового епічного переказу, відби­того в літописі.

На цьому можна й зупинитися. В літописі ми знаходимо відлуння ще багатьох епічних і легендарних сюжетів, які сто­суються язичницьких часів. Це і пригнічення аварами (обрами) дулібів, і накладення хозарської данини, і часи Аскольда й Діра (правління яких дослідниками об’єднується, хоча Дір, мабуть, княжив раніше від Аскольда), і цикли, пов’язані з діяльністю Олега, Ольги та Святослава. Проте всі ці сюжети прямо не по­в’язані з релігійно-міфологічними уявленнями давніх русів. Вони мають надійне історичне підґрунтя і є епічними переказа­ми, що, відповідно до законів жанру, містять фольклорні мо­тиви (трикратна помста княгині Ольги деревлянам тощо). Тому їх розгляд виходить за рамки обраної теми.