1.7. ХРИСТИЯНІЗАЦІЯ СЛОВ'ЯН

Визначальне значення для християнізації слов’ян мала мі­сія Солунських братів Кирила і Методія. Два брати народилися у грецькому місті Солунь у родині слов’янських іммігрантів або греків, які знали слов’янську мову.

• ХРИСТИЯНІЗАЦІЯ ЧЕХІЇ

У той час формувалась державність у Чехії. Чеське плем’я заво­ювало сусідні племена, і в Х столітті виникло Чеське князівство, яке зі Заходу і зі Сходу оточувалось християнськими країнами. У 845 році чотирнадцять чеських вельмож відправились у Реґен- сбурґ, де прийняли Хрещення, однак ця подія не стала початком офіційної християнізації Чехії.

• ХРИСТИЯНІЗАЦІЯ ПОЛЬЩІ

Територія сучасної Польщі організувалась у єдину державу в час правління першого польського князя Мєшка І (Mieszko I) з династії П'ястів, який князював у 960-992 роках.

• ХРИСТИЯНІЗАЦІЯ БОЛГАРІЇ

Важливим моментом поширення християнства у Східній Єв­ропі була християнізація Болгарії. Переселення слов'янських народів на Балканський півострів дало початок формування Першого Болгарського царства (Пьрво бьлгарско царство), яке існувало у 681-1018 роках. Оскільки болгари ділили Балкан- ський півострів з Візантією, то вся історія царства була історі­єю постійних війн із греками. Воєнні протистояння і торгові зв'язки сприяли поширенню християнства в Болгарії.

Болгарська Церква змогла зберегти свою незалежність від Кон­стантинопольського Патріархату. У 1018 році Болгарія повністю втратила незалежність. Незважаючи на недовговічність Першо­го Болгарського Царства, християнська Болгарія мала величез­ний вплив на культуру Східної Європи, особливо Київської Русі. Коли князь Володимир у 988 році хрестив Русь, в Болгарії вже існувала тривала християнська традиція. Оскільки Болгарія бу­ла слов’янською країною, то саме її Церква забезпечувала Русь духовною і богослужбовою літературою та духовенством.

• ХРИСТИЯНІЗАЦІЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Поява християнства в Київській Русі пов’язана з постаттю апостола Андрія. Несторів літопис «Повість временних літ» опи­сує, що проповідницький шлях апостола Андрія пролягав уверх по Дніпру; апостол висадився на місці, де зараз розташований Київ, вкопав там хрест та пророкував, що на тому місці з’явиться велике місто з багатьма церквами. Опісля Андрій відплив до Новгорода, з якого перебрався до Риму. Церковний історик Єв- севій Кесарійський повторює думку Оріґена з твору, який не збе­рігся, про те, що Андрій проповідував на території Скифії. Іншим проповідником, доля якого пов’язана з Україною, був четвертий Папа Римський Климентій І на межі І-ІІ століть, який був засла­ний у Крим імператором Траяном за те, що Климентій навернув до християнства багатьох представників римської знаті.

З VIII століття збереглися гаґіоґрафічні твори «Житіє Святого Стефана Сурожского» та «Житіє Святого Георгія Амастридсько- го». Святий Стефан був єпископом грецького міста Сурожа у Кри­му та учасником Першого Вселенського Собору в Нікеї. Його «Жи­тіє» описує про напад на Сурож русичів під проводом князя Бра- вина з Новограду. Воїни Бравина пограбували храм Святої Софії в Сурожі та гріб Святого Стефана, внаслідок чого князь важко за­хворів. У видінні йому з’явився Стефан, який наказав йому охрес­титися. Князь охрестився, і відразу ж одужав. У «Житії Святого Ге­оргія Амастридського» розповідається про напад русичів на місто Амастрид, неподалік від візантійської столиці. Грабуючи храми, вояки оніміли та завмерли. Це чудо стало причиною їхнього на­вернення. Історики вагаються з точною відповіддю на питання, ким саме були ці русичі. Все ж більшість фахівців вважають, що йдеться про приазовських русичів, предків Тмутараканської Русі.

Повість временних літ розповідає, що у 860 році Аскольд і Дир пішли походом на Константинополь, який закінчився чудом Бо­городиці у Влахерні та наверненням князів. Історики вважають, що ці описи вставив до літопису Нестор у ХІІ столітті, користаю- чи з грецьких хронік, в яких, однак, немає згадки про Аскольда і Дира. Найвірогідніше, що ці імена вставив сам Нестор, знаючи, що в той час в Києві князювали саме ці князі. Про події 860 року говорив у проповідях Патріарх Фотій (858-867 та 877-886) та у спогадах візантійський імператор Константин VII Порфіроґенет (913-920 та 944-959). Найприйнятніше, що на Константинополь напала не Київська Русь, а Тмутараканська, а Нестор приписав цю подію до Київської Русі.

Паралельно з цими подіями відбувалась місія Кирила і Мето- дія Солунських до хазарів, на шляху до якої вони перетинали те­риторію сучасної України. Після смерті Методія, у 885 році, його учні роз’їхались у різні слов’янські краї, найбільше на Краківщи- ну. Болгарський князь Борис запрошував учнів Методія на місії в Болгарію, яка прийняла християнство ще у 865 році. До Болгарії прибули три учні Методія - Климент, Наум і Ангеларій. Климент почав місії у Південно-Західній Болгарії з центром у місті Де­вол, а Наум - у Північно-Східній Болгарії з центром у місті Пре­слав. Так, уже з 885 року сформувалися два центри болгарського християнства. Незабаром до Климента і Наума приєдналися й інші учні Методія, і Наум на базі монастиря Святого Пантелей­мона створив своєрідну духовну академію.

Згідно «Повісті временних літ», князь Олег з новгородськи­ми варягами захопив Київ. Історики вважають, що це відбулось близько 879 року. Варязька династія Рюриковичів швидко аси­мілювалась і ослов’янилась. Князювання Олега (бл. 872-913) та його наступника Ігоря (913-945) мало вплинули на релігійну си­туацію в Русі. Після смерті Ігор залишив малого сина Святосла­ва. Державою почала керувати вдова Ігоря, княгиня Ольга (945­962). Ольга походила з околиць сучасного Пскова, її мати була варяжкою, а батько слов’янином, і обоє були язичники. Немає жодної згадки про політичну діяльність Ольги за життя Ігоря. Аж по смерті чоловіка вона стала видатним монархом. Літопис розповідає, що Ольга хрестилася в Константинополі в 957 році, однак грецькі джерела розповідають, що в 957 році Ольга при­була до Константинополя, вже будучи християнкою, а в її супро­воді був духівник Григорій. Ольга відвідувала Константинополь двічі: в 955 році та в 957 році. Звідси можна припустити дві версії щодо хрещення Ольги: Ольга хрестилася в Константинополі під час свого першого туди візиту в 955 році, або Ольга хрестилася в Русі в період між двома візитами. Після повернення княгиня просила німецького імператора Оттона І прислати до Русі місі­онерів. Імператор Оттон І погодився допомогти, і в день Різдва Христового 960 року у Франкфурті-на-Майні в присутності імпе­ратора на єпископа для Русі висвятили монаха Лібутія з монас­тиря Святого Альбана в Майнці. Висвятив його в латинському обряді бременсько-гамбурзький архиєпископ Адальґар, який опікувався місією серед варягів у Скандинавії. Однак із невідо­мих причин Лібутій до Русі не прибув.

Згодом архиєпископ Майнцу висвятив нового єпископа для Русі. Ним став монах Адальберт із монастиря Святого Максима в Майнці. Місіонери прибули на чолі з Адальбертом в 959 або 961 році. У той час в Києві правив князь Святослав. У 962 році Адальберт повернувся до Німеччини. Чітко вказати причини повернення Адальберта неможливо, однак є три версії причин цих подій: місія була невдалою; на Русі почались повстання за правління Святослава; Адальберт поїхав домовлятись про ство­рення єпархії. Після смерті Ольги влада перейшла її синові Свя­тославу (962-972). Коли Володимир збудував Десятинну церкву, то спорудив там саркофаг для Ольги. Під час татарської навали Десятинна церква була зруйнована. Митрополит Петро Могила віднайшов мощі святої Ольги. Однак у ХУІІІ столітті російський Священний Синод наказав їх заховати, посилаючись на недове­деність їхньої автентичності. Їх місцезнаходження досі невідоме.

Князь Святослав Хоробрий формально перейняв владу в 962 році. Усе своє князювання він провів у походах. Важливою поді­єю для християнізації Русі було приєднання до неї Тмутаракан- ської Русі, яка вже була християнською. Святослав, найвірогідні­ше, не був християнином, але до віри матері ставився дуже толе­рантно. Князь був добрим завойовником, але не надто добрим дипломатом і аналітиком. Про це свідчить його війна на Балка­нах. Візантійський імператор Никифор Фока намагався окупу­вати Болгарію. Це було б можливо, якщо би Святослав послабив її потугу. Грецький посол Калокір, який намагався в наслідок тої інтриги посісти візантійський трон, переконав Святослава за­хопити Болгарію. В результаті Святослав здолав Болгарію, але не завоював її, Никифор загинув у бою, а Калокір так і не став імператором. Натомість візантійський трон захопив Іван Циміс- хій, який і здолав Святослава. Повертаючись з Болгарії, Святос­лав загинув в бою з печенігами. Коли Святослав відправлявся в Болгарію, то залишив у Русі своїх синів-намісників: Ярополка (972-980) в Києві, Олега в деревлян та Володимира в Новгороді. Ярополк та Олег були християнами. Відомий факт, що Ярополк висилав посольства до німецького імператора Оттона І. Імпера­тор приймав посольство разом з архиєпископом Адальбертом, який обговорював справи Ярополка в Римі. Папа Бенедикт VII у 977 році вислав посольство до Ярополка. Це було перше папське посольство до Русі. Але ці відносини Риму і Києва перервались у 980 році через війну Ярополка і Володимира.

Опинившись на київському престолі, Володимир (980-1015) провів серйозні політичні і релігійні реформи. Відомо про ре­форму язичницької релігії та піднесення Перуна до рівня верхо­вного бога. Все ж язичницька релігія не задовольнила Володи­мира. У 988 році Володимир хрестив Русь. Є кілька версій про те, що підштовхнуло князя прийняти християнство. Перша зсила- ється до Оляфя, сина норвезького князя Тріґвея, який тікаючи з батьківщини після скинення його батька з трону, певний час жив у Новгороді, де здружився з Володимиром, а під час пере­бування у Візантії він прийняв християнство. Повертаючись на батьківщину, він переконав і Володимира прийняти християн­ство. За другою версією, мати Володимира, Малуша, була при­дворною дамою княгині Ольги, а тому, вірогідно, що вона була християнкою, і могла переконати сина. Третя версія розповідає, що деякі жінки Володимира були грекинями і болгарками, а отже, й християнками. Четверту версію висловив митрополит Іларіон та його сучасники, які вважали, що Володимир охрес­тився після осяяння Святим Духом. «Повість временних літ» розповідає, що Володимир вирішив прийняти християнство піс­ля смерті мучеників Теодора та Івана. Згідно розповіді Нестора, Володимир приймав місіонерів різних вір: мусульман з Волської Булгарії (Казані), німців з Риму, юдеїв від хазарів, греків. Після посольств князь вислав своїх послів, щоб перевірили сказане місіонерами. У Візантії, відповідно до «Повісті», посли відвіда­ли Патріарха Фотія, хоч, насправді, це неможливо, оскільки Фо- тій помер у 886 році. Слід визнати, що християни жили в Русі задовго до Володимира. Торгові зв'язки знайомили русичів із різними християнськими народами: болгарами, греками, нім­цями, варягами, вірменами та іншими. Християнською задовго до Київської Русі була Тмутараканська Русь, яку завоював Свя­тослав. Також християнство до офіційного хрещення Русі було поширене в Галичині завдяки послідовникам Кирила і Методія. До Володимира християнами були багато князів. Тому хрещення Русі - це тільки узаконення християнства як державної релігії.

Після Хрещення Русі, Володимир підтримував контакти з Ри­мом, приймав посольства від Папи Івана XV та Сильвестра ІІ. В 1007 році він приймав угорського архиєпископа Бруно-Боніфа- ція, який прямував на місії до печенігів, з якими Володимир вів постійні війни. Володимир відмовляв його їхати до цих диких на­родів, але Бруно-Боніфацій все ж поїхав. Його місія була вдалою і він навіть примирив русичів і печенігів. Володимир розбудував багато церков та поклав основи церковно-державного устрою на кшталт західного, встановив десятину, яка існувала на Заході, і якої не знали у Візантії. Десятина у Римській Церкві відома від апостолів. Франкський імператор Карл Великий (768-814) у 779 році зробив десятину загальним обов'язком. Володимир зробив десятину обов'язком тільки для князів і бояр. Для підготовки священиків князь створив у Києві школу для боярських дітей. Володимир створив державно-церковне право, написав церков­ний устав. Згодом схожий устав написав Ярослав Мудрий. Під кінець життя Володимира, в Русі існувало шість єпархій - Київ, Чернігів, Новгород Великий, Білгород, Володимир-Волинський і Перемишль.

Після смерті князя Володимира у 1015 році почалась бороть­ба його синів за київський престол. Святополк І Володимирович Окаянний (1015-1019) вбив своїх братів Бориса, Гліба і Святос­лава, й оголосив себе Великим князем Київським. Ярослав Воло­димирович, обурений вбивствами братів, вступив у боротьбу зі Святополком Окаянним. В битві над річкою Альтою у 1019 році Ярослав переміг, а Святополк був змушений тікати на Захід. Піс­ля приходу до влади, Ярославу довелось відстоювати своє ста­новище у війні ще з одним братом - Мстиславом. Брати швидко помирились, поділивши державу між собою: Ярославу залишив­ся правий берег Дніпра з Києвом, а Мстиславу - лівий із Черні­говом. Коли ж у 1034 році Мстислав помер, не залишивши дітей, то Ярослав почав князювати над цілою Руссю. За князювання Ярослава християнство поширилося в Ростово-Суздальській, Муромській і Рязанській землях. Ярослав Мудрий отримав пріз­висько «тестя Європи». Він був одружений з Інґіґердою-Іриною, дочкою шведського короля Оляфа Скетконунґа, дружив із нор­везьким королем Оляфом Кірре. Після бою під Гастінґчу, 14 жов­тня 1066 року, в якому загинув англійський король Гарольд, а владу в Англії захопив Вільгельм Норманський, вдова Гарольда і його дочка, принцеса Гіда, перебралися до Києва. Згодом прин­цеса Гіда стала дружиною князя Володимира Мономаха. Найві- домішим шлюбом дітей Ярослава став шлюб Анни Ярославни з французьким королем. Близько 1049 року з Парижа до Києва прибуло посольство у складі єпископа Ґоть'є з Мо і єпископа Ро­же з Шальтон, щоб сватати Анну Ярославну з королем Франції Генріхом І з династії Капетингів. Вінчання відбулось у 1049 році в місті Раймс. В Анни і Генріха вісім років не було дітей. Зрештою вона народила трьох синів - Філіпа, Роберта і Гуґо.

Повної організації Київська Церква досягла з утворенням Ки­ївської митрополії. Про утворення і початок Київської митропо­лії історія не дає чітких відомостей. Досі триває дискусія, хто був першим митрополитом Києва - Михайло, Лев, Теофілакт чи Іван. Найвірогідніше, що близько 1007-1020 років митрополитом був Іван. Він відомий своїми стихирами в честь святих Бориса і Гліба. Історики припускають, що в 1021-1030 роках митрополитом був Олексій. Літописи 1039 року згадують про митрополита Теопам- та. В 1046-1049 роках князь Ярослав вів війну з Візантією, яку програв. Наслідком цієї війни були антивізантійські настрої в Русі. В 1051 році Ярослав зібрав Собор, на якому митрополитом було обрано русича Іларіона.

Після смерті Ярослава в 1054 році Русь розділилась серед йо­го синів на сім частин. Ярославичі почали боротьбу між собою. В Києві залишився князювати син Ярослава Ізяслав-Дмитро (1054-1078). В 1068 році Ярославичі потерпіли поразку у війні з половцями. Наслідком цього стало повстання в Києві і вигнан­ня Ізяслава зі столиці. Ізяслав заручившись підтримкою поль­ського короля Болеслава, знову повернувся до Києва. В 1073 р. Ярославичі знову почали міжусобицю. Святослав ІІ і Всеволод вигнали Ізяслава з Києва, де почав князювати Святослав. Тим часом Ізяслав знову шукав допомоги у Польщі в короля Болес­лава II Сміливого, а згодом і в німецького імператора Генріха ІУ Ізяслав відправив свого сина Ярополка-Петра також до Папи Григорія УІІ. Ярополк-Петро від імені батька проголосив Київ­ську Русь леном Святого Петра, і отримав від Папи корону для батька. Папа зобов’язав польського короля Болеслава, який тоді просив у Папи корону і отримав її в 1076 році, допомогти Ізясла- ву. Після смерті Святослава ІІ Ізяслав в 1077 році за підтримки польського війська втретє посів київський престол. Третє прав­ління Ізяслава було часом тісних відносин із Римом. Митропо­лити за часів Ізяслава та наступних князів були греками, але не займали антиримську позицію. Митрополит Єфрем (1081-1097) ввів у календар Київської Церкви свято Перенесення мощів Свя­того Миколая, яке не було внесеним до календаря Константино­польської Церкви.

Сини Святослава втекли до Тмутаракані, а син Святослава, Олег, не втрачав надії повернутися на трон. У 1078 році він ви­ступив у похід проти чернігівського князя В’ячеслава Яросла- вича. Ізяслав прийшов на допомогу братові, але загинув у бою. Олег, не отримавши престолу, повернувся до Тмутаракані. На київський престол після смерті Ізяслава зійшов Всеволод Ярос­лавович (1076-1093), а після його смерті у 1093 році Великим князем став син Ізяслава Святополк (1093-1113), однак між­усобні війни тривали й надалі, аж до приходу до влади Всево- лодового сина Володимира ІІ Мономаха (1113-1125). Князь Володимир Мономах був сином грекині, тому він займав чітку провізантійську позицію. В 1103 році митрополитом став грек Никифор (1104-1121), який почав засаджувати єпископські ка- тедри греками і вести антизахідну політику. В той час Нестора Літописця відсторонили від писання «Повісті временних літ», та передали її Сильвестру. Авторитет Мономаха був таким ве­ликим, що після його смерті престол без жодних конфліктів пе­рейшов до його сина Мстислава-Теодора (1125-1132). В церков­ній політиці Мстислав продовжував лінію батька. В церковному житті того часу відбулась незрозуміла для істориків подія: в 1126 році відбувся якийсь «єрейський собор». Після нього аж до 1132 року митрополита в Києві чомусь не було. З 1131 до 1145 року митрополитом був грек Михаїл. За його часів з'явився різко полемічний твір «О вірі християнской і латинской». Приблизно в той час краківський єпископ Матей у своєму листі до Бернарда з Клєрво писав, що русини сповідують окрему віру, яка не є ні латинською, ні візантійською.

Після смерті Мстислава Володимировича Русь знову потрапи­ла в море війн, внаслідок яких Великим князем аж в 1146 році став Ізяслав ІІ Мстиславич (| 1154). Князь не був вдоволений про- візантійською позицією митрополитів грецького походження. У 1147 році з ініціативи князя був скликаний Київський Собор без згоди Константинополя. На тому Соборі митрополитом було об­рано Клима Смолятича (1147-1155). За його інтронізацію висло­вились усі руські єпископи, натомість Константинопольський Патріархат був проти такого вибору. Візантійці твердили, що русичі не мають права самостійно обирати митрополитів. Русь­кі єпископи аргументували, що право обирати митрополитів їм надає голова Папи Климентія. Це означає, що русичі мощі Свя­того Климентія вважали рівноцінними мощам апостолів. Супер­ником Ізяслава ІІ був його дядько, князь Ростово-Суздальський Юрій І Довгорукий, син Мономаха. Він прийняв із Візантії для своїх земель митрополита-грека Константина (1156-1158/9). Коли Юрій захопив київський престол у 1149-1150 роках, то Із- яслав був змушений тікати зі столиці. Клим Смолятич теж по­кинув Київ. Юрій Довгорукий призначив митрополитом у Києві Константина. Ізяслав у 1150 році повернувся до Києва, а Климу повернутись так і не вдалось. Після смерті Ізяслава ІІ, Русь знову охопила війна за київський престол. У цій війні яскраво вима­лювалась постать Юрієвого сина Андрія І Боголюбського (1157­1174). В 1169 році Андрій захопив Київ, але вже не для того, щоб тут князювати, а для того, щоб його пограбувати і знищити. Ки- їв не мав більше видатних князів та розквітів. За ним залиши­лась роль тільки релігійного центру, оскільки тут залишалася митрополича катедра.

Отже, християнство до Київської Русі проникало різними шляхами: проповідь апостола Андрія, християнські громади у грецьких колоніях на Півдні України, контакти русичів із хрис­тиянськими народами, проповідь солунських братів Кирила і Методія та їхніх учнів, християнізація Тмутаракані і Галичини. Однак найбільший внесок у християнізацію Русі зробили княги­ня Ольга і князь Володимир. Офіційне прийняття християнства, як державної релігії Київської Русі, відбулось у 988 році. Після Хрещення Русі, Київська Церква інтенсивно розвивалася, ство­рюючи свої структури та привертаючи до віри Христової схід­них слов'ян.