Митрополія Київська і всієї Русі

Християнство на Русі мало особливу підтримку держави. Митрополити були керівниками церковної організації в релі­гійно-канонічних справах і радниками князя у справах гро­мадських.

До 1036 р. резиденцією Київського митрополита був Пе­реяслав, а пізніше Київ, де на настояння Візантії було збудова­но храм Святої Софії. На межі Х-ХІ ст. було засновано єпархії (єпископські кафедри), як правило, в межах удільних кня­зівств з центрами у Білгороді (нині - с. Білогородка на Київ­щині), Юр'єві (нині - м. Біла Церква), Володимирі-Волинсь- кому, Чернігові, Ростові, Новгороді, Переславлі, Перемишлі, Полоцьку, Туровську, Смоленську, Галичі, Рязані, Луцьку, Суздалі та ін. У різні часи існувало до 20 єпархій. З ХІ ст. єпархії отримували у власність землю, а соборні храми (головні хра­ми єпархій) ставали навіть власниками окремих сіл. Церква почала привласнювати особливу данину - десятину (десяту частину від доходів), яку збирали церковні чиновники - деся­тники. Хоч у Х-ХІ ст. митрополити й архієреї (керівники єпа­рхій) були греками (лише двічі ними були не греки) і їх при­значав Константинопольський патріарх, Київська митрополія фактично була автономною, а митрополит користувався бага­тьма патріаршими правами.

Єпископства ставали центрами поширення культури, оскільки разом з єпископами туди прибували переписувачі книг, іконописці, церковні зодчі. Активно поширювалися пе­реклади Біблії, твори отців Церкви, тестодневи (коло тижне­вих богослужінь), історичні праці.

Духовенство поділялось на “біле” - парафіяльні свя­щеники, що не давали обітниці безшлюбності, та “чорне” - ченці, здебільшого високі духовні ієрархи.

Тоді сформувався один з релігійних феноменів - київське християнство, яке, запозичивши візантійські обрядові та ку­льтові форми, не сприймало її теократії (форма правління, за якої повнота влади в державі належить духовенству), цезаро- папизму (коли главою церкви є фактично правитель держави, до компетенції якого належало і призначення ієрархів). Київ­ське християнство виступало за розмежування функцій цер­кви і держави, стриманіше ставилося до багатьох ритуалів і догм, визнавало принцип рівноцінності всіх народів, однако­вої відповідальності кожної людини перед Богом, вболівання про державу. Ці основні його засади були обґрунтовані у “Слові про закон і благодать” митрополита Іларіона.

За Володимира могутність Руської держави досягла най­вищого рівня. А вже за Ярослава Мудрого починався її посту­повий занепад, головною причиною та ознакою якого було дрібнення єдиної держави на численні удільні князівства, що часто ворогували між собою. Нащадки Ярослава, змагаючись між собою за київський стіл, прагнули бачити і на митрополи­чій кафедрі свого ставленика. Ослаблений чварами Київ по­чав втрачати значення загальноруського державного центру, а жодне інше місто такої ролі не відігравало. За цих умов лише церква зберегла централізовану єдність і певною мірою ком­пенсувала відсутність державної єдності Русі. На зміцнення авторитету церкви впливало й те, що вона була наділена пев­ними судовими правами не тільки стосовно священнослужи­телів і осіб, що проживали при церквах, а й щодо мирян (у спра­вах про розлучення, двоєженство, позацерковні форми шлю­бу, успадкування майна дітьми, чародійство, марновірство та ін.).

Під час монголо-татарської навали Руська церква зазнала великих втрат, багато храмів було зруйновано, пограбовано, церковні книги знищено, священиків і монахів піддано гонін­ням, багатьох страчено, що спричинило занепад релігійного життя. У 1240 р. хан Батий захопив і зруйнував Київ, який ще перед тим втратив значення загальноруського церковного центру.

Усі ці руйнації здебільшого відбувалися після битв, коли захоплені міста піддавалися пограбуванню. Цілеспрямованого релігійного переслідування татаро-монголами, які спершу були язичниками, не було, оскільки для язичників не такою гострою є проблема, хто якому богу поклоняється. Релігійна нетерпи­мість до християн з'явилася після прийняття ординською вла­дою мусульманства. А до того митрополити, як і князі, щоб при­ступити до реалізації своїх повноважень, повинні були отрима­ти ярлик (дозвіл) у ханській столиці. Ярлик гарантував особисті і майнові права духовенства, звільняв його від данини.

І все-таки монголо-татарська навала спричинилася до того, що кафедра митрополитів київських, формально перебуваючи в Києві, фактично діяла у Володимирі-на-Клязьмі (з 1299 р.).

Оскільки центр релігійного життя змістився на північ, перед Галицько-Волинським князівством, яке перебрало від Київської Русі державотворчу традицію, постала необхідність створити свою митрополію. Це вдалося здійснити у 1303 р. стараннями князя Юрія Львовича - внука Данила Галицько­го. Вона поширювала свій вплив на південно-західні руські землі, непідвладні Золотій Орді, але її неодноразово скасову­вали й відновлювали. Перший митрополит Ніфонт очолював її всього два роки. Після нього Юрій Львович послав на висвя­чення у Константинополь ігумена Петра Ратенського, якого патріарх Афанасій поставив митрополитом Київським і всієї Русі. Передбачивши зростання ролі тоді ще селища Москви як майбутнього центру, П.Ратенський без офіційного дозволу Константинополя переносить туди з Володимира-на-Клязьмі митрополичу кафедру (1325 р.) і стає духовним натхненни­ком московського князя Івана Калити.

Київська митрополія ще понад сто років по тому збері­гала свою першу назву - митрополія Київська і всієї Русі. Сло­восполучення “Руська церква” і “Київська митрополія” тоді ще виражали різні назви однієї й тієї ж релігійної організації. Але в 1448 р. Руська церква фактично, хоч і без канонічного оформлення, стала автокефальною, самоврядною, незалежною від Константинополя. Митрополит Іон останнім мав титул “Київський і всієї Русі”. Наступний уже звався митрополитом Московським і всієї Русі.

Тим часом (на початку XIV ст.) українські землі опинили­ся під владою литовських князів, а за вплив на Руську правос­лавну церкву змагалися московські і литовські влади, прагну­чи мати на київській митрополичій кафедрі свого ставленика. Оскільки кожна сторона у 1354 р. надіслала на висвячення сво- го претендента, Константинопольський партріарх висвятив двох митрополитів: Алексія - Митрополитом Київським і всієї Русі (з центром у Москві) та Романа - Митрополитом Литов­ським (Київським), під опіку якого було віддано єпархії Біло­русі та України. Романові не вдалося утвердитися в Києві, а московсько-литовське протистояння спричинило розкол Ки­ївської митрополії, яка тривалий час перебувала без мит­рополита.

Лише в 1458 р. Константинополь, не без допомоги Папи Римського, висвятив на Київську митрополичу кафедру Гри­горія Болгарина, якого Москва визнати не захотіла. Але він був визнаний великим князем литовським Казимиром IV. Це засвідчило остаточний поділ Київської митрополії на Литов­ську (Київську) і Московську. Охоплюючи десять єпископств України та Білорусі, новоутворена митрополія фактично при­пинила церковні зв'язки з Москвою, повернувшись під вер­ховенство Константинопольського патріарха. Насправді укра­їнське православ'я опинилося під владою литовських князів і польських королів, які прибрали собі право вирішувати цер­ковні справи, призначати єпископів і навіть самого митропо­лита.

Якщо на перших порах литовські князі підтримували пра­вослав'я, то після Кревської унії (1385) князь Ягайло перей­шов у католицизм, навертаючи до нього населення держави. Православ'я, відповідно, опинилося в дискримінованому ста­новищі. До того ж захоплення у 1453 р. турками Константино­поля теж підірвало авторитет православ'я, ослабило вплив Константинопольського патріарха.

А тим часом Москва у 1589-1593 рр. офіційно оформила автокефальні права своєї церкви, висунувши претензії на роль “третього й останнього Риму”.

З прийняттям у 1569 р. Люблінської, а в 1596 р. Берестейсь­кої уній православна ієрархія в Україні зазнала особливої дис­кримінації. Відновлення православної ієрархії в її правах відбу-

лося в 1620 р. стараннями Єрусалимського патріарха за підтри­мки братств, міщан і запорозького козацтва. Тоді митрополи­том Київським було обрано ігумена Києво-Михайлівського монастиря Йова Борецького. Патріаршою грамотою дозволя­лося єпископам самим обирати митрополита за неможливості узгодити це питання з Константинопольським патріархом.

Після укладення в 1654 р. російсько-українського по­літичного договору постало питання про перехід Київської митрополії з-під юрисдикції Константинопольського патріар­ха до Московського. Така перспектива влаштовувала далеко не всіх ієрархів. Одних непокоїла ймовірність втрати україн­ською православною церквою національних особливостей, інші більше хилилися до Польщі, треті вважали неможливим вирішувати такі питання поза волею Константинопольського патріарха. Але в 1685 р. на православному соборі в Києві Лу­цького єпископа Гедеона Четвертинського за підтримки гетьмана Івана Самойловича було обрано митрополитом Ки­ївським, який присягнув на вірність Московському патріар­хатові. Роком пізніше Константинополь погодився на перехід Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріар­хату. Цими подіями на довгі роки обривається літопис Київсь­кої митрополії. Натомість зароджується рух за автокефалію православної церкви в Україні.

До 1990 р. православні парафії та інші церковні утворення в Україні належали до Українського екзархату Московського патріархату.