Біблійний іудаїзм

Святе Письмо стародавніх євреїв містить у собі історію цього народу, який ще не мав літочислення, свого письма, коли в нього тільки складалося уявлення про себе. Тому ця історія, що передавалася усною традицією, дуже неточна, міфологізо- вана і потребує критичного ставлення.

Початковий період історії стародавніх євреїв нам майже невідомий. Е.Ренан висловлює припущення, що вони з’яви­лися на Аравійському півострові з країни, яку він звав Арія (територія сучасного Афганістану) і яка була нібито прабать­ківщиною кельтів, скіфів (германців та слов’ян) і пелазгів (гре­ків та італіків). Сучасна історична наука це заперечує. Більш

вірогідно, що стародавні євреї були кочівниками, які прийшли на територію Аравії з Центральної Азії. Біблія починає єврей­ську історію з Авраама, вихідця з міста Ур, що частково підтве­рджує цю думку.

За Ренаном, у Сирії в ІІ тис. до н.е. оселяються кочові семі- ти-номади. У них існували племінні релігії з монотеїстичним ухилом, оскільки номади не знали міфології, яка неодмінно вела до політеїзму. І.І. Скворцов-Степанов зауважує, що ця тенденція до монотеїзму була спричинена теократичною ор­ганізацією раннього давньоєврейського суспільства.

Стародавні євреї в той період уникали давати ім'я своєму богові. Навіщо, мовляв, йому власне ім'я, коли він єдиний і неповторний? Але пізніше він таки отримав ім'я - Ягве.

За біблійною міфологією родоначальником стародавніх євре­їв був Авраам - праотець багатьох народів цілого ряду етнічних гілок, серед яких було і плем'я Ізраїль.

Ізраїльтяни мали спрощену релігію, ще без догм, без книг і без жерців, тому вони легко сприймали побічний релігійний вплив.

В іудейській міфології важливе місце посідає міф про пе­ребування ізраїльтян у єгипетській землі.

Увага! Ми починаємо цитувати Біблію. В усьому світі Біб­лію цитують не за сторінками, а вказують назву книги, главу і вірш. Наприклад: “А Йосип був відведений до Єгипту” (Буття 31,1). Іноді вказані лише глави, бо не цитується якийсь вірш, а мається на увазі зміст усієї чи кількох глав.

Перебування ізраїльтян у Єгипті, тридцятирічне мандру­вання з Єгипту до Ханаану не має прямого історичного підт­вердження. Безумовно, прихід ізраїльтян на узбережжя Се­редземного моря якось відчувся в Єгипті, тим більше що єгип­тяни добре пам'ятали навалу гіксосів. Були ізраїльтяни в Єгипті, чи не були, а вплив єгипетського ідолопоклонства на їх релігію мав місце: вони стали влаштовувати житло для сво- го бога в ковчезі - невеликій скриньці з дерева акації. Ковчег зберігався в спеціальному шатрі - Скінії. Це було святилище з вівтарем-жертовником.

Вихід ізраїльтян з Єгипту очолив Мойсей. Це він одер­жав Одкровення і написав перші чотири книги Святого Пись­ма, як стверджує Біблія. Але значна частина коментаторів Біблії, а також істориків вважають особу Мойсея легендарною. Е.Ренан вважає історичним лише факт виходу ізраїльтян з Єгипту та їх вступ на Синайський півострів. Відомий історик Сходу Н.Нікольський у своїй книзі “Стародавній Ізраїль” ви­ходу ізраїльтян з Єгипту та Мойсею присвятив лише кілька рядків, не спростовуючи і не підтверджуючи цей факт. Але та увага, яку приділяє цьому сюжетові давньоєврейської історії Біблія, його провідне значення для розроблення віровчення (ідея союзу з Ягве) і культу (свято Пасхи) примушує нас з ро­зумінням ставитися до цієї проблеми і висловлюватися за істо­ричність цього факту.

Якщо визнати вірогідним вигнання стародавніх євреїв з Єгипту, то слід вважати це також і початком антисемітизму, концепції, яка з національно-політичних міркувань вислов­лює неприховану ворожість до єврейського народу.

З другої половини ІІ тис. до н.е. історія стародавніх євреїв уже більш документована. Цей час - теж глибока давнина - три з половиною тисячі років тому від нашого часу! Мало на­родів на нашій планеті мають таку сиву історію. Про стародав­ніх євреїв пишуть такі стародавні історики, як Манефон з Єги­пту, Геродот з Греції, Йосип Флавій та ін.

Історикам добре відомо, що близько 1350 р. до н.е. ізраїль­тяни з'явилися на східному березі Мертвого моря і річки Йор­дан, де вже жили племена амореїв, амонітів і маовітів. Згодом ізраїльтяни розселяються (теж не без застосування сили) на західному березі Йордану, де їм довелось подолати опір хана- анців. Відбувався ряд воєн. Перемогу здобули ізраїльтяни, в нагороду їм дісталася чудова родюча країна - тепер вона зветь­ся Палестиною. Їх успіх пояснюється просто - вони були доб­ре згуртовані, а згуртувала їх ідея єдиного Бога - вони знали за що билися. При всьому цьому ізраїльтян того часу не мож­на розглядати, як завойовників Палестини. Адже вони повер­талися додому після перебування в Єгипті. Релігійний культ ханаанців відчув вплив фінікійського культу, переданий зго­дом ізраїльтянському. Так поступово розширювалися і збага­чувалися релігійні уявлення Ізраїлю. Це був процес поглиб­лення і вдосконалення культу єдиного Бога - Ягве.

Вище було сказано про згуртованість ізраїльтян. Але на­ціональної єдності в той час все ж ще не було. У політичному і релігійному житті переважав давній племінний поділ на колі­на. Потреба в єдності тільки-но виникала. Тому не було єдиної держави, не було єдиного царя, єдиної церковної організації, ідея єдиного Бога ще цілком не утвердилася. Скінія з Богом постійного місця перебування не мала. Храму ще не було. Але вже були постійні служителі біля Ковчегу. Як зародок майбу­тньої держави виник інститут тимчасових ватажків, яких зва­ли суддями. Історія зафіксувала імена дванадцяти суддів.

Саме в період завоювання Палестини жили пророчиця Девора (Дебора), яка виконувала обов'язки судді (Суд 4,4).

У Біблії розповідається про нескінченні війни Ізраїлю з іншими народами і між окремими колінами Ізраїлю. З XI ст. до н.е. хронологія подій стає ще точнішою, з'явилися записи.

В цей період зв'язки між колінами міцніють, дедалі чіткі­ше проявляється ідея народної єдності. Ягвізм стає національ­ним культом. У народній пам'яті вже чітко зафіксовано: Ягве вивів народ з Єгипту, подарував йому Ханаанську землю. Зго- дом фіксується релігійний центр -місто Сілом, куди люди пе­ренесли ковчег. Сюди ходять прочани питати оракула ковчега про майбутнє.

Авторитет Ягве зміцнюється завдяки рішучим діям судді Самуїла. Він поклав біля ковчега хартію з першими письмена­ми ізраїльтян, свідченням започаткування іудейського Свя­того Письма. Як пише Ренан, це був перший архів людства. Що письмо вже було в ті часи, свідчить рядок з пісні Девори про тих, “хто веде пером писаря” (Суд 4,14).

З ХІ ст. до н.е. починається існування Ізраїльського-іудей- ського царства зі столицею в місті Єрусалимі.

Перший ізраїльський цар Саул (1020-1004 рр. до н.е.) ще не мав постійної столиці і вважався більше військовим вож­дем, ніж керівником держави. Ще при житті Саула досяг вій­ськової слави Давид (1004-965 рр. до н.е.) з коліна Іуди. Коли після загибелі Саула з синами в битві з філістимлянами царем став син Саула Ісбаал, Давид сів на престол у місті Хеврон.

На думку Ренана, Давид не був переконаним послідовни­ком Ягве, але йому випала доля стати народним героєм. До того ж він був видатним дипломатом і державним діячем, пое­том і музикантом. Він свідомо спирався на культ Ягве і возве­личив його.

Царювання Давида було успішним. Він вів численні пе­реможні війни. Особливу увагу він приділив розвиткові іуда­їзму. Насамперед він переніс ковчег у Єрусалим і розмістив його в пишному шатрі поряд зі своїм палацом. Це перенесен­ня супроводилося урочистою процесією зі співами і танцями, з численними жертвоприношеннями.

Давидову державу успадкував його син Соломон (965­926 рр. до н.е.). Він зміцнив державний апарат, побудував но­вий пишний палац і храм Ягве, встановив єдину податкову систему.

Після смерті Соломона єдина держава розпалася. Виник­ли дві нові держави. На півночі - Ізраїльське царство зі столи­цею Самарією, яке проіснувало близько двохсот років і в 722 р. було завойоване ассирійцями. На півдні - Іудейське царство зі столицею Єрусалимом; воно проіснувало до 587 р. до н.е. і впало під ударами вавилонян. Тоді з “вавилонського полону” і почалося розсіяння стародавніх євреїв по всьому світу.

В Іудеї та Ізраїлі остаточно склалася релігія, яка дістала назву іудаїзму. З побудовою Єрусалимського храму утворив­ся постійний центр віровчення швидко міцніючої релігії.

Історія стародавніх євреїв у цей період відбилась у Біблії в історичних книгах. У цей час з'явилися й пророки, які володіли даром слова і передбачення майбутнього. Вони виступали перед своїми військами, надихаючи на перемогу, кляли ворогів, проро­куючи їм поразки. Пізніше, у VIII ст. до н.е., пророки стали цілою школою релігійно-політичних ораторів і проповідників.

Пророки стають виразниками почуттів нації - зазначає Е.Ренан. Вони виступали захисниками народних інтересів. Пророки вже були за один крок від цілковитого утвердження Ягве єдиним богом.

Пророцтво як релігійна професія виникло і розвивалось в іудаїзмі паралельно із жрецтвом. Пророки вважалися знаря­ддям божества не через належність до певної соціальної гру­пи, а лише за свій хист входити в контакт з божеством. За до­помогою різних засобів, а більше - молитви, танцю і співів вони впадали в екстатичний стан і провіщали волю Божу, як оракули, чи передбачали майбутнє.

Серед ізраїльських пророків видатне місце посідає пророк Ілія, який закликав до миру і справедливості, викривав жорсто­кість царів та їх оточення, їх прихильність до фінікійського ку­льту Ваала. В Іудеї серед пророків виділявся Ісайя, який мріяв про щастя всього людства, про вічний мир на планеті. Це йому належать пристрасні слова, які прикрашають будови Організації Об’єднаних Націй у Нью-Йорку: “І мечі свої вони перекують на лемеші, а списи свої - на серпи. Не підійме меча народ проти народу, і більше не будуть навчатись війні” (Іс. 2,4).

Біблія зафіксувала виступи трьох великих пророків: Ісайї, Єремії і Єзакіїля і дванадцяти малих пророків. Їх твори склали розділ пророцьких книг.

Історична доля давньоєврейських держав склалась неща­сливо. Тривалі війни між собою та іншими державами ви­снажували їх і робили життя народу особливо тяжким. Соціа­льне напруження в суспільстві не спадало.

Ізраїльське царство (на півночі Палестини) проіснувало з 928 до 722 р. до н.е. Царювало 19 царів, з них 7 - близько одного року. Це свідчить про постійне внутрішнє напруження в державі. У 722 р. до н.е. ассірійський цар Саргон ІІ руйнує столицю держави Самарію і забирає в полон десять ізраїльсь­ких племен.

Іудейське царство трималось довше. У ньому царювало 20 царів з династії Давида, з них короткочасно три. У 586 р. до н.е. Іудея була завойована вавилонянами. Тоді ж вавилонсь­кий цар Навуходоносор ІІ переселив більшу частину іудеїв до Вавилонії, а Єрусалимський храм зруйнував, перетворивши іудейське царство на вавилонську провінцію. Під час “вави­лонського полону” іудейська релігія зазнала впливу ірансько­го маздоїзму. У Вавилоні активно виступав Єзакіїль. Він про­пагував ідею поновлення Ізраїлю як теократичної держави, відбудови Єрусалимського храму. Все це мусила зробити ме­сія з роду Давидового.

Вавилон був розгромлений персами в 539 р. до н.е. і увій­шов до складу Ахеменідської держави. Іудеї в 538 р. до н.е. змо­гли повернутися додому з дозволу перського царя Кіра. Від­роджена єврейська держава дістала назву Іудеї. Її очолював правитель, якого призначив перський цар.

Єрусалим одержав статус міста із самоврядуванням. Єру­салимський храм було відбудовано, а його первосвященик мав державну владу.

Цей період в історії стародавніх євреїв дістав назву Дру­гого храму.

Цей період відзначений діяльністю писця Езури (Езри), який одержав повноваження від Артаксеркса І на ревізію Іудеї. Значну роль відіграв і вавилонський єврей Неємія, якого Ар­таксеркс І призначив правителем Іудеї. Вони домоглись не­прийняття до Єрусалимської общини євреїв, які не були у “ва­вилонському полоні”. Ці євреї частково змішалися з іншими народами, яких ассирійці оселили навколо Самарії, і вже нази­валися самаритянами. Ездра і Неємія виступали за посилення ізоляції євреїв від інших народів, вони вимагали анулювати змішані шлюби, через що немало родин було зруйновано. Від Ездри і Неємії залишилися книги в Святому Письмі.

З початку “вавилонського полону” почалося розселення євреїв за межі Палестини. Частина євреїв, що були вивезені до Вавилонії, не побажали повернутися до Палестини і цим пок­лали початок діаспорі - розселенню в інших країнах. Частина євреїв оселилися під час цих подій в Елефантині в Єгипті.

У часи існування Ахемінідської держави поневолені кра­їни перетворювались на підлеглі провінції типу сатрапій, де продовжували володарювати місцеві династії, але вже без будь-якої самостійності, під суворим наглядом метрополії. Тоді ж у західних сатрапіях Ахемінідської держави утворилась осо­блива форма релігійного і місцевого політичного об’єднання, яка дістала назву “храмової громади”. Такою храмовою грома­дою була громада Єрусалимського храму. Вона складалася з 32 об’єднань, які звалися бетабат (“батьківський дім”). Кожну громаду очолював глава, який контролював життя родин, що входили до цієї громади. Земля належала бетабатові і була у спадкоємному володінні родин. Останні користувалися най­маною землею. Бетабат сплачував належні податки державі і мав, хоч і обмежену, але власну юрисдикцію.

За таким зразком, правда, вже без громадської власності на землю, але з колективною економічною відповідальністю і обмеженою юрисдикцією виникли згодом в іудеїстів синаго­гальні громади.

Майже 100 років тому історик релігії А.Мензис, підсумо­вуючи наслідки першого періоду давньоєврейської історії, за­значав, що іудейська релігія після полону звузила свої рамки і, мабуть, забула про ті перспективи, які відкривались перед нею. Іудейство одяглося в твердий панцир суцільного богослужіння й індивідуального додержання обрядів. Євреї різко відмежу­валися від усього світу, вважаючи, що їхня релігія дана лише їм, а не для всього людства. Історик слушно зауважує, що можли­вість стати світовою релігією була втрачена, склалася типова національно-державна релігія, яка дбала лише про свій народ.

Втім, це зробило євреїв народом недоторканним, поста­вило їх в особливе становище. Релігія євреїв стала тим панци­рем, який захистив їх від асиміляції іншими народами. Від на- родів-сусідів стародавніх євреїв залишилася лише згадка, натомість євреї, хоч і невеликий, але впливовий народ сучас­ності з власною культурою і державністю зберегли себе, проіс­нувавши в діаспорі майже дві з половиною тисячі років! І в цьому велика заслуга іудаїзму.