Іудейська Біблія

У період біблійного іудаїзму відбувається активний про­цес складання (не написання) Тори: відбирають потрібні, най­більш вірогідні тексти (і було, мабуть, з чого вибирати), упоряд­ковується сакральна і національна історія стародавніх євреїв.

Перші записи окремих частин Тори було зроблено у VIII ст. до н.е.; на початок VII ст. до н.е. вже були відомі чотири книги Тори.

У 640 р. іудейський престол у 8-річному віці посів Іосія. Коли він виріс, то вирішив дещо відновити в храмі Ягве. Під час ремонтних робіт у храмі в 622 р. до н.е. верховний жрець Хелкія знайшов книгу від самого Ягве - Второзаконня, яке увійшло п'ятою книгою в Тору. Так склалося П'ятикнижжя Мойсеєве, чи Тора (Хумаш). Після повернення з “вавилонсь­кого полону” всі релігійні тексти Тори були об'єднані. Каноні­чний текст Тори складається з п'яти книг.

Книга перша - Буття розповідає про створення світу і лю­дини, про життя перших людей у раю, їх гріхопадіння і вигнан­ня з раю, про потомків Адама, їхніх учинках, про всесвітній по­топ, Ноя та його потомків. Тут уже з’являються патріархи - за­сновники єврейського народу: Авраам, Ісаак і Яков, що мав ще ім’я Ізраїль. Його діти продали свого брата Йосипа до Єгипту, де останній зробив блискучу кар’єру і забрав євреїв до себе.

Книга написана за кращими зразками драматичного тво­ру, події розгортаються стрімко і напружено, образи учасників подій окреслені чітко, виразно.

Книга друга - Вихід продовжує цю драматичну лінію. Вона розповідає про Мойсея, його життя і діяльність у Єгипті, про нелюбов, що виникла у фараона до євреїв; Мойсей прий­має рішення повернутися на батьківщину. Бог веде їх Синай- ською пустелею, дає Мойсеєві Закони і укладає угоду з єврея­ми на вірність - Завіт, повідомляє через Мойсея десять запо­відей. Мойсей споруджує ковчег - скінію Завіту, в якій і роз­міщується Бог. Віднині він завжди з Ізраїлем.

Книга третя - Левіт уже не має драматичної насиченості.

Такий же характер має і книга четверта - Числа. Але, по­чинаючи з 9-ої глави (з 36-ти), у ній продовжується історія ізра­їльського народу, його мандрування по пустелі і завоювання Палестини.

Книга п’ята - Повторення закону має зміст, який цілком відповідає назві. Виклад основних положень релігії в п’яти книгах став традиційним для багатьох релігій стародавнього світу. Можна цілком припустити, що видатна пам’ятка індій­ської культури “Панчататра”, написана в жанрі “шаста” (на­вчання, порада), назва якої буквально перекладається “п’ять книг”, є відгуком на П’ятикнижжя Мойсея. У Конфуція теж є “П’ятикнижжя”.

До Тори прилягають також книга Ісуса Навина, помічни­ка і наступника Мойсея, який по дорозі з єгипетського полону перевів євреїв через річку Йордан, завоював місто Єрихон, а потім царство Ханаан, поділивши завойовану територію як спадщину Мойсея.

У 1753 р. французький дослідник Біблії Жан Астрик (1684-1766) висловив думку про те, що книгу Буття складено з текстів двох авторів, один з яких звав Бога Ягве, а другий - Елогімом. Так і назвали цих авторів: Ягвіст і Елогіст. Так звуть і відповідні тексти П'ятикнижжя. Подальше дослідження під­твердило це і висунуло ще нових авторів. Тепер вважають, що Ягвіст (J) складений у ІХ ст. до н.е. в Іудеї, Елогіст (E) - у VIII ст. до н.е. в Ефраїмі (північ Палестини). Ці обидва джере­ла називають Еговіст (JE). Повторення Закону (Д) було скла­дено в 621 р. до н.е., доопрацьовано близько в 560 р. до н.е. Книга Суддів (Р) з'явилась у 500 чи 444 рр. до н.е. (є різні дум­ки). Отже, П'ятикнижжя має чотири джерела: J, E, (чи JE), Д і Р. Їх знаходять у різних місцях канонічного тексту. Це важли­во для наукового розуміння історії тексту Біблії. Але це не має ніякого значення для його релігійного сприйняття - текст Біблії абсолютно логічний і послідовний, він упевнено прово­дить свою релігійну ідею.

У VIII-VI ст. до н.е. іудейське Святе Письмо було допов­нене книгами Пророків (“Небіїм”), що містили продовження історії стародавніх євреїв, і Писаннями (Ктувім).

Окремо слід зупинитись на тих релігійних творах, які мали поширення в часи написання Біблії, але з причин ідеологічно­го характеру не потрапили до канонічного тексту. Ці твори християнський богослов Ієронім у IV ст. назвав апокрифічни­ми (несправжніми, фальшивими).

Серед апокрифічних авторів привертає увагу Перша кни­га Ездри, написана близько 150 р. до н.е. Вона розповідає про повернення євреїв до Палестини з “вавилонського полону”. У ній є цікавий сюжет про трьох вартових, які дискутували, що є найсильніше в світі. Один назвав вино, другий - царя, третій - жінку та істину. Свої відповіді вони поклали під подушку ца­реві. Ранком той прочитав, прослухав дискусію і спільно було вирішено: “Істина несе в собі вищу, недосяжну силу”. Варто­вий Зоровавель, який так відповів, одержав право на відбудо­ву Єрусалимського храму.

Друга книга Ездри, датована 100 р. до н.е., розповідає про сім видінь. Коли протестантський реформатор Мартін Лютер прочитав цю книгу, то він викинув її в Ельбу.

Книга Товита, початку ІІ ст. до н.е., суто фарисейська. В ній ідеться про необхідність суворого дотримання талмудич­них правил. Є там також думка про те, що милостиня повністю спокутує гріх.

Книга Юдиф (середина ІІ ст. до н.е.) розповідає про те, як чарівна єврейка під час облоги міста пішла в намет до військо­вого керівника ворожої армії, зачарувала його, впоїла вином, а коли він сп'янів, відрубала йому голову і принесла в місто. Вивішена голова на стіні міста так вплинула на психіку воро­га, що він не міг воювати і був розбитий.

Перша книга Маккавеїв (І ст. до н.е.) описує військові под­виги братів Іуди, Іонофана і Симона.

Крім того, були ще такі апокрифи: Доповнення до книги Есфір (бл. 100 р. до н.е.), Книга Премудрості Соломонової (40 р.). Книга Премудрості Ісуса, сина Сірахова (бл. 180 р. до н.е.), Книга Баруха (бл. 100 р. до н.е.) та ін.

Єврейська традиція не визнає апокрифи Біблії, але не за­перечує їхнє історичне значення. Сучасний іудейський бого­слов, головний рабин Тель-Авіва І.-М.Лау вважає, що Танах містить п'ять видів літератури: законодавство (Галаха), про­роцтво, поезію, етику і прозу.

Один з авторитетів індуїзму Свамі Вівекананда підкрес­лює східну особливість Біблії, вважаючи, що всі символи, кар­тини, сцени, пейзажі, притчі -це голос Сходу. Яскраве Сонце, пустеля, люди і тварини, що страждають від спраги, чоловіки і жінки з голови до ніг - усе це Схід, його проза і поезія. Справді, книжники відібрали до Біблії найкраще, що було в іудейській літературі того часу.

Із завершенням складання Біблії, власне, й починається існування іудаїзму. Можна вважати, що іудаїзм, як особлива релігійна система, народився у УІІІ-УІІ ст. до н.е.

Нагадаємо, що приблизно в цей же час поширилося вчен­ня Заратуштри, а через століття - Будди. Це був час великих духовних пошуків. Історія іудейського народу стає історією, яка протягом багатьох століть лишається замкненою в самій собі, а потім, завдяки перемозі християнства, виходить у потік загальнолюдського руху, - пише Е.Ренан про дальшу долю іудейства.

Біблія має величезну історико-культурну цінність. Вона збереглася як жива спадщина живого народу, який творив її і вивчав десятки століть. Через християнство Біблія стала над­банням людства, джерелом натхнення для найвидатніших тво­рів літератури і музики, живопису і скульптури, народної тво­рчості. Біблія щедро увібрала в себе фольклор, ставши неоці­ненним джерелом приказок, притч, яскравих образів і харак­терів.

Безумовно, при написанні Біблії не обійшлося без впли­ву вже існуючих релігійних і літературних джерел. Ці запози­чення проаналізовані в сучасній релігієзнавчій літературі, на­приклад, у праці А.Рановича “Очерк истории древнееврейс­кой религии” і в багатьох інших. Але вони не можуть бути за­переченням оригінальності Біблії в цілому, тим більше її ідей­ної первозданності.