§ 3.1. Правовий інститут громадянства в Україні.

Одним з основних прав людини, визнаних та закріплених Конституцією, є право на громадянство. Громадянство відіграє в житті кожної людини надзвичайно важливу роль. Загальною Декларацією прав людини громадянство було віднесене до одного з основних прав людини (стаття 15).

Становище індивіда в суспільстві, відображене і закріплене в основному законі, визначається як конституційний статус особи. Його зміст насамперед виявляється в інституті громадянства, принципах і власне конституційних правах і свободах.

Сучасне поняття громадянства історично пов'язане з французькою революцією XVIII ст. Політико-правова концепція "вільного громадянина" прислужилася обґрунтуванню ліквідації феодального ладу, розвитку нових політичних та економічних відносин. Ця концепція заступила категорію 95

підданства, яка за часів феодалізму позначала васальні відносини залежності окремого індивіда від держави, персоніфікованої в особі монарха.

В наші дні категорія підданства іноді застосовується в державно- політичній практиці країн з монархічними формами правління. В розвинутих країнах за своїм юридичним значенням вона практично не відрізняється від громадянства і, по суті, лише фіксує відповідну форму правління.

Громадянство є засобом інституціоналізації принципів взаємовідносин держави і особи. Стан громадянства створює взаємні права і обов'язки. Держава поширює свою владу на громадянина як на своїй території, так і поза її межами, і може вимагати від нього виконання певних дій. Водночас громадянин може претендувати на захист своїх законних інтересів з боку держави або на їх захист від протизаконних дій самих державних органів.

Найбільш поширеним у зарубіжній юридичній науці є визначення громадянства як особливого правового зв'язку між особою і державою, що породжує для них взаємні права і обов'язки. Конституційна теорія і практика розрізняє дві сторони громадянства - державно-правову і міжнародно-правову. У сфері міжнародно-правових відносин прийнято вживати термін "державна належність", який означає, що між особою і державою існує юридичний зв'язок особливого характеру, але при цьому особа може і не бути громадянином. Особа, зв'язана державною належністю, політично підвладна відповідній державі і має право на міжнародно-правовий захист з її боку. Але якщо ця особа не є громадянином, держава не зобов'язана гарантувати їй права і свободи у повному обсязі.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про громадянство України" громадянство України - правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках.

Громадянин України - особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України.

Поняття державної належності є ширшим за громадянство. Законодавство може визначати різні рівні такої належності, віднесені до різних категорій населення. Це, зокрема, має місце у Великобританії щодо населення її нинішніх і колишніх залежних територій, яке з тих чи інших причин зберегло відповідний правовий зв'язок. Разом з тим для повноправних громадян державна належність не створює додаткових прав і обов'язків. У цьому випадку зміст понять державної належності і громадянства збігається.

Подібний дуалізм стану громадянства відомий праву розвинутих країн, хоч у теорії терміни "громадянство" і "державна належність" розрізняють не завжди. У будь-якому випадку зміст цих термінів пов'язаний з юридично встановленими правами й обов'язками, з певним співвідно-шенням між особою і державою, яке у конкретних випадках може бути різним.

Характеризуючи поняття громадянства, слід також вказати на сталість відповідного правового зв'язку, що виникає між особою і державою. Така сталість існує у просторі і в часі. У просторі вона насамперед виявляється в тому, що стан громадянства зберігається за особою і в разі виїзду її за кордон. Разом з тим деякі зумовлені цим станом права і обов'язки особи під час її перебування за кордоном фактично не

реалізуються. Це не означає, однак, що особа втратила такі права. Окремі ж права та обов'язки особи реалізуються саме під час її перебування за кордоном.

Сталість громадянства виявляється в його безперервності. Безперервність громадянства означає його наявність з моменту набуття і до моменту припинення. Зміст стану громадянства рухливий і залежить від змісту відповідного законодавства, хоча сам стан при цьому залишається незмінним. Разом з тим ця незмінність не означає нерозривності громадянства. Сталість громадянства є головною ознакою, яка відрізняє його від правових зв'язків, що виникають між державою та іноземцями, які постійно або тимчасово мешкають на її території.

Рисою громадянства звичайно вважається також те, що воно ґрунтується на фактичному зв'язку особи і держави. Але ця риса не має абсолютного значення. Наявність у особи фактичного зв'язку з державою не завжди свідчить про те, що вона має громадянство. З іншого боку, існують випадки, коли громадянин втрачає зв'язок зі своєю державою, але зберігає громадянство.

Зміст конституційно-правового інституту громадянства виявляється при аналізі відповідного законодавства. Закони про громадянство і деякі конституції визначають порядок набуття і припинення громадянства.

Головним і об'єктивно найбільш реальним способом набуття громадянства є філіація, або набуття громадянства за народженням. Філіація пов'язана з моментом народження, а її зміст визначається двома принципами - "права крові" і "права грунту".

Історично першим був прийнятий принцип "права крові". Він становив ще принцип римського права. У феодальну епоху народження на території, підвладній конкретному суверену, призводило до встановлення правового зв'язку підданства. Звідси і виник принцип "права грунту", що домінував у Європі до кінця XVIII ст. "Право крові" знову набуло значення після його закріплення у французькому Цивільному кодексі 1804 р. (кодексі Наполеона).

Сучасне законодавство про громадянство переважної більшості країн встановило змішаний принцип, за яким домінуючим є "право крові", що узгоджується з елементами "права грунту". Так, за "правом грунту" визначається громадянство дітей, батьки яких невідомі. "Право грунту" зберігає домінуюче або рівне з "правом крові" значення в латиноамериканських країнах, а також у країнах, право яких історично походить від англійської правової системи.

Основним нормативним підґрунтям інституту громадянства в Україні є Конституція України та Закон України "Про громадянство" від 18 січня 2001 року.

Нормативно-правовий масив у сфері громадянства ґрунтується на таких законодавчих принципах:

1) єдиного громадянства - громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно територіальних одиниць України. Крім того, на нашу думку, наведений законодавчий принцип закріплює положення щодо відсутності в україні подвійного громадянства (біпатризм). Так, якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або декількох держав, незважаючи на зазначені обставини, у правових відносинах з Україною він визнається виключно громадянином України. В свою чергу, у випадку якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України.

Інститут подвійного громадянства має своє відображення в законодавстві низки країн. Так, наявність у законодавстві різних держав відмінних підходів до визначення громадянства за народженням, за частіше призводить до явища біпатризму. Серед інших причин, можуть бути розбіжність змісту законодавства різних країн про порядок набуття громадянства за волевиявленням, територіальні зміни тощо. Але нерідко тут головну роль відіграє саме наявність колізій між "правом крові" і "правом грунту".

У законодавстві більшості держав не визначаються юридичні наслідки подвійного громадянства. Водночас передбачаються різні заходи щодо запобігання цьому явищу. Так, для запобігання випадкам біпатризму майже в усіх розвинутих країнах законодавчо встановлено, що одруження жінки з іноземцем автоматично не впливає на її громадянство. Для ліквідації біпатризму нерідко використовується практика оптації, тобто вибору, громадянства. Порядок оптації встановлюється в законодавстві і міжнародних договорах. Найчастіше оптація має місце у зв'язку з територіальними змінами та укладанням спеціальних міждержавних угод про запобігання подвійному громадянству та усунення його.

З огляду на вищенаведене слід запам’ятати, що в законодавстві України не передбачено існування біпатризму. Можливо з розвитком процесів глобалізації та космополітизму, що призводить до стирання кордонів між країнами в світі, національне законодавство зазнає відповідних змін, що легалізують біпатризму як правове явище.

2) запобігання виникненню випадків безгромадянства - зазначений принцип бере своє коріння з Конвенції ООН "Про скорочення безгромадянства" від 30.08.1961 р., Конвенції Міжнародної комісії з цивільного стану "Про скорочення числа випадків без громадянства" від 13.09.1973 р. та Європейської Конвенції про громадянство від 06.11.1997 р. (безгромадянства слід уникати). Ратифікувавши зазначені міжнародні договори, України підтвердила та закріпила свою позицію щодо прийняття відповідних мір спрямованих на запобігання випадків без громадянства в світі, як негативного фактору, що порушує основні права особи, в першу чергу на захист з боку держави.

3) неможливості позбавлення громадянина України

громадянства України - зазначений принцип гарантовано ст. 25 Конституції України, відповідно до якої громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство.

Серед міжнародних документів, що закріплюють зазначений принцип слід назвати вже згадані Загальну Декларацію прав людини (никто не может быть произвольно лишен своего гражданства. Статья 15), Конвенцію про скорочення безгромадянства (договаривающееся государство не должно лишать никакое лицо или группу лиц их гражданства по расовым, этническим, религиозным или политическим основаниям. Статья 9) та Європецську Конвенцію про громадянство (жодна особа не може бути безпідставно позбавлена громадянства. Стаття 4).

4) визнання права громадянина України на зміну громадянства - один з конституційно закріплених принципів національного законодавства, що зафіксований у ст. 25 Основного закону та низки міжнародних договорів України. Зміст згаданого принципу відображує положення ст. 15 Загальної Декларації прав людини від 10.12.1948 р. (никто не может быть произвольно лишен свого права изменить свое гражданство. Статья 15).

5) неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним з подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя;

Зміст наведеного принципу повторює положення прийнятої 06.11.1997 р. у Страсбурзі Європейської Конвенції про громадянство, відповідно до якої передбачено, що "ні укладення шлюбу, ні розірвання шлюбу між громадянином держави-учасниці та особою, яка має громадянство іншої держави, ні зміна громадянства одним із подружжя під час перебування у шлюбі не впливають автоматично на громадянство другого з подружжя" (п. d, стаття 4 Конвенції).

6) рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України - принцип правової рівності, що закріплений у ст. 24 Конституції України "громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками". Серед міжнародних документів заборона дискримінації громадян за підставами набуття громадянства закріплена у ст. 5 Європейської Конвенції про громадянство "правила держави- учасниці, які стосуються громадянства, не повинні містити розрізнень або допускати практику, що призводять до дискримінації за ознакою статі, релігії, раси, кольору шкіри, національного чи етнічного походження. Кожна держава-учасниця керується принципом заборони дискримінації своїх громадян незалежно від того, чи вони є громадянами за народженням, чи набули свого громадянства пізніше".

7) збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України - тією ж ст. 25 Основного Закону встановлено, що Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.

Стаття 3 Закону України "Про громадянство України" визначає категорії осіб, що у випадку відповідності їх встановленим умовам визнаються громадянами України. Загальною їх ознакою є умова проживання на території України на момент проголошення незалежності, набрання чинності першого Закону України "Про громадянство України", наявності в паспорті колишнього СРСР зразку 1974 р. відмітки про громадянство України та за іншими підставами набуття громадянства України. Так, громадянами України визнаються:

1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24.08.1991 р.) постійно проживали на території України (є громадянами України з 24.08.1991 р.);

2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України "Про громадянство України" (13.11.1991 р.) проживали в Україні і не були громадянами інших держав (є громадянами України з 13.11.1991 р.);

3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13.11.1991 р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис "громадянин України", та діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до громадянства України (є громадянами України з моменту внесення відмітки про громадянство);

4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.