У КОНТЕКСТІ СВІТОВОГО УКРАЇНСТВА

14 Глобальний український простір — це простір усієї Землі, об'єднуючим чинником якого є укра­їнці — незалежно від того, де вони прожи­вають. Тут беруть до уваги вже не стільки тери­торію.

Зрозуміло, шо ядром цього простору є ук­раїнство в межах державної території нашої краї­ни. Тут найвища густота українського населення на одиницю площі (приблизно 80 осіб на км²), найбільша інтенсивність інформаційних, духовних та соціально-економічних зв'язків у середови­щі українства. Ця земля і є генетичним ядром 15 українців.

Просторовим, майже неперервним внутрішнім 16 концентром навколо ядра є ті українські етнічні землі, які не увійшли до складу державної тери­торії України. Внаслідок етноциду густота українського населення місцями доходить тут до нуля. Отже, цей концентр створює своєрідний український вакуум у глобальному українському 17 просторі, що зберігся головним чином завдяки історичній пам’яті. Тут існують не стільки українці, 18 скільки історико-культурні ознаки колишньої їх присутності: поселення зі своєрідною архітекту­рою і планувальною структурою, церкви і цвинтарі (правда, дуже зруйновані) тощо.

У майбутньому належність цих земель до гло­бального українського простору підтверджувати­меться у таких формах: а) ці землі стають місцем масового паломництва колишніх мешканців і членів їхніх сімей, що були у свій час депортовані (це стосується особливо південно-східних земель теперішньої Польщі); б) тут поступово відродиться українське суспільно-культурне життя тих людей, які за тоталітарних режимів були винародовлені або не сміли виявити своє українство. Іншими словами, територіальний масив українства завдяки внутрішньому концентру буде зростати.

Нарешті, третім компонентом глобального ■ 9 українського простору є зовнішній концентр.

Економічні чинники. Більшість українців, шо поселилися у Євразії та Америці до і після Першої світової війни, виїхали сюди у пошуках кращого життя. Це були так звані трудові емігранти — на Середню Волгу і Південний Урал, у Північний Казахстан, Південно-Західний і Східний Сибір та Алтай («Сірий клин»), у Киргизстан (Чуйська до­лина і Приіссиккулля), на південь Далекого Сходу («Зелений клин»). Усе це в Азії. А в Америці — у Канаду, США, Аргентину, Бразілію та ін.

Політичні чинники. Вони діяли у двох формах: а) примусового виселення більшовицьким режи­мом сотень тисяч в'язнів — українців і членів їхніх родин — у північні та східні райони ко­лишнього CPCP; б) політичної еміграції на захід — у Європу й Америку — після 1917 р. і Другої світо­вої війни.

Соціально-родинні чинники. Частина українців виїхала поза етнічні межі батьківщини до родичів і близьких з метою з'єднання родин, на лікування, для отримання спадщини тощо.

Густота і розміщення українства у зовнішньо­му концентрі нерівномірні. Більшість українців розселились у помірній зоні Північної та частково Південної півкуль, де природні умови і тип со­ціально-економічного життя подібні до корінних українських. Відбулися значна арктизація україн­ства (ГУЛАГ був фактором заселення арктичної зони Росії — Карелії. Біломор'я. Комі, Печори, Таймиру, Якутії, Камчатки) і часткова його ариди- зація (просування у засушливу зону Середньої Азії та Казахстану).

У зовнішньому концентрі виділяються ук­раїнські «локуси» — згущення українців поза їхніми етнічними землями у вигляді смуг і ареалів. Це:

1) кількатисячна вузька смуга у Лісостепу і частко­во у Степу від Донбасу до «Зеленого клину» на Да­лекому Сході; 2) ареал південного сходу Канади і північного сходу США (між Філаделфією, Чікаго, Оттавою і Монреалем); 3) ареал південно-західної Канади (смута Вінніпег — Саскатун — Едмонтон); 4) ареал південно-східної Бразілії (Курітіба — Сан-Паулу); 5) ареал центру і північного сходу Аргентини (від Буенос-Айреса на північ); 6) три малі ареали на півдні та південному сході Австра­лії у районах Сіднея, Мельбурна й Аделаїди.

«Малі України» характеризуються двома риса­ми: а) внутрішня зв'язаність кожної з них надзви­чайно велика (крім «російських» «Зеленого» та «Сірого» клинів). Особливо важливу роль тут відіграють українські церкви, школи, українські засоби масової інформації, родинні зв'язки; б) до недавнього часу зв’язки між «мікроукраїнами» бу­ли тісніші, ніж між кожною з них і «материковою» Україною. Тепер же українці інтенсивно організу­валися на території колишнього CPCP (т. зв. східна діаспора), зростає тяжіння західної діаспори «малих Україн» до «материкової», внаслідок чого українство дедалі більше формує свою «світову систему». Ця система стане реальністю тільки тоді, коли буде організована глобальна геоінформаційна мережа українства.

Українська діаспора

В етнічно-культурному розумінні Україна — це простір, де живуть українці чи їхні спадкоємці, які не втратили усвідомлення своєї належності до ук­раїнського народу. Вже зазначалося, що та частина простору, яка знаходиться поза межами держави Україна, називається відповідно внутрішнім і зовнішнім концентрами. Перший з них становлять українські етнічні землі, що внаслідок певних істо­ричних подій залишилися поза межами українсь­кої держави. Другий — це простір поза межами ук­раїнської етнічної території.

Ті українці, які опинилися поза своїми етніч- 20 ними землями, називаються українською діаспорою (діаспора старогрецькою означає «розсіяння»). Це, по суті, стосується лише українців та їхніх на­щадків у межах зовнішнього концентру розселен­ня українського народу. Хоч тепер, після утворен­ня у 1991 р. незалежної України, частина авторів до діаспори відносять усіх українців, що постійно живуть чи жили поза кордонами цієї держави. Та­кий підхід недоречний. Але він дає можливість більш-менш точно визначати кількість українців в окремих державах, на континентах і у світі загалом.

Кількість українців у діаспорі точно невідома. За даними Енциклопедії Українознавства (ЕУ) вона становить 14,5 млн осіб. За даними В. Наулка — приблизно 8,6 млн осіб. Найбільшу цифру подає Ганна Ленцик-Павлічко зі США — приблизно 21,3 млн осіб (дані на кінець 80-х років XX ст.).

Розбіжність показників у 2,5 раза свідчить про різну методику обчислення цієї кількості. Особли­во великі розбіжності ЩОДО оцінки кількості українців у Російській Федерації та у США. За од­ними оцінками, у Росії проживало 4.4 млн ук­раїнців і осіб українського походження, за інши­ми — 8,0 млн осіб (відповідно у США — 0,5 млн і 1,35 млн осіб). Водночас ці країни є найбільшими (разом з Канадою) шодо кількості української діаспори.

Перше наукове дослідження географії ук­раїнської діаспори здійснив Володимир Кубійович ще у 30-х роках XX ст. Це було відображено ним в «Атласі України й сумежних країв» (1937 р.) та «Географії українських й сумежних земель» (1938 р.). Після війни студії продовжили в емі­грації Іван Тесля (Канада), Володимир Бандера та Роман Шпорлюк (США), сам В. Кубійович (Франція) при виданні Енциклопедії Українознав­ства. а також Енциклопедії Української Діаспори за редакцією Василя Маркуся. Вагомим досягнен­ням cτa_jιa підготовка і видання книги «Ukraine and Ukrainians throughout the World» («Україна та ук­раїнці у світі») за редакцією Ганни Ленцик- Павлічко (1994 p.). В Україні географію українсь­кої діаспори у 90-х роках XX ст. вивчали В. Євтух, В. Наулко, 1. Винниченко та Ф. Заставний.

Історико-географічно українську діаспору ділять на дві групи — західну і східну. Східна — це діаспора на території колишнього CPCP. Причому сам термін появився порівняно недавно — після того як Україна стала незалежною державою. Східна діаспора найменш вивчена, бо в CPCP за політики «злиття» націй ця проблема була заборо­нена для наукових досліджень. Головним була міграція робочої сили, особливо на «великі будови комунізму» (це вже у 60—80-х роках XX cτ.). А пе­ред тим ішов процес брутальних депортацій ук­раїнців.

Найповніше досліджена так звана західна діас­пора (поза межами колишнього CPCP). Зокрема в історичному аспекті виділяється чотири великі хвилі у її формуванні. Тут чітко простежуються і причини формування діаспори у кожний період. Це такі хвилі:

1) кінець XIX — початок XX ст. (до Першої світової війни). Діаспора формувалася головним чином із вихідців з Галичини, Закарпаття і Буко­вини, частково Західної Волині. Це була за­робітчанська («трудова») хвиля діаспори. Йшла во­на головно до Північної та Південної Америки;

2) міжвоєнний період (1920—1930-ті роки). На початку це була політична хвиля діаспори зі Східної України, а далі — заробітчанська із Захід­ної України;

3) воєнний і повоєнний період (1943—1950). Майже виключно політична хвиля з усіх регіонів України особливо у Західну Європу (з кінця 40-х — початку 50-х років — рееміграція у Пів­нічну Америку);

Таблиця 2-3

РОЗПОДІЛ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ ЗА ГРУПАМИ КРАЇН на кінець 80-х років XX ст.

4) велика хвиля заробітчанської діаспори 90-х років після розпаду CPCP, яка не закінчилася і досі. Головний потік мігрантів, у тому числі на постійне місце проживання, — у Центральну (Польща. Чехія), Західну і Південну (Італія. Пор­тугалія, Греція) Європу, а також до Канади і США.

Розподіл української діаспори за групами країн у світі перед четвертою хвилею відображає таблиця 2-3.

Східна українська діаспора

Східна діаспора (СД) — це українці та їхні нащад­ки. що проживають поза межами держави Україна на території колишніх радянських республік, які у 1991 р. стали суверенними країнами. Найбільша СД знаходиться у Російській Федеративній Рес­публіці, на другому місці — Білорусь (оцінка ЕУ), на третьому — Молдова. У Молдові найбільше ук­раїнців живуть на пограниччі з Україною (Придністров'ї). За статистикою Росії та Білорусі їхня кількість на пограниччі цих держав з Ук­раїною мінімальна. Це не відповідає правді, бо са­ме пограниччя (Берестейщина, Піншина, Гомель­щина у Білорусі, Бєлгородщина, Воронєжчина, Кубань в Росії) — це переважно українські етнічні землі, де за радянський період здійснено бруталь­ну русифікацію етнічних українців.

Про останнє свідчить визнання українцями прикордонних теренів РФР рідною мовою ук­раїнську: у Центрально-Чорноземному районі ця частка становить лише 29,3 % (1989 р.), тоді як, наприклад, у Західносибірському — 52,0 %, Східносибірському районі — 48,5 %. У Bo- ронєжській області (Північна Слобожанщина) цей показник досягає лише 14,2 %.

Українці у Росії становлять майже дві третини усієї СД. Оцінка їхньої кількості дуже різниться — від 4.4 до 8,6, а то й 10 млн осіб. Максимальні цифри враховують українців за походженням, тоб­то етнікосів.

Українська діаспора у Росії почала формувати­ся досить давно, ще з післяхмельницьких часів. Потім, у кінці XVII ст. — на початку і в середині XVIll ст., зокрема у часи гетьмана І. Мазепи, до Московії масово мігрували представники ук­раїнського духовенства і культури (згадаймо хоча б постаті Феофана Прокоповича та Стефана Яворсь- кого). Ця діаспора осіла переважно у великих містах, зокрема у Москві.

Вже у часи Руїни (кінець XVII ст.) і особливо після поразки 1. Мазепи царизм розпочав депор­тацію українців на європейську північ і у Сибір. Це була перша велика хвиля політичної діаспори. З того часу починається вже згадувана арктизаиія СД, яка, по суті, закінчилася лише у 80-ті роки XX ст.

Після ліквідації царизмом Запорізької та інших Січей формується українська діаспора на Кубані (кінець XVlII — початок XIX ст.). Кубань стає етнічною українською землею, але після ко­муністичного перевороту 1917 р. вона була введена до складу Російської Федерації.

У другій половині XIX — на початку XX ст. відбулося масове переселення українців на Се­реднє Поволжя, Південний Урал, у Північний Казахстан, на степовий Алтай, південь Східного Сибіру і Далекого Сходу. Це було аграрне ос­воєння українцями величезної вузької лісостепової (частково північно-степової) смуги від Кубанщини до Охотського моря. Так сформувалися українські колонії у Євразії та культурні осередки українства у найвіддаленіших поселеннях сходу Азії (Харбін, Благовєшєнськ-на-Амурі та ін.). Після революції була навіть створена громадсько-політична основа Далекосхідної української республіки, жорстоко розчавлена більшовиками.

У радянський період українська діаспора у Росії формувалася трьома шляхами: а) депортація українців на Північ, у Сибір і на Далекий Схід, у тому числі через систему ГУЛАҐу, створення так званих «трудових поселень» із «ворогів народу» і членів їхніх родин; б) оргнабір робочої сили на «великі будови комунізму», зокрема після розвін­чання у середині 50-х років культу особи Сталіна; в) переміщення фахівців високої кваліфікації — учених, митців, організаторів виробництва тощо — на вигідні посади у великі, зокрема столичні, міста. Саме з останнім пов’язане те, що українців у Москві й Санкт-Петербурзі налічується сотні ти­сяч у кожному. В результаті цих процесів маємо таку картину розподілу української діаспори у Російській Федерації.

На першому місці — Центральний район (за переписом 1989 р. тут проживає майже 700 тис. ук­раїнців. більшість із них у Москві — 553 тис. осіб). Це переважно люди, що оселилися тут у радянсь­кий час. Друге місце належить Далекому Сходу (понад 620 тис. осіб, що становить майже 8 % усього населення регіону). Якщо врахувати, що українці у Приморському і Хабаровському краях піддалися значній русифікації, то, зрозуміло, їхня частка за переписом у цих краях невелика (8,2 і

6.2 %). Зате у малозаселених регіонах півночі Далекого Сходу — у Чукотському автономному окрузі, у Магаданській області — ця частка пере­вищує 15—16 %.

На третьому місці стоїть Західносибірський район, де проживають 583,8 тис. українців, частка яких тут сягає майже 4 % усієї людності (у Ханти- Мансійському автономному окрузі вона становить 11,6 %, а в Ямало-Ненеиькому — ще більше:

17.2 %). Українська діаспора у Західному і Східно­му Сибіру давня. До того ж, у ЗО — 50-х роках XX ст. у період масових репресій сюди було пере­селено десятки і навіть сотні тисяч селян із Наддніпрянщини. Багато людей тікали сюди, ря­туючись від голодоморів, особливо 1932—1933 рр. Велика хвиля емігрантів у ці регіони спостерігала­ся у 60 — 70-х роках, пов’язана з освоєнням наф­тогазових і лісових ресурсів. Недарма у порівняно невеликих нафтовидобувних містах Тюменської області проживають: у Сургуті — 50 тис. українців, у Ніжнєвартовську — 31 тис., у Ноябрьську — 26 тис.

Чим далі на схід, тим кількісний склад ук­раїнської діаспори по областях і автономіях Росії меншає. У Східному Сибіру їх уже приблизно 280 тис. осіб. При цьому чим північніше, тим біль­ше зберігають вони українську мову як рідну, що свідчить про молодість цієї діаспори за Полярним колом.

Арктизація українства в Росії яскраво прояв­ляється у великій його зосередженості на Євро­пейській Півночі — у республіках Комі та Карелії, Мурманській і Ленінградській областях. Великою мірою це залишки гулагівської системи. Високою територіальною зосередженістю тут виділяється Санкт-Петербург (понад 150 тис. українців у 1989 р.). Зрозуміло, що тепер ця цифра дешо зни­зилася. бо частина повернулася в Україну, а части­на емігрувала на Захід.

Відчутно зменшилася кількість українців Росії у тих регіонах, які належать до українських етнічних земель. Це Північна Слобожанщина (південь Воронєжської та Бєлгородської областей) і Кубань. Багато українців звідси виїхали під час і після колективізації та голодоморів. Щоб уникну­ти репресій, частина записалася росіянами, части­ну депортували, а на їхнє місце поселили вихідців із центру Росії. Ще перед Першою світовою війною (1914 р.), наприклад, на Кубані проживало майже 1,8 млн українців (60,0 % усього населення краю), а у 1959 р. — приблизно 146 тис. (3,87 %) і у 1989 р. — 196 тис. осіб (3,88 %).

В останнє десятиліття пожвавилося національ­но-культурне життя українців Російської Феде­рації. У 1999 р. створена їхня національно-куль­турна автономія. Діє низка громадських інсти­туцій: Організація українців Росії (ОУР), Ук­раїнський історичний клуб (УІК), Товариство української культури «Славутич» (Москва). Об’єд­нання українців Москви. Виникли українські ор­ганізації у Тюменській та Мурманській областях, у Татарстані, Башкортостані та Карелії, на Далекому Сході. Однак вони не мають державної підтримки. Нема українських шкіл, радіо і церков у місцях компактного проживання українців. Правда, місцями спорадично виходять українські газети, діють недільні школи. Але цього явно недостатньо.

Українці в інших країнах колишнього CPCP. Майже мільйон українців проживають у Казах­стані (896 тис. осіб у 1989 р.). Сюди вони прибули кількома великими хвилями: а) у кінці XIX — на початку XX ст. Це була землеробська хвиля ос­воєння степів Північного Казахстану, півдня Західного Сибіру та Алтаю (т.зв. «Сірий клин*); б) у 30—40-ві роки XX ст. до Казахстану масово депортували українців спочатку зі сходу, а згодом і заходу України; в) у 50—60-ті роки — період ос­воєння цілинних земель Північного Казахстану. Тоді з усієї України, особливо Західної, сюди пе­реселилися десятки тисяч молодих українців, час­тина яких осіла у Казахстані назавжди. Нині най­більша кількість українців проживає у північних областях — Карагандинській та Костанайській.

Серед інших країв Центральної Азії українці живуть найбільше в Узбекистані (153 тис. осіб), Киргизстані (108 тис. осіб), значно менше — у Таджикистані (41 тис. осіб). На останньому місці Туркменістан (36 тис. осіб). Від половини (Таджи­кистан) до третини українців проживають у столи­цях цих держав.

Що стосується великої української діаспори Молдови (600 тис. осіб) та Білорусі (291 тис. осіб), то більшість її представників — це українці, що живуть на своїх етнічних землях: у Білорусі — на Берестейщині, Піншині та етнічно мішаній території Гомельшини; у Молдові — на лівобе­режжі Дністра. Разом із тим велика частина ук­раїнців живе у столичних містах: Мінську (53 тис. осіб) та Кишиневі (98 тис. осіб).

У малих країнах Балтії — Литві, Латвії та Ес­тонії — українська діаспора сформувалася у радянський час і нині має досить організовані форми життя. Тут мешкають загалом близько 200 тис. українців (185 тис. осіб у 1989 р.). в тому числі у Латвії — майже половина (92 тис. осіб), Литві — 45 тис. осіб та Естонії — 48 тис. осіб. Більшість їх — це міське населення. Лише у Ризі 44 тис. українців (майже половина українців Лат­вії), у Таллінні — 24 тис. (теж половина) і Віль­нюсі — 13 тис. Традиційно, ше з міжвоєнних часів, чимало українців живе у тодішній столиці Литви Каунасі.

У країнах Закавказзя — Грузії, Азербайджані та Вірменії — українців відносно небагато. Найбільше їх тут у морській сусідці України — Грузії (52 тис. осіб, у т. ч. у Тбілісі — 16 тис. осіб); менше — в Азербайджані — 32 тис. осіб (в т.ч. 18 тис. у Баку) та Вірменії — 8,3 тис. осіб (більшість із них про­живають у столиці Єревані). Внаслідок загострен­ня в останні два десятиріччя міжетнічних супереч­ностей на Кавказі значна частина українців виїха­ла (особливо з Абхазії).

Підбиваючи підсумки характеристиці географії східної української діаспори, зазначимо:

1) багато українців, шо були насильно вивезені в арктичні, напівпустельні та гірські місцевості азійської частини CPCP, тепер повертаються в Ук­раїну;

2) культурно-духовне і соціально-економічне життя українців СД набирає організованих форм;

3) СД поступово входить в єдиний глобальний український соціум. Особливо це єднання здій­снюється через розвиток зв’язків з Україною.

Західна українська діаспора

Ця діаспора досить різнорідна за своєю ло­калізацією і походженням. Географічно у ній мож­на виділити такі фрагменти: діаспора Центральної, Західної Європи. Північної та Південної Америки, Австралії. Найстаршою є діаспора Центральної Європи, наймолодшою — Австралії.

Українці у Центральній Європі. Сюди належать українці, шо живуть на своїх етнічних землях у країнах-сусідах та в інших місцях Польші, Словач­чини, Румунії, а також у країнах, куди вони пере­селилися у XV11I—XIX ст. (країни колишньої Югославії).

Українці у Польщі. Після депортацій у воєнний і повоєнний період (операція «Вісла» у 1947 р.) кількість українців на споконвічних українських землях — Надсянні (Перемищина, Ярославщина), Холмшині, Підляшші та Лемківшині — зменшила­ся до мінімуму. Більшість українців у 1944— 1946 рр. звідси була переселена у західні області України, особливо у Галичину (близько 483 тис. осіб), а частина у 1947 р. — на захід Польщі та на Балтику (приблизно 141 тис. осіб). Мала частина тепер повертається на свої землі.

Таким чином, сьогодні українці ніби обрамля­ють вузьким дисперсним поясом усю територію Польші. Але на початку акції «Вісла» українцям заборонялося жити ближче 50 км до західного кор­дону Польші і ближче ЗО км до морського узбе­режжя. Тепер цей принцип не діє. Найбільша концентрація українців — у столиці Варшаві (до IO тис. осіб) та Кракові (до 3 тис. осіб), у міс­тах Пшемисль (Перемишль). Ярослав. Ніско. Са­нок (Сянок), Горліце (Надсяння і Лемківщина), Бельско-Бяла (Підляшшя). Зельона-Гура, Вроц­лав, Гданськ, Легніца. Шенін, Ольштин, Кошалін та ін. За оцінками, у Польші проживає 300— 600 тис. українців. Фактично це число десь удвоє більше, якщо врахувати тих. шо переїхали у Поль­шу в останні десять років. Заробітчани працюють головно на будівництві, у сільському господарстві, у легкій та харчовій промисловості.

Суспільно-культурне життя українців у Польші досить розвинене. Ше з 1956 р. існує Українське суспільно-культурне товариство, видаються «Ук­раїнський календар» та газета «Наше слово». Ор­ганізовано українські ліцеї, діють заклади з підго­товки українських учителів, відкрито українські кафедри у Варшавському, Краківському та Люб­лінському університетах. Українське культурне життя регулюється Літературно-мистецьким об'єд­нанням. У церковному житті помітно переважає Греко-католицька церква, шо переслідувалася ко­муністичною владою і тепер, відродившись, безпо­середньо підпорядкована Ватикану. Функціонує громадське християнське товариство «Фундація Св. Володимира Великого», діють декілька чо­ловічих і жіночих монастирів ордену святих Ва­силівн.

Українці у Словаччині та Чехії. За оцінками ЕУ. в Чехії та Словаччині живуть до 150 тис. українців. Етнічний район українців у Словаччині — це Південна Лемківщина. Правда, тут вони не нази­ваються лемками, а русинами (рутенцями), лише деяка частина — українцями. Ці українці дуже пословачені. За даними 1990 р., їх тут приблизно ЗІ тис. осіб. Найбільше скупчення україннів- русинів у Прешові (Пряшеві), де діє український відділ Кошинького університету і виходить журнал «Дукля». Поза цим центрами українства є Кошииі та Братислава.

У Словаччині деякий розвиток отримало так зване політичне русинство. прихильники якого не вважають русинів українцями. Вони видають дво­тижневик «Народні новини» і місячник «Русин».

Нова хвиля українських заробітчан накотилася на Словаччину починаючи з 1991 р. Це переважно вихідці із Закарпаття і Галичини, які працюють у будівництві. Між Україною і Словаччиною введе­но візовий режим.

Чисельність українців Чехії значно менша (за різними даними — від 17 до 50 тис.). Особливо во­на зросла в останнє десятиліття за рахунок будівельників із Закарпаття та Галичини.

Великий приплив українців до Чехії спосте­рігався у міжвоєнний період, — переважно інте­лігенції зі сходу України і Галичини. За підтримки президента країни Томаша Масарика (до речі, дійсного члена Наукового товариства ім. Шев­ченка) тут постали: Український вільний універси­тет (1921 — 1945 рр.). Українська господарська ака­демія (1922 р.). Вищий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова (1923), Музей визвольної бо­ротьби України, гімназії, наукові й культурні това­риства та ін. Після Другої світової війни всі ці зак­лади були ліквідовані чи перемістилися в інші країни. Поруч з цими осередками українства до війни українська діаспора концентрувалася у містах Пльзень, Пардубіце. Ческе-Будейовіце і Градец-Кралове.

Українці в Чехії мають ряд суспільно-культур­них організацій. Це. зокрема. Громадянський фо­рум українців. Об’єднання україністів. Товариство українських лікарів, Спілка студентів україністи­ки. Організовується релігійне життя, особливо се­ред новоприбулих емігрантів.

Українці в Угорщині та Румунії. В Угорщині кількість українців невелика (понад 11 тис. осіб). Осередками є лівобережжя Тиси (вздовж кордону з Україною), Будапешт та інші міста. Доказом значної кількості українців у прикордонні є на­явність у селах греко-католицьких парафій. Ос­таннім часом пожвавлюється громадсько-культур­не життя українців, хоч нема ні початкових, ні се­редніх шкіл. Існує вивчення української мови і літератури у Будапешті, Дебрецені, Печі та Ньїредьгазі. Утворено Угорсько-українське това­риство (1990 р.).

Чисельність українців у Румунії за різними джерелами коливається від 55 тис. до 200 тис. осіб. Вони живуть у чотирьох територіальних згустках: на пограниччі із Закарпаттям у Мармарощині (ук­раїнські етнічні землі, 50 українських сіл), у Південній Буковині — на Сучавщині (39 сіл), у Добруджі (37 сіл) та у Банаті (11 сіл).

Після війни значна кількість українців кон­центрувалися у містах: Бухарест (2 тис. осіб), Констанца (1,5 тис.), Сучава (3 тис.), Радівці (2,5 тис.), Сігету-Мармацієй (6 тис.) та ін.

Українці Добруджі та дельти Дунаю є нащад­ками запорізьких козаків, які оселилися тут після ліквідації Запорізької Січі. А українці Банату — це нащадки вихідців із Закарпаття. Галичини і Буко­вини другої половини XlX ст.

Нині відроджується національна свідомість ук­раїнців Румунії. Відновлені Греко-католинька й Православна церкви, що були ліквідовані по війні режимом Чаушеску. Створено товариство «Союз українців Румунії».

Українці у країнах колишньої Югославії. Укра­їнська діаспора тут становить 24—36 тис. осіб. Дві третини її усвідомлює себе як русини (руснаки), решта — як українці. Дещо більше двох третин проживає у Сербії, зокрема в автономному краї Воєводіна, 16,2 % — у Хорватії (м. Вуковар), 12,8 % — у Боснії та Герцеговині, 2,7 % — у Сербії. Решта — менше 1% — у Словенії. Маке­донії, Чорногорії та Косово. Великим осередком українців-русинів є село Руський Керестур у Воє- водіні. Тут мешкають понад 6 тис. жителів, існує велика парафія Греко-католицької церкви. Храм Св. Миколая діє від 1745 р., коли сюди вперше прибули вихідці із Закарпаття і Пряшівшини. Пізніше вони розселилися В ІНШІ МІСЦЯ. У кінці XlX — на початку XX ст. до Боснії та Славонії прибули вихідці з Галичини.

Живуть українці-русини переважно у селах. Але великими осередками є і міста: Вуковар. Нові- Сад. Белград, Загреб та ін.

Віддавна для українців-русинів Югославії ха­рактерне інтенсивне релігійне життя. Тепер пере­важає Греко-католицька церква (13 тис. русинів і 15 тис. українців), представлена 54 парафіями. Діють чоловічі та жіночі монастирі переважно ор­дену святих Василіян.

Розвинена освіта рідною мовою (дошкільні заклади і школи). Відкрита кафедра русинської мови і літератури в університеті Нові-Сада. Ор­ганізовано культурно-освітні товариства. Ко­дифіковано русинську мову, яка відрізняється від української літературної. Нею видаються газети і журнали, здійснюється навчання. У Воєводіні вона прийнята як офіційна поряд із сербською, угорсь­кою. словацькою та румунською.

Українці у Болгарії. Болгарія була країною, де знаходили притулок українські демократи і рево­люціонери. Згадаймо Михайла Драгоманова і Ми­хайла Парашука (одного з авторів пам’ятника Міцкєвичу уЛьвові). Після перевороту 1917 р. ту­ди переселилося багато українців, щоб уберегтися від більшовицьких репресій. Тоді була організова­на «Українська громада» (1920). Українці (їх нині близько 2 тис.) живуть у великих містах — Софії, Пловдиві, Варні, Бургасі, Русе та ін. Діють Това­риство українців Болгарії та організація студентів.

Українська діаспора у Західній Європі. У широ­кому розумінні це територія, до якої входять влас­не Західна Європа, а також Північна і Південна Європа. Традиційними країнами західноєвро­пейської діаспори, куди емігрували українці ше до Першої світової війни, були Австрія, Німеччина та Франція. Після війни ними стали також Бельгія і Велика Британія, а на півночі Європи — Швеція і частково Норвегія. Тепер зоною в'їзду українських заробітчан є південь Європи: Португалія, Іспанія, Італія і Греція.

Українці у Німеччині та Австрії. Здавалося б, у цих країнах мала б бути найбільша українська діаспора. Насправді у ФРН проживає близько 20 тис. українців, а в Австрії — лише 5 тис. До Першої світової війни тут жило багато галичан, а під час неї — також емігрантів зі Східної України. Після війни тут виник (січень 1921 р.) Українсь­кий вільний університет, який через кілька місяців було перенесено до Праги.

Під час Другої світової війни до Німеччини і частково до Австрії було вивезено 2,5-3,0 млн українців — остарбайтерів. По війні вони у біль­шості були депортовані в CPCP.

Українська політична еміграція зосередилася в Австрії та Німеччині (особливо у Баварії) у період 1945—1950 рр.. коли тут були створені табори так званих діпістів — перемішених осіб. З кінця 40-х — початку 50-х років більшість політемігрантів виїха­ли за океан чи в інші європейські країни (29 % з усіх 126 тис. осіб — до США, 8 % — до Канади. З % — до Бразілії, 18 % — до Великої Британії, 13 % — до Бельгії).

Тепер близько 44 % українців Німеччини живе у Баварії, 18 % — у Баден-Вюртемберзі, 16 % — у Гессе, 7 % — у Північному Рейні—Вестфалії та Нижній Саксонії. Найінтенсивнішим є громадсь­ко-культурне і релігійне життя українців у Баварії. За конфесійною належністю українці Німеччини поділяються так: 65 % — греко-католики, 30 % — православні, 5 % — інші (переважно євангелісти). Зокрема, у Мюнхені є одна греко-католицька і од­на православна церкви.

В освітньо-культурній сфері українців діють дитячі садки і суботні школи. З 1945 р. до Мюнхе­на перенісся з Праги Український вільний універ­ситет (у міжвоєнний період у Берліні працював Український науковий інститут, фундований Пав­лом Скоропадським). По війні деякий час функціонував Український науково-технічний інститут. Тут у 1947 р. було відроджене Наукове товариство ім. Шевченка, генеральним секретарем якого довгий час був професор Володимир Кубійович (пізніше він очолив Європейський відділ НТШ). У мюнхенському видавництві «Нове життя» була видрукована україномовна Енцикло­педія Українознавства за редакцією В. Кубійовича.

У сфері громадсько-політичного життя ук­раїнців діяли Центральне представництво ук­раїнської еміграції в Німеччині, Братство ко­лишніх вояків Української повстанської армії. То­вариство українських політичних в’язнів та ін.

У 1947 р. українське політичне життя активізу­валося завдяки створенню Української Національ­ної Ради (уряду в екзилі), під егідою якої діяло ба­гато українських політичних партій. Саме в Мюн­хені десять років потому радянським терористом було вбито активного націоналістичного діяча Льва Ребета, а ше через два роки — Степана Бандеру.

Українців у Бельгії небагато — 2,3 тис. Вони по­чали появлятися тут після Другої світової війни як політичні біженці. У міжвоєнний період тут постав Національний союз українських студентів, шо існує понині. Студенти з Галичини навчалися у Левені й ставали священиками. Після війни сюди масово переселилися українські жінки-остарбай- тери. Збільшилося і число українських студентів в університетах Левена. Новоприбулі робітники пе­реважно стали вуглекопами на шахтах країни.

Українці Бельгії — переважно греко-католики. У місті Льєж існує невелика православна спільно­та. Діють громадські організації: Національний со­юз українських студентів. Український допомого- вий комітет. Союз українців у Бельгії, Спілка ук­раїнських робітників, молодіжні, жіночі, освітні товариства. Українці Бельгії часто одружені з представниками місцевих національностей. Тому українське життя тут поступово втрачає свою інтенсивність.

Українська діаспора у Франції та Великій Бри­танії. У Франції проживає 25—30 тис. українців, у Великій Британії — 30—35 тис.

У Франції українці найбільш зосереджені у Па­рижі та його околицях. Зокрема в 17 км північніше столиці розташоване містечко Сарсель, де з 1951 р. діяв Європейський відділ НТШ на чолі з В. Кубійовичем. Далі іде Східна Франція (міста Нансі, Седан, Мец та ін.). Значні скупчення також у Північній Франції у вугільному басейні поблизу Бельгії (Лілль, Ам’єн), на її північному заході (Ру­ан, Кан та ін.). Визначається зосередженням ук­раїнської діаспори південно-східна (Ліон, Сент- Етьєн, Діжон, Гренобль) і південно-західна (Тулу­за, Бордо, Лурд та ін.) Франція.

Початки української діаспори сягають часів Київської Русі, коли дочка Ярослава Мудрого вийшла заміж за французького короля Анрі І і царювала деякий час (з 1060 р.). У першій поло­вині XVlII ст. сюди прибули українські військові на чолі з гетьманом Пилипом Орликом. Його син Григорій навіть організував окремий підрозділ з українських козаків у французькій армії (за його прізвищем названо місцевість під Парижем, де знаходиться аеропорт Орлі).

Друга хвиля еміграції настала після революції 1905 р. у Росії. Третя хвиля (теж політична) поча­лася після Першої світової війни (серед емігрантів були письменник і діяч Центральної Ради Володи­мир Винниченко, а також голова Директорії Си­мон Петлюра, вбитий радянським терористом у Парижі в 1926 р.). У 30-х роках ця хвиля змен­шується. Робітники осідають головно на півночі країни у вугільній, металургійній та текстильній галузях, частково у сільському господарстві.

Четверта хвиля — це знову політична ре­еміграція після Другої світової війни (з Німеччини й Австрії), Але значна її частина у 50-х роках виїхала за океан.

Громадське, політичне і релігійне життя ук­раїнської діаспори у Франції перебуває на високо­му рівні ще з міжвоєнного періоду. Серед кон­фесій переважає Греко-католинька церква (тепер, із новою хвилею заробітчанської еміграції зі сходу України зростає роль Православної церкви). Функціонують початкові суботні школи. Україн­ські мовно-літературні курси відкриті у Парижі (університет Сен-Дені), а також в університеті Бордо. У Сарселі досі працює Інститут Енцикло­педії Українознавства — центр НТШ у Європі. Діють громадські організації, зокрема Товариство колишніх вояків армії УHP, Український народ­ний союз. Організація української молоді та ін.

Українська діаспора у Великій Британії сфор­мувалася після Другої світової війни, коли сюди прибули реемігранти з Німеччини й Австрії, ко­лишні вояки дивізії «Галичина» та Другої польсь­кої дивізії. Більшість українців проживають в індустріальному ареалі Півночі та Середньої Англії. Приблизно 30 % мешкає — у Ланкаширі, переважно у текстильному Манчестері; 20 % — у Йоркширі (Бредфорд), 26 % — у Ноттінгемі. Ко­вентрі та інших містах Середньої Англії; 12 % — у Лондоні та на півночі; 4 % — у Шотландії (Едінбург, Данді); 2 % — в Уельсі (Кардіфф. Свонсі).

Більшість українців — греко-католики (при­близно 25 тис.). У Лондоні відкрито коледж Ук­раїнського Католицького університету. Українська Автокефальна Православна Церква існує тут від 1948 р. Найбільшою громадською організацією є Союз українців Великої Британії з 52 підрозділами і секціями, розкиданими від Північної Ірландії до Уельса. Функціонують також Об’єднання ук­раїнців у Великій Британії, Українська юнацька організація та ін.

Українці j∙ Північній Європі, зокрема у Швеції та Норвегії. Тут їх небагато: 2 тис. осіб у Швеції і 50— 100 у Норвегії. У Швеції українці живуть на її півдні (Мальме, Лунд, Гетеборг) і у центрі (Сток­гольм), а у Норвегії — майже виключно на півдні (Осло, Берген). Відомим українцем, шо довгий час жив і працював як співак Королівської опери у Стокгольмі, був Модест Менцінський (пом. 1935 р.).

Перша політична діаспора у Швеції виникла після поразки І. Мазепи у спільній зі шведами бо­ротьбі проти Московії. Син гетьмана Пилипа Ор­лика Григорій учився в Лундському університеті. Велика хвиля переселення спостерігалася перед Другої світовою війною (сюди втікали з Карелії українські в'язні) і під час неї («розкуркулені» та виселені до Карелії українські селяни). Після війни сюди частково переселилися українці з німецьких таборів перемішених осіб.

Українці Швеції поділені більш-менш порівну між греко-католииькою і православною кон­фесіями. Освітніх закладів немає. Найстаршою (1947 р.) організацією є Українська громада Шве­ції. Інші організації: Українсько-шведське куль­турне об'єднання. Українсько-шведська культурна спілка. Виходить часопис «Скандинавські вісті».

Українці у Південній Європі — Італії, Іспанії, Португалії та Греції. Ще з часів Середньовіччя відомі малочисельні еміграції українців у ці країни. Невеликий потік політичної еміграції спостерігався після Другої світової війни (табір во­яків дивізії «Галичина» біля Ріміні у Центральній Італії). Але дійсно значна хвиля заробітчанської еміграції появилася в останнє десятиліття. У Греції. Іспанії та Португалії українці працюють у сільському господарстві та будівництві (це пере­важно чоловіки), в Італії — у домашній обслузі (жінки). За різними даними туди виїхали 2—6 млн українців.

Українська діаспора в //палії особливо зростала після церковної унії 1596 р. У Ватикані зосереди­лося керівництво УГКЦ після ліквідації унії у Ра­дянському Союзі в 1946 р. Після звільнення з ра­дянської в'язниці тут довгий час працював карди­нал УГКЦ Йосип Сліпий. Серед релігійних ор­ганізацій слід назвати Генеральну курію чину свя­тих отців Василівн (а також святих сестер Ba- силіянок), Монастир святого Теодора та ін. Відкрито Український Католицький університет Папи святого Клемента, організований кардина­лом Й. Сліпим у 1962 р., коледж святої Софії, Ук­раїнський коледж святого понтифіка Йосафата, Українську Малу семінарію та ін.

Найбільша концентрація нової хвилі українсь­ких емігрантів — у Римі. Загальна їх кількість складає десятки, а може й сотні тисяч. Подібна картина в Іспанії та Португалії. У Португалії, за даними ЗМ1, працюють 150 тис. українців, у тому числі майже 60 тис. із західноукраїнських облас­тей. Вони зайняті на важких фізичних роботах, хоч це на 90 % люди з вищою освітою. Уряди України й Португалії уклали договір, який регламентує правовий легальний статус українських заробітчан та емігрантів.

Українці у Греції працюють головно у сільсько­му господарстві, переважно на збиранні цитрусових.

Українська діаспора у Північній Америці. Най­більша вона у двох країнах — США і Канаді. Ук­раїнці тут розселилися у лісостеповій і північній частині степової зони. Діаспора цих країн має найвищий рівень своєї організованості.

Українська діаспора США започаткована ще у XVIl ст. Але інтенсивна еміграція українців, особ­ливо західних, почалася з 1870 р. За 1877—1887 рр. сюди прибуло 33,9 тис. українців, у 1887—1897 —

74,4 тис., у 1897—1907 — 284.4 тис. Перед Пер­шою світовою війною тут уже було близько 0.5 млн українців. Це була головно заробітчанська еміграція. У міжвоєнний час прибуття знизилося до 15—20 тис. осіб (також переважали «трудові» емігранти). Але вже після Другої світової війни сюди прибуло до 85 тис. головно політичних емігрантів. У 90-х роках почалася нова хвиля: за­робітчани. студенти, з’єднання родин. Тепер зрос­ла роль вихідців зі Східної України.

За різними оцінками, кількість українців у США коливається від 0.5 млн (дані радянської статистики) до 1,35 млн осіб (оцінка ЕУ). За дани­ми Д. Маркусь і О. Воловини, у США на 1990 р. проживало 740,8 тис. осіб, шо визнали себе част­ково чи повністю українцями. Найбільше їх живе на сході у штатах Пенсільванія (129,8 тис.), Нью- Йорк (121,1 тис.), Нью-Джерсі (73,9 тис.). Огайо (43,6 тис.), Мічіган (43,9 тис.). Флоріда (33,8 тис.), а також на заході (Каліфорнія — 56,2 тис.), в центрі (Іллінойс — 38,4 тис.) та ін. У трьох штатах (Пенсільванія, Нью-Йорк і Нью-Джерсі) зосе­реджується майже половина усієї української діас­пори США.

Більшість українців проживає у містах (у 27 містах по 5 тис. і більше осіб у кожному). Найбільшими «українськими» містами США є Нью-Йорк (56.3 тис. осіб у 1980 р.), Філаделфія (52,7 тис.), Чікаго (37.4 тис.). Детройт (34,6 тис.), Піттсбург (34,2 тис.). Ньюарк (23.9 тис.) та ін. У 15 містах проживає половина усіх українців. Це означає, що у США українці є високоурбанізова- ною національною меншиною.

Як члени постіндустріального суспільства, во­ни мають високий ступінь освіченості й фаховості й зайняті переважно у сфері невиробничих послуг. Наприклад, у 1980 р. з усіх зайнятих українців-чо- ловіків лише 1.9 % працювало у сільському, лісо­вому господарстві та рибництві, 20,9 % — у про­мисловості. 20,0 % — у точних виробництвах, ре­монті, енергетиці. Решта — у менеджменті, адміні­страції, торгівлі, обслуговуванні тощо.

Українці у США займають високі державні пости, відомі у світі як визначні діячі науки і куль­тури. Наприклад. Георгій Кістяковський був Cneuia_jIbHiiM радником президента Д. Айзенгауера в галузі науки і технології; Роман Попадюк — асистентом прес-секретаря президента Р. Рейгана, посланцем прес-секретаря міністерства іноземних справ, послом США в Україні; Богдан Футей — член Верховного суду США. Широко відомі імена учених: Олександра Оглоблина, Любомира Вина- ра, Тараса Гунчака, Мирослава Лабуньки (істори­ки). Володимира Бандери та Івана Коропецького (економісти). Юрія Шевельова (лінгвіст), Григорія Грабовича та Леоніда Руднішького (літературо­знавці), Романа Дражньовського (картограф) та ін.

Як у жодній іншій країні, у США добре розви­нена система українських громадських, релігійних, культурно-освітніх, молодіжних, жіночих та інших організацій.

У релігійному житті характерна багатокон- фесійність при домінуванні Української Католиць­кої Церкви (УКЦ), яка має тут чотири дієнезії (найбільша — у Філаделфії). Досить сказати, шо УКЦ має два коледжі, п'ять вищих навчальних закладів, 20 початкових шкіл. Кожна церква — це не лише будинок молитви, а й громадський зак­лад — бібліотека, недільна школа тощо. Існує невелика Візантійська Католицька Церква, шо обслуговує колишніх закарпатців-русинів (у Піттс- бурзі). Найбільшою серед православних є Укра­їнська Православна Церква США. якою недавно керував патріарх Мстислав (Скрипник). Її центр — Баунд-Брук (західніше Нью-Йорка). Існують та­кож УПЦ Америки, протестантські церкви. Части­на парафій перейшла на григоріанський календар і англійську мову.

У США розвинене українське шкільництво, особливо суботні й недільні школи українознав­ства. де учні вивчають українську мову та літерату­ру, культуру, історію, географію, етнографію. Се­ред закладів середньої та вищої освіти слід назвати духовні семінарії, молодіжні коледжі, амери­канські інститути з українськими підрозділами. Гарвардський український науковий інститут у м. Бостоні. Останній видає квартальнії к «Українські гарвардські студії», бюлетень «Вісті з Гарварда».

Серед українських газет най відомішою є «Сво­бода». У бібліотеці Конгресу США існує великий відділ україніки.

Наукові й професійні організації та заклади у США такі: Наукове товариство ім. Шевченка. Ук­раїнська вільна академія наук. Товариство ук­раїнських інженерів Америки, Українське лікарсь­ке товариство Північної Америки. Товариство ук­раїнсько-американських адвокатів та ін. Діють ряд фундацій, громадських товариств (ветеранських, спортивних, жіночих, молодіжних та ін.).

Українці Канади. їхня чисельність становить, за різними оцінками, від 963 тис. до понад мільйона осіб. За переписом 1991 р. тут проживає 1054 тис. осіб українського походження. З них 406.6 тис. за­явили свою українську національну ідентичність, решта — українці за походженням. Більшість меш­кає у декількох провінціях, зокрема, в Онтаріо —

275.4 тис.. Алберті — 266.2 тис.. Британській Ко­лумбії — 177,9 тис.. Манітобі — 165,9 тис., Саска- чевані — 131,1 тис. осіб. Таким чином, якщо у США українці головно зосереджені на сході країни, то у Канаді — на заході та у центрі. Про це свідчить і зосередженість української діаспори у містах Канади. Лише в Едмонтоні (провінція Алберта) живуть 121,3 тис. осіб, Вінніпезі — 105,9 тис., Торонто — 91,4 тис., Ванкувері — 79,0 тис., Калгарі — 52,4 тис., Саскатуні —

31,6 тис. осіб та ін. У порівняно невеликому місті Віндзор на пограниччі з американським Детрой­том проживає понад 10 тис. українців.

Канадська діаспора формувалася шляхом при­буття українців чотирма хвилями: І) до Пер­шої світової війни; 2) у міжвоєнний час; 3) після Другої світової війни; 4) у теперішній час. Вели­кою мірою це збігається з хвилями емігрантів до США. Відомі імена перших емігрантів — Івана Пилипіва та Василя Єленяка з теперішньої Івано- Франківщини. які прибули у провінцію Алберта 1891 р. Перша хвиля українців зробила великий внесок в освоєння віддалених південно-західних регіонів Канади. Це були землероби, яким наділя­ли по 64.5 га цілинних (часом зайнятих лісом) земель.

Як і у США, канадські українці живуть пов­ноцінним суспільно-культурним, релігійним, еко­номічним і політичним життям. Вони досить гли­боко інтегровані у громадянське суспільство.

33,1 % українців Канали — це греко-католики, 18,0 % — православні, 17,4 % — римо-католики. Це становить понад двох третин усієї української діаспори. Велика концентрація українських греко- і римо-католиків — у Вінніпезі. УГКЦ має п'ять єпархій. Українську католицьку семінарію Святого Духа, Інститут імені митрополита А. Шептицько- го, видає газети і журнали «Українські вісті». «Поступ», «Наша мета». У православної церкви три єпархії. Вона має духовну семінарію. Коледж Св. Андрія. Інститут Петра Могили, Інститут Св. Володимира, офіційний орган «Вісник».

Соціальне і політичне життя української діас­пори Канади добре організоване. Тут знаходиться центр Світового Конгресу українців (СКУ). Серед найбільш відомих організацій — Українське національне об’єднання. Ліга визволення України. Товариство об'єднаних українців Канади. Діє чи­мало професійних товариств (лікарів, правників. бізнесменів).

Освіта українців здійснюється у приватних школах (початкова), на курсах українознавства, виша — в університетах та коледжах країни. Від­крито український відділ у Торонтському універ­ситеті. Канадський інститут українських студій в Едмонтоні. Багато учених-українців є членами Ук­раїнської вільної академії наук у Нью-Йорку і Ка­надського відділу Наукового товариства ім. Шев­ченка. •

Українська діаспора у Південній Америці. Най­більшою українською діаспорою характеризуються Бразілія. Аргентина. Парагвай, Уругвай.

Українці у Бразілії. їх приблизно 350 тис. осіб, із них 310 тис. проживають у штаті Парана, зокре­ма у його столиці Курітібі. Приблизно 30 % українців — це міське населення, головно у штатах Сан-Паулу, Санта-Катаріна, Ріо-Гранді-ду-Сул та ін.

Першим емігрантом до Бразілії у 1872 р. був галичанин з-під Золочева (Львівщина). Малі групи емігрантів приїхали сюди у 1876 р. з Буковини. Масова еміграція почалася у 1895 р. Перша хвиля під назвою «Бразільська гарячка» прокотилася у 1895—1897 рр. (20 тис. малих фермерств), друга — у 1907—1914 рр. (15—25 тис. осіб з Галичини і Во­лині). Третя хвиля — міжвоєнна. Тоді приїхало 9 тис. українців з Галичини, Волині, Полісся, Бу­ковини і Закарпаття, частково з Югославії. Ще од­на хвиля була у 1947—1951 рр. (7 тис. осіб із та­борів перемішених осіб із Німеччини та Австрії). Це були переважно інтелектуали, які потім частко­во виїхали до Канади і США.

Українці Бразілії інтегровані в економічне життя країни. З них 70 % живуть у селах («ко­лоніях»). Маючи приблизно по 20 га, кожна роди­на впрошує пшеницю, жито, гречку, льон, а також маніоку. рис. чорні боби, м’яту, а у північних шта­тах Мату-Гросу і Рондонія — кофе, какао-боби та ін. 30 % українців живе у містах і працює як робітники чи техніки у приватних, муніципальних і державних підприємствах і закладах. Багато зай­нято у сфері вищої освіти і науки в університетах країни.

Українці Бразілії на 85 % є греко-католиками. Існують 17 греко-католицьких парафій, три місії. 184 церкви. До УАПЦ із центром у Курітібі нале­жать переважно вихідці з Волині та Буковини. Тут 12 парафій. Обидві церкви мають чернечі чоловічі й жіночі ордени.

На жаль, у Бразілії немає українських шкіл. Але, наприклад, у Малій семінарії Василіян свято­го Йосафата у Прудентополісі деякі предмети вик­ладають українською мовою. Орден Сестер слу- жебниць Марії Пречистої володіє ЗО початковими, двома середніми школами. 17 дитячими садками з українською мовою викладання окремих пред­метів. Українську мову вивчають у державних школах штату Парана. Існують також суботні ук­раїнські школи.

Українці в Аргентині. Тут проживає приблизно 220 тис. українців. З них 46 % — у Буенос-Айресі та околицях, 25 % — у провінції Місьйонес, 14 % — у провінції Чако та ін.

Першими поселенцями були вихідці з Західної України, шо прибули у провінцію Місьйонес у 1897 р. Це була аграрна еміграція. Близько 10 тис. осіб приїхали сюди до Першої світової війни. 50 тис. — у міжвоєнні роки і лише 6 тис. — після Другої світової війни (серед них визначний український географ Юрій Полянський).

Першим емігрантам було дуже важко інтегру­ватися у місцеві умови: незвичний клімат з висо­кими температурами і вологістю, червоноземами, обернений порядок сезонів року, багато комах, змій і т. п. Тяжкою працею викорчовували і випа­лювали ліс, щоб здобути орну землю (уряд виділяв близько 50 га).

Українці з самого початку перебування в Аргентині вирощували на нових землях, окрім тра­диційної для них пшениці, також рис. цукрову тростину, тютюн і передовсім — герба мате (типо­вий для Південної Америки чай). Поза товарною монокультурою чаю вони впрошували тропічні фрукти для власного споживання — цитрусові, горіхи, банани. Брали участь у розвитку лісової та деревообробної, зокрема меблевої та целюлозно- паперової промисловості. У посушливій провінції Чако вирощували також бавовник. Тільки у провінції Мендоса українці знайшли клімат, подібний холодними зимами до українського. На південному сході провінції вони стали вирощувати виноград і виробляти вино. Тепер молоді українці дедалі частіше залишають сільське господарство і переходять у міста, освоюючи нові види діяль­ності — комерцію, сферу послуг та інформації.

Українці Аргентини належать до Католицької (понад 50 %), Православної (20 %) та Євангелістсь- кої церков. Невелика їх кількість — це римо-като- лики. Церкви мають свої чернечі ордени, школи. дитячі садки. У 1966 р. кардинал Йосип Сліпий заснував у столиці відділ Українського Католиць­кого університету, куди щорічно вступає до 10 сту­дентів. Український інформаційно-видавничий центр публікує іспанською мовою квартальних «Вільна Україна» і «Український бюлетень», а та­кож літературу з новітньої історії України. Діють громадські організації — «Українська центральна репрезентація», «Просвіта», «Відродження», Спілка української молоді. Союз Українок, «Пласт» та ін.

Українці в Парагваї. Приблизно 5—8 тис. осіб українського походження мешкають у південно- східній частині країни, шо межує з аргентинською провінцією Формоса, і у самій столиці Асунсьоні. Більшість українців Парагваю зайнята у сільсько­му господарстві. Вирощують бавовник, рис, куку­рудзу, чай герба мате і пшеницю на експорт. Час­тина переходить у міста і працює у промисловості, комерції, управлінні та інших сферах.

Українці Парагваю появилися тут шляхом пе­реселення із сусідньої Аргентини (під час масового безробіття 1930—1932 рр.). Це вихідці з Полісся. Волині. Галичини і Закарпаття. У 1946—1950 рр. сюди приїхали переселенці з таборів перемішених осіб у Німеччині, а також українці з Далекого Схо­ду. Частина їх пізніше виїхала до Аргентини, США і Канади, а деякі до Радянського Союзу.

Більшість українців у Парагваї належать до УАПЦ; приблизно 30 % — греко-католики, неве­лика кількість — баптисти, штундисти, менноніти. Діють просвітні й громадські організації («Про­світа». Спілка української молоді та ін.). Осві­тянська діяльність перебуває на початковому рівні (мовні курси при «Просвіті» та церквах).

Українська діаспора в Уругваї. У цій країні про­живає 4—5 тис. осіб українського походження. Ко­лись їхня кількість сягала 10 тис., але частина внаслідок безробіття емігрувала до Аргентини, Бразілії та особливо до США і Канади. Приблизно 50 % українців живе у столиці Монтевідео. Реш­та — у департаменті Сальто й розкидана по всій країні. Більшість працює у промисловості, мен­шість — у власному бізнесі й торгівлі. Частина зайнята у сільському господарстві.

Перші українські поселенці появилися тут у 1924 р. (з Волині, Полісся, Галичини. Буковини і Закарпаття). Частина емігрувала в Уругвай з Аргентини і Бразілії. Після Другої світової війни сюди приїхали перемішені особи з Німеччини. Було організовано громадське Товариство ім. Тараса Шевченка, товариства «Просвіта» та «Відродження».

Українська діаспора Австралії та Нової Зе­ландії. Сьогодні в Австралії живуть понад 30 тис. українців. Більшість поселилася тут після Дру­гої світової війни, особливо у 1948—1951 рр. OcLin українці головно у містах — Сіднеї, Мельбурні, Брісбені, Аделаїді. Перті.

Українці швидко адаптувалися до незвичних умов життя на найвіддаленішому від Європи мате­рику. організувавши господарське, культурне, релігійне і наукове життя. Серед представників різних конфесій переважають греко-католики. Православна церква має 16 парафій. IO із яких на­лежать Українській Автокефальній Церкві у США (Баунд-Брук).

Освітнє життя в Австралії координується Ук­раїнською шкільною радою. В українських школах навчається близько тисячі учнів. Ці школи діють лише у вихідні дні. Існують українські видавницт­ва і преса. Серед газет слід назвати «Вільну думку» і «Церква і життя».

Об'єднання «Союз українських організацій Австралії».має у своєму складі понад 25 громадсь­ких і громадсько-політичних структур. Зокрема це Українська громада, Союз українок. Спілка ук­раїнської молоді, «Пласт». Союз українських ком­батантів Австралії, Рада українських кооперативів. Товариство колишніх вояків Української націо­нальної армії. Наукове товариство ім. Шевченка та ін.

Визначити кількість українців у Новій Зеландії дуже важко. Окремі родини (переважно етнічно- мішані) проживають у Веллінгтоні, Окленді та Крайстчерчі. Українська громада як форма ор­ганізованого життя зареєстрована лише у Веллінг­тоні. Найбільше пов’язана вона з українцями Австралії.

Сучасні міграції

В останні 10—13 років в Україні відбулися суттєві зміни в житті суспільства. Ними охоплені всі сфе­ри — економічна, соціальна, етнічна, політична і духовна. Ці зміни прямо чи опосередковано пов’язані з тенденціями світового розвитку, однак мають загальноукраїнські та регіональні особли­вості. Характерно, що найбільш фундаментальні зрушення спостерігаються у політичній і духовній сферах, шо значною мірою визначило трансфор­маційні процеси в інших субсистемах суспільства.

Етап становлення української самостійної дер­жави характеризується перебудовою національно- господарської системи. Почались економічні пе­ретворення, спрямовані на встановлення ринко­вих відносин. Міжнародне співтовариство визна­чило Україну як державу Центрально-Східної Європи з перехідною економікою. Україна посту­пово стає демократичною державою. Перша стадія цього становлення завершилася прийняттям нової Конститх иії (1996).

Усі ці зміни характеризують суспільний фон і разом з тим суспільне середовище, в якому здійснюються просторові переміщення населення, охоплені об'ємним поняттям «міграції».

В Україні існують усі види міграцій — зов­нішніх і внутрішніх. В останні сім—десять років міграційні процеси ускладнилися за своїми факто­рами, причинами та мотивами. Суттєво змінилися геопросторові аспекти міграцій, етнічна, соціаль­на, вікова і статева структура мігрантів. Повернув­ся у зворотну сторону вектор міграції по лінії «село—місто». Однак слід зазначити, що тенденції, які намітилися в минулі роки, не зникли, а про­довжують існувати в дещо модифікованому вигляді.

Суттєвою рисою зовнішніх міграцій є пере­дусім їх велике кількісне зростання, до якого Ук­раїна не готова ні у правовому, ні в інфраструктур- ному аспектах. У тоталітарний час еміграція, іммі­грація, транзит були мінімальними. Крім того, в системі CPCP виїзд з України в інші республіки та в’їзд із них не вважалися зовнішніми міграціями і класифікувались як міжреспубліканські. Загальна їх величина фіксувалась органами статистики. На сьогоднішній день кордон України щороку пере­тинають приблизно ЗО млн іноземців із 150 країн світу.

Аналіз офіційних статистичних матеріалів свід­чить про те. що сальдо зовнішніх міграцій (емі­грацій та імміграцій) має в окремі відтинки часу дві яскраво виражені тенденції. На етапах 1985— 1989 рр. і 1990—1993 рр. сальдо міграції було до­датним, сягнувши піку в 1992 р. Його динаміка виглядає таким чином: 44,3 тис. осіб у 1985 р., 79,3 тис. у 1990 р., 148,4 тис. у 1991 р.. 288,1 тис. осіб у 1992 р. Після цього сальдо суттєво змен­шується (49,4 тис. осіб у 1993 р.) і починаючи з 1994 р. стає від’ємним: 143,2 і 94,8 тис. осіб від­повідно у 1994 і 1995 роках. Таким чином, в Україні природна депопуляція населення, яка роз­почалася з 1991 р., доповнилася зменшенням загальної кількості населення за рахунок переви­щення еміграції над імміграцією. 1993 рік був у цьому плані критичним. Якщо природна депопу­ляція є в основному інерційною, пов'язаною з демографічною ситуацією минулих періодів, то механічна втрата, точніше мінусове сальдо, має своєю причиною негативні соціально-економічні процеси, зокрема зниження рівня життя більшості населення, а також часткове несприйняття певни­ми категоріями повоєнних іммігрантів факту фор­мування України як незалежної держави.

На першій стадії самостійного розвитку Ук­раїни (1990—1993 рр.) додатне сальдо міграції зу­мовлювалося такими факторами і мотивами:

1) Україна традиційно мала імідж «привабливої південної республіки». Тому спостерігався процес масового приїзду сюди, особливо в південні об­ласті, мігрантів-пенсіонерів з півночі та сходу Росії;

2) почався масовий приїзд в Україну депорто­ваних колись українців — колишніх «буржуазних націоналістів» і членів їхніх родин (перша хвиля спостерігалася ше у другій половині 50-х — на по­чатку 60-х років);

3) сюди частково переїжджала номенклатура старого більшовицько-тоталітарного апарату з інших республік, особливо з Росії, налякана де­мократичними перетвореннями в них (Україна в початковий період мала ще імідж «заповідника ко­мунізму»).

На другій стадії (1994—2000 рр.) переважання еміграції над імміграцією здійснювалося в умовах спаду виробництва, зростання безробіття. З цим були пов’язані також активізація сезонних пе­реміщень населення, зменшення маятникової міграції. У 1999 р. еміграція переважала імміграцію на 44,8 тис. осіб, у 2002 р. — на 33,8 тис.

Суттєвим чином змінюються географічне поле зовнішніх міграцій. їхнє спрямування. Головними країнами в’їзду—виїзду, як і раніше, залишаються колишні республіки CPCP. У 2002 р. з усіх

42.5 тис. осіб, які прибули в Україну, на країни СНД припадало 35,9 тис. осіб, а з усіх 76,2 тис. осіб, які вибули з України. — 49.4 тис. Це стано­вить 84.6 і 64.8 % усіх мігрантів. Уже порівняння цих цифр показує, шо третина емігрантів спрямо­вана в інші країни — переважно Центральної Європи. Америки і Близького Сходу.

Головним міграційним партнером України за­лишається Російська Федерація. На неї у 1999 р. припадало 70,2 % усіх емігрантів у країни СНД і

76.6 % іммігрантів. Особливо значні міграційні процеси відбуваються між Росією і східними індустріальними і південними рекреаційними районами України (в останньому випадку ви­діляється Крим, який з 1994 р. має від’ємне сальдо міграції).

Далі йдуть держави-сусіди. в яких проживає багато корінних українців, — Білорусь і Молдова. Після піку міграційних переміщень у 1993 р. тут спостерігається стабільне зменшення названих процесів. У 1995 р. еміграція в ці країни складала відповідно 7.0 і 6.6 тис. осіб, а імміграція з них —

5,4 і 8,4 тис. (на додатне сальдо міграції суттєвий вплив мали воєнні дії у Придністров'ї, де прожи­ває багато корінних українців).

Якісно новими процесами в міграційних пе­реміщеннях населення починають відігравати ок­ремі країни розвинутого капіталізму і (або) країни з давньою українською діаспорою — як західною, так і східною. Серед перших слід назвати США і Німеччину, серед других — Казахстан, Узбекис­тан. Грузію та ін. Характерно, шо в останньому випадку впродовж кількох років утворилося стійке переважання імміграції в Україну над еміграцією. а серед перших із названих країн (США, Німеччи­на плюс Ізраїль) — багаторазове переважання еміграції. Тут перше місце займає Ізраїль (у 1993 р. туди виїхали 13,9 тис. осіб, у 1994 р. — 21,7 тис., у 1995 р. — 21,0 тис.). В той же час виїзд до США становив відповідно 16,0, 17,3, 13,8 тис. осіб, а до Німеччини — 8,0, 9,3 і 9,8 тис. осіб. У США та Ізраїль виїжджають передусім євреї, а в Німеччину німці, — як правило, депортовані з України колоністи, які повернулися сюди з Казахстану, але не прижилися в Україні. Нове явише для України — рееміграція. Крім названих реемі- грантів-німиів, реемігрантами стала частина іммі- грантів-українців. які потрапили в дискомфортні умови перехідного періоду.

В останні п'ять—сім років спостерігається се­зонна (часом на кілька років) міграція чоловічої та жіночої людності України у Південну і Південно- Західну Європу. Вона охопила близько 5 млн осіб. Найбільшими країнами тут є Португалія та Іспанія (понад 1 млн осіб), Італія (близько 1 млн осіб), Греція і Туреччина. Португалія та Іспанія найбіль­ше притягують чоловіче населення на сільськогос­подарські та будівельні роботи; Італія — переваж­но жіноче населення у сферу домашніх послуг; Греція — на сезонні збирання субтропічних куль­тур тошо.

В останні роки постало таке явище, як неле­гальна міграція. Вона формується людьми, які приїжджають з Афганістану. Центральної Азії, За­кавказзя і навіть Африки з метою залишитися в Україні або таємно перебратися до країн Заходу. Точна їхня кількість невідома. Тільки ті, шо ле­галізувалися шляхом звернення до влади з прохан­ням отримати статус біженця, становили у 2001 р. приблизно 3,0 тис. осіб.

Правова база зовнішніх міграцій в Україні на даному етапі регулюється п'ятьма законами. Зок­рема це «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України», «Про правовий статус іноземців», «Про біженців» та ін. У жодному з них немає підрозділу «Імміграція». Внаслідок цього Україна стала своєрідною «перевалочною базою», «буферною» державою між Сходом і Заходом. Як зазначалося више, кожного року її кордон перети­нають 30 млн іноземців із 150 країн світу. Окремі регіони України мають свої особливості зовнішніх міграцій. Якщо в 1985 р. 16 із 25 областей України характеризувалися додатним сальдо зовнішньорес- публіканських міграцій (від'ємне спостерігалося в аграрних областях), а в 1990 р. це число зросло до 17 областей, то вже в наступні роки, і особливо з 1994 р.. всі області (плюс Автономна Республіка Крим) мали перевищення виїзду над в’їздом.

Внутрішньоукраїнські міграції в цілому збері­гають західно-східне і північно-південне геогра­фічне спрямування. Однак змінилися склад мі­грантів. причини і мотиви міграції. Зі сходу, особ­ливо з промислових районів Донбасу і Подніп­ров’я. вертаються на захід ті люди, яким колись із політичних мотивів не дозволялося жити в рідних місцях. Це переважно українці. В той же час у перші роки незалежності із заходу на схід (частково і за межі України) виїхала та частина людей, родичі яких причетні до злочинів органів радянської влади.

Специфічні риси міграційних процесів спо­стерігаються у прикордонних районах. За часів то­талітаризму прикордонні райони переважно були зоною економічної депресії (за деякими винятка­ми. коли до кордону примикають обласні центри, як, наприклад, Одеса чи Ужгород). Це призводило до масового виїзду в суміжні внутрішні райони, обласні центри або навіть індустріальні райони CPCP, часом дуже віддалені.

Прикордонні райони поділяються на два типи стосовно характеру міграцій: 1) західні, крайні північно- і південно-західні, які лежать на межі з Польщею. Словаччиною. Угорщиною і Румунією, частково з Білоруссю. Це були депресивні райони з вираженою депопуляцією і деурбанізаиією. об­меженою міграцією у країни Центральної Європи; 2) північні, північно-східні й східні, які лежать на повністю прозорому кордоні з Білоруссю та Росією і давали потоки мігрантів як усередині України, так і за її межі. В цій прикордонній смузі депопуляція набувала крайніх форм (Чорно­бильська зона, вимирання населення півночі Чернігівщини і т. д.).

На даний час відносне сальдо міграції прикор­донних районів має свої регіональні особливості. Якщо в містах пограниччя спостерігається відплив мігрантів, то в сільській місцевості — їх приплив, хоча додатне відносне сальдо міграції сільського населення тут менше, ніж по Україні в цілому.

Особливо цікаві процеси маятникової та се­зонної міграції. З’явився новий вид маятника — шоп-туризм. Цей міграційний рух охопив значну кількість активного населення усіх регіонів Ук­раїни, особливо прикордонних. Головні його гео- просторові вектори — Польща і Туреччина. При цьому географічне поле поступово розширюється: в Азії — до Китаю. Сінгапуру і Об'єднаних Арабських Еміратів. Цей вид міграції можна назва­ти кон’юнктурним; унаслідок підйому вітчизняної легкої промисловості (а об’єктами шоп-бізнесу є передусім товари народного вжитку) цей вид маят­никової міграції затухає. Цьому сприяє і введення сусідами України візового режиму.

Для традиційного виду маятникової міграції — трудової — також характерне падіння інтенсив­ності. Ue пов'язано насамперед зі зростаючим без­робіттям серед маятникових мігрантів. Падіння виробництва майже наполовину, скорочення інвестицій призводило до масового вивільнення робочої сили, передусім так званих «човників», особливо жінок. Намітилося часткове зменшення маятникової міграції в зонах впливу великих міст. Це стосується в першу чергу Києва, Харкова. Донецька, Одеси, Дніпропетровська, Запоріжжя і Львова, які мають більше або близько мільйона жителів. Наприклад, якщо в середині 80-х років у Львів щоденно приїжджали на роботу близько 140 тис. осіб, то на сьогоднішній день це число скоротилося до 80—90 тис.

Частина колишніх «човників» пов'язує життя з місцями свого постійного проживання, міняю­чи рід занять (перехід з промисловості чи бу­дівництва у сільське господарство). Інша частина бере участь у сезонних міграціях, вербуючись на тимчасові роботи в сусідні країни — Росію, Польщу, Словаччину.

До недавнього часу сезонна міграція була ха­рактерна насамперед для Західного регіону Ук­раїни. З цього праценадлишкового регіону насе­лення виїжджало на такі види сезонних робіт: сільськогосподарські (в південні області України), будівельні (у східні області країни, центральні та східні області Росії), нафтогазові (Тюменська і Томська області Росії) та лісові (Карелія, Комі, Західний Сибір та ін.) промисли. Зараз ці міграційні потоки теж існують, але з’явився новий вектор — західний: у Польщу, Словаччину, Чехію. Німеччину, Канаду і США, а в останні роки — на південь Європи — в Італію, Іспанію. Португалію та Грецію. За деякими оцінками, сюди на сезонні або й одно-трирічні роботи виїжджають приблиз­но 5—7 млн осіб. Сфери прикладення праці: в Італії — домашнє господарство, послуги, у Порту­галії та Іспанії — сільськогосподарське виробницт­во та будівництво, у Греції — сільськогосподарські сезонні роботи. Головним регіоном формування міграційних потоків є Західний: Галичина і Во­линь орієнтуються на Польшу, Португалію, Іспа­нію та Італію, Закарпаття — на Словаччину, Угор­щину і Чехію; схід України орієнтується на Туреч­чину й Грецію. Мігранти використовуються пере­важно в будівництві (чоловіки) і в легкій промис­ловості, домашньому господарстві (жінки).

В останні роки намітилися негативні тенденції у зовнішніх міграціях України. Серед них виділя­ються такі:

1) масовий виїзд на постійну або тимчасову роботу в інші країни висококваліфікованих уче­них. Особливо це помітно в системі Національної Академії наук. За період 1990—1996 рр. кількість зайнятих у HAHУ скоротилася майже вдвічі. Де­яка частина найбільш кваліфікованих учених за контрактами виїжджають на заробітки на Захід. Наприклад, за 1999—2002 рр. з України виїхали 108 докторів наук, у тому числі 17 осіб у Росію, 26 у США, 21 у Німеччину, дві у Канаду. Цей про­цес охопив усі наукові центри України (Київ, Хар­ків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів та ін.);

2) виникла міграція «живого товару» жіночої статі. З кожним роком вона набуває організо- ванішого характеру. Місцями ввозу цього «товару* стали країни Південної (Греція. Кіпр, Італія) і Західної (Німеччина, Нідерланди. Франція) Євро­пи, особливо рекреаційні центри;

3) Україна стала транзитною територією для нелегальних міграцій представників країн Півден­ної та Південно-Східної Азії (В'єтнам, Лаос, Кам­боджа, Індія. Пакистан, Китай та ін.), які пряму­ють на заробітки в Західну і Центральну Європу. Це переважно чоловіки 16—35 років.

Настав час розробляти нову міграційну політи­ку. оскільки стара не годиться ні за своїми методо­логічними основами, ні за змістом, ні за способа­ми реалізації. По-перше, правове регулювання міграції має враховувати міжнародний досвід та відповідати хартіям і законам, які захищають пра­ва людини; по-друге, воно повинно враховувати новий склад мігрантів і нові причини утворення міграційних потоків, частина яких має криміналь­ний характер; по-третє, воно покликане захищати національні інтереси України.