СОЦІАЛЬНА ІСТОРІЯ ЯК ПРЕДМЕТ ІСТОРІОСОФСЬКОГО ПІЗНАННЯ

Разом з тим історичне мислення є важливим чинником соціальної активності, виховання патріотизму, консолідації народних мас, інтеграції та мобілізації їх на вирішення певних соціальних завдань.

Розглядаючи історичне мислення як важливу складову соціально-філософсь­кого пізнання, слід визначити його предметність і категоріальну забезпеченість. Що охоплює собою історичне мислення, на який предмет спрямоване? Які опорні поняття використовує? Діалектика розвитку історичного мислення показує, що його безпосереднім предметом є соціальна історія як історія життєдіяльності інди­відів і соціальних груп, їх взаємовідносин в природно-соціальному континіумі.

Поняття соціальної історії потребує певної філософської інтерпретації, адже в працях відомих науковців його розуміють по-різному. Початково під соціаль­ною історією розуміли політичну історію - історію взаємовідносин соціальних груп, класів, держав тощо. Пізніше соціальну історію ототожнили з історією повсякденності, де на передньому плані замість політичних подій постали такі феномени, як побут, звичаї, спосіб життя, форми житла, мода, традиції та ін. Історики, здавалося б, до подробиць описали все минуле життя, але залишили поза увагою - глибинні процеси суспільного розвитку. Вчених почала цікавити історія еволюції духовності людини, суспільної психології, своєрідного духу доби, що не менше, ніж об’єктивні обставини, зумовлює діяльність людей в соціумі.

У будь-яку історичну добу поведінка людей в суспільстві залежить не тільки і не стільки від зовнішніх обставин (хоч їхню детермінуючу роль ігнорувати не можна), скільки від тієї картини світу, яка утвердилася в їхній свідомості.

З легкої руки М.Вебера, що виявив і обгрунтував детермінуючу роль духу капі­талізму, науковці почали вивчати соціальну історію як історію культури, релігії, традицій,‘звичаїв. Більшість істориків перекваліфікувалися на культурологів. До таємниць соціальної історії вчені намагалися проникнути так би мовити зсередини.

Таким чином, соціальна історія постала у вигляді відносно самостійних і ра­зом з тим поєднаних між собою явищ: історії подій, історії повсякденності (ево­люції виробництва, побуту, способу життя) і історії еволюції людського духу.

Одним із перших на це звернув увагу французький історик М.Блок. Він спро­бував описати феодалізм - безпосередній предмет його наукових досліджень - на рівні виробництва, соціально-класових відносин, соціальної психології. Головне полягало в тому, що історику пощастило синтезувати ці рівні, дійти до основи основ соціальної історії, яку, на думку М.Блока, становить конкретна людина у найрізноманітніших проявах свого історичного буття. Таким чином, соціальна історія постала реальною історією життєдіяльності конкретних членів суспільст­ва, їхнього способу мислення, а також стосунків і конфліктів.

Людські долі в контексті змінного часу; людські долі в системі змінних соці­альних структур і культури; людські долі в перипетіях ідей, поглядів, переко­нань; внутрішня причетність людини до всіх подій, до своєї долі і життя - ось що врешті-решт стало і стає предметом історіософії як науки, предметом історич­ного мислення, що входить в контекст соціально-філософського освоєння дій­сності як її безпосередня складова й принцип.

Не всі вчені із захопленням приймають і поділяють ідеї історичного мислен­ня в філософії. Багато хто скептично оцінює евристичні можливості історизму. Більше того, в філософії сформувалася школа особливого світосприйняття - нео­позитивізм, яка не лише висловлює сумніви, а й відверто заперечує принцип істо­ризму, пропонує якщо не вилучити його з філософії, то, принаймні, обмежити роль і межі застосування.. Ці погляди репрезентують такі відомі теоретики, як Р.Карнап (1891-1970), О.Нейрат (1882-1945), Б.Рассел (1872-1970), К.Поппер (н.1902). Розглянемо їхню «антиісторичну» аргументацію за творами британсь­кого філософа і соціолога К.Поппера.