ПРОБЛЕМА ІСТОРИЧНОГО МИСЛЕННЯ У ФІЛОСОФІЇ. ПРИНЦИП ІСТОРИЗМУ В СОЦІАЛЬНОМУ ПІЗНАННІ

Історичне мислення - важлива складова філо­софського освоєння світу. Воно збагачує його кон­кретністю, повертає до дійсності тоді, коли філо­софська спекуляція відривається від життя й летить на крилах фантазії в невідомі простори історії.

лософське пізнання, провести надзвичайно важко. Саме тому і з’явився особли­вий напрям досліджень, що охоплює весь спектр взаємопроникаючих ліній та сюжетів філософсько-історичного пізнання - історіософія. Першими історіосо- фами були Геродот і Платон, Фукідід та Арістотель, Плутарх і Таціт, Ціцерон та Августин Блаженний.

Головним в процесі історіософського осмислення соціальної дійсності було пи­тання про дійових осіб історії: хто є хто в історичному процесі. Відповідаючи на нього, стародавні єгиптяни малювали негрів чорними, семітів - білими, лівійців - коричнево-червоними, себе - жовтими. Греки вирішували питання ще простіше: є елліни - ми, і є варвари - інші народи.

Філософія історичного процесу розпочинається з визначення складу і стату­су, соціальної ролі та історичної долі дійових осіб історії. Вона постає як наука про людей в просторі і часі, про їхні реальні дії та взаємовідносини. Древні мис­лителі розпочали пошук істини історичного буття людей в соціумі. Подальший хід цих пошуків характеризується такими головними сюжетними лініями:

- вивчення класової будови соціального, конфліктної природи суспільних взаємовідносин людей, їхнього економічного і соціально-політичного розмежу­вання (О.Тьєррі, Ф.Гізо, Ф.Міньє);

- визначення закономірного і прогресивного характеру історичного процесу (Ф.Гізо, Ф.Шлоссер);

- визначення ролі та значення економічних та соціально-політичних чинни­ків в історії (Ф.Гізо, Е.Маурер, С.-В.Гуго);

- розробка методів аналізу історичних досліджень (Р.Нібур, Л.Ранке, Д.Грот);

- створення цілісних моделей всесвітньої історії, визначення закономірностей її розвитку, особливостей прояву в певних культурах, регіонах та державах (І.Кант, Г.Гегель, К.Маркс, М.Вебер, В.Дільтей, Р.Коллінгвуд, А.Тойнбі, О.Шпенглер).

Серед визначних історіософських праць вирізняються твори «Листи про істо­рію Франції» О.Тьєррі; «Досліди з історії Франції», «Історія цивілізації в Європі» та «Історія цивілізації у Франції» Ф.Гізо; «Історія французької революції» Ф.Міньє; п’ятитомна «Історія Греції» У.Митфорда; «Історія середніх і трудящих класів» Д.Уейда; «Історія цивілізації в Англії» Т.Бокля; вісімнадцятитомна «Всес­вітня історія» Ф.Шлоссера, а також праці Ш.Монтеск’є і Вольтера, Г.Маблі і М.Кондорсе, Й.-Г.Гердера та Д.Юма, Е.Гіббона і Ж.-Ш.

Нині історичне мислення постає як важлива складова соціально-філософського освоєння дійсності. Принцип історизму - один з найважливіших в науковій методо­логії. Він дає можливість виявити джерела зародження тих чи інших історичних явищ, виявити закономірності сучасного стану суспільства, спрогнозувати майбутнє.

Історія дає змогу зрозуміти сучасність за допомогою минулого. Здавалося б, це принципово неможливо. Проте звернімося до фактів. Джерела розвитку капіталіс­тичного виробництва, господарювання і способу життя М.Вебер вбачав у ціннос­тях, витворених релігією. Звернувшись до історії розвитку релігійних ідей, вчений зумів пояснити причини масового утвердження таких життєвих пріоритетів, як пре­стиж індивідуальної праці, особиста ініціатива, відповідальність, чесність і обов’яз-

22* Сучасна соціальна філософія

ковість у справах, бережливість тощо. Саме вони, за М.Вебером, становлять осно­ву духу капіталізму, пояснюють його особливості та перспективи розвитку.

За допомогою історії вчені й державні діячі пояснюють джерела багатьох ет- нонаціональних конфліктів. Знання історії розвитку культури того чи іншого народу дає змогу прогнозувати перспективи певних нововведень, економічних чи соціально-політичних реформ, організувати ефективну систему управління соціальними процесами, налагодити виховання підростаючого покоління від­повідно до традицій даного етносу.