АНТИІСТОРИЗМ (ІСТОРИЦИЗМ) К.ПОППЕРА І СУЧАСНА ІСТОРІОСОФІЯ

К.Поппер здобув блискучу освіту, працював у Відні, Новій Зеландії, Лондоні. Перу К.Поппера належать такі праці, як «Логіка і ріст наукового знання», «The Poverty of Historicism» (1967), «The Logic of Scientific Discovery» (1959), «The Open Society and Its Enemies» (1966), «Objective Knowlege.

Відзначаючи заслуги К.Маркса у розробці суспільних наук, К.Поппер водно­час вказує на головну ваду марксизму - історизм, який нав’язує суспільному жит­тю надумані закони й закономірності, призводить до безпідставних пророцтв і шкідливих утопій. Хід історії, вважає К.Поппер, залежить від росту наукового знання. Оскільки він є спонтанним явищем і його неможливо спрогнозувати, то не можна передбачити й майбутнє. Тому будь-які твердження про майбутнє є безпідставними пророцтвами, з яких вилучено будь-який об’єктивний зміст.

Тенденції, що існують у суспільстві, вважає К.Поппер, не є законами. Навіть тисячолітнє існування нічого не доводить. Тенденція може змінюватися за де­кілька десятків років. На неї не можна спиратися і тим більше робити висновки на майбутнє. Оскільки історія суспільства не знає вічних і незмінних законів, наукова теорія історії взагалі неможлива.

Ідеї історичного мислення К.Поппер протиставляє так зване соціальне кон­струювання (social engeneering).

Суть його полягає у визнанні того, що практична діяльність людини викликана нагальними потребами моменту, а не історичними тенденціями, традиціями чи зви­чаями. «Соціальний інженер, - пише К.Поппер, - не ставить ніяких запитань про історичні тенденції чи долю людини. Він вважає, що людина - господар своєї влас­ної долі, що відповідно до наших цілей ми можемо впливати на людську історію таким самим чином, як ми змінюємо вигляд землі» (цит.

За К.Поппером, соціальному інженеру немає діла до історії установ та їх суті; його цікавить тільки одне: як пристосувати ці установи до своїх цілей. Теоретик має прагматичне ставлення до життя, орієнтується на нагальні потреби і оста­точно відкидає утопічне планування, яке нібито намагається всі дії людей спря­мувати до однієї визначеної мети.

Полемізувати з К.Поппером важко, але можливо, звичайно, не з позицій ор­тодоксального марксизму. Утопія комуністичного майбутнього, на якій довгий час спекулювали ортодокси, відстоюючи теорію вчорашнього дня, будь-кому відіб’є бажання захищати історизм та історичне мислення. Проте їх наявність і необхідність підтверджує практика, а цей аргумент просто так відкинути немож­ливо. Концепція історизму міцно ввійшла в сучасну соціальну філософію, і хоч про одностайність вчених говорити ще рано, ми не бачимо підстав для його за­перечення. Навіть К.Поппер не наважився безапеляційно заперечувати історизм і вільно чи не вільно визнавав не лише існування історичних тенденцій, а й поліваріантність історичного пізнання та мислення.

Як зазначалося, до розуміння історичного характеру соціуму філософи й історики йшли століттями. Вони створювали оригінальні моделі історичного роз­витку, намагалися проникнути в його природу і суть, визначити детермінуючі чинники і рушійні сили. Однією з перших спроб охопити історичний процес як цілісність було вчення Августина Блаженного, що обгрунтував християнську кон­цепцію всесвітньої історії як результат божественного визначення. Етапною стала історична концепція Г.Гегеля, де процес суспільного розвитку розглядається як втілення абсолютної ідеї. Третьою спробою проникнення в природу історії вия­вилася марксистська концепція. На відміну від попередніх, остання спроба ста­ла історично першим поясненням історичного процесу, виходячи з розуміння внутрішнього джерела розвитку. Не Бог, не абсолютна ідея, а внутрішні чинни­ки (суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами), під­креслював К.Маркс, спонукають суспільство до розвитку.