РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКА СОЦІАЛЬНО- ФІЛОСОФСЬКА ТРАДИЦІЯ

Серед визначних історично-філософських вчень соціального профілю досить помітною і значущою є російсько-українська інтелектуальна традиція, представ­лена працями таких вчених-філософів, соціологів, культурологів та економістів XVIII - початку XXct., як М.

Характерно, що російсько-українська соціально-філософська думка відлуню­вала й містила весь суперечливий спектр загальносвітових соціальних пошуків і разом з тим формувала власну соціальну доктрину, що грунтувалась на осмис­ленні самобутності розвитку Росії як євразійської держави, з одного боку, і од­вічного прагнення українців до незалежності - з другого. Оскільки українська національна ідея майже завжди переслідувалась і заборонялась, дослідження в її межах мали напівлегальний характер, вони впліталися в контекст офіційних доктрин і досліджень або йшли до читача позацензурним шляхом.

Ідею самобутності російського шляху розвитку підняв російський вчений-енцик- лопедист М.Ломоносов (1711-1765). В праці «Стародавня Російська історія» (1766р.) він спростовував твердження іноземних істориків про самобутній характер Росії, критикував норманську теорію походження держави. Просвітительські ідеї розви­вали О.Радищев (1749-1802) і декабристи. Ідеологію революційного демократизму розробляли і пропагували В.Бєлінський (1811-1848), О.Герцен (1812-1870), М.Чер­нишевський (1828-1889), М.Добролюбов (1836-1861) та інші мислителі. Револю­ційні демократи обгрунтували революційний шлях знищення кріпосництва й само­державства, ідеї соціалістичного перетворення суспільства. Хоч ці обгрунтування, як і соціалістичні теорії, багато в чому мали утопічний характер, вони сприяли ро­звитку свідомості народних мас, піднесенню визвольного руху і тим самим підготу­вали грунт для сприйняття марксизму.

Серед різноманітних напрямів і течій російської соціально-філософської традиції М.Бердяев розрізняє: а) слов’янофільство (О.Хом’яков, брати Киреевські, К.Акса- ков, Ю.Самарін та ін.) й західництво (Б.Чичерін, Т.Грановський, С.Боткін, П.Чаа- даев, !.Тургенев; б) російський соціалізм і нігілізм (В.Бєлінський, О.Герцен, Д.Пи- сарев, М.Чернишевський, M.Добролюбов); в) народництво (О.Герцен, М.Черни- шевський, М.Михайловський) та анархізм (М.Бакунін, П.Ткачов, П.Лавров); г) російський марксизм (Г.Плеханов, П.Струве); д) російський комунізм (В. Ленін). Крім цих течій, які органічно переплітались між собою, М.Бердяев називає досить впли­вову і відносно самостійну соціально-філософську лінію - релігійно-містичну: О.Хом’яков, Вол.Соловйов, К.Леонтьєв, М.Федоров, В.Розанов та ін. (див.: Бердя­ев Н.А. Истоки и смысл русского коммунизма. - M., 1990).

Соціально-філософська думка в Україні розвивалась в органічному взає­мозв’язку з російською інтелектуальною традицією і водночас виходила за її межі, по-перше, внутрішньою орієнтацією на західноєвропейську культуру, по-друге, своєю суттєвою визначеністю в національно-визвольному, волелюбному плані. Коріння соціально-філософської україністики - в духовній культурі Київської Русі, світоглядних уявленнях давніх слов’ян, ідеології раннього християнства, надбаннях духовної культури Візантії та Болгарії, що використовувались та пе­реосмислювались відповідно до потреб суспільного життя Давньої Русі.

Початок XVIct. виявив значний вплив Львівської і Київської братських шкіл (К.Транквіліон-Ставровецький, К.Сакович, М.Смотрицький, Ф.Євлевич), що обстоювали гуманістичні вчення про людину, її місце і роль у світі тощо. Проф­есори та вихованці Києво-Могилянської академії (Ф.Софонович, І.Гізель, С.Яворський, Ф.Прокопович, М.Козачинський, Г.Кониський) розвивали ідеї природного права людини, суспільного договору, вбачали джерело суспільного добробуту в прогресі науки й освіти.

Просвітительство XVIIIct. на українському інтелектуальному грунті мало два відносно автономні напрями: науково-освітній (Ф.Прокопович, Г.Кониський) та етико-гуманістичний (Г.Сковорода).

Г.Сковорода (1772-1794) - український просвітитель-демократ, філософ і поет - дістав освіту у Києво-Могилянській академії, відмовився від духовної кар’єри й обрав шлях народного мандрівного просвітителя. Соціальна концепція Г.Сково­роди суперечлива. Вона поєднує реалістичні й містичні (релігійні) положення, гли­бокий і проникливий гуманізм з елементами утопізму і мрійництва. Г.Сковорода відомий насамперед своїми етичними поглядами, вченням, заснованим на критиці соціальної нерівності, багатства, морального розкладу пануючих верств тогочас­ного суспільства. Проблема людини - одна з центральних в філософії Г.Сковоро- ди. Вчений розмірковує над природою людського щастя, шляхів його досягнення, моральних якостей особистості тощо. Досягнення щастя, на думку філософа, пов’яза­не з працею і моральним вдосконаленням. Працю - «сродный труд», тобто працю, що відповідає внутрішнім задаткам людини, він розглядає як найвищий зміст її буття, основу щастя. Моральне самовдосконалення, на його думку, повинне здійснюва­тись на основі Біблії. І хоч у творах Г. Сковороди можна зустріти критичне ставлення до Біблії, все ж філософ вважав цей твір цілим світом - «Світом символів», виразни­ком простої житейської правди, людських сподівань і прагнень, суспільних ідеалів.

Просвітительські ідеї поділяли і розвивали Я.Козельський, І.Рижський, П. Ло­дій, !.Котляревський, В.Каразін. Значний вплив на розвиток соціальної філо­софії українства мали погляди О.Радищева й декабристів. Його новий теоре­тичний і духовно-практичний злет пов’язаний з іменами Т.Шевченка (1814-1861), М.Костомарова (1817-1885), П.Куліша (1819-1897), М.Гулака (1822-1899).

Центром української соціальної і національно-визвольної ідеї стало Кири- ло-Мефодїївське товариство, яке об’єднувало близько ста різночинців і проіс­нувало з грудня 1845р. до березня 1847р. Основна ідея товариства - створення сильної федерації слов’янських народів, ліквідація самодержавства, кріпацтва, релігійної дискримінації, національного гноблення.

Подібна філософія, звичайно ж, не залишилась поза увагою офіційних уря­дових кіл і ідеології. Вона викликала найжорстокішу реакцію з боку російсько­го самодержавства. Однак, незважаючи на репресії і гоніння, незалежницька ідея глибоко проникає в духовний грунт українства, становить його суть і більшою чи меншою мірою, легально чи нелегально відтворюється на нових етапах ро­звитку соціально-філософської думки та духовної культури України.

Подальший розвиток соціальної філософії України пов’язаний з іменами !.Франка (1856-1916), Л.Українки (1871-1913), П.Грабовського (1864-1902), М.Коцюбинського (1864-1913), С.Подолинського (1850-189), М.Драгоманова (1841-1895). Вони зазнали певного впливу соціально-політичних ідей марксиз­му, поділяли ідеї соціального визволення трудящих від експлуатації, проте з сум­нівом і внутрішньою недовірою ставились до теорії соціалістичної революції і не приймали концепцію диктатури пролетаріату. Ідейною домінантою їхньої соціальної філософії була ідея національної незалежності, української держав­ності. Найбільш грунтовне висвітлення вона отримала в філософських і соці­ально-історичних працях М.Грушевського (1866-1934). Детальніше українська філософська традиція розглядається в наступних розділах (див. також: Історія філософії України. - K., 1994).