ПРОДУКТИВНІ СИЛИ ТА ВИРОБНИЧІ ВІДНОСИНИ

Продуктивні сили - це знаряддя й засоби виробництва та самі люди, які приво­дять їх у рух і завдяки своїм знанням, досвіду й трудовим навичкам здійснюють виробництво. Головним елементом продуктивних сил суспільства є людина.

Характеризуючи людину як продуктивну силу, слід мати на увазі всі її власти­вості - фізичні, духовні, політичні, моральні тощо. Як суб’єкт виробництва людина має бути, насамперед, здоровою. Здоров’я - надзвичайно важлива складова части­на продуктивної сили суспільства. Водночас суб’єкт виробництва має володіти пев­ним фахом, бути освіченою людиною, мати відповідні моральні якості, естетичний розвиток тощо. Поєднання таких характеристик, що визначає своєрідне життєве спрямування, спонукає раціональну діяльність ефективного виробництва.

М.Вебер назвав духом капіталізму спосіб мислення, якому притаманне сис­тематичне й раціональне прагнення до законного прибутку в межах своєї профе­сії. Засоби й знаряддя праці - інструменти, машини, трубопроводи, приміщен­ня, залізниці, канали, лінії електропередач тощо - визначають характер праці й зумовлюють її ефективність такою ж мірою, як і її «дух». Абсолютизація або недооцінка кожної із складових частин продуктивних сил суспільства в теорії зумовлює їх деформацію на практиці. Зневага до людини, її потреб, духовного розвитку та перебільшення значення матеріального чинника виробництва (індус­тріалізація, колективізація, будівництво заводів-гігантів за рахунок розвитку соціальної сфери, освіти, виховання, культури) призвели до фактичного розкладу системи продуктивних сил.

Виробничі відносини - це сукупність матеріальних, економічних відносин, які складаються між людьми у процесі виробництва і з його приводу. Вони мають ма­теріальний, об’єктивний і провідний характер в системі різноманітних людських відносин. Матеріальний характер зумовлений тим, що вони складаються у сфері матеріального виробництва - це відносини з приводу безпосереднього виробницт­ва, розподілу, обміну і споживання його результатів - матеріальних благ. Об’єк­тивність відносин пояснюється тим, що вони не залежать від свідомості й волі лю­дей. Як відомо, в своїй діяльності люди керуються і свідомістю, і волею, але чи все в житті залежить від нашої свідомості й волі? Очевидно, що ні. В матеріальному ви­робництві є речі, що також не залежать від цих чинників, хоч і існують у нерозрив­ному зв’язку з ними. Наприклад, засоби, предмети, результати праці можуть нале­жати іншій людині або групі людей. Це - об’єктивно-історичний факт. Чи залежить він від моєї волі й свідомості або відносин, що складаються між нами, чи від обста­вин, в яких здійснюється виробництво й спілкування? Чи охоплюємо цілком їх своєю свідомістю? Чи завжди розуміємо їхню сутність? Очевидно, що ні. Якщо це так, то навіть за умови органічного поєднання матеріального й духовного, об’єктивного й суб’єктивного, необхідного і випадкового виробничі відносини постають як самос­тійний чинник матеріального виробництва, який повністю не залежить від свідо­мості й волі людей і має об’єктивний характер.

Підкреслюючи, що виробничі відносини складаються між людьми з приводу виробництва, зазначимо, що це означає - з приводу розподілу, обміну, безпосе­реднього виробництва й споживання його головних складових та результатів. Як розподіляються робоча сила і засоби пращ? Як здійснюється обмін і між ким? Кому і яка дістається частка результату праці? На яких засадах і критеріях здій­снюється споживання? Історичний досвід свідчить: характер виробничих відно­син зумовлений системою власності, тобто феноменом належності матеріаль­них складових виробництва тим чи іншим індивідам або групам людей.

Кому належать засоби виробництва - це фундаментальне питання історії. Без відповіді на нього неможливо проникнути в таємницю людських стосунків. Інсти­тут власності - корінь виробничих відносин. Оскільки вони постають провідними в системі багатогранних зв’язків людей, власність зумовлює вид соціуму. Будь-яка спроба відмежуватись від цього питання в аналізі суспільства приречена на теоре­тичну похибку.

Інколи питання власності пов’язують з безпосередніми речами, які належать тому чи іншому індивідові. Проте це не зовсім коректно. Власність не є річчю, предметом (хоч безпосередньо пов’язана з ними). Вона стверджується як відно­сини між людьми з приводу «речі» і «предмета». Вказані відношення складають­ся об’єктивно і є реальними, існують у людському житті. Ці відносини мають і теоретичний вираз, що закріплюється певною юридичною нормою. Реальні від­носини та їх теоретичне, юридичне бачення (вираз) можуть не збігатися. Звідси розпочинається схоластичне теоретизування, що аналізує теоретичний факт влас­ності, тоді як реальне економічне життя має зовсім інший вигляд. Цінність подіб­ного теоретизування має умовний характер. Воно аж ніяк не може бути застосо­ваним до практики. Яскравим прикладом роздвоєння інституту власності на форми її реального буття та її теоретичного виразу є розуміння нашими суспіль­ствознавцями природи й статусу суспільної власності.