§ 8. Соціальні регулятори сімейних відносин. Роль звичаїв у регулюванні сімейних відносин

За всієї своєї відносної самостійності право, як і інші види со­ціальних норм, здійснює свої регулятивні функції не відособлено, а в єдиному комплексі й у тісній взаємодії з іншими соціальними регуляторами.

Соціальне регулювання - це система певним чином створе­них та закріплених засобів впливу на поведінку суб'єктів суспіль­них відносин. Метою соціального регулювання є забезпечення пе­вного рівня системності суспільства шляхом визначення меж сво­боди суб'єктів і закріплення їх обов'язків. Воно забезпечує захист прав особистості, стабільність, порядок та організованість суспільс­тва, реалізацію перспектив соціального й економічного розвитку.

В еволюції суспільних відносин сформувались різноманітні норми та правила, якими люди керуються у своїй трудовій діяль­ності, навчанні, вихованні, повсякденному житті й побуті. Серед них моральні, правові, політичні, естетичні, корпоративні, релігій­ні звичаї, традиції, звички, вдача, ділові узвичаєності, обряди, ри­туали, вимоги етикету, коректності, пристойності тощо. Їх нази­вають соціальними нормами, тобто загальними правилами пове­дінки людей у суспільстві.

Будь-яка соціальна норма є критерієм оцінки поведінки лю­дей і засобом суспільного чи державного контролю за їхньою діяльністю. Це означає, що без норм неможлива практична діяль­ність людей у будь-якому суспільстві. Сутність норми як соціаль­ного явища (норми звичаю, моралі, права тощо) полягає саме у вимозі, зверненій до людей, до їхнього суспільного життя й діяль­ності. Соціальні норми рівною мірою відображають закономірнос­ті суспільного розвитку, але такими не виступають. Вони пов'язані з вольовими поступками людей у суспільному житті, оскільки не­можливо зобов'язувати, забороняти чи дозволяти такі дії, які не залежать так чи інакше від волі людей.

Соціальні норми визначають стосунки між людьми. Підкоря­ючись цим правилам, люди поступово звикають не нехтувати чу­жими інтересами, а зважати на права й блага подібних до себе й узгоджувати свою поведінку з основними правилами людського співжиття.

Одним із важливих елементів механізму соціального регулю­вання серед соціальних норм є звичай. Його внутрішня структура складається з таких елементів, що характеризують його як правило поведінки загального характеру. Звичай - це правило поведінки, що склалось історично, упродовж життя кількох поколінь і стало загальним у результаті багатократного повторення¹.

Сучасна правова доктрина поділяє звичаї на неправові та пра­вові. Неправовий звичай - це звичай, який діє в суспільстві, де пра­во історично ще не склалося (звичаї родового суспільства), або, діючи у державно організованому суспільстві чи суспільстві, перехідному до нього, регулює неправову соціальну сферу (наприклад, сферу етикету). Під правовим звичаєм слід розуміти звичай, який отри­мав санкцію держави й визнається внаслідок цього джерелом права^{[38] [39].}

Звичай санкціонується державою різними шляхами: а) шляхом закріплення в нормативних актах можливості використання зви­чаю для регулювання певних суспільних відносин; б) шляхом «мов­чазної згоди» на фактичне застосування звичаю в певних правовід­носинах; в) шляхом включення звичаю до законодавчих актів.

У чинному СК України застосовуються дві форми санкціону­вання застосування звичаїв для регулювання сімейних відносин. По-перше, у ст. 11 СК України міститься загальний дозвіл судам на застосування місцевого звичаю, а також звичаю національної меншини під час вирішення сімейних суперечок. Крім того, якщо у національній традиції окремих народів, які проживають на тери­торії України, існує надання дитині більше двох імен, то відповід­но до ч. 2 ст. 146 СК України, то коли мати та (або) батько дитини належать до такої меншини, дитині може бути дано більше двох імен. Тобто якщо звичаєве право цих національних меншин це до­зволяє, то у Свідоцтві про народження такої дитини мають бути записані всі її особисті імена, і представники органу державної ре­єстрації актів цивільного стану не мають права відмовити батькам у реєстрації на тій підставі, що дитині відповідно до законодавства України може бути дано не більше двох імен.

Сімейний кодекс України також містить норми, які за своєю суттю є включеними у закон звичаями. Наприклад, відповідно до

ч. 1 ст. 33 СК України за заявою наречених реєстрація шлюбу про­водиться в урочистій обстановці. Стаття 35 СК України також міс­тить санкціонований державою звичай обирати прізвище одного з наречених як спільне прізвище подружжя.

У деяких випадках СК України, навпаки, забороняє застосу­вання деяких звичаїв або оголошує їх такими, що не тягнуть за собою жодних правових наслідків. Так, наприклад, ч. 3 ст. 26 забо­ронено шлюби між двоюрідними братом і сестрою, рідними тіт­кою, дядьком та племінником або племінницею, а ч. 3 ст. 21 СК України проголошує, що звичай вінчатися за загальним правилом не є підставою для виникнення у жінки та чоловіка прав та обов’язків подружжя.

У низці випадків СК України для розуміння змісту певних норм вимагає доповнення їх звичаєм. Поняття, які використовує законодавець, потребують пояснення щодо звичаю. Так, напри­клад, для встановлення, чи є об’єктом спільної сумісної чи особис­тої приватної власності подружжя певна річ, у суду може виникну­ти необхідність звернутися до звичаю дарувати подружжю дарун­ки на весілля і вирішувати справу, виходячи з цього.

Проте слід мати на увазі, що сама звичаєва норма юридично­го значення не має, а значущими є дії, здійснені під час реалізації її вимог. У правовому звичаї юридичне значення надається саме звичаєвій нормі шляхом її відповідного санкціонування. Інакше кажучи, у цьому випадку звичай набуває юридичного статусу без його текстуального формулювання в правовому документі^[40].

Термін «звичай» часто ототожнюється з поняттями «тради­ція» й «обряд». На відміну від традиції, звичай діє лише в певних сферах суспільного життя і є проявом неухильного дотримання зразків минулого. Обряд є лише різновидом звичаю, символом певних суспільних відносин, тоді як звичай може бути й засобом практичного перетворення та використання різних обрядів. Традиція, на відміну від звичаю, - це соціальна норма, якій влас­тива трансцендентна регулятивна дія на суспільні відносини й поведінку людей.

Звичай як особливий регулятор суспільних відносин не діє окремо. Найефективніших результатів він досягає, взаємодіючи з іншими регуляторами (правом, мораллю, релігією тощо), які у сво­їй сукупності охоплюються єдиним поняттям соціальної норми.

Не менш важливим соціальним інститутом є мораль. Вона являє собою сукупність принципів, поглядів, оцінок і переконань, що історично склались і розвиваються, та заснованих на них норм поведінки, що визначають і регулюють ставлення людей один до одного, до суспільства, держави, сім'ї, колективу та навколишньої реальності. Головне в моралі - це уявлення про добро та зло.

Норми моралі не є джерелами сімейного права, проте в регу­люванні поведінки фізичних осіб у побуті та сім'ї вони відіграють значну роль. Хоча норми моралі і не є правовими нормами, вони тісно пов'язані з нормами права через спільність загальноправо- вих принципів.

Можна стверджувати, що в жодній галузі права не проявля­ється так виразно зв'язок із нормами моралі, як у сімейному праві. У його нормах відображено та втілено такі принципи моралі, як зміцнення сім'ї, турбота про материнство, дитинство, непрацезда­тних членів сім'ї, утвердження почуття обов'язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім'ї, побудова сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взає­модопомоги й підтримки, забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку.

Значення правил моралі під час застосування законів полягає в тому, що, по-перше, вони допомагають судовій практиці встано­вити конкретний зміст тих чи інших понять закону (наприклад, поняття вини, неможливості спільного проживання, жорстокого поводження, обставини, що мають істотне значення, інтересів ди­тини тощо). По-друге, вона слугує для суду критерієм оцінки поведінки цих осіб, її відповідності моральним засадам суспільст­ва.

Поруч з іншими соціальними регуляторами суспільних відно­син поведінку людей визначає релігія. Релігія та право - дві нор­мативні системи зі спорідненими характеристиками, що з різних боків регулюють життя суспільства і протягом тисячоліть взаємо­діють у найрізноманітніших формах.

Християнська релігія, канони церковної моралі чинили й чинять значний вплив не лише на духовне життя суспільства, але і на розвиток правової системи. Вони багатоманітно вплітаються в структуру соціального життя, проникають у всі клітини певної епо­хи, торкається життєвих інтересів різних верств і груп населення.

Відмінною особливістю будь-якої релігії є віра в Бога як над­природне явище. Ця особливість визначає специфіку релігійних норм як регуляторів. Звідси і такі характеристики релігійних при­писів і заборон, як їх божественне походження, релігійні засоби їх захисту тощо.

Релігійну норму можна визначити як правило чи вимогу конфесії (релігійної організації, церкви) до особи (послідовника релігії), де визначено певний обсяг, характер, а також межу мож­ливого й допустимого в поведінці віруючого. Вони, як загальний рівень справедливості для усіх суб'єктів релігійних відносин, здій­снюють розмежування між свободою та сваволею, оформляють та нормують свободу як відносини незалежних один від одного суб'єктів релігійних відносин у рамках загального порядку (в умо­вах дії загальних релігійних норм).

Для країн романо-германської правової системи, до якої на­лежить і Україна, релігійні норми порівняно з нормативно-право­вими актами, нормативно-правовими договорами та іншими дже­релами права втратили суттєве значення й забезпечують голо­вним регулювання внутрішніх церковних справ та інших релігій­них відносин, мають здебільшого другорядне значення, постають як факультативні, роз'яснювальні засоби регулювання суспільних відносин. При цьому релігійні норми є одним із факторів, що ви­значають напрями розвитку системи джерел права та правової системи у цілому. Тобто релігійні норми в цих правових системах визначаються як витоки права^[41].

Релігійні норми можуть бути використані як абстрактні фор­мули чи моделі, за якими відбуватиметься розробка будь-яких правових норм, - як основа, норми-принципи для національного законодавства й удосконалення чинних правових норм. Викорис­тання змісту релігійних норм у правотворчій діяльності через уті­лення національних релігійних традицій та ідей у сенсі правових норм сприяє розвитку й зміцненню правової культури та право­свідомості суб'єктів суспільних відносин^[42].

Норми СК України базуються на загальновизнаних релігійних канонах. Так, загальними засадами СК України є справедливість, добросовісність і розумність (ст. 7), заборона на укладення шлюбу з особою, яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі (ч. 1 ст. 39), те, що чоловік зобов'язаний утверджувати в сім'ї повагу до матері, а дружина - до батька (ч. 2 ст. 55), що дити­на, повнолітні дочка чи син зобов'язані піклуватися про батьків, проявляти про них турботу та надавати їм допомогу (ч. 1 ст. 172), тощо. Ці норми перегукуються з відомими християнськими запо­відями та слугують моделями поведінки учасників сімейних від­носин у родинному житті.

Співвідношення між релігійними та правовими нормами сут­тєво змінюється в сучасних суспільствах. У разі збереження авто­ритетності всезагальних релігійних норм як культурно-моральних імперативів саме релігійне життя вибудовується у повній відпові­дності до системи законодавства правової держави. У межах циві­лізованого світу знайшла правовий захист свобода совісті, утвер­джуються толерантність і віротерпимість.

Питання для самоконтролю

1. Акти сімейного законодавства України.

2. Значення та порядок застосування міжнародних догово­рів під час регулювання сімейних відносин.

3. Регулювання сімейних відносин за допомогою договорів.

4. Соціальні регулятори сімейних відносин. Традиції, поло­ження канонічного права, моральні засади суспільства. Роль зви­чаїв у регулюванні сімейних відносин.

5. Значення постанов Пленуму Верховного Суду та судової практики для регулювання сімейних відносин.

6. Дія актів сімейного законодавства у часі, просторі та за колом осіб.

7. Застосування аналогії закону та аналогії права у сімейно­му праві.