ПОНЯТТЯ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН У ФІЛОСОФІЇ ТА ЇХ СУБ’ЄКТ

Суспільні відносини - це відносини, що складаються у процесі життєдіяльності людей як її суб’єктів - індивідів та соціальних спільностей. Ці відносини пронизу­ють всі сфери суспільного життя та діяльності - економічну, соціально-політичну, духовну, культурно-побутову.

Суб’єктами суспільних відносин є індивіди та соціальні спільності. Будь-яка суспільна акція здійснюється людиною як особистістю, що має власний розум і почуття, волю і здібності. У цьому розумінні суспільні відносини є відносинами індивідів як індивідуальностей, особистостей і як представників тих соціальних груп (класових, національних, етнічних, політичних, релігійних), до яких інди­віди належать об’єктивно, тобто внаслідок історичного розмежування й об’єд­нання інтересів, потреб, діяльності та праці.

Як першу, так і другу складову суб’єкта суспільних відносин не можна абсо­лютизувати. Досвід розвитку соціально-філософської думки засвідчує, що будь- яка абсолютизація призводить до спотвореної теоретичної моделі явища чи про­цесу. Не є виключенням і генеза філософського уявлення про соціальні відноси­ни. Теоретики традиційно наголошували на розумінні їх суб’єкта як окремого індивіда, соціального атома. У такому випадку соціальні відносини поставали як індивідуальні відносини. їхні характер і спрямованість визначалися виключ­но природою людини, яку розглядали як сталу, незмінну, індивідуальну.

У соціальній філософії ХХст. індивідуалізацію суспільних відносин найбільш яскраво й фундаментально здійснив американський соціолог, представник струк­турно-функціонального напряму в соціології Т.Парсонс.

Певна індивідуалізація суспільних відносин спостерігається також у теорети­ків філософії життя та екзистенціалістів.

Марксизм, навпаки, соціологізував суспільні відносини, подавши їх голов­ним чином як відносини між соціальними спільностями. Роль індивідуального зводилася до мінімуму. І хоч прямого заперечення індивідуального в марксизмі, звичайно, немає, перевага все ж надається суспільному. Суб’єктом суспільних відносин, за К.Марксом і В.Леніним, завжди постає соціальна група - клас, на­ція, етнос, народ тощо.

Долаючи зазначені абсолютизації,сучасна філософія наголошує на індивіду­ально-соціальному характері й природі суспільних відносин. І це не випадково. Адже до якої б спільності не належав індивід, які б суспільні обов’язки не вико­нував, він ніколи не перестає бути собою, доки до цього його не примусять об­ставини. Справедливим є й протилежне твердження: незалежно від сили й ха­рактеру індивідуальності людина завжди відбиває в своїй діяльності вимоги, експектації, потреби й цінності того соціального оточення, в яке об’єктивно поставило її життя. При цьому сила індивідуально-соціального «сплаву», що втілюється в систему суспільних відносин, настільки міцна, що неможливо надати перевагу будь-якій складовій без урахування всіх умов і обставин.

Ортодоксальний марксизм підкреслював роль соціального. І не тільки тео­ретично, а й практично. «Раньше думай о Родине, а потом о - себе»,- наголошу­валося у популярній колись пісні. Проте, хіба ж може бути щасливою людина, яка йде всупереч індивідуальному, як ота горе-героїня відомої повісті В.Виш- невського «Сорок перший», яка задля задоволення жорстких вимог свого рево­люційного класу застрелила коханого?

Т.Парсонс індивідуалізував соціальне, зумовив його лише експектаціями іншо­го. Проте людина не може бути щасливою лише в індивідуально-особистому ото­ченні. Вона тягнеться до загального, хоче йти в ногу з часом, суспільними вимога­ми, цінностями національного, етнічного, класового, релігійного гатунку.

Отже, суспільні відносини базуються на індивідуально-соціальних засадах, їх суб’єкт - індивіди та соціальні спільності. Суспільні відносини складаються на основі внутрішньо вмотивованих індивідуальних і соціальних (класових, на­ціональних, групових) інтересів, потреб і лише тоді задовольняють людину, коли їй пощастило досягти оптимального їх співвідношення.