§ 6. Регулювання сімейних відносин за допомогою договорів

Загальна демократизація суспільства, яка відбувається в Україні останнім часом, та зміна економічних орієнтирів постави­ли питання щодо перегляду основних концепцій правового регу­лювання сімейних відносин.

Регулювання сімейних відносин за домовленістю (догово­ром) між їх учасниками є однією із загальних засад регулювання сімейних відносин, передбачених ч. 2 ст. 7 СК України, а ст. 9 СК України конкретизує це положення. Законодавчі акти у галузі сі­мейного права, які регулювали сімейні відносини до ухвалення СК України, не містили таких широких можливостей застосування домовленостей під час вирішення проблем життя сім'ї. Включення зазначених норм до засад правового регулювання сімейних відно­син, тобто можливість використання договірної форми регулю­вання, дозволяє врахувати інтереси всіх членів сім'ї, відносини між якими регулює СК України. Їх соціальна цінність полягає у гармо­нізації інтересів окремої особи та суспільства. Можливість догові­рного регулювання сімейних відносин передбачає врахування особистих думок, свідомості, волі й інтересів суб'єктів і здатна значно підвищити ефективність правового регулювання в цілому.

Аналізуючи положення Сімейного кодексу України, можна зробити висновок про появу цілого комплексу нових різновидів договорів. Ураховуючи той факт, що сімейне право є підгалуззю цивільного, правову природу цих договорів можна визначити як окрему групу цивільно-правових договорів. Це положення знай­шло підтримку й у правовій літературі.

Класифікація таких договорів здійснюється за різними кри­теріями.

Із точки зору відносин, урегульованих договором, сімейно- правові договори можна поділити на дві групи:

а) договори, що регулюють сімейні відносини, врегульовані СК України; за допомогою таких договорів учасники сімейних від­носин можуть відступити від тих правил, які знайшли своє закріп­лення в СК України, і встановити для себе інші норми поведінки;

б) договори, що регулюють сімейні відносини, не врегульо­вані СК України; у цьому випадку має місце автономне регулюван­ня сімейних відносин, і сторони за допомогою договору регулю­ють відносини, які не регулюються нормами СК України, але за своєю суттю є сімейними.

Із точки зору законодавчої визначеності сімейні договори можуть бути поділені на такі групи:

а) поіменовані (визначені в законі) договори; це договори, прямо передбачені в СК України;

б) непоіменовані (не визначені в законі, однак такі, що не су­перечать загальним засадам цивільного та сімейного законодав­ства та моральним засадам суспільства); це договори, зміст яких повністю визначається сторонами.

Залежно від суб’єктного складу їх учасників можна виді­лити такі групи сімейно-правових договорів:

а) договори подружжя (ч. 2 ст. 64, ст. 66, 69, 70, 78, 89, 92-103 СК України);

б) договори осіб, які проживають однією сім'єю (ст. 74, ч. 3 ст. 91, ст. 89 СК України);

в) договори осіб щодо виховання та утримання дитини (ч. 1 ст. 109, ч. 2 ст. 109, ч. 4 ст. 157, ст. 189, 190 СК України);

г) договори між батьками та дітьми (ст. 190 СК України);

ґ) договори родичів^[34].

Сторонами сімейно-правових договорів можуть бути як учас­ники сімейних відносин, які регулює СК України, так і особи, відносини між якими не врегульовано СК України. До першої гру­пи належать подружжя, батьки дитини, усиновлювачі, усиновлені, баба, дід, прабаба, прадід, внуки, правнуки, рідні брати та сестри, мачуха, вітчим, падчерка чи пасинок, жінка та чоловік, які прожи­вають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі.

Згідно із ч. 4 ст. 2 СК України кодекс не регулює сімейні від­носини між двоюрідними братами й сестрами, тіткою, дядьком та племінницею чи племінником і між іншими родичами за похо­дженням, саме тому зазначеним особам надається право врегулю­вати свої сімейні (родинні) відносини за договором.

Сімейно-правові договори укладають, як правило, у письмо­вій формі. Значна група договорів потребує ще й нотаріального посвідчення, наприклад шлюбний договір (ст. 94 СК України), до­говір батьків щодо здійснення батьківських прав та виконання обов’язків тим із них, хто проживає окремо від дитини (ч. 4 ст. 157 СК України), договір подружжя про розмір аліментів на дитину (ч.

Оскільки сімейно-правові договори є окремою групою циві­льних договорів, то до них повною мірою застосовуються вимоги цивільного законодавства щодо чинності правочинів і загальні положення зобов’язального та договірного права.

Сімейно-правовими можна вважати договори, що укладають­ся фізичними особами, спрямовані на встановлення, зміну або припинення сімейних прав та обов’язків. У зв’язку з цим не можна віднести до сімейно-правових договорів усі без винятку договори, закріплені в СК України^[35]. Так, договори про патронат (ст. 252 СК України), про влаштування дітей до прийомної сім’ї (ст. 256⁴ СК України) та про організацію діяльності дитячого будинку сімейно­го типу (ст. 256⁸ СК України) мають інший суб’єктний склад та особливу правову природу. Згідно з Положенням про дитячий бу­динок сімейного типу, затвердженим постановою Кабінету Мініс­трів України від 26.04.2002 № 564, сторонами у договорі про орга­нізацію діяльності дитячого будинку сімейного типу є юридична особа - районна, районна у містах Києві та Севастополі держадмі­ністрація, виконавчий комітет міської ради (міст республікансько­го Автономної Республіки Крим і міст обласного значення) та ба- тьки-вихователі. Юридична особа не набуває за цим договором сімейних прав та обов’язків. Більш того, стосовно батьків- вихователів вона виконує певні контролюючі функції, що не від­повідає природі сімейно-правового договору.