РОЗДІЛ II Новий державний король

1. Circulus Vitiosus (Порочне коло)

Протягом третього періоду розвитку інституту королівської вла­ди король держави у співпраці з архієпископом утвердивсь як християнський харизматичний володар усієї території архіепис­копства.

Крім того, державний король був і на шляху перетворення на короля, пов’язаного з територією. У Швеції та Данії нова земельна аристократія, підтримуючи напівпрофесійну кінноту в латах (най­частіше німецьких найманців), заходилася будувати постійні замки. На відміну від давніх укріплень, ці замки виконували як військові, так і адміністративні функції. Замки стали осередками нової королівської адміністрації, бо король призначав їх госпо­дарів збирачами податків для корони. Завдяки будівництву добрих доріг, що пов’язували замки з королівською резиденцією, сфор­мувалася нова адміністративна система з такою одиницею, як замок- округа. Тільки тепер (XIII—XIV ст.) територія всього королівства (Данії, Швеції) справді вперше опинилася під владою короля³⁴¹.

Разом із владою над територією король, тепер уже dei gratia, тобто маючи auctoritas, надану йому Богом, здобув і судову владу (в Данії і Норвегії), тож уже призначав і lqgma∂r-∖b.

Реформована податкова система (див. с. 745) мала велике значен­ня, проте вже не могла впоратися із своїми функціями з огляду на дедалі більшу кількість населення³⁴². Стало очевидним, що пов’язана з територією королівська влада вимагає значно могутнішої еконо­мічної бази, ніж та, яку могло забезпечити аграрне суспільство. Не маючи буржуазії, здатної розвивати промисловість і торгівлю, не маючи могутньої централізованої фінансової системи, новий християнський пов’язаний з територією король зіткнувся зі своєрід­ним Circulus vitiosus∖ якщо Західна Європа давно замінила феодальну систему врядування централізованою бюрократичною системою, скандинавські королі запроваджували феодальну систему (дарма що в трохи зміненій формі), аби досягти того, що феодалізм за самою своєю суттю був неспроможний забезпечити: державної єдності та економічної могутності.

Пригадаймо, що писав з цього приводу Гальвдан Кут:

«Чим дужче король намагався запровадити королівську адмі­ністрацію в усіх частинах королівства, то більшою мірою був змушений віддавати свої повноваження своїм представникам на місцях; він просто не мав засобів якось інакше винагородити своїх урядовців, окрім дати їм доручення здійснювати місцеве врядування і збирати фіскальні прибутки»³⁴³.

2. Виникнення в Норвегії інституту королівських syslumenn

Коли Гаральд Світловолосий (бл. 875—945) запровадив ко­ролівські монополії, зокрема на торгівлю хутром, то доручив (дав at veizlu) цю роботу (sysla) багатим представникам скандинав­ських харизматичних кланів, що жили в північних прикордонних землях. Таким чином, сформувалася неспадкова верства syslumenn, тобто представників супра-конунґа, що мали виконавчі (але не су­дові)³⁴⁴ повноваження для виконання специфічних завдань (sysla). Задля ефективності роботи sysluma?r отримав дозвіл мати особисту дружину з тридцяти чоловік (такою ж була кількість єпископського почту). Близько 1000 р. кордони трьох майбутніх скандинавських королівств почали стабілізуватися. Отже, в норвезького супра-ко- нунґа (тоді Олава Трюґґвасона, 995—1000) виникла потреба мати прикордонні землі (фюлькі) під точним і безпосереднім контролем. Оскільки вже існувала випробувана й надійна верства syslumenn, король вибрав саме її для виконання цього відповідального зав­дання. Отож syslumenn стали представникам!! короля в таких при­кордонних землях, як Вікін, Трондгейм, Ямталанд та (іноді) Гель- сінґяланд. Syslumenn відповідали за військові, фіскальні й поліційні (але не судові) справи того чи іншого фюлькі (= sysla). їхня діяльність була такою ефективною, що навіть ненорвезькі королі — тимчасово окуповуючи деякі з тих прикордонних провінцій — призначали своїх власних syslumenn³⁴⁴.

Згодом syslumenn стали призначати і в неприкордонні провінції. Отож до двох уже наявних місцевих влад у Норвегії додалася третя. Двома попередньо сформованими інституціями були: 1) hersar/ lendir-menn, що тепер мали вже нижчий статус: колишні hundra?- herra? проводирі (konungar) стали місцевими представниками супра- конунґа, хоч і далі жили у своїх спадкових сільських резиденціях; 2) armenn (управителі), що відповідали за управління місцевими маєтками ланд-конунґа; їхній статус тепер підвищився разом із статусом короля, і вони жили в королівських husaby — маетностях, розкиданих по всій країні.

Як уже сказано, в IX ст. на вимогу міжнародних купців ланд- конунґи почали засновувати торговельні міста та поселення на території, яка належала власне їм. Досвідчені syslumenn були єди­ними людьми, кому король міг доручити делікатне завдання керу­вати тією ще не знаною сферою діяльності. На відміну від Iendir- тепп та armenn, що залишались у провінції, syslumenn будували свої резиденції в містах своєї округи, що тепер мала назву sysla. Завдяки зв’язку з містом, яке формувалося тепер як центр економічного життя та політичної влади кожної землі, цій третій верстві (syslumenn) місцевої адміністрації в Норвегії невдовзі судилося посісти панівне становище.

Не відчуваючи довіри до аристократів lendir-menn (що своїм ко­рінням були пов’язані з округою), новий державний король став підтримувати тісні контакти з аристократами syslumenn (не пов’я­заними з округою) й почав надавати їм територіальні veizlur, що доти становили привілей armenn. Отже, armenn, колись верства слуг неаристократичного, інколи просто низького походження, яким усякчас доводилося терпіти зневагу селян, утратили основу свого колишнього значення, і десь у 1260-х роках джерела вже перестали згадувати про них.

З іншого боку, чимало lendir-menn почали шукати кар’єри як Syslumenn₉ і результатом стало те, що наприкінці XIII ст. обидві верстви злилися так, що практично їх було годі розрізнити: lendir- menn поставали Syslumenn₉ і 1308 р. інституція lendir-menn скасу­валася.

♦ ♦ ♦

У Данії місце норвезьких syslumenn посідали Umbuthsmoeriⁱ*^{[13] [14] [15]. По­ходження цієї данської посади було, проте, зовсім інше. Засновни­ками її «родоводу» стали королівські урядовці (brytv. provisor, villicus)₉ що колись, як і arma?r у Норвегії, мали низьке походження. Після того як королівська влада зміцніла й поширилась на міста, король вимагав підтримки від місцевої військової аристократії (Herremcend)₉ що постала в XI ст. внаслідок злиття королівської дружини (hir?) із давньою місцевою аристократією.}

Umbuthsmcen перебрали на себе все місцеве врядування. Вони були не тільки управителями королівських маетностей (як колись урядовці bryti)₉ а й королівськими представниками в кожній із 200 данських herra? (збираючи різні штрафи та відшкодування, призна­чені королівським правосуддям: sagefaldet=justicia regis)₉ а також у містах на території спеціальних округ (bicerk)₉ на які ділилися коро­лівські володіння.

За свою службу umbuthsm?n отримували неуспадковуваний фе­од— len.

тій. Крім того, він був зобов’язаний наглядати за справами церкви в королівстві й провадив закордонну політику.

Уперше королівську канцелярію згадано в данських джерелах: 1161 р. король Вальдемар І призначив на посаду канцлера свого капелана (capellanus) Радульфа, що згодом (1181р.) став єпископом у Рібе³⁴⁶.

4. Королівські прибутки та «Liber Census Daniae»

Головним джерелом прибутку короля в селянській Скандинавії стала рента з земельних маєтків³⁴⁷.

Як уже сказано, великі маєтки в Норвегії були, напевне, конфіс­ковані, коли ланд-конунґ розбив своїх супротивників або примусив емігрувати їх за доби «об’єднання Норвегії» (IX—XI ст.). Дрібні маєтки, що теж опинилися під владою короля, стали, ймовірно, його власністю внаслідок багатьох інших причин, скажімо, сплати штра­фів.

На думку Гальварда Бєрквіка, немає переконливих свідчень, що в середньовічній Норвегії існувала якась різниця між patrimonium (приватною землею королівської родини) і bona coronae/regalia (зе­мельною власністю корони)³⁴⁸.

♦ ♦ ♦

Задля нормального функціонування централізована держава (ко­рона) потребувала готівки — як для оплачуваних урядовців, так і для найманого війська. Аграрне середньовічне скандинавське сус­пільство не могло достатньо задовольнити цих вимог, бо прибутки від земельних маетностей були просто мізерними³⁴⁹.

В Італії, де міста досягли значного розвитку, римський аристо­крат і папський скарбник (з 1188 р.) Ченчіо Савеллі (згодом папа Гонорій III, 1216—1227) перелічив усі прибутки папства у своїй праці «Liber Censuum» (1192 p.). Після кількох великих нещасть — поразки під Борнговедом (1227 р.), загибелі від моровиці великої рогатої худоби, лютого голоду — данський король Вальдемар II звелів укласти в 1231—1232 рр. працю, подібну до опублікованої в Римі, — «Liber Census Daniae» (данською мовою «Kong Valdemars Jordebog»)™. У книзі всі прибутки були поділені на дві частини: a) pat­rimonium (прибутки з королівських володінь, переважно з Ютланду); б) konunglev (прибутки з володінь корони). Загальний прибуток з усіх володінь становив 50 000 марок срібла.

Подекуди короні діставалося понад 50% загального прибутку (konunglev). Таке становище було, скажімо, на острові Фальстер («перлині Данії»): вся острівна рента становила 620 марок срібла, а частка корони — 351 марку³⁵¹.

5. «Ютландська правда» і ухвалення Національного земельного кодексу в Норвегії (1276р.)

Після того як скандинавські землі-королівства стали християн­ськими монархіями, було необхідно кодифікувати чимало місцевих законів та об’єднати їх у провінційні і — у разі потреби — націо­нальні кодекси.

Перший шлях обрав данський король Вальдемар II (1202—1241). На трьох провінційних загальних асамблеях (тінґах) він ухвалив три офіційні провінційні кодекси — для Сканії {Skanske Iov₉ бл. 1202—1203 рр.), Сьєланду (два кодекси Sjcellandskelov₉1216—1241 рр.) і Ютланду (1241 р.). Цей останній кодекс (Jyske lov)₉ що його затвердив король Вальдемар II на провінційній асамблеї (ландтінґу) у Вордінборґу, заслуговує на окрему увагу³⁵². То була не просто збірка норм звичаєвого права (як-от Skanske Iov чи Sjcellandske lov)₉ а офіційне опрацювання місцевих законів на основі теорії двох мечів, і в ньому наголошувалось на ролі короля в світському законодавстві.

1276 р. норвезький король Маґнус Законодавець (1263—1280) замінив існуючі провінційні закони національним земельним кодек­сом (Den Nyere Lands-Iov) і чотирма становими системами права: для церкви, міст, королівської дружини (hir?) і нової королівської провінції Ісландія³⁵⁴.

Швеція наслідувала норвезький приклад десь через вісімдесят років³⁵⁵.

6. Нові звичаї у «Королівському дзеркалі»

Протягом свого довгого владарювання на норвезькому троні Та­кой Гаконарсон (1217—1263) намагався перетворити своїх неоте­саних підданих селюків на значно розвиненіше суспільство західного (французького) типу, яке б цінувало дедалі більшу могутність коро­лівської влади та централізованих урядових структур. Бл. 1250 р., невдовзі після своєї чудової коронації (1247 р.), він заохотив анонім­ного клірика написати «Королівське дзеркало» («Konungsskuggsja»).

То була віршована дидактична праця у формі діалогу батька й сина, що репрезентував нові куртуазні манери, звичаї та освіту для чоти­рьох ідеальних класів норвезького суспільства: придворних, купців, духівництва та селян.

Цікаво відзначити, хоч це, може, й не дивно, що в тих настановах купців трактовано з особливою шанобою. «Хоч я, — каже батько, — швидше людина короля [придворний], ніж купець, я не дам тобі жодної догани, якщо ти [син] обереш собі цей фах, бо тепер до нього беруться щонайкращі люди». А потім провадить далі: «Ретельно вивчай усі закони, та як хочеш бути купцем, то немає законів, які слід вивчати старанніше, ніж Bjarkeyjar-rettr, закони торгівлі»³⁵⁶.

«Konungsskuggsja» — перша праця, написана на Півночі для спе­цифічної прагматичної мети перевиховання суспільства, щоб воно краще відповідало потребам корони.

Про роль Гакона як натхненника нового способу писати саґи («Riddardsqgur», або придворні саґи) див. у спеціальному розділі цього тому.

У Швеції організатором нового суспільства був Маґнус Ладулос (Барнлок, 1275—1290).