РОЗДІЛ III Єпископ357

7. Боротьба єпископів за владу (potestates)

Під впливом місцевої й патріотичної «селянської» ідеології дав- ньоскандинавського аграрного суспільства представникам чужоземних культів було заборонено виконувати будь-які релігійні обряди чи здійснювати релігійну діяльність на територіях під юрисдикцією земельних тінґів, тобто в усіх округах (hundra?/herra?).

У Свіаланді місця, де християнські місіонери мали дозвіл прова­дити свою діяльність, звичайно називали tuna, наприклад Ескільтуна (Аттундаланд)³⁵⁸. Потреба в захисті з боку конунґа була ще й причи­ною, чому єпископські резиденції дуже довго залишалися тимчасо­вими. Скажімо, у Фядрундаланді (Швеція; згодом Вестманналанд) єпископ жив спочатку в Лаґгльосакьопунґу (Чепінґу), а згодом осід­ком єпископської кафедри стало місто Вестра Apoc (> Вестерос).

Лише після того як той чи той ландтінґ або конфедеративний тінґ приймав християнство як релігію своєї території, особа (звичай­но, аристократ), яку тінґ «узяв» (обрав) служити Ieod (земельним) єпископом, ставала частиною місцевого істеблішменту, займаючи той самий ієрархічний щабель, що і ярл.

Як обраний ?ingman єпископ відповідав за проведення обрядів на території даної землі, а отже, мав повну свободу дій. Оскільки він посів місце поганського жерця, його першим обов’язком було виконувати певні культові функції на зборах тінґів, за що йому й платили (див. нижче про Staf ос stoΓf^y*,

На зборах, що не виходили за межі місцевого тінґу, єпископ мав змогу тримати під контролем священиків своєї єпархії, які тим часом селились у церквах (тобто в колишніх поганських храмах), що їх збудували й порядкували ними світські власники³⁶⁰.

Скандинавські єпископи опинились у складній ситуації. З одного боку, вони були представниками централізованої світової католи­цької церкви, а отже, підлягали канонічному праву. А водночас були членами децентралізованих тінґів із вузько локальними інтересами, і ці тінґи ревно боронили свою юридичну незалежність. Посідаючи таке незвичайне становище, єпископи намагалися вплинути на тінґи, щоб ті прийняли принаймні частину християнських норм як окрему частину місцевого кодексу законів (kyrko-balkar). Але здебільшого єпископи зустрічали великий опір з боку тінґів, особлйво тому, що християнське право було не місцевого походження, а завезене з за­кордону. Християнський закон виявився універсальним, а отже, надто абстрактним для селян із вузькими провінційними інтересами.

Наслідком такої ситуації стала боротьба за Iibertas ecclesiae, В цій боротьбі церкву підтримували її покровителі — ланд-конунґи, які усвідомлювали, що католицький універсалізм — ідеальна ідео­логія для виправдання їхньої територіальної експансії та зміцнення влади³⁶¹. А проте вивільнення єпархій з-під юридичного нагляду тінґів виявилося тривалим процесом, що вимагав великого перего­ворного таланту з боку єпископів.

За Римським канонічним правом, посада єпископа мала три го­ловні функції: potestas ordinis₉ potestas magisterii та potestas juris- dictionis. До перших двох potestates провід тінґів не виявляв великої цікавості. Проте намагання використовувати третю функцію — potestas Jurisdictionis — призвело до прямого конфлікту між єпис­копом (навіть якщо йому допомагав ланд-конунґ) і тінґом. І хоча згодом єпископи спромоглися забрати деякі категорії справ з-під юрисдикції світського суду й віддати їх на розгляд духовного суду (privilegium fori), канонічне право ніколи не було повністю визнаним у Скандинавії³⁶².

Попервах єпископа (за найдавніших часів інколи й одруженого) обирали і призначали eseculo, тобто неканонічно: єпископа обирав тінґ з-поміж представників шляхетних родин.

З допомогою королів єпископи спромоглися заснувати духовні капітули в Данії протягом другої половини XI ст., а в Швеції тільки наприкінці XII ст. Це стало свідченням появи власного адміністра­тивного органу церкви, незалежного від тінґу. Тінґ тепер мав відсту­пити капітулам право обирати єпископа. Король та аристократія заохочували цей новий розвиток подій, оскільки повноваження тінґів зменшувались. Як покровитель і головний доброчинець єпископської кафедри король тепер відігравав важливу роль у процесі інвеститури. Аристократія здобула засіб постійного впливу на церковну політику, бо ж претендент, затверджений на єпископ­ській посаді, й сам був представником аристократії, як-от, скажімо, перші чотири архієпископи Лундські (1104—1228).

Крім єпископської кафедри, що мала бути в якомусь місті, в кож­ній окрузі (hundra?/herra?) та в її адміністративних підодиницях треба було спорудити церкви. В округах можна виявити два типи церков: садибні церкви, що належали індивідуальним господарям, і парафіяльні церкви, колективним власником яких часто були місцеві селяни. Слід тільки додати, що протягом періоду, який ми розглядаємо, обидва типи провінційних церков існували поза сфе­ри економічного та юридичного нагляду єпископа. «Священики... одержували платню від селян, жили з ними, і їх призначали на посаду селянські проводирі»³⁶³.

2. Церковний поділ у Скандинавії

Англійський чернець-бенедиктинець Вілліброрд Нортумбрій- ський (нар. 658 р.) був першим християнським місіонером, що відві­дав Данію. Він дістався туди бл. 700 р. і марно намагався христия­нізувати країну і навернути могутнього фризького короля Радбода до християнства³⁶⁴. Отже, першим реальним апостолом Півночі був св. Анскар, архієпископ Гамбурзький (831—865), і на його «Vita», яке бл. 865—876 рр. написав Анскарів наступник Рімберт (865—888 рр.), ми постійно посилаємось у цьому томі.

Перші сталі єпископства засновано в Ютландії бл. 948 р. у трьох провінційних центрах: у Шлезвіґу/Гедебю (південь), у Рібе (захід) і в Opryci (північ)³⁶⁵. Ще через сто років єпископства вже були в усіх трьох скандинавських країнах.

Спочатку скандинавські єпископства формували одну церковно- адміністративну одиницю, підпорядковану архіепископству Гам­бурзькому. Один з тодішніх духовних проводирів — архієпископ Адальберт (1043—1072) — намагався створити патріархат, що охо­пив би всю Північ³⁶⁶, але з різних причин його плани залишились нереалізованими. Якщо данський король Свейн Естрідсен (1047— 1076) і чотири його сини (особливо св. Кнут, 1080—1086) співпрацю­вали з папами, дехто з норвезьких володарів, зокрема Гаральд Су­ворий (1046—1066), підтримував дружні стосунки з імператорами. Врешті-решт данські королі спромоглися переконати папу ство­рити архіепископство на своїй території. Новий архієпископ — данський аристократ Аскер (Ассер, 1104—1137) — вибрав своєю єпархіальною столицею місто Лунд (Сканія), розміщене у центрі всієї Скандинавії³⁶⁷. До вибору саме цього міста прелата схилило ще і його прагнення утвердити свою незалежність, і це рішення далося б набагато дорожчим коштом, якби він вирішив залишитись у коро­лівській столиці Роскілле.

Через п’ятдесят років папський легат кардинал Ніколас Брейк- спір прожив два роки в Скандинавії (1152—1153). Метою його місії було інституювати необхідні заходи, зокрема законодавство й ре­форми, які б задовольняли бачені оком папи духовні потреби Скан­динавії³⁶⁸.

1153 року було створене друге архіепископство, і його осідком стало місто Нідаросс (Трондгейм)³⁶⁹. Заснування третього архіепис­копства затяглося через суперечки між ґаутами і свеями з приводу розміщення кафедри. Остаточний вибір, ухвалений 1164 р., став на користь давнього поганського релігійного центру Уппсали³⁷⁰.

Задля своїх адміністративних потреб церква перейняла наявну систему конфедерацій, зробивши тільки незначні зміни.

Ще три єпископські кафедри Лундського архіепископства були засновані в містах, де відбувалися збори провінційних тінґів: Оденсе (Отенсе) на острові Фюн (Fyn, Fyun), десь у 965—988 рр.; Роскілле на острові Сьєланд(Сьяланд), бл. 1012р.,і Лунд у Сканії, бл. 1022 р.³⁷¹.

* * ♦

Норвегія, всю територію якої охоплювало архіепископство Трондгеймське (засноване 1153 р.)³⁷², спочатку мала п’ять єпархій (за винятком колоній). Три з них відповідали давньонорвезьким юридичним конфедераціям: Трондгеймська для Трьонделаґу/ Фростатінґу (1029 р.), Берґенська для Ґулатінґу (бл. 1070—1075 рр.) і Гамарська для Гейдсевіслаґу (1152 р.). Ще дві єпархії засновано у зв’язку із змінами норвезької адіміністративної системи, які відображували дедалі більше значення двох міст — Бергена та Осло. Роґаланд і Аґдер, вільно пов’язані з Ґулатінґом, невдовзі мали своє власне єпископство у Ставанґері (бл. 1110 р.), а Осло стало єпис­копською столицею (бл. 1066—1093 рр.) нової юридичної провінції Борґартінґслаґ³⁷³.

* * *

У Швеції (де з 1164 р. існує архіепископство Уппсальське) було шість єпархій: три у Свіаланді і три в Ґауталанді. До свейських єпар­хій належали: Уппсальська для Тіундаланду/Уппланду (утворилася внаслідок злиття двох давніших єпархій — Сіґтунської та Ароської, заснованих бл. 1120 р.); Стренґнеська для Аттундаланду/Сьодер- манланду (утворилася внаслідок злиття єпархій Ескільстунської та Стренґнеської, заснованих бл. 1120 р.); Вестероська для Фядрун- даланду/Вестманланду (утворилася внаслідок злиття єпархій Чепін- зької та Вестероської, заснованих бл. 1120 р.).

Ґаутськими єпархіями були Скарська — найдавніша зі шведських єпархій—для Вестер-Ґаутланду (заснована бл.

3. Центральні церковні інституції та їхні земельні володіння

Данський король Кнут Свейнссон (1080—1086), безперечно, за­слуговував на канонізацію. Він ревно обстоював запровадження в Данії десятини³⁷⁵ й переймався забезпеченням високого соціального статусу для єпископів і тому щедро обдаровував монастирі земель­ними маєтками. Крім того, завдяки зусиллям Кнута Свейнссона церковники стали основою класу освічених людей, що дістали при­вілейований статус як свідчення поваги до їхніх знань та викону­ваної служби.

Проте в усіх трьох скандинавських країнах «центральні церковні інституції» почали формуватися тільки в другій половині XII ст., і цей процес тривав усе XIII ст. Андреас Гольмсен пояснює, що названі інституції означають кафедри, капітули, собори та інші міські церкви, а також монастирі³⁷⁶. На відміну від парафіяльних церков, центральні церковні інституції отримували щедрі пожертви від короля, членів королівської династії та аристократії.

Обдаровування почалося тоді, коли такі філантропічні дії, як дарчі й заповіти на користь церкви — раніше невідомі в Сканди­навії, — були вилучені з-під юрисдикції тінґів. Про одну таку поста­нову, яка дозволяла заповідати майно й була ухвалена 1152 р. на вимогу кардинала Ніколаса Брейкспіра і щойно призначеного архі­єпископа Трондгеймського Йона Бірґерссона, ми знаємо з тексту одного закону Фростатінґу. За цим законом людина набула право заповідати церкві одну десяту частину свого успадкованого майна й до однієї четвертої частини свого набутого майна. Жінки могли пожертвувати церкві, одну десяту свого посагу й до однієї четвертої своєї частки майна, яка становила одну третину її спільної з чоло­віком власності³⁷⁷.

Ерік Ульсіґ за даними наявних джерел визначив, що з 1135 по 1250 р. принаймні сімнадцять данських аристократів подарували церкві земельну власність, і першим серед них був Петер Боділсон зі Сьєланду, що подарував село Кельдбю, оцінене в 5,5 бола. Ульсіґ подав результати своїх досліджень у вигляді таблиці³⁷⁸.

Наприкінці середньовічної доби центральні церковні інституції володіли таким відсотком культивованих земель у трьох скандинав­ських королівствах: Швеція — 21%³⁷⁹; Данія — 35%³⁸⁰; Норвегія — 41%^38,∙