XX. Аналогічні раді старшини організації часів розкладу февдалізму. Анало­гічні формою органи влади на ранньо*февдальнін Україні. Організації в Англії, Франції, Польщі, Румунії та Росії. Схожі риси їх із радою старшини й самостійне її становище серед них. Аналогічні органи на Запоріжжі й на Дону.

Організації, подібні формою зборів та нарад до ради старшини існують здавна і, як видно, можна сміливо сказати, що,у всіх народів. У формі ради старшин роду (чи старійшин роду) ми знайдемо її в родовому суспільстві.

У періоді раннього февдалізму знало такий інститут і східнє слов’янство, і Україна зокрема — в формі боярських рад чи дум при князях. Ради князя

’) Рукописи М. Судіенка, № 97, ч. V, с. 6. ’)Д. Бантышъ-Каменскій, Источ­ники..., ч. II, с. 228. ’) Древлехранилище РСФСР, к»/. № 95/1822 Mβλoρ. Експед. Сенату,

л. л. 6 — 7. ⁴) 11 р о ф. О. О г л о б л і н, Moaena й повстання Петра Іваненка (Пстрико).—

Записки Істор.-філол. відділу ВУАН, т. XXIlI, с. 218. ·) Историко-сравнительный методъ

въ юриспруденціи, с. 12. Μ. 1880 г.

із своєю думою — це було явище постійне і правомірне, забезпечене вимо- гами звичаєвого права. Складалася дума з боярства — спочатку земського, далі виразно-февдального, князівського — та з представників міської буржу­азії — „градських старців".

Отже ми знаємо багато попередників для вкраїнської ради старшини. Стара поговірка латинська — „пес regibus infinite aut libera potestas" цілком виправдується фактами історії. Бачимо ми аналогічні формою організації й на старій Україні. Але не з них розвинулася козацька рада старшини. До того ж, час її існування і діяльности припав на добу суспіль­ства часів розкладу февдальних відносин, на епоху грошового господарства, чи принаймні переходу до нього від господарства натурального, на спричинену цими економічними причинами українську революцію середини XVU ст. А самий мій дослід і моя тема говорять уже про часи післяреволюційної організації України. Це примушує мене дати місце порівнянню ради стар­шини тільки з установами її часу й однакового суспільного типу в історич­нім розвитку.

Я почну з Англії.

Я більше уваги зосереджу на установі доби розкладу февдального ладу, що згодом перейшла і в післяфевдальні часи — на постійній раді. „З коро­лівських радників,— каже Ґнейст,—... складається тепер так звана Gontinual Council або Permanent Council". Вона „на загальних зборах своїх членів розв’я­зує найголовніші державні справи і стає ядром парляментської організації, що з цієї доби починає вироблятися"²). Коло діяльности цієї ради таке: „поради королеві при декретуванні постанов, що стосувалися до якоїсь частини державного управління. Ухвали про війну та мир, про договори з іншими державами, про призов рушення, що його виставляли графства чи окремі васали, про засоби до формування найманого війська й до керу­вання ним. Постанови про різні заходи з приводу громадського лиха чи заколотів, призначення надзвичайних комісій і складання інструкцій цим комі­сіям для керування. Поради королеві в справах тієї jurisdictia etxraordinaria, що на її він мав право в особливо важливих випадках"³). На цю постійну раду збираються найголовніші урядові особи, а також інші особи на спе- ціяльне запрошення.

Тут я подав, за Ґнейстом, юридичну структуру цієї установи; її фактичне значіння в той період її існування, що нас інтересує, річ загально відома.

^,) Ibidem, с. 220. ’) Ibidem, 356. ’) Ibidem, с. 357. ⁴) Ibidem, с. 362. ⁶) Ibi

dem. с. 541. ∙) Ibidem, с. 688. ^τ) Ibidem, с. 807.

Поруч із приватною радою і почасти виростаючи з неї ще за февдаль- них часів (від Едуарда І) виникають установи майбутнього парлямента- ризму. Це збори прелатів та баронів — пізніше палата льордів, що зби­раються чотири рази на рік, за участю вищих державних урядовців і земле­власників та з компетенцією в справах законодавства, суду, затвердження податків, у важливих справах державного управління, і, між іншим, в обранні — призначенні на вищі державні уряди ’)· Всі члени Privy Council були за членів цього інституту.

За Едуарда 1 виникає й орган джентрі і буржуазії — нижча палата — па­лата громад. „На 18 році царювання Едуарда І шерифам наказані надіслати двох чи трьох рицарів de discretioribus, при чому як видно, нема ще й думки про обрання цих рицарів більшістю голосів"³). З Річарда II запроваджується представництво по 2 рицарів з кожної округи⁴). Крім них, обирають і представ­ників од міст. У добу занепаду февдалізму і народження капіталістичних від­носин палата громад складалася: „1) з семидесяти чотирьох „рицарів із графств", що були представниками від 37 графств і що їх обирало рицарство разом з усіма землевласниками та домовласниками, що відбували службу присяжних; 2) з двохсот із чимось депутатів, що представляли понад 100 міст і місте­чок; оцих депутатів, що в цей період були трохи на задньому плані, обирали за законом з-поміж міщан, що відбували обов’язкову службу та платили податки, але фактично обрання обмежувалося тісним колом осіб, що стояли на чолі міського управління та тримали в руках поліційну владу" ⁵)∙ Де­далі склад її збільшується. Як я вже був зазначав, Р. Ґнейст за ядро, що з нього вийшли ці парламентські організації, органи управління сучасних капіталістичних держав, уважає постійну королівську раду.

Я не буду тут щоразу порівнювати кожну установу з радою старшини і зроблю це в загальних підсумках. Я порівнюватиму тільки аналогічні уряди постійних радників голови держави. В Англії ми знаходимо деякі вищі дер­жавні посади, що де в чім нагадують українські генеральні уряди. У складі постійної ради ми бачимо — льорда канцлера, скарбника державної скарбниці, льорда Priwy Seal, Камергера та Steward-a. „Цих п'ятьох осіб уважають (за Еду- ардів I, II та ПІ) за найголовніших членів державної ради і вони грають керівну ролю в поточних справах" ^g). Чи не нагадує це становище ролі гене­ральної старшини? З цих урядів канцлер відомий уже за февдальних часів, тоді ним був звичайно двірський королівський капелян ').

^,) Ibidem, С.С. 372-379. ’) Ibidem, с. 542. ⁸) Ibidem, с 432. ∙) Ibidem, с. 433.

^a) Ibidem, с. 440. ^β) Ibidem, c. 362. ⁷) Ibidem, c.c. 240—241. ³) Ibidem, c. 361.

^,) Ibidem, 369. ^lu) Ibidem, 576. ^,,) Ibidem, c. 688.

схожих рис має уряд генерального писаря; так само, як і той, писар стояв на чолі державної канцелярії. Тільки ж на чолі ради старшини генеральний писар ніколи не стояв. З-поміж генеральних урядів на Гетьманщині він не був найстарший.

Скарбника державного скарбу знаємо так само ще за ранньо-февдальних часів. І цей уряд теж тоді посідали духовні особи ^,). За реформації він керує вже всіма фінансами держави й інколи вже править за першого міністра²); фінан­сами завідує він і після реставрації Стюартів ³). У XVllI ст. льорд скарбник виступає вже тільки як прем’єр міністерства. Обов’язки міністра фінансів виконує вже канцлер скарбниці *)· Порівнюючи з ним українського генераль­ного підскарбія, що так само керував державними фінансами, зазначу тільки, що в Англії цей уряд досяг найвищого значіння; такого значіння підскарбій не мав, хоч становище його було впливове, а діяльність активна. Зокрема ж широкий розвиток, значіння та вплив цьому урядові забезпечувала Бендер- ська конституція.

З українськими осавулами генеральними, може, деяку схожість має уряд англійського камергера—„на нього раз-у-раз покладають різні спеціяльні доручення; але свого окремого відомства в державнім управлінні льорд-камер- гер не має⁴* ^j)∙

З інших двох неодмінних членів постійної ради — льорд Priwy Seal — охо­ронець малої державної печатки — також не мав спеціяльного відомства, і йому також відповідають деякі українські генеральні уряди; проте ці носії урядів на Україні, у зв'язку, мабуть, із воєнною формою організації української держави, охороняли військові знаки (хоружий, бунчучний).

Наприкінці я ще хочу сказати про центральну посаду, що правда, не таку важливу в Англії, як перелічені п’ять посад, але також посаду члена коро­лівської ради. Я маю на увазі уряд фельдцсхмайстра — завідувача артилерії та військових матеріялів взагалі, уряд, заведений до складу вищих державних посад у XViI cτ.^b). На Україні-Гетьманщині йому відповідає уряд генераль­ного обозного; але цей стояв далеко вище за фельдцехмайстра, посідаючи перше місце між вищих українських посад. Як видно, і тут мала значіння вій­ськова організація українського державного ладу: впливове становище началь­ника армати у війську спричинилося й до впливового становища його в державі.

Переходжу до Франції, і знову згадаю насамперед за часи ранньо-февдального ладу і за установу виразно-февдального типу. Кажу про збори февдальних. магнатів, — curia regis. „Curia regis, як державна рада та дорадчі збори, діяла в XI та Xll століттях. Король скликав її заздалегідь запрошеннями, заад­ресованими до найголовніших васалів та прелятів, звичайно на якесь велике річне свято і запрошені особи мали прибути на виклик"⁷). З XIV ст.

^,) Ibidem, с. 242. ^a) Ibidem, с. 576. ⁱ) Ibidem, с. 688. *) Ibidem, c∙ 819. ⁶) Ibidem,

с. 577. ^e) Ibidem, c.c. 689, 821 та прим. 4 иа останній із цих сторінок. ’) A. E s m с і п, Coura elementαiro d^,Iiistoire du droit Fraπςais. 11 edit, ∏ fasc., ρ. 515.

curiam regis заступає королівська рада (conseil du гоі) — збори вже іншого типу. Спочатку це була приватна королівська рада, що на її збори запрошував король персонально тих, кого хотів на ній бачити. Але згодом, відіграючи „активну і впливову ролю, вона за звичаєм набула характеру і ваги державної ради, визнаної державним правом, бо здебільшого її ухвали раз-у-раз імпонували" ^,)∙ На Ti зборах знаходимо вищих державних урядовців, принців крови, найголовніших магнатів, що їх з часом щоразу більше вкті- снюють правники та фінансисти ²). „Королівська рада в такому вигляді, як вона склалася в XlV—XVi ст. ст.» була справді установа, що виконувала найрізноманітніші функції. Насамперед, це була рада у справах управління у стислому значінні, з другого боку — це була адміністративна нарада в спра­вах адміністрації цілого королівства і разом судовий орган у спірних адміні- страційних справах, де розглядали всі скарги та протести, подавані в адміні- страційних справах"³).

Сучасник—Claude de Seyssel — у своїм _nGrant monarchic de France" відрізняє три види цієї установи: „одна, що звалася генеральною радою (1е conseil general) чи великою радою (grant conseil), яка збирала все, що було визначного з погляду їхнього станоаища, ранґу та посади; друга, що її звали звичайною, складалася тільки з 10 чи 12 членів чи трохи більше, про виборі яких не зважали на чистоту крови, на посаду й гідність, але на чес­ноти та досвідченість...; третя, звана секретною радою, складалася тільки з трьох чи чотирьох звичайних радників"¹). „...Найдражливіші та найважли­віші, — каже Есмен,— політичні питання не обмірковувано на повній раді. У всіх випадках, коли король був вільний у своїх вчинках... він обмірко­вував свої справи у тіснім колі близьких радників (des Conseillers intimes*^{t 5}).

Така була державна рада у Франції. Вона існувала поруч із генеральними станами, що вийшли почасти з неї, почасти ще з старої curiae regis^β). Ці збори перші часи їхнього існування не мали виразного вигляду чи виразної фік­ції установи, що в ній репрезентують країну, установи, що до неї потрапляли через правильні вибори. Елемент представництва прийшов згодом і не був вияв­лений повною мірою '). Як відомо, належали до цієї установи по трьох куріях, що і збиралися окремо — духівництва, шляхетства та буржуазії (tiers etat). Офіційною метою зборів генеральних станів було допомогти й порадити дер­жаві. Найважливіша сторона допомоги — це було ухвалення державних подат­ків, і на цьому переважно базувався вплив цієї установи ^s). Генеральні стани Франції — виразний тип станового представництва за часів ліквідації февдаль- них стосунків, підо впливом розвитку торговельно-капіталістичних відносин.

Повертаючись до королівської ради, скажу, що до її найвужчого складу належали носії найголовніших урядових посад. Французький історик права зве їх міністрами, але спішить оговоритися, що „це міністерство, що не мало президента,— не мало й тісної єдности: це були тільки збори носіїв найви-

^,) Ibldcm, р. 517. ^,) Ibidem, р. 519. -) Ibidem, р. 523. Ibidem, р. 520. г. 2. ^') Ibidem,

р. 523. ⁰) Ibidem, р. 541. ⁱ) Ibidem, р. 544. ⁵) Ibidem, р.р. 568, 571, 572. щих урядів, різних своєю суттю й раз-у-раз незалежних один від одного" ^,)∙ Такі незалежні один від одного найвищі урядовці, що належали Й до постій­ної королівської ради, вельми нагадують українську генеральну старшину.

З-поміж окремих найвищих посад-урядів я назову передусім канцлера, що стояв у Франції вище за інших. Він „зберігав та розпоряджався печаткою Франції. Звідси виходить, що всі акти королівської волі, щоб мати обов’яз­кову силу, мали бути з печаткою Франції й неодмінно переходили через його руки та підлягали його контролеві. Канцлер, як свідчить Loyseau, мав голов­ний догляд за юстицією і був за начальника магістратури... Канцлер був вдохновитель королівського законодавства. Це він найчастіше пропонував та редагував укази". Він нарешті інколи головував у королівській раді чи її секціях⁷)· Супроти нього аналогічний український уряд генерального писаря був не такий впливовий та не мав таких різноманітних функцій.

Усіма фінансовими справами завідував у Франції ,,Surintendent des finan­ces" що належав до складу постійной королівської ради³). Pendant до нього на Гетьманщині був уряд генерального підскарбія. До найвищих урядовців післгфеодальної Франції належав,,Le grand maιtre de Partillerie". Цей уряд, аналогічний генеральному обозному, походив ще з часів феодальних, коли мав іншу назву й іншу компетенцію, у зв’язку з іншою організацією армії. Тоді це був _nLe grand maitre des arbaletriers" ¹)∙ Усі ці уряди—я згадав тільки деякі, що ближче нагадують генеральну старшину — „не були спадкові, але вони були доживотні" ⁱ)... Здебільшого доживотними були вони й на Україні.

Я проминаю — це надто б розтягнуло цей розділ — характеристику ана­логічних установ по інших країнах Західньої Европи, хоч можна було б від­шукати їх і тут передусім у добу „станової монархії", якщо йти за терміно­логією старої науки всесвітньої історії, тобто в переходову добу до нового капіталістичного суспільства,— і переходжу до ближчих до України країн. Передусім— до Польщі, що з нею в певні періоди своєї історії Україна мала тісний зв'язок.

І тут іще за раннього феодалізму (до Xlll ст.) знаходимо колеґіяльну установу, що з неї згодом розвинулася установа того типу, що нас інтересує. Я кажу в даному разі про польське віче чи CoJloquia. „Бувають вони від часу до часу, коли є потреба. На них обговорюють найважливіші державні справи, на них же король розглядає усі найважливіші судові справи. Хоч нема ще жадних правних норм, що зобов'язували б короля скликати раду — віче, але він так залежить од своїх вельмож, що без них обійтися не може"⁰). На цих февдального типу зборах присутні також усі вищі урядовці країни.

В часі розкладу февдального ладу постає з цих зборів інтересна для нас організація польського сенату. До нього належать біскупи, воєводи, каште­ляни та вищі урядовці⁷). Число його членів міняється від 83 (початок XVI ст.)

^,) Ibidem, р. 514. '∙^,) Ibidem, р.р. 497—499. ⁵) Ibidem, р.р. 511 — 513. ⁴) Ibidem,

р. 500. ⁶) Ibidem, р. 501, ^,)∙Dr. St. Kutrzcba Hlstorya uslroju Polski w zαryslc.

Lw. 1905, с. 53—54. ^;) Ibjdcm, с. 122.

до 180 (XVlII ст.) душ. У період післяфевдальний сенат уже виразно скла­дає одну з частин сойму, поруч із шляхетськими депутатами — іншою частиною'). В цей час уже існує liberum veto — право зірвати сойм, катего­рична вимога одноголосної ухвали, іцо поширюється й на членів сенату '^{[116] [117]).}

Поруч із своїм становищем одної з палат своєрідного польського „парла­ментаризму", сенат „зберіг своє становище яко королівська рада. Король раз-у-раз скликає сенат на „раду", щоб запитати його думки в найважли­віших справах, зокрема у справах політичних"^[118]). У 70 ρρ. XVl ст. органі­зується інститут постійної королівської ради з сенаторіз-резидентів. „Постав­лено поруч короля сенаторів, що мали постійно перебувати при дворі — обо­в’язок кілька разів підкреслений конституціями. Вони складають королівську раду в усіх справах у часі, коли · немає сойму... Було їх спочатку 16, а з 1641 р. — 28. їхні обов’язки тяглися два роки, тобто від одного звичай­ного сойму до наступного; проте вони щопівроку змінялися, отже постійно при королі їх спочатку було по чотири, а згодом по сім" ^[119]). З початку XVIII ст. писаний закон (конституція 1717 р.) оформляє фактичне впливове становище цього інституту: правку силу закону стала мати ухвала більшости цієї ради, хоч би вона розходилася з поглядом короля ⁱ).

У XVIII ст. сенат у повному складі поставлено нижче за „посольську ізбу". Якщо їхні ухвали розходяться, то повторна ухвала нового скликання посольської ізби вирішує справу без голосування її в сенаті⁶).

З початку XV ст. давнє віче зникає. Замість нього знаходимо органі­зацію польського сойму, спочатку в вигляді „загальних з’їздів" (перед тим знаємо провінціяльні з’їзди). Нас інтересують у даному разі збори „посоль­ської ізби" — представників од повітової шляхти, що їх обирали повітові соймики. Спочатку не було ні сталого місця для їхніх зборів, а ні сталих строків. Але рано вже за основну причину їхніх зборів стало ухвалення державних податків ^?). Польський сойм був суто становим органом, до того ж суто шляхетським. Польський історик права визнає, що помилкою було б визнати „польський сойм за справжній законодавчий орган. Завсіди зостається він становим соймом, що передусім дбає про станові привилеї, боронить ста­нові права, про інші справи турбується стільки, скільки це стосується його станових інтересів... Сойм, приміром, ніколи не розглядав питання про внут­рішній лад у містах, чи про внутрішню організацію євреїв, хіба тільки, коли ці справи могли мати значіння і для шляхти"⁶). Я вже казав про Iiberumveto кожного посла шляхетського (як і кожного сенатора) і право кожного з них „зірвати сойм". „Liberum veto, — справедливо завважує акад. Кутшеба,—■ право зірвати сойм запереченням одного посла є лише висновок звичайного і навіть, можна сказати, послідовного розвитку середньовічних парляментар- них поглядів. Тільки ж ніде ці принципи не дійшли до таких крайніх виснов­ків, як у Польщі¹* ’)·

Як ми бачили, польський сойм, відмінно від інших подібних йому організа­цій, не знає представництва від міщанства, яко стану. Участь у ньому, І то у невпливовій ролі представників від столичного міста Польщі, а згодом і від столиці великого князівства Литовського, ще не означала представництва від усього міщанського стану. Тільки в зв’язку з реформою сойму в кінці XVIII ст. підо впливом розвитку нових клясових сил „допущено врешті до сойму міста. Що правда — завважує польський історик права, представники від міст не мали вирішального голосу і висловлюватися могли тільки в справах, що стосувалися до міст, а втім, був це поступ, що міг призвести до визнання за містами, нарешті, повних прав і в соймі" *). Це цілком справедливо, але дальші завваження авторові, — що ця реформа, скасування вимоги одноголосної ухвали та скасу­вання обов’язкової для кожного посла інструкції від його виборців — при­звели до того, що „сойм польський нарешті втратив свою середньовічну ознаку станового парляменту, став репрезентувати весь народ" ^:) — ці завва­ження дуже сміливі і, ясна річ, що й цей сойм, де обмежені права мала торго­вельна буржуазія і цілком не було представлено селянство, репрезентував тільки „шляхетський нарід".

У складі постійної королівської ради — до запровадження постійної ради сенаторів-резидентів — зустрічаємо ряд носіїв найвищих державних посад. За С. Кутшебою не такі посади: маршалок великий коронний, канцлер, підканц- лер, великий коронний підскарбій, гетьмани великий коронний та польний ’).

Польський канцлер керував державною канцелярією. Але на зміст листу­вання більше впливав король, і канцлер був тут раз-у-раз тільки за вико­навця. Це подібно до становища українського генерального писаря. Опріч того, „канцлер був у курсі таємної політики, приймав... послів від закордон­них держав ім’ям короля. Він одбирав од них листи їхніх монархів, умов­лявсь з ними, оголошував їм королівську волю"'). Це нагадує знову стано­вище генерального писаря. Впливовий польський підканцлер відповідає укра­їнському реєнтові, але тут становище реента далеко нижче, це просто, сучас­ною мовою кажучи, „керівничий справами" військової канцелярії.

Польський коронний підскарбій — уряд відомий з XIV ст. Він завідував державною скарбницею (тут, між іншим, зберігалися й важливі державні документи), завідував збиранням прибутків та витратами з державної скарб­ниці '^,). Цьому урядові на Україні відповідає уряд генерального підскарбія.

Хоружий великий, хоч стояв нижче від названих посад, становить анало­гію до українського генерального хоружого. Як і той, він завідував держав­ною корогвою. Але у військовій українській державі цей уряд став ще й по­між найвищих державних посад — членів постійної ради при гетьмані. ^{[120] [121]}

Я переходжу до характеристики а кількох словах — коротко, бо ми, на жаль, мало обізнані з румунською наукою і відомості мені довелося брати із старого вже курсу загальної історії Румунії, — про устрій після- чи пізньофевдальної Румунії, чи краще сказати — румунських князівств Валахії й Молдавії. Тут ми знаходимо князя, в цю добу розвитку торгового капіталу й грошового господарства, і при ньому раду чи „диван*⁴. Цей диван постійно зби­рається у князівській резиденції, розглядаючи найчастіше справи судові. А втім, часто обмірковують і на ньому питання зовнішньої політики і питання фінансові (приміром, р. 1456). На погляд румунського історика, „цей цен­тральний орган управління втручався у все, без ніякої точно визначеної компетенції: він розглядав судові справи, вживав адміністративних заходів і обговорював так само справи суто політичні ’)· Це тільки свідчить за широту його компетенції та впливове становище цієї установи. Складався диван із бояр — представників великого землеволодіння — та з вищих урядовців країни, що так само належали до цієї кляси. Його великий пленум міг нара­ховувати понад 50 членів.

Вузький диван — постійна рада господаря складався з кількох носіїв вищих державних посад. Сюди, здається, належали: великий бан, великий ворник, великий логофет, великий спатар, вестіар, постельник ’⁴). Усі вони мали певну компетенцію, але це не заваджало їм, як і українській генеральній старшині,, бути передусім за радників господаря та „однаково мати різне навантаження — виконувати справи, що зовсім не стосувалися до їхніх урядництв^{41 i}). Румун­ський історик так ілюструє це твердження: „ми зустрічаємо одного разу митрополита Атанасія і камараша Секелі—один є голова церкви, другий мав стерегти приватну господареву скарбницю і карати торговців, що вжи­вали фалшиву вагу,—делегованих разом, щоб визначити межу сіл Петри- чан та Жугарештів, у судовій справі поміж ворником Урешем та манастирем Агапії. Василь Лупол надіслав в аналогічній справі логофета Гаврилаша, що мав функцію редагувати акти. Гетьманові, тобто начальникові міліції, Костеві Разу... доручив господар розглянути справу поміж Слятинським манастирем та людністю села Радашени. Іншим разом медельничий (un medelnitscher),— функція Його була лити воду князеві, коли той умивався, — виступає як суддя в процесі, тощо ^,).

З урядів, що нагадують українські, можна вказати на великого ворника, що стояв на чолі судових установ^ь), „рід великого судді"⁵) Він займав у кня­зівствах впливове становище, і опріч судових функцій, належав до постійного неодмінного складу господаревого дивану. Уряд генерального писаря нага­дують уряди логофета та, можливо, постельника. З них перший „мав ком-

^,) A. D. Xcnopol. Histoirc dcs RoumQlns... р. 451 Poris. 1896. ^,) С. Н. Палауловт»,

PynMHCKiH княжествп Валахіи и Молдавія въ ист.-полит. отношеніи, е.с. 2!3-214. ^#) Xcnopol. op. сП, I ρ· 452. *) Ibidem, μ.ρ. 452 -453. ∙') Палаузовъ, op. cit., c. 213. ^,) Xcnopol, op. cit. I. ρ. 231.

16. Збірник праць >a>.-ρyc. то уяр. ∣∙p0n3. в. Vltl.

петенцію редагувати універсали (les chrysobules) князя та прикладати велику печатку'¹ Другий, опріч своїх первісних функцій, як доглядача королів­ської спальні, пізніше ніби виконував обов’язки й державного секретаря⁷)» а також завідував „таємним державним та закордонним листуванням" ³). При­бутки та видатки відав вестіар — завідувач скарбу '). Можливо, що певну аналогію з генеральним осавулом мав „великий спатар", що завідував госпо­дарською охороною та здебільшого командував військом під час війни ^ь). Дуже цікавий для нас уряд, аналогічний урядові генерального обозного. Це — „великий земський арыаш"— „головний начальник гармати, голова карного суду та інспектор в'язниць; йому підлягали й господареві цигани*^{4 fc}). З цих надзвичайно різноманітних функцій — перша аналогічна функціям українського обозного. Але супроти обозного становище румунського армаша було не так впливове, він не належав до постійного складу дивану, і Його закликали туди тільки в особливих випадках

Переходячи до східньої сусідки України-Гетьманщини, що з нею в досліджу­ваний період Україна мала державний зв’язок, — тобто до Росії, ми знайдемо й тут аналогічні і подібні установи. Ясна річ, що мова мовиться про бояр­ську думу російських царів. Цей інститут, як і в інших державах, веде по­чаток від часів февдального ладу. І як відомо, за февдальних порядків у Ве­ликороси удільні й великі князі мали при собі орган-учасника державного управління — боярську думу. Я накреслю тут у коротких 'словах основні риси цієї установи, йдучи за „Обзоромъ" М. Владімірського-Буданова, цілком достатнім для моєї побіжної характеристики цієї установи в інтересний для мене період розвитку нових соціяльних відносин. Отож, у XVlI ст. до складу боярської думи належали бояри „введенные" (решта боярства не належала до думи), князі (але знову таки в чин боярина чи окольничого призначені), думні дворяни та думні дьяки. Загальне число членів думи не було однакове: за Михайла Романова їх було 19, за Олексія—59, за Федора—167... Голо­вував на засіданнях думи цар, але це не було condicio sine qua non, раз-у-раз збиралася дума й без нього. Розглядала дума боярська справи законодавства, зовнішньої політики, суду й адміністрації⁸).

З середини XVI ст. існує своєрідна представницька установа—земські собори. Походження її зв’язане „з боярською думою в її поширеному складі" ^u). До думи приєднали представників від окремих верстов людности. Недарма збори боярської думи сучасники-чужоземці раз-у-раз плутають із земсьхим собором. У соборі брали участь боярська дума та різні розряди служилих і тяглих людей (дворяни, козаки, стрільці, гості, посадські люди, в деяких випадках і селяни державних волостей). По двох основних клясах (служилих

^,) Ibidem. І. р 231. ^,) Ibldcm, ^э) П а л а у з о в -ь, op. clt., с. 214. ∙) Ibldcm. с. 213. '^,) Ibidem,

с. 213. ^v) Ibidem, с. 214. Xenopol каже тільки, що з цього був,.cxccuteur des peines c?pitalcs* (op. clt. і р. 232), а ось тогочасний російський дьяк розумів армаша все ж як керівника арти­лерії. і перс'лао назву цього уряду російською мовою, як.голова Пушкарской* (А. Ю. и 3. P-,

т. XIV. сс. 122). ^:) Палаузон-ь. op. cit.. с. 214. ’) Обзоръ исторіи русек. права, вид. З,

с.с. 175—1H9. *) Ibidem, с. 190.

і тяглих людей) поділили собор тільки 1688 р.» більше цим нагадуючи сословні збори західніх держав Вибори de facto раз-у-раз замінялися обранням від місцевої влади. Земські собори вирішували справи про обрання нового царя, справи зовнішньої політики, законодавства, а „в питанні про заведення нових податків виявляється найактивніше значіння соборів"*). Члени боярської думи „були управителі чи „судьи" центральних приказів, що їх можна назвати міністрами чи директорами департаментів" ³), тобто в ній були представники найвищих державних посад. Опріч ради у думі, ці „думцы” виконували ряд відповідальних доручень царя й думи, доручень наЙрізно манітніших ’)·

З окремих посад, що їх посідали члени боярської думи, я можу назвати, для порівняння, з урядами генеральної старшини, такі. Урядові генерального писаря, можливо, відповідає почасти уряд „печатника" — охоронця держав­них печаток, зокрема з середини XViI ст., коли цю функцію став виконуват ∣ „думный дьякъ", що завідував і Посольським Приказомⁱ). Як я відзначав, генеральний писар також брав деяку участь у справах міжнародніх зв’язків. Але є одна виразна відміна: в Росії відмінно від більшости тогочасних дер­жав, не було єдиної державної канцелярії, отже не було й начальника її, •аналогічного керівничому української державної канцелярії — генеральному писареві. „Казначей" російської держави перших Романових мав вузьку ком петенцію: він завідував тільки готівкою „Казеннаго двора"; фінансове ж управління належало численним фінансовим приказам. До того ж на Москов­щині це не був впливовий уряд, і на щаблях ієрархії він стояв досить низько®). Це дещо різнить його від аналогічного йому генерального під­скарбія.

У Російській державі ми знаходимо численних „суддів" — так звалися начальники окремих приказів, що разом із управлінням мали функцію й суду над підлеглими категоріями людности. Це, сучасною мовою кажучи, змішу­вання адміністрування з судом. У країнах Західньої Европи рано визначи­лося відокремлення адміністративної влади від судової. Український держав ний устрій, що виділив окремий уряд генерального судді, але не позбавив його адміністративної компетенції, не виділив його із складу старшинської ради, — є середній тип поміж цими відмінами центральної судової влади. В цім до нього подібний лише румунський устрій із його урядом ворника.

Інтересно, що, розуміючи подібність і аналогію української старшинської' ради з боярською думою, росіяни-сучасники раз-у-раз називають її „думою" (так само, як польські чи спольщені кола інколи звали її „соймом“).

Підводячи загальний балянс цих порівнянь та аналогій, треба підкреслити одну виразну та яскраву відміну, що відводить українській раді

^,) Ibidem, с. 195. ∙) Ibidem, с. 200. ⁼) В. Ключевскій, Боярская дума др. Руси,

с. 410, 1882, ⁴) Ibidem, с.с. 411—413. ') В. Сергѣевичъ, Древности русск. права, т. I

с. 551. ^c) Ibidem, се. 489—497.

старшини самостійне місце поміж цих установ її типу. Річ у тім, що всі вони мали іншу історію та еволюцію. Вони йдуть з часів раннього феодалізму, кон­солідуються за февдального ладу, переходять через часи занепаду його в добу переходу від господарства натурального до господарства грошового. У зв’язку з цим вони є орган міцної групи февдалів.· що лише поволі передають свої позиції іншим клясам суспільства. Цьому сприяло станове оформлення суспільної організації цих держав, що принаймні затримувало наближення до вищої державної влади представникам інших станів і кляс суспільства^ Раді старшини на УкраїніТетьманщині довелося пройти інший шлях. Вона не була зв’язана з февдальними боярською думою старовинної України та з радою великого князігства Литовського. Вона постала, як організація кляси, що змагалася з февдальною організацією, претендуючи на її спадщину. Як орган козацької старшини — конкурента старого панства — вона діє після повстання й перемоги Богдана Хмельницького. В цім її відмінність від ана­логічних їй установ, що я їх допіру характеризував.

Ця відмінність позначається на всій історії цього інституту, але дедалі зменшується і згладжується. Конкурент великого землеволодіння — козацька старшина у своїй державі якраз завойовує позиції цього великого й серед­нього землеволодіння. А за економічним завойованням приходить юридичне- оформлення „прав та припилеїв". Дедалі ясніше оформлюється верства шля­хетства, що обґрунтовує своє панування, зв’язуючи себе із старим шляхет­ством польським. Тільки при дальшому клясовому розшаруванні цієї зверх­ньої кляси на Україні вже не було гострої юридичної різниці поміж вели­ким та середнім землеволодінням.

Я не буду тут порівнювати організації рад, сенатів, дум у різних держа­вах. Таке порівняння дало б змогу вказати на ряд характерних відзнак кож­ної установи, але не заперечувало б їх істотної схожости як органів одна­кового типу. Я хочу тут підкреслити тільки одну сторону питання: таке під­креслення допоможе мені в моїм дальшім викладі. Я хочу вказати, що трохи не скрізьіз королівських рад, як вищої державної інституції, постають і утворю­ються органи тогочасного представництва, представництва клясово-станового. В Англії воно після довгого розвитку призвело до сучасного парламентарного- устрою, що довго був за зразок для держав сучасної капіталістичної Европи. У Франції воно мало клясичну форму тристанових зборів. У Польщі — кла­сичній країні панування шляхетства Й перемоги середнього землеволодіння — ми бачимо однобокий становий сойм,з одних представників шляхти складений,із крайнім правом кожного посла зірвати ухвалу цього державного органу. У своє­ріднім ладі Московської Росії ми знаходимо організацію Земських Соборів, організацію трохи своєрідного типу, бо вона була органом не цілком замкненого в стани суспільства, суспільства ще не цілком станового. Ради, сенати та думи, що з них ці органи станового представництва вийшли, не зникають після утворення цих органів, але чинять поруч із ними, інколи виразно перетворюючись у зверхню палату (Польський Сенат), інколи ж — як установа постійних, а не екстраординарних зборів та нарад.

Чи Україна-Гетьманщина становить із цього вийняток? З мого дальшого викладу читач побачить, що ні, не становить. Але вона не встигла дійти до правильної організації такого типу установи, намічалися ще тільки шляхи до такої організації, робилися тільки перші кроки, ще не виходячи з рамок старого органу — старшинської ради. Самого ж органу клясово-станового представництва Україна не виробила через ряд причин соціяльного і полі­тичного характеру, про які мова окремо.

У цім розділі я ще хочу сказати про Запоріжжя і про Дін. Я ставлю їх окремо, бо й тут ми не бачимо старої традиції в таких установах. З другого боку, це в організації не цілком державного (скорше автономного) типу, і це вже різнить їх від Гетьманської України. Устрій у них простіший, соціяльно* клясові стосунки порівнюючи нескладні, організація примітивніша, на ниж­чім супроти України щаблі розвитку, ще не усталена й не розвинена.

Я передусім скажу про Запоріжжя, беручи часи після Хмельниччини, коли Січ відривається від України в окрему організацію, дедалі самостійнішу від останньої, набуваючи, кінець-кінцем, на думку деяких дослідників, справжнього державного характеру. На превеликий жаль, про Січову старшинську раду ще немає окремого і спеціяльного досліду. З окремих зауважень про неї в загаль­нішого характер/ працях найдокладніші є в „Соціально-правовій організації Січи Запорозької¹' М.Є. Слабченка. Автор відзначає існування старшинської ради ще за часів Лясоти. На жаль, він окремо каже про раду старшини, раду стариків та раду курінних отаманів. Як видно, це та сама установа. Приміром, у березні 1674 р. на старшинській раді, що провадила перего­вори з російськими посланцями в справі „царевича Сімеона", бачимо „судью, писаря, куренныхъ атамановъ и знатныхъ казаковъ радцовъ** ’) — тобто і стар­шину, і отаманів, і, як видно, тотожних із ^стариками" — знатних козаків.

Отже на раді старшини в Запоріжжі брали участь старшини (зокрема впливове значіння тут мають начальники окремих збройних одиниць і окре­мих територій—курінні отамани, — це нагадує нам становище на старшин­ській раді на Гетьманщині полковників) та значне — неслуживе, чи правди­віше „безпосадне" козацтво. Існування такої групи в Січі цілком довів М. Є. Слабченко²).

Не характеризуючи докладно компетенції Січової старшинської ради, цей автор лише в загальних словах зазначає, що розглядала вона справи полі­тичні та внутрішнього управління, навіть такі як „наділення манастирям землі, будування й ремонт гребель, тощо** ’) та відзначає великий вплив цієї установи ⁴).

Навіть ці короткі дані про раду старшини на Запоріжжі все ж малюють її як інститут аналогічний старшинській раді на Гетьманщині і багатьма сторонами до неї подібний (приміром, склад її). Але історія Запорізької ради простіша, вона не переживала тих змін, що рада Гетьманщини, сама

^,) А. Ю. и 3. P., т. XJ, с. 351. ’) Op. cat. Праці Комісії для вкуч. вах.-руськ. та вкра-

їнськ. права, в. III, с. 266. ⁵) Ibidem, с. 268. ⁴) Ibidem, с.с. 248, 268. структура її ординарніше, історична роля не така складна, як у далеко склад­нішій соціальній організації — Городовій Україні.

На Дону, в російських донських козаків ми також зустрічаємо анало­гічну установу. Але й тут, як і на Запоріжжі, органи державного управління мають примітивніший характер. На Дону ми знаходимо „совѣть старшинъ",, що існує принаймні з початку XVII ст. *). Але згадки про його діяльність у XVII ст. нечисленні, очевидно це ще не була тоді стала установа. Пояс­нювати таке явище доводиться простішими соціальними стосунками Донської козацької організації, ніж це ми бачимо на Україні-Гетьманщині. Але відпо­відні процеси соціального розшарування — тільки пізніше і в меншій мірі — йшли й тут. Адже вже „в половині XVII ст... „знатныхъ", тобто всім відо­мих у Військові козаків, стали звати старшинами" ²). На Дону „соціальний- антагонізм у третій чверті XVII ст. виявлявся досить гостро". Старшинські „соціяльно-економічні інтереси починали вже відокремлюватися від інтересів громади... Визначне становище старшини у козачому загалі, прагнення їх стати незалежними від волі демократичної маси, бажання забезпечити оброб­лення своїх земель- примусовою працею кріпаків, бажання шани відповідної до соціального становища — усе це примушувало козачу старшину мимоволі оглАдатися на Москву, на московське „поместное" дворянство, зідхати по дво­рянській гідності, по праві володіти кріпаками'¹.³).

Цей процес призвів до усунення в другорядне становище органа козацького управління — „войскового круга", що в XVIII ст. збирається вже рідше. Нато­мість у 20 ρρ. XVIIl ст. оформлюється остаточно „совѣтъ старшинъ", як „Сборъ старшинъ въ Войсковой Канцеляріи". В ній засідало 15—20 старшинъ, що розглядали судові та адміністративні справи⁴) та обирали урядників не на стар­шинські посади й затверджували — „производили" обраних на старшинські посади „Войсковымъ Кругомъ" ⁵). „Совѣтъ старшинъ" припиняє своє існування за Катерини II та Олександра 1, коли на Дін поширено ряд централізатор­ських заходів та порядків, та коли верхівка козацтва здобуває те, про що давно мріяла, — дворянські права.

Уривчасті ці відомості дають, проте, змогу провести аналогію між „совѣ­томъ старшинъ" та українською радою старшини. Але вже вони дають зро­зуміти, що рада старшини була установою складнішого типу; між іншим Донська установа зовсім, як видно, не знала спроб представництва. Менше соціяльне розшарування, не такі гострі клясові противенства, як на Україні, що від Польщі перейняла не зліквідовані цілком старі соціальні стосунки й порядки, призвело й до меншого впливу Донського „совѣта старшинъ¹⁴,, до пізнішої ліквідації „войскового круга" меншого значіння „совѣта" в Дон­ській історії, зокрема в XVIl ст.

^,) С. Свати ковъ, Россія и Докъ, 1924, с. 39. ’) Ibidem, с. 30. ⁹) Ibidem, 31.

^s) Ibidem, с. 154. ⁶) Ibidem, с. 167.

На Дону ми зустрінемо й деякі аналогічні уряди. Видатну ролю в його організації грають „войсковые есаулы". їх, як і на Україні — по двоє. Як і на Україні, вони були за розпорядчиків на зборах „войсковыхъ круговъ"; вони виконували різні доручення судового й адміністративного характеру'); як на Вкраїні, вони є постійні члени „совѣта старшинъ", але — і тут уже відміна — виступають тут як доповідачі: „для докладу — войсковые есаулья" ²).

3.інших урядів треба назвати „войскового дьяка" чи „войскового подья­чаго". „Він був, так би мовити, генеральний секретар Війська; через нього йшло все зовнішнє та внутрішнє листування"³). Як і український генераль­ний писар, — аналогічний цьому уряд, — „войсковой подьячій" завідує „Вой­сковой Канцеляріей “,^l).