РОЗДІЛ І Прелюдія

1. Громадянська війна

Нові концепції, насамперед ідеї національної єдності, пов’язаного з територією національного уряду та індивідуального загальнодер­жавного оподаткування, були настільки чужі північним селянам, що вони не могли сприйняти їх без опору.

Громадянські війни в Норвегії та Данії почалися приблизно одночасно (бл. 11 ЗО—1131 рр.), а у Швеції—на тридцять п’ять років пізніше (1156 р.).

У Данії³¹⁷ континентальна ідея політичної єдності була міцнішою й давнішою завдяки компактності її території та близькості до Захід­ної Європи, тож там перша фаза — боротьба короля з селянами, коли короля підтримувала церква й частина аристократії — закін­чилася всього через двадцять п’ять років.

Доба Вальдемарів (1157—1241) стала блискучим інтермеццо, після якого 1254 р. знову спалахнула боротьба, де воювали вже ко­роль і церква³¹⁸. Архієпископи Лундські Якоб Ерландсон (1254— 1274) і Єнс Ґранд (1283—1302) не погодились із податком Ieidangr, накладеним на церковне майно, і проголосили вищість духовного меча над світським. Компромісу між обома сторонами пощастило досягти лише 1303 р.

У Норвегії³¹⁹ після тридцяти років боротьби аристократія з пів­денного Гьордаланду, фактичний володар країни Ерлінґ Скаккі і архієпископ Трондгеймський (місцевий аристократ Ейстейн Ерлендссон, 1157—1188) досягли угоди, основаної на вищості духовного меча (див. с. 745). Ця угода спровокувала повстання тронд- геймських селян, наймогутнішої селянської громади в Норвегії, й вони допомогли вигадливому самозванцеві Сверріру (1177—1202), що перед тим був висвячений на священика, відкинути претензії церкви³²⁰. Після Сверрірової смерті (1202 р.) громадянські війни і спорадична боротьба за трон тривала до 1247 р., коли папський нунцій урочисто коронував Гакона Гаконарсона, незаконнона- родженого СверріровогО онука (1217—1263).

Церковний конфлікт поновив архієпископ Трондгеймський Йон Рауде («Червоний», 1268—1282), і на якусь мить церква зазнала свого найвищого на Півночі тріумфу: знову було визнане канонічне право, а церква дістала звільнення від податку Ieidangr зусиллями Законодавця Маґнуса (Тунсберґ, 1277 р.)³²¹, що спромігся коди­фікувати й норвезьке національне земельне право (див. т. 1, с. 491). Проте аристократія (барони) відразу розпочали боротьбу, яка три­вала ще тринадцять років. Мир нарешті був відновлений компромі­сом 1290 р., проте норвезька церква назавжди втратила свої до­даткові привілеї.

У Швеції³²² період з 1131 (або, точніше, з 1156 р.) був відзначений боротьбою двох династій за трон; одна з них мала «клерикальну» орієнтацію (клан Сверкерів), а друга — антиклерикальну (клан Ей- ріка, майбутнього святого). «То був, — писав Гальвдан Кут, — зна­менний факт, що антиклерикальна династія дала Швеціїїїсвятого — короля Ейріка»³²³. Цей король став відомим передусім своїм хрес­товим походом проти фінів, які тоді були ще поганами (бл. 1160 р.; див. с. 549).

Через сто років (бл. 1250 р.) нащадок аристократичного клану ярл Бірґер, засновник Стокгольма і Dux Svecie з 1248 до 1266 р., розбив Folkungar, лігу уппландських магнатів, а з нею й провінцій­них аристократів у Швеції. Крім того, він обмежив повноваження тінґів справами місцевого самоврядування. Бірґерова династія, іронічно теж названа Folkungar (1248—1365)³²⁴, чиє врядування стало зенітом шведського середньовіччя, ухвалила постанови про поділ влади з новою світською аристократією, що перетворилась на клас воїнів та коронних урядовців, а також із «духовною fralse», тобто привілейованою церковною аристократією, що була інституйована Алснейським указом 1279 р.³²⁵

Таким чином, наприкінці XIII ст. королі всіх трьох скандинав­ських держав, що тепер перетворились на християнські королівства, створили центр нової політичної влади, проте були зобов’язані діли­тися своєю владою із світською та церковною аристократією.

2. Скандинавський варіант феодалізму

Європейський феодалізм був системою державного врядування, що мала діяти без готівки. Вона спиралася на два елементи: воло­діння землею і особисті взаємини сеньйора і васала. Земля була феодом, який надавали за ті чи інші послуги, а феод^и згодом набули характеру спадкового майна.

На землі жило позбавлене свободи, невільне у Своїх діях селян­ство — кріпаки. Володар феоду у своїй якості сільськогосподар­ського управителя мав судові, фіскальні та інші повноваження і права щодо селян, які жили на його землі.

У Скандинавії ситуація була зовсім іншою³²⁶. Власність на землю та володіння землею там аж ніяк не пов’язували з управительськими повноваженнями. Протягом усього періоду, який ми розглядаємо, селянство було вільним, а під феодом, який надавали кому-небудь, тут розуміли не землю як таку, а прибуток або ренту від неї. Оди­ничний феод мав звичайно обмежені розміри, отже, кожному, кому давали землю, звичайно відводили сім маленьких феодів у різних частинах країни.

З іншого боку, право на ту або ту ренту було лише дожиттєвим, феодал не міг передати його в спадок. г

Елі Філіпп Гекшер проілюстрував шведську феодальну систему, зобразивши разючу долю маєтків Бо Йонссона Ґріпа:

«Коли, наприклад, кажуть, що Бо Йонссон Ґріп, riksdrots («урядо­вець королівства») і справжній володар Швеції за Альберта Меклен- бурзького (1365—1388), мав величезні земельні володіння майже в усіх провінціях і був найбільшим землевласником королівства, то виникає спокуса уявити його собі власником величезних маєтків. Але таке уявлення якнайдалі відступає від правди... З бозна-колишніх часів переважну частину шведських земель обробляли селяни, навіть якщо тією землею володів хтось інший. Одне слово, в більшості ви­падків земельна аристократія і дворянство просто збирали плату зі своїх Орендарів...»³²⁷ 1 далі: «Чимало його [Бо Йонссона Ґріпа] ма­єтків зосереджувались у провінції Естер-Ґаутланд, проте він мав землю по всій країні. Він, отже, не прагнув стати, скажімо, герцогом Естер-ґаутландським, а намагався мати домінантний вплив на полі­тику країни в цілому.

На перший погляд видається дивним, що шведський феодалізм, на відміну від європейського, не був відцентровою силою, а навпаки, сприяв об’єднанню країни. Скажімо, володарі феодів, чиї землі зна­ходилися в багатьох провінціях, були гостро зацікавлені в удоскона­ленні шляхів сполучення між провінціями, тож у них формувалася швидше національна, ніж провінційна орієнтація.

3. Християнські концепції regnum і Sacerdotium

Роль церкви в середньовічному християнському суспільстві була винятковою. З часів Св. Авґустина із Гіппо (354—430; його праця «Місто Боже») єдиною поширеною політичною ідеєю стала теокра­тична концепція regnum і Sacerdotium.

За цією ідеєю, королівська влада (regnum) і духівництво (sacer- dotium) були частина одного тіла — Церкви Icyca Христа. Проте існували різні тлумачення відносин між цими обома гілками влади, особливо коли папою став Григорій VII (1073—1085). Цей видатний папа зробив спробу забезпечити універсальний суверенітет (regimen universalis) папи (ієрократична теорія).

Він протистояв імператорові Генріху IV (1076 р.), що висунув дуалістичну теорію рівноваги обох мечів — духовного і тілесного. Своєю теорією він прагнув розділити навпіл єдину (ієратичну) су­веренність папи. Допустивши, що папа повинен мати верховенство в духовних справах, Генріх IV вимагав для короля верховенства у світських справах³²⁹.

Святий Бернар Клервоський (пом. 1153 р.) висунув під час диску­сії ієрократично зорієнтовану інтерпретацію теорії про два мечі: папа володіє обома мечами, проте відступає тілесного меча імпера­торові під час коронації, тож імператор має володіти ним тільки з дозволу папи (ad nutum)³³°.

Болонські юристи, діючи в ім’я імператора Фрідріха І Барбаросси (1157 р.), відповіли, що папа не може давати тілесного меча імпе­раторові, оскільки імперія — незалежне й божественно засноване панування, отримане безпосередньо «від самого Бога при виборі володарів»³³¹.

Цей останній аргумент, по суті, повторив у Скандинавії само­званець і освічений клірик Сверрір Сіґурдарсон (1184—1202), що написав цілий трактат про відносини між королівською владою та церковною ієрархією³³². Прикметно, що Сверрір здобув владу з допомогою консервативних трьонделазьких селян. Проте його син і наступник Гакон III (1202—1204), дослухаючись до поради вмира­ючого батька, намагався примиритися з церквою і, зрештою, таки домігся цього.

Отже, врешті-решт скандинави визнали осібне становище церк­ви, хоча певною мірою обмежили її повноваження.

* * ♦

Різні скандинавські провінції мали різні звичаї, пов’язані із шлю­бом та позашлюбними дітьми, проте реальні проблеми виникли тільки тоді, коли канонічне право почало зазіхати на традиції. На­приклад, усі численні сини засновника данської династії Свейна Ест- рідсена (1047—1076) були незаконнонародженими, дарма що чо­тири з них правили Данією з 1076 по 1134 р. Вимагаючи підтримки церкви, всі четверо були ладні піти на певні поступки їй. Отож Нільс Свейнссон (1104—1134) визнав християнську харизматичну фор­мулу dei gratia³³³.

4. Зародження в Скандинавії ідеї християнської спадкової монархії³³⁴

Згадана вище співпраця (в Норвегії) церкви і королів, особливо з ініціативи напівлегальних претендентів, що потребували визнання з боку церкви, спричинилась до утвердження нових принципів.

У 1163—1164 рр. досягнено угоди між неофіційним володарем Норвегії—провідним представником земельної аристократії Ерлін- ґом Скаккі Кюрпінґа-Ормссоном — і архієпископом Трондгейм- ським Ейстейном Ерлендссоном, що, як і сам аристократ з Трьонде- лаґу, обстоював верховенство церкви (певною мірою й тому, що був приятелем і шанувальником Томаса Беккета).

Ця подія засвідчила народження в Норвегії ідеї християнської спадкової монархії, заснованої на принципі первородства та закон­ності народження (на відміну від давньоскандинавської ідеї про виборного короля). 1169 р. папа Олександр III канонізував “Пана” Кнута (пом. 1130 р.) — батька тодішнього данського короля Валь­демара І (1157—1182). Наступного 1170 р. архієпископ Лундський Ескіл (1137—1177) освятив і коронував Кнута, семирічного сина Вальдемара І, як співкороля³³⁸ Данії Божою ласкою (dei gratia)³³⁹.

У Швеції онук св. Ейріка Ейрік Кнутссон (1208—1216) уклав мир із церквою і 1210 р. одержав корону з рук архієпископа Уппсаль- ського³⁴⁰.

Через чотири десятиріччя з’явилась об’єднана корона Швеції та Ґаутланду, яка спиралася на підтримку залежної від корони земель­ної аристократії обох народів.

Але, крім Норвегії, ідея спадкової монархії не мала міцної під­тримки в Скандинавії. В Данії та Швеції опозиція цій ідеї виявилась незнищенною. Отже, після випробувального періоду від неї відмо­вились, і ці обидві країни залишались, по суті, виборними монар­хіями.,