Класифікація видів сприймання; характеристика особливостей сприймання простору, часу й руху

В основі класифікації сприймання, так само як і відчуттів, лежать відмінності в аналізаторах, що приймають участь у процесі сприймання. Залежно від того, який аналізатор відіграє під час сприйняття домінувальну роль, розрізняють зорове, слухове, дотикове, кінестетичне, нюхове й смакове сприймання.

Звичайне сприймання - результат взаємодії низки аналізаторів. Рухові відчуття в тій або іншій мірі беруть участь у всіх видах сприймань. Як приклад можна назвати дотикове сприймання, у якому беруть участь тактильний і кінестетичний аналізатори. Так само, в слуховому й зоровому сприйняттях бере участь руховий аналізатор. Різні види сприйняття рідко зустрічаються в чистому вигляді; зазвичай вони комбінуються, у результаті чого виникають складні види сприймань. Так, сприймання учнем тексту включає зорове, слухове й кінестетичне сприймання.

В основу іншого типу класифікації сприймань покладено форми існування матерії: простір, час, рух. Відповідно до цієї класифікації виокремлюють сприймання простору, сприймання часу, сприймання руху (рис. 1).

Рис. 1. Класифікація основних видів сприймання

Сприймання простору й часу займає особливе місце серед всього, що людина сприймає. Всі предмети знаходяться в просторі, і будь-яке явище існує в часі. Просторові властивості притаманні всім предметам, так само як і тимчасові особливості характерні для кожного явища або події.

До просторових властивостей предмета відносяться такі: величина, форма, положення в просторі.

У сприйманні величини предмета істотну роль відіграє величина його зображення на сітківці. Чим більше зображення предмета на сітківці, тим більшим здається предмет. Цілком імовірно, що величина зображення сприйманого предмета на сітківці ока залежить від величини зорового кута. Чим більша величина зорового кута, тим більше зображення на сітківці ока.

Рис. 2. Співвідношення величини зорового кута з величиною зображення предмета на сітківці ока

Цілком логічно, що ця закономірність зберігається при рівномірному видаленні від нас предметів. Наприклад, якщо довга жердина знаходиться від нас у два рази далі, ніж палиця, яка в два рази коротша за жердину, то точка зору, під яким ми бачимо ці предмети, однакова, і їх зображення на сітківці дорівнюють один одному. В цьому випадку можна було б передбачити, що ми сприйматимемо палицю і жердину як рівні за величиною предмети. Проте, на практиці цього не відбувається. Ми чітко бачимо, що жердина набагато довша за палицю. Сприймання величини предмета зберігатиметься і в тому випадку, якщо ми будемо відходити все далі й далі від предмета, хоча при цьому зображення предмета на сітківці ока буде зменшуватися. Це явище має назву константності сприймання величини предмета.

Сприймання величини предмета визначається не лише величиною зображення предмета на сітківці, але й сприйняттям відстані, на якій ми знаходимося від предмета.

Настільки ж складним як сприйняття величини, є сприймання форми предмета (див. рис. 3). Перш за все, слід зазначити, що при сприйнятті форми явище константності також зберігається. Наприклад, коли ми дивимося на квадратний або круглий предмет, що знаходиться збоку від нас, його проекція на сітківці виглядатиме як еліпс або як трапеція. Проте, ми завжди бачимо один і той же предмет однаковим, таким, який має одну й ту ж форму. Таким чином, сприймання форми виявляється постійним і стійким, тобто константним. Основою цієї постійності є те, що враховується поворот предмета до нас. При чому, як і у випадку зі сприйманням величини, сприймання форми в значній мірі залежить від нашого досвіду.

Сприймання форми предмета, який знаходиться на значній відстані, може змінюватися.

Так, дрібні деталі контура в міру віддалення предмета зникають, і його форма набуває спрощеного вигляду. Може змінюватися й форма в цілому.

Таким чином, сприйняття форми виявляється постійним і стійким, тобто константним. Основою цієї постійності є те, що враховується поворот предметуа до нас. Причому, як і у випадку із сприйняттям величини, сприйняття форми значною мірою залежить від нашого досвіду.

Сприйняття форми предмету, що знаходиться на значному віддаленні, може змінюватися. Наприклад, прямокутні предмети здаються округлими. Це пояснюється тим, що відстань між сторонами прямокутника біля його вершин ми бачимо в цьому випадку під настільки малим кутом зору, що перестаємо його сприймати, і вершини прямокутника начеб-то втягуються вглиб, тобто кути заокруглюються.

Надзвичайно складний процес сприймання об'ємної форми. Ми сприймаємо об'єм форми тому, що людські очі мають здатність бінокулярного зору. Бінокулярний ефект обумовлений тим, що людина дивиться двома очима. Суть бінокулярного ефекту полягає в тому, що коли обидва ока дивляться на один і той же предмет, зображення цього предмета на сітківці лівого та правого ока буде різним. Для того, щоб в цьому переконатися, візьміть напіврозкриту книгу, поверніть до себе корінцем і поставте прямо перед собою. Потім дивіться на неї по черзі то лівим, то правим оком. Ви помітите, що виглядає вона неоднаково, що пояснюється зсувом зображення книги на сітківці в різні боки, при цьому одні й ті ж точки книги потрапляють не на координуючі точки сітківки, тобто не на такі, які знаходяться на одній і тій же відстані та в одному й тому ж напрямі від центру сітківки, а на диспарантні точки, розташовані в кожному оці на різній відстані від центру.

Рис. 3. Види сприйняття залежно від об'єкта відображення

При бінокулярному зорі зсув зображень на сітківці очей викликає образ одного, але об'ємного, рельєфного предмета.

Проте, бінокулярний зір не є єдиною умовою об’ємного сприймання предмета. Якщо ми поглянемо на предмет одним оком, то все рівно сприймемо його рельєф. Велику роль у сприйнятті об'ємної форми предмета відіграє знання об'ємних ознак даного предмета, а також розподіл світла й тіні на об'ємному предметові.

Сприймання людиною простору має цілу низку особливостей. Це обумовлено тим, що простір тривимірний, і тому для його сприйняття необхідно задіювати велику кількість спільно діючих аналізаторів. При цьому сприймання простору може протікати на різних рівнях.

У сприйнятті тривимірного простору, перш за все, задіяні функції спеціального вестибулярного апарату, розташованого у внутрішньому вусі. Цей апарат має вигляд трьох заповнених рідиною зігнутих напівкруглих трубок, розташованих у вертикальній, горизонтальній і сагітальній площинах. Коли людина змінює положення голови, рідина, що заповнює канали, перетікає, подразнюючи волоскові клітини, і їх збудження викликає зміни у відчутті стійкості тіла (статичні відчуття).

Вестибулярний апарат тісно пов'язаний з окоруховими м'язами, і кожна зміна в ньому викликає рефлекторні зміни в положенні очей. Наприклад, при швидких змінах положення тіла в просторі спостерігаються пульсуючі рухи очей, які називаються ністагмом. Існує й зворотний зв'язок. Наприклад, при тривалій ритмічній зміні зорових подразнень (наприклад, при тривалому погляді на барабан із поперечними смугами, котрий обертається) виникає стан нестійкості, який супроводжується нудотою. Взаємозв'язок вестибулярного й окорухового апаратів, котрий виявляється в оптико-вестибулярных рефлексах, входить як один із найістотніших компонентів у систему сприймання тривимірного простору.

Другим апаратом, який забезпечує сприймання простору, і, перш за все, його глибини, є апарат бінокулярного зору. Сприймання глибини головним чином пов'язане зі сприйняттям віддаленості предметів і розташуванням їх відносно один одного. Бінокулярний зір - це одна з умов сприймання віддаленості предметів.

Істотну роль у сприйманні віддалення предметів або просторової глибини відіграє конвергенція і дивергенція очей, тому що для виразного сприйняття предметів потрібно, щою їх зображення потрапляло на відповідні (що кореспондують) точки сітківки лівого й правого очей, а це неможливо без конвергенції або дивергенції обох очей.

Під конвергенцією розуміється зведення зорових осей очей за рахунок повороту очних яблук назустріч один одному. Наприклад, це відбувається під час переведення погляду з далекого предмета на близький.

При зворотному переході - з близького на далекий предмет - спостерігається дивергенція очей, тобто поворот їх у сторони, розведення зорових осей. Як конвергенція, так і дивергенція викликаються скороченням і розслабленням очних м'язів. Тому вони супроводжуються певними руховими відчуттями. Хоча ми зазвичай не помічаємо ці відчуття, в сприйнятті простору вони відіграють вельми істотну роль. Так, при конвергенції ока виникає незначна диспарантність зображень, з'являється відчуття віддаленості предмета або стереоскопічний ефект.

При більшій диспарантності точок сітківки обох очей, на які потрапляє зображення, виникає подвоєння предмету. Таким чином, імпульси внаслідок відносної напруги м'язів очей, котра забезпечує конвергенцію і зсув зображення на сітківці, є важливим джерелом інформації для сенсорних і перцептивних зон кори головного мозку і другим компонентом механізму сприймання простору.

Разом із відчуттями від конвергенції і дивергенції очей (при переведенні погляду з далекого предмета на близький і навпаки) ми отримуємо відчуття від акомодації ока. Явище акомодації полягає в тому, що форма кришталика при віддаленні й наближенні предметів змінюється.

Сприймання простору не обмежується сприйняттям глибини. У сприйманні простору важливу роль відіграє сприйняття розташування предметів відносно один одного. Річ у тому, що при значному віддаленні предмета конвергенція і дивергенція припиняються, проте, сприйнятий нами простір ніколи не має симетричного характеру; сприймання завжди більшою чи меншою мірою асиметричне, тобто предмети розташовані від нас вгорі або внизу, справа або зліва, а також далі від нас або ближче до нас. Тому часто буває, що про віддаленість ми судимо за непрямими ознаками: один предмет закриває інший, або контури одного предмету помітні більше, ніж контури іншого.

Крім того, слід зазначити, що різне положення предметів у просторі часто має першочергове значення для людини навіть більше, ніж сприйняття віддаленості предмета або глибини простору, оскільки людина не просто сприймає простір або оцінює положення предметів, вона орієнтується в просторі, а для цього вона має отримувати певну інформацію про розташування предметів. Наприклад, коли нам потрібно орієнтуватися в розташуванні кімнат, зберегти план дороги тощо. Проте, бувають ситуації, коли людині недостатньо інформації про розташування речей. Наприклад, на станції метро є два виходи. Вам необхідно вийти на певну вулицю. Як ви орієнтуватиметеся, якщо не буде допоміжних табличок? Для забезпечення орієнтації в просторі потрібні додаткові механізми. Таким додатковим механізмом для людини виступають поняття «праве» та «ліве». За допомогою цих абстрактних понять людина здійснює складний аналіз зовнішнього простору. Формування цих понять пов'язане з виділенням провідної руки: для більшості людей це права рука. Абсолютно природно, що на певному етапі онтогенезу, коли провідна права рука ще не виділена й система просторових понять не засвоєна, сторони простору довгий час продовжують плутатися. Ці явища, характерні для певних стадій нормального розвитку, виявляються в так званому «дзеркальному письмі», яке відмічається в багатьох дітей трьох-чотирьох років і затягується, якщо провідна (права) рука чомусь не виділяється.

Такий складний комплекс механізмів, які забезпечують сприймання простору, потребує настільки ж складної організації апаратів, котрі здійснюють центральну регуляцію просторового сприйняття. Таким центральним апаратом є третинні зони кори головного мозку, або «зони перекриття», які об'єднують роботу зорового, тактильно-кінестетичного й вестибулярного аналізаторів.

Сприймання часу, не зважаючи на важливість цієї проблеми, вивчене значно менше, ніж питання про сприйняття простору. Складність вивчення даного питання полягає в тому, що час не сприймається нами як явище матеріального світу. Про його протікання ми судимо лише за певними ознаками (див. рис. 3).

Найбільш елементарними формами є процеси сприймання тривалості й послідовності, в основі яких знаходяться елементарні ритмічні явища, відомі під назвою «біологічного годинника». До них відносяться ритмічні процеси, що протікають у нейронах кори й підкіркових утвореннях. Наприклад, чергування сну й відпочинку. З іншого боку, ми сприймаємо час у процесі виконання якої-небудь роботи, тобто коли відбуваються певні нервові процеси, які забезпечують нашу роботу. Залежно від тривалості цих процесів, чергування збудження й гальмування ми отримуємо певну інформацію про час. Із цього можна зробити висновок про те, що в дослідженні сприймання часу необхідно враховувати два основні аспекти: сприймання часової тривалості й сприйняття часової послідовності подій.

Оцінка тривалості часового відрізку багато в чому залежить від того, якими подіями він був наповнений. Якщо подій було багато і вони були цікавими для нас, то час проходив швидко. І, навпаки, якщо подій було мало або вони були нецікаві для нас, то час тягнувся повільно. Проте, якщо доводиться оцінювати минулі події, то оцінка тривалості носить зворотний характер. Час, заповнений різноманітними подіями, ми переоцінюємо, часовий відрізок здається нам тривалішим. І, навпаки, нецікавий для нас час ми недооцінюємо, часовий відрізок здається нам незначним.

Оцінка тривалості часу залежить і від емоційних переживань. Якщо події викликають позитивне відношення до себе, то час здається таким, що швидко йде. І, навпаки, негативні переживання подовжують часовий відрізок.

Характерною особливістю часу є його незворотність. Ми можемо повернутися до того місця простору, звідки пішли, але ми не можемо повернути той час, який пройшов. Завдяки цьому ми сприймаємо перебіг часу, встановлюючи для цього об'єктивний порядок незворотної послідовності подій. Причому цей порядок ми встановлюємо на основі причинних залежностей протікання одних подій за іншими.

Крім встановлення порядку або послідовності попередніх і наступних подій ми з вами користуємося часовою локалізацією, тобто ми знаємо, що конкретна подія повинна статися зараз. Локалізація часу можлива тому, що ми з вами користуємося певними величинами часових інтервалів. Такими інтервалами можуть бути день, тиждень, місяць, рік, століття і т.п. Існування цих інтервалів можливе тому, що в них чергується певна зміна подій, наприклад, захід і схід сонця. Так, за кількістю сходів сонця ми можемо говорити про те, скільки прошло днів, тижнів, місяців, років.

Оскільки час - спрямована величина, вектор, однозначне його визначення передбачає не лише систему одиниць вимірів (секунда, хвилина, година, місяць, століття), але й постійну відправну точку, від якої ведеться рахунок. У цьому час радикально відрізняється від простору. В просторі всі точки рівноправні. В часі має бути одна привілейована точка. Природною відправною точкою в часі є сьогодення, яке розділяє час на минуле і майбутнє. Воно (сьогодення) одне неначе безпосередньо дане як щось наявне; від нього погляд прямує в минуле і майбутнє.

Проте, і сьогодення має своє положення в черзі опосередкованих подій, тобто існують точки, від яких ведеться відлік часу. Такою точкою для конкретної людини є її народження, для людства - певна загальноприйнята точка, наприклад, народження Ісуса Христа.

Таким чином, у сприйманні часу людиною необхідно виділити два аспекти: суб'єктивний і об'єктивно-умовний. Суб'єктивний аспект пов'язаний з нашою особистою оцінкою діючих подій, що, у свою чергу, залежить від наповненості даного часового періоду подіями, а також з їх емоційною забарвленістю. Об'єктивно-умовний аспект пов'язаний з об'єктивним перебігом подій і чергуванням умовно- договірних точок відліку або інтервалів часу. Якщо перший аспект відображає наше відчуття часу, то другий аспект допомагає нам орієнтуватися в часі.

Сприйняття руху здійснюється завдяки складному механізму, природа якого ще цілком не з'ясована. У чому складність даного питання? Адже можна передбачити, що сприйняття руху предметів обумовлене переміщенням зображення по сітківці ока. Проте, це не зовсім так. Уявіть собі, що ви йдете по вулиці. Природно, зображення предметів переміщаються по вашій сітківці, але ви не сприймаєте предмети як рухомі, - вони знаходяться на місці (це явище називається константністю положення).

Чому ж ми сприймаємо рух матеріальних об'єктів? Якщо предмет рухається в просторі, то ми сприймаємо його рух унаслідок того, що він виходить за межі найкращого бачення (сприймання) і цим заставляє нас пересувати очі або голову, аби знову фіксувати на ньому погляд. При цьому відбуваються два явища. По-перше, зсув об'єкта відносно положення нашого тіла вказує нам на його пересування в просторі. По­друге, мозок фіксує рух очей, які стежать за предметом. Друге явище особливо важливе для сприймання руху, але механізм обробки інформації про рух очей вельми складний і суперечливий. Чи буде людина спроможна сприймати рух, якщо їй зафіксувати голову і знерухомить очі? Ернст Мах знерухомив очі досліджуваних за допомогою спеціальної мастики, яка не дозволяла повертати очі. Проте, у досліджуваних виникало відчуття руху предметів (ілюзія переміщення предметів) кожного разу, коли вони намагалися рухати очима. Отже, в мозку фіксувався не рух очей, а спроба рухати очима, тобто для сприйняття руху важлива не аферентна інформація про рух очей (сигнал про переміщення очей), а копія еферентної інформації (команди на переміщення очей).

Проте, сприймання руху не може бути поясненим лише рухом очей - ми сприймаємо одночасно рух у двох протилежних напрямах, хоча око, вочевидь, не може рухатися одночасно в протилежні сторони. Водночас образ (враження) руху може виникнути за відсутності його в реальності, наприклад, якщо через невеликі тимчасові паузи чергувати на екрані ряд зображень, відтворюючих фази руху об'єкта (див. рис. 4).

Рис. 4. Принцип стробоскопічного ефекту

Це стробоскопічний ефект, для виникнення якого окремі подразники мають бути відокремлені один від одного певними проміжками часу. Пауза між суміжними подразниками має бути не менше 0,06 с. У тому випадку, коли пауза удвічі менша, зображення зливаються; у тому випадку, коли пауза дуже велика (наприклад, 1 с), зображення усвідомлюються як роздільні; максимальна пауза, при якій має місце стробоскопічний ефект, дорівнює 0,45 с. Слід зазначити, що на стробоскопічному ефекті побудовано сприйняття руху в кінематографі.

У сприйманні руху значну роль, поза сумнівом, відіграють непрямі ознаки, які створюють опосередковане враження (образ) руху. Механізм використання непрямих ознак полягає в тому, що при виявленні деяких ознак руху здійснюється їх інтелектуальна обробка і формується думка про те, що предмет рухається. Так, образ руху може викликати незвичайне для нерухомого предмета положення його частин. До «кінетичних положень», які викликають уявлення про рух, належать похиле положення, менша виразність контурів предмета та багато інших непрямих ознак. Проте, не можна все ж тлумачити сприйняття руху як інтелектуальний процес, котрий знаходиться за межами власний сприйняття: образ руху може виникнути й тоді, коли ми знаємо, що руху насправді немає.

Всі теорії сприймання руху можуть бути поділені на дві групи. Перша група теорій виводить сприйняття руху з елементарних, слідуючих один за одним зорових відчуттів окремих точок, через які проходить рух, і утверджує, що сприймання руху виникає внаслідок злиття цих елементарних зорових відчуттів (В. Вундт).

Теорії другої групи стверджують, що сприймання руху має специфічну якість, що не зводиться до таких елементарних відчуттів. Представники цієї теорії переконують, що подібно до того, як, наприклад, мелодія не є простою сумою звуків, а якісно відмінним від них цілим, так і сприйняття руху не зводиться до суми утворюваних це сприйняття елементарних зорових відчуттів. Із цього положення виходить, наприклад, теорія гештальтпсихології, відомим представником якої є М. Вертгеймер.

Сприймання руху є, за М. Вертгеймером, специфічним переживанням, відмінним від сприйняття самих рухомих предметів. Якщо є два послідовні сприйняття об'єкта в різних положеннях (а) і (б), то переживання руху не складається з цих двох відчуттів, а сполучає їх, знаходячись між ними. Це переживання руху М. Вертгеймер називає фі-феноменом.

Слід зазначити, що проводилося досить багато досліджень проблеми сприймання руху з позиції гештальтпсихології. Наприклад, представники цього напряму сформулювали запитання: через які умови при зміні просторових відношень у полі нашого зору одні зі сприйнятих об'єктів здаються рухомими, а інші - нерухомими? Зокрема, чому нам здається, що рухається місяць, а не хмари? З позицій гештальтпсихології рухомими сприймаються ті об'єкти, які явно локалізуються на деякому іншому об'єктові; рухається фігура, а не фон, на якому фігура сприймається. Так, при фіксації місяця на тлі хмар він сприймається рухомим. Вченими було доведено, що з двох предметів зазвичай рухомим здається менший. Рухомим також здається той предмет, який протягом досвіду зазнає найбільше кількісних або якісних змін. Але наукові розвідки представників гештальтпсихології не розкрили суті сприймання руху. Основним принципом, який регулює сприймання руху, є осмислення ситуації в об'єктивній дійсності на основі наявного досвіду людини.

3.