Закони сприймання

Процес розвитку сприймання

Сприймання людини, в завдання якого входить формування вірних образів навколишньої дійсності, підпорядковується певним законам.

Безліч фактів вказують на величезну роль руху для сприймання, причому це відноситься до головних видів відчуття: зорового, слухового, нюхового.

Наприклад, в результаті досліджень було встановлено, що створення штучних умов, які виключають рух предмету, що сприймається зором, по сітківці, призводить до неправильного сприймання чи повного зникнення образу. Причина цьому - адаптація зорових елементів палочок і колбочок чи їх гальмування.

Багато корисного в розуміння пов’язаних з рухом психофізіологічних механізмів сприймання вніс російський фізіолог І.М. Сеченов. Він напряму поєднав їх з роботою м’язевої системи. Відстань до предметів, їх глибина і висота, шляхи і швидкості руху, писав

І.М. Сєченов, все це продукти “м’язевого відчуття”, тобто сприймання, які подаються м’язом, що працює в мозок. Те ж м’язеве відчуття, яке є порційним в переривчастих періодичних рухах, стає мірилом часу.

Людина, слідкуючи очима за об 'єктом, що рухається, концентрує на ньому свій погляд, і поки об’єкт знаходиться в стані спокою, м’язи ока також зберігають цей стан. Але як тільки об’єкт починає переміщатися, так одразу і м’язи переходять в стан руху, і повторюють напрям, траєкторію і динаміку руху об’єкту в полі зору.

При розгляді нерухомого об'єкту зорові вісі, що зв’язують центр сітківки з об’єктом, що сприймається, подібні на два довгі щупальця, що здатні то витягуватися, то скорочуватися, ніби ощупуючи об’єкт, подібно до того, як це робить рука, торкаючись до поверхні предмету.

Отже, перший і основний закон сприймання полягає в його безпосередньому зв’язку з роботою м’язів, з різного роду рухами, що несуть в собі багатогранну інформацію про об’єкт, що сприймається.

Другий закон сприймання полягає в відносній стійкості образів, що сформувалися, особливо тоді, коли їх функціонування пов’язане з мисленням.

В якості ілюстрації приведу приклад. В досліді людям з нормальним зором пропонувалося деякий час носити окуляри, що перекручують простір, який сприймається, форму і розміщення предметів. Виявилось, що людина, яка тільки що одягнула такі окуляри, спочатку бачить навколишні предмети неправильно, тобто так, як її сприйняття оптично змінюють окуляри. Але потім свідомість людини поступово вчиться не помічати, коректувати оптично неправильно зображені предмети, і людина починає бачити речі такими, як вони є. З часом людина зовсім перестає помічати окуляри, які носить. Але, коли раптово скине їх, то деякий час звичайний зір стає викривленим, тобто таким, яким його змінювали окуляри.

В цьому досліді цікаве те, що здатність “переучуватися” залежить від можливості активного переміщення свого тіла в просторі... Ті люди, які мають можливість ходити по приміщенню, здатні швидко пристосовувати свій зір до окулярів, тоді, як люди, які не рухаються, взагалі не пристосовуються до таких змін.

Для того, щоб сприймання було правильним, необхідний постійний рух і безперервний приплив інформації в центральну нервову систему, яка коректує образ, що невірно складений.

Цей факт ілюструє наступний дослід. Люди занурювалися в посудину з водою комфортної температури. Людина немала можливості нічого ні чути, ні бачити протягом тривалого часу. Покриття на руках уномежливлювало отримання тактильних відчуттів. В таких умовах в досліджуваних змінювалося сприймання. Виникали галюцинації і порушення сприймання часу.

З досліду можна зробити наступний висновок: загальні структурні елементи “настройки”, які встановилися в мозкові з раннього дитинства, мають тенденцію до розпаду, коли вони не зустрічаються з оточенням, що має відповідну структуру. Подібного роду “настройка” на зовнішній світ, яка у дорослої людини підтримується завдяки стимуляції, що постійно діє на органи чуття, створюється і розвивається з дитинства. Спочатку, в ході розвитку дитина постійно розкриває для себе структуру оточення в процесі тривалих експериментів, в спілкуванні, грі, навчанні, праці. В цих видах діяльності дитина досліджує своє оточення, цікавиться ним, спостерігає, проводить досліди, постійно висуваючи і перевіряючи гіпотези. З віком цей процес безперервного перцептивного дослідження навколишньої дійсності в різних видах практичної діяльності перетворюється у людини в життєву звичку. Для її прискореного формування, існує спеціальний вроджений рефлекс, орієнтувальний. Він автоматично виникає і підкріплюється коли в полі сприймання опиняється новий стимул чи проходять істотні зміни.

Якщо образи зорового сприймання є стійкими чи менш стійкими в залежності від постійного притоку інформації, що підтверджує вірність чи помилковість, то стійкість образів внутрішніх станів, пов 'язаних з тілесними відчуттями, пояснюються постійністю діючих структур і механізмів мозку. Про це говорить факт, що має назву фантом кінцівки. Він проявляється в тому, що після ампутації руки чи ноги людина протягом тривалого проміжку часу продовжує “відчувати” кінцівку, причому відчуває її так, якби вона знаходилася на своєму місці. Людина відчуває в ній біль, намагається рухати нею, забуває про те, що насправді її немає, час від часу робить спроби торкнутися до неї.

Фантом кінцівки завжди спостерігається після ампутації у дорослих людей, причому такі явища виникають по відношенню до тих частин тіла, які людина має можливість добре освоїти, фантомів по відношенню до тих частин тіла, які були відсутні з народження, фактично не буває.

Питання про те, який вплив на наше сприймання має зовнішній світ і внутрішній досвід, давно обговорюється вченими, але кінцевої відповіді поки що не отримано.

Психологія органів чуття до цього часу не здатна пояснити до кінця, яким чином вся інформація, в тому числі абстрактні знання (схеми мислення, інтуїція), що ми володіємо можуть поступати через рецептори. Факти свідчать про те, що частина того, що входить в зміст наших образів, напряму з дійсністю не пов’язана. Це вимагає створення такої теорії сприймання, яка б враховувала і пояснила всі отримані факти.

З часів англійського філософа і психолога Дж. Локка, який одним з перших зацікавився даною проблемою, було запропоновано безліч концепцій сприймання. Одна з них нативістська (від слова натура - природа). Відповідно до неї - сприймання виводиться з існуючих у людини від природи “здібностей розуму”.

Інша теорія стверджує, що формування образів є результатом научіння, мислення і досвіду. Наш мозок накопичує інформацію про світ в вигляді слідів пам’яті, в формі розумових установок, загальних ідей, понять. Вони безпосередньо впливають на сприймання, визначаючи зміст, характер і смисл образу.

Сприймання слід розглядати як інтелектуальний процес, пов’язаний з активним пошуком ознак, необхідних і достатніх для формування образу і прийняття рішення. Послідовність актів, що включені в цей процес, можна уявити наступним чином:

- первинне виділення комплексу стимулів з потоку інформації і прийняття рішення про те, що вони відносяться до одного й того ж певного об’єкту;

- пошук в пам’яті аналогічного чи близького за складом відчуттів комплексу ознак, порівняння з яким сприйнятого дозволяє зробити висновок про те, що це за об’єкт;

- віднесення сприйнятого об’єкту до певної категорії з послідуючим пошуком додаткових ознак, що підтверджують чи заперечують правильність прийнятого гіпотетичного рішення;

- кінцевий висновок про те, що за об’єкт, з додаванням йому ще не сприйнятих властивостей, характерних для об’єктів одного з ним класу.

Отже, сприймання змінюється під впливом життя людини, тобто розвивається.

А.В. Запорожець описав процес розвитку сприймання.

Сприймання починає розвиватися на основі відчуттів у перші ж місяці після народження дитини. Сприймання маленьких дітей характеризується виявом яскравих емоцій, особливо на барвисті предмети, що рухаються.

Діти раннього віку (1-2 роки) орієнтуються в місцезнаходженні предметів, у них швидко вдосконалюєтьсязорова оцінка невеликих відстаней. У ранньому дитинстві також швидко розвивається слухове сприймання, що дуже важливо для розвитку мови.

Під кінець раннього віку сприймання дитини ще не досконале, хоч і досягає досить високого ступеня розвитку. Дитина не вміє підкоряти своє сприймання поставленому перед нею завданню, її сприймання має малоорганізований і не досить цілеспрямований характер.

Дальший розвиток зорових, рухових, слухових відчуттів відбувається в дошкільному віці. Дуже важливо, щоб активний розвиток здатності розрізняти віддалені об’єкти відбувався в процесі конкретної, змістовної діяльності, а не шляхом формального тренування. Це може зашкодити, особливо коли при цьому зір дитини перенапружується (розглядання дуже дрібних об’єктів, слабке або надто яскраве освітлення). У дошкільнят ще недостатньо досконале розрізнення схожих відтінків кольору, хоч вони вже безпомилково розрізняють основні кольори спектра.

Слухова чутливість у дітей характеризується значними індивідуальними відмінностями. Здатність до розрізнення висоти звуків розвивається під час занять музикою, а також в процесі виконання спеціальних вправ. Зниження слуху у дітей може залишатися не поміченим, тому що дитина, яка погано чує, часто правильно вгадує сказане (за виразом обличчя, рухом губ).

У дітей дошкільного віку підвищується точність і влучність рухів, збільшується швидкість утворення рухових навичок. Але, якщо дошкільники легко виконують крупні рухи, що не потребують великого фізичного напруження (хода, біг, танок) то виконання точних дрібних рухів руками в них утруднене (письмо, малювання, шиття).

Разом з руховими відчуттями розвиваються шкірні відчуття. У дошкільнят зростає точність сприймання форми, розміру, фактури предмета при дотику.

Одночасно з відчуттями відбувається інтенсивний розвиток сприймання. Діти дошкільного віку набагато точніше і повніше, ніж діти раннього віку, відображають предмети і явища, які вони сприймають. Вони чіткіше розрізняють предмети за величиною і формою, а також просторові і часові відношення між явищами. Це пов'язано з розвитком їх орієнтувально-дослідницької діяльності. Дитина виробляє вміння організовувати і контролювати своє сприймання відповідно до поставлених завдань і вимог. У неї розвивається свідоме і цілеспрямоване спостереження. Після ретельнішого вивчення навколишніх предметів у дошкільника образи сприймання навколишньої дійсності стають детальнішими і багатшими за змістом.

Велике значення в розвитку сприймання у дітей мають ігри, спостереження і екскурсії, образотворча діяльність. Гра примушує дитину точніше і свідомо сприймати особливості різних предметів. Конструювання, малювання, ліплення привчають до ретельнішого розглядання і вивчення предметів.

Разом із зоровим сприйманням у дитини розвивається слухове і дотикове сприймання. Велике значення в розвитку сприймання звуків мають заняття з музики і розвитку мови. Діти 2-3 років плутають окремі звуки, бо сприймання звуків у них ще не досконале. У дошкільному віці дитина вже добре розрізняє елементи мовлення і првильно вимовляє звуки рідної мови.

Слід зазначити, що сприймання здорової людини не завжди дає нам адекватне відображення предметів об’єктивного світу. Прикладом цього можуть бути ілюзії - тобто помилкове, неточне, викривлене відображення дійсності. Основою ілюзій можуть бути фізіологічні закони, закони вищої нервової діяльності.

Ілюзії виникають під впливом установок людини. До таких належать, наприклад, ілюзії перспективи. Відомо, що розміщені на різній відстані предмети однакового розміру здаються різними, тобто ті з них, що знаходяться далі, сприймаються меншими. Тому, якщо намалювати на лініях, даних у перспективному зображенні, стовпчики однакового розміру, вони будуть сприйматися як стовпчики різного розміру. Це пояснюється тим, що сприймання у перспективному зображенні створює ілюзію відстані. Особливе значення для виникнення ілюзій має фон. Помилки у сприйманні виникають внаслідок певних сподівань або втоми людини. Спостерігачеві, який сподівається побачити певний предмет, з появою предмета лише схожого на очікуваний, може помилково здатися, що це саме той, на який він чекав, наприклад, кущ може здатися людиною. Темний предмет здається меншим, ніж світлий того самого розміру. Якщо розглядати одночасно білий квадрат на чорному фоні і чорний квадрат такого самого розміру на білому фоні, то останній здаватиметься меншим за перший. Один і той самий предмет на світлому фоні здається темнішим, ніж на темному. Маленький круг серед великих здається меншим, ніж круг такого самого радіуса серед менших. Якщо ж ці самі круги розглядати оремо від інших, то ілюзія зникає. Круги сприймаються як одинакові.

У цілому, ілюзії не порушують правильності пізнання об’єктів навколишнього світу, бо здорова людина має досить можливостей перевірити достовірність мвого першого враження.